У щоденнику Г. Нудьга писав: "Наша місцевість була багата на кобзарів, сюди давно йшли вчитися кобзарського мистецтва, тут пройшов навчання Остап Вересай. З ним я зустрічався на ярмарках і повсякденному житті. Змалечку, зі шкільних років, приятелював з кобзарем І. Запорожченком, згодом з Є. Адамцевичем, з родиною кобзарів сусіднього села Сологубами".
З самого дитинства у Григорія було велике бажання вчитися. Спершу ходив до трирічної школи в рідному селі, згодом вступив до "городського училища" у Глинську.
"До Глинська від мого села три кілометри, як важко їх було мені щодня долати, вставав дуже рано, щоб не запізнитися (і все ж запізнювався), особливо взимку, коли були хуртовини й морози. Взимку, коли були великі хуртовини, мати вечором (вертався додому пізно) ставила на південному вікні (з боку Глинська) каганець, щоб я на нього орієнтувався, як на маяк. Восени й весною теж було важко - болото, часто приносив додому в руках відірвані багном підошви від чобіт з підборами. А вчитися хотілося, мучився, а все-таки ходив. Чотири роки боролася родина і я за те, щоб закінчити у 1928 році тоді дуже популярну школу, бо 7-річка тоді вважалася як тепер технікум – велика освіта", – згадує Григорій Нудьга у "Малій автобіографії".
У 1931 році, після закінчення початкової школи, він вступив до Гадяцького педагогічного технікуму. Тут усе було по-іншому. А найважливіше – чудова бібліотека. До того ж у технікумі працював літгурток, чимало учасників якого вже публікували свої вірші в журналах. У гуртожитку точилися постійні суперечки про літературу. Тут він зустрівся з майбутнім відомим критиком Л. Новиченком, уперше побачив Остапа Вишню. У Гадячі виразно виявилася його схильність до наукової та літературної праці. Тут з’явилася його перша стаття, вірші, нариси, оповідання, що друкувалися у пресі.
У 1932-1933 рр. юнак став очевидцем, а частково й жертвою масового винищення українського народу страшним голодомором. Шукаючи справедливість у районного начальства та захищаючи селян від голоду, він накликав біду на свою родину. Від голодної смерті помер батько, і Григорій став єдиною опорою для матері та сестер.
Восени 1933 року він вирушив до Харкова, де став студентом філологічного факультету. Там він знайомиться з багатьма літераторами, твори яких читав ще в технікумі.
"Перші враження від Харкова й культурного середовища були багаті й глибокі, - згадує майбутній учений. - Увесь Харків (вулиця, установи, на заводах, на лекціях - де тільки я бував) говорив виключно українською добротною мовою, а розмов про те, що ця мова недосконала, ніде не було чути".
Згодом Г. Нудьга продовжив навчання в Київському університеті, який закінчив у 1938 році. У студентські роки він став молодшим науковим співробітником інституту фольклору Академії наук України, сам брав активну участь й організовував фольклорні експедиції, проводив записування та вивчення фольклорних традицій в Україні. Однак плідну роботу в інституті фольклору перервала хвиля репресій. Заарештували як «ворога народу» директора, а Григорія Нудьгу звільнили з роботи. Молодому вченому якимось дивом вдалося влаштуватися на роботу з грудня 1938 р. й викладати історію української літератури в Полтавському педагогічному інституті.
Воєнні роки принесли Григорію Нудьзі нові випробування: фронт, німецький полон, поневіряння на окупованій території. Воював у складі 6-ї армії Південно-Західного фронту, був командиром взводу, спершу молодшим лейтенантом, а з березня 1942-го –лейтенантом. Однак під час харківського наступу 1942 р. разом з усією армією потрапив в оточення, потім у полон. З табору військовополонених у Харкові вдалося втекти, переховувався на окупованій Полтавщині. Перебування на окупованій території Г. Нудьзі згадуватимуть іще багато років.
В 1944 році він – співробітник Львівського відділення інституту літератури Академії наук України. У цей час він поновлює роботу над дисертацією, яку розпочав у Полтаві ще до війни. Її навіть було обговорено у відділі, а Ф. Колесса написав першу рецензію. Ось що із цього приводу згадує сам Г. Нудьга.
"Роботу "Пісні українських поетів першої половини ХІХ ст. в українському фольклорі" обговорили й рекомендували для друку. Призначили день захисту. Мав захищати з дружиною наркома освіти України. Тим часом у Львові дружина народила сина, вирішив поїхати на неділю, побачити, у понеділок повернутися на захист. Узяв квиток, поїхав на вокзал, і раптом перед входом у приміщення вокзалу мене зупиняють троє невідомих осіб. Один (з побитим віспою обличчям) заявив, що він прокурор, двоє явно виглядали молодчиками НКВД. Попросили (власне, наказали) сісти в машину і їхати з ними. Приїхали до прийомної НКВД на вулиці Володимирській".
Після нетривалого перебування у лабетах НКВД "приписали" універсальну, легку для прокурора й слідчого статтю 54, пункт 10 – "антирадянська агітація". На допиті слідчий запропонував відпустити в обмін на допомогу у виявленні "ворогів". На що Нудьга майже скрикнув: "То ви хочете, щоб я продавав своїх колег? Цього ніколи не буде".
Наслідки не забарилися. Його відправляють до Полтави, тримають у підземеллі, де вода була по кісточки. Вирок: 10 років місцевих таборів загального режиму, три роки з конфіскацією майна. Та це було ще не все.
Відправляють на Колиму в концтабори «Дальстроя». Г. Нудьзі, можна сказати, пощастило: того дня, коли відбирали в'язнів для робіт з видобування золота (норма виробітку 14 г щоденно), начальник табору послав його з охоронцем машиною по дрова для табору. Коли вони повернулися, "золоті бригади" вже від'їхали. Тож працював не в підземеллях, а на свіжому повітрі.
"Восени, – згадує Григорій Антонович, – з 1000 посланих у підземелля живими повернулося до 300 чол.".
Майже шість років каторжних робіт з перевиконанням норм дали шанс Григорію Антоновичу скоротити термін перебування в концтаборі.
Після звільнення не мав права віддаватися улюбленій науковій праці за спеціальністю та проживати в містах. Навіть рідні не знали, як поводитися. Та невдовзі він влаштовується обліковцем на швейній фабриці у Винниках, що поблизу Львова. Прописку у Львові, як і роботу за фахом, йому заборонили.
Але це не спинило відданого патріота України: він продовжував вивчати рідний фольклор, накопичувати матеріали для майбутніх творів з фольклористики й літературознавства. З послабленням репресивного клімату в СРСР з Григорія Нудьги в 1954 році була знята судимість, а в 1967 році скасовано вирок військового трибуналу НКВС та повністю реабілітовано.
Його прізвище Григорія Нудьги викреслювали з підготовлених ним публікацій, а самі праці нерідко переробляли й підписували інші "науковці".
За його життя в незалежній Україні не було видано жодної його праці! "Добила" ж звістка про те, що очікувану Шевченківську премію вкотре віддали "потрібнішій" людині. Г. Нудьга після цього перестав розмовляти, а за кілька днів (14 березня 1994 р.) помер. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
ЛІТЕРАТУРА
- Вертій О. Етика Григорія Нудьги / О. Вертій // Рідний край. – 2013. – № 1. – С. 139-147.
- Степаненко М. І. Нудьга Григорій Антонович (21.01.1913, с. Артюхівка Полтав. губ.–14.03.1994, м. Львів) – укр. літературознавець, фольклорист, письменник / М. І. Степаненко // Степаненко М. І. Літературознавча Полтавщина : довідник. – Полтава : Видавець Шевченко Р. В., 2015. – С. 190-191.
Немає коментарів:
Дописати коментар