ПОЛТАВЦІ – ТВОРЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

ЗНАТИ РІДНЕ, ЩОБ ГОРДИТИСЯ

Вшановуємо 100-річчя подій та видатних учасників Української революції (1917–1921 рр.)

На виконання Указу Президента України № 17 / 2016 від 22.01.2016 р. "Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 рр." ми будемо подавати (в порядку алфавіту) короткі нариси про видатних уродженців полтавського краю: 

Про тих, хто словом і ділом

був за Україну

самостійну, соборну.

Хто розумом, серцем і волею

кликав мільйони українців

за собою...

ПОЛТАВЦІ – ТВОРЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

(1917–1921 рр.)

Основним завданням, яке ми ставимо перед собою, є ознайомлення молоді: студентської, учнівської з життям і діяльністю маловідомих або зовсім "забутих" у радянські часи громадсько-політичних, державних діячів, правників доби визвольних змагань 1917–1920 рр. Відібрані, "викреслені" з історії, імена непересічних особистостей, уродженців краю, які відіграли помітну роль в українському національному русі, творенні і захисті незалежної української держави. 

І в еміграції вони продовжували боротьбу за відновлення незалежності України, зробивши це змістом свого життя на чужині, декого фізично знищили в Україні. Вони жили і творили українську державність у важких, екстремальних умовах, тому до оцінки результатів їхньої діяльності не можна підходити однозначно. 

Об'єктивно, без глянцю і фанфар, ми повинні ставитись до вихідців з Полтавщини, аналізувати і враховувати як позитивний досвід їхньої діяльності, так і гіркі уроки та наслідки. Але навіть негативний досвід наших попередників, про яких буде йтися у коротких нарисах, має неоціненне значення.

Вони були різні за віком, характером, рівнем інтелекту і освіти, світоглядом і моральними принципами. Уродженці Полтавського краю мали різнобічні обдарування, були високоосвіченими людьми, визначними вченими в різних галузях знань. Вони представляли інтелектуальну еліту того часу, віддавали свою душу і серце, розум і працю служінню Україні.

ЛЕОНТОВИЧ 

ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ

(05.08.1866, хутір Оріхівщина Лубенського повіту Полтавської губ. – 10.12.1933, м. Прага) – громадсько-політичний діяч,

письменник, член Центральної Ради,

міністр земельних справ Української Народної Республіки.

В. М. Леонтович

Народився Володимир у старовинній козацькій родині, по лінії батька, а по материній – були французькі аристократи Альбранди, які емігрували до Росії в часи Французької революції.

Навчався в Лубенській класичній гімназії, 1884 року став студентом юридичного факультету Московського університету. Перед закінченням навчання Володимир написав наукову працю "Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною II", яка дістала високу оцінку (авторові було присвоєно звання кандидата права) і обіцяла наукову кар'єру. Та обставини життя змусили оселитися 25-річного Володимира в рідній Оріхівщині.

Був він гласним Полтавського губернського зібрання, почесним мировим суддею, разом з братами організував акціонерне товариство, яке побудувало цукроварню, двокласну школу. Головне, в краї з'явився патріот, землевласник, меценат. Леонтович згадував: "Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше я засумував за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людності, і там вперше збудилася у мене національна свідомість, яка ще згодом зміцніла під впливом В.Симиренка". Перше оповідання під псевдонімом В. Левенко було надруковане у Галичині коштом В. Симиренка. Український патріот, інженер, меценат В. Симиренко увів небожа своєї дружини до середовища національної інтелігенції.

Володимир Миколайович брав активну участь у місцевому самоврядуванні – земстві. Доповідну записку "К вопросу о составлении учебников для сельских школ" (Полтава, 1901 р.) подав на розгляд губернського земства, наполягаючи, аби навчання в полтавських народних школах велося рідною мовою. 31 грудня 1905 року разом з В. Симиренком та Є. Чикаленком засновує першу щоденну політичну, економічну й літературну українську газету "Громадська думка", яка увібрала в свою духовну орбіту велике коло українських патріотів. Леонтович особисто вніс на видання газети 5 тис. крб.

З квітня 1917 року Леонтович був членом Центральної Ради, з 1918 року – міністром земельних справ в уряді гетьмана Скоропадського. Підготовлений ним проект земельної реформи був високо оцінений економістами як один з найдемократичніших у Європі.

Цього ж року в Києві побачив світ "Московсько-український правничий словничок", укладений В. Леонтовичем і С. Єфремовим, який вміщував 4396 слів та словосполучень. Це було останнє прижиттєве видання Леонтовича як громадського діяча та письменника на материковій Україні.

З 1920 року Володимир Миколайович – на еміграції в Болгарії, Німеччині, Чехословаччині. Він очолював товариство ім. Св. Володимира, співробітничав у часописі "Тризуб", продовжував літературну діяльність. На початку ХХ ст. Іван Франко назвав Леонтовича "великим прозаїстом", бо його оповідання і повісті лягли у великий Франковий проект творення української літератури, орієнтованої на західноєвропейський класичний реалізм. На еміграції виходять такі збірки Леонтовича: "Старе й нове", "Хроніка родини Гречок", "Ворохобня" й інші. Нариси "Лубні", "З життя моєї баби" присвячені Лубенщині. Володимир Миколайович писав: "Немає для мене на землі кращого куточка, ніж мій хутір, немає кращого краю од України...". Помер В. М. Леонтович 1933 року, похований на Ольшанському кладовищі у Празі.