У ПОШУКАХ СЕБЕ
«…Світ наш є риза, а господній – тіло. Небо наше є
тінь, а господнє – твердь. Земля наша – пекло,
смерть,
а господня – рай, воскресіння. Вік наш – це брехня,
мрія, суєта, пара, ніщо, а істина господня перебуває
вічно»
Злети духу і падіння. Шукання істини. Сенси. Для чого ми народились? Яке наше призначення? Сродна праця, вона дійсно може зробити людину щасливою, чужа ж стезя – занапастити, хто вчасно це зрозумів, той не втратив себе, той виростив за плечима крила.
Полтавщина подарувала Україні і світові неперевершеного мудреця, мислителя Григорія Сковороду, який народився 3 грудня (22 листопада) в сотенному містечку Чорнухи і став одним із духовних світочів України.
Батько майбутнього філософа – Сава Сковорода числився у Чорнухинській сотні Семена Максимовича простим козаком. Мати Пелагія Сковородиха – козацькою дочкою. Про батьків Сковороди є такий запис Михайла Ковалинського: «Батьки його походили з простолюду: батько – козак, мати – того ж роду. Достатки в них були міщанські, посередньо достатні, але в своєму середовищі вони славилися чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, добросусідством».
Найранішу згадку про батька – Савку Сковороду містить ревізька книга Чорнух – од 29 серпня 1734 року, коли його синові Григорію ще не виповнилося 12 років, і він уже готувався стати київським студентом. Цей запис стосується «прибутку грошової скарбниці» після літнього ярмарку в цьому ж таки місті, де продавалося «вишинковане вино». Так і зазначено від 19 липня 1735 року: «Від Сави Сковороди Чорнуського із п’яти відер п’ятдесят копійок». Цим підтверджується, що торговець, володіючи власною винарнею, належав до громади Чорнух, а не до їх підварків – Ковалів, Козлівців чи Харсік, і виробляв на продаж міцний напій.
Колись в цю ніч мати народила мене на світ,
В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.
Другої ночі, Христе, Боже мій,
В мені народився твій Святий Дух.
Бо даремно народила б мене мати,
Якби ти не народив мене, о, світе мій, життя моє!
Листа написано 22 листопада 1763 року вночі. Тож очевидно, що Сковорода народився в ніч із 21-го на 22-ге, що визначається чітко. В листі сповіщається також, що про день народження «нагадав мені один друг і власна пам’ять».
На підставі досліджень історика Дмитра Багалія, літературознавця, доктора філологічних наук Леоніда Махновця, архівістів Віри Чунтулової та Тетяни Гирич, музейної працівниці Римми Лякіної, лікаря-краєзнавця Миколи Бородія по-новому пролилося світло на біографію Григорія Сковороди.
За родинними зв’язками, батько філософа – Сава Сковорода, батько Івана Звіряки (отця Іустина, з яким пізніше спілкувався Григорій) та Гнат Кирилович Полтавцов були одружені на сестрах Шенгіреївнах, їхні імена невідомі, лише відомо по-батькові – Степанівни. В одному зі списків альтів Петербурзької капели від 2 лютого 1743 року зазначено: «Григорій, син Сковороди, Лубенського полку, містечка Чорнух, а утримує його мати Пелагея Степанівна, дочка Шенгіреївна». Отже, вона з роду Шенгірея. На це прізвище був знаний Корсунський полковник, і, дуже вірогідно, що з материного боку Григорій Сковорода походив із козацького старшинства.
В юності Григорій перебував під захистом дядька і старшого двоюрідного брата,почував себе досить впевнено й затишно. Очевидно, що деякою підтримкою родичів користувалися і його батьки. З архівних джерел відомо, що посаду чорнухинського отамана, приблизно до 1723 року, обіймав Кирило Григорович Полтавцов, який сам був з Полтави.
У Чорнухах існувало кілька сімей, безпосередньо пов’язаних із родом Григорія Сковороди: «тяглоубогий» Клим Сковорода (Сковороденко), Федір Сковорода, 1740 року народження, київський студент. Він одружився з донькою рідної сестри Параски Єрофеївни, дружини ректора Києво-Могилянської академії Касіяна Лехницького.
Дослідниця архівів Римма Миколаївна Лякіна, перегортаючи історичні матеріали, помітила, що з Полтави (або з Полтавського полку) не тільки Полтавцови, а й попередники чи, може, й самі батьки Григорія Сковороди. Там, на межі з Диким Полем, провідників чи, за сучасною термінологією, розвідників, називали скороводами. Вони знали кожен струмок, гать, видолинок і перелісок, могли провести військо якнайшвидше й найкоротшим шляхом. Із того бойового фаху виникло і прізвище – Скоровод, Скоровода. А згодом для милозвучності вимови помінялися місцями склади «во» й «ро» то й і вийшло: Сковорода!
Сковорода навчався у Київській академії в часи Козацької держави. Ті часи були досить хисткі, але разом з тим багаті на культурні події, тоді царювала в росії Анна Іоанівна. Після смерті Данила Апостола 1734 року, в січні, інститут гетьманства скасовують, замість нього правити почав різновид Малоросійської колегії – «Правління гетьманського уряду», і це протривало аж до 1760 року. Тоді ж укладається звід законів: «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1730-1740), запорізькі козаки переходять у підданство росії і на річці Підпільній будують Нову Січ.
У 1737 році відчинено Переяславський колегіум, з яким Григорію Сковороді згодом доведеться ненадовго пов’язати своє життя.
Виняткові здібності Сковороди у Київській академії відразу помітили вчителі й керівництво, безпосередніми його наставниками тоді були відомі просвітителі Григорій Кониський та Феофан Прокопович. Він стає солістом академічного хору, пише музику на слова божественних пісень. А через сім років, впродовж 1741-1744 числиться співаком петербурзької придворної капели цариці Єлизавети. У Сковороди був гарний голос та великі музичні здібності, тож для його службової кар’єри відкрилися величезні перспективи. Однак Сковорода цього ніколи не прагнув, а відтак подав прошеніє на подальше його навчання в Київській академії. Шкода було відпускати гарного співака, а, відпустивши, імператриця указом підтвердила його музичний талант присвоєнням чину «придворного уставника», тобто регента, керівника хору.
«…Клубок сам собою покотиться з гори: прибери
лиш камінь спотикання, що йому заважає. Не
вчи його котитися, а лиш допомагай. Яблуню не
не вчи родити яблука: вже сама натура її
навчила. Обгороди лиш її від свиней, відріж
бур’яни, обчисти гусінь, відверни сечу, яка
прямує на її корінь, тощо»
І хоч Григорій Сковорода мріяв продовжити навчання у класі філософії, проте трапилася пропозиція побувати за кордоном. Він укладає на п’ять років угоду-контракт, згідно з якою був прийнятий на посаду півчого уставника в склад Токайської комісії, очолюваної генерал-майором Федором Вишневським, який з 1729 року займався заготівлею і вивозом уподобаного царським двором токайського вина. Роки перебування Сковороди в Європі мало вивчені і ще чекають глибшого дослідження. Валерій Шевчук у своїй книзі цитує Михайла Ковалинського: «Подорожуючи з цим генералом, Сковорода мав нагоду з його дозволу і при його допомозі поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбург та інші довколишні міста, де, цікавлячись, за власним бажанням, намагався найперше познайомитися з відомими людьми, котрі славилися вченістю.Він володів дуже досконало із особливою чистотою латинською та німецькими мовами, достатньо знав еллінську, при допомозі яких набував знайомства і приязні вчених, а також і нові знання, яких не мав і мати не міг у своїй вітчизні».
1750 року,повернувшись в Україну, Сковорода спочатку відвідує рідні Чорнухи, сподіваючись побачити батька, матір, брата. Та зустріла його пустка, батьки вже померли, так і не дочекавшись сина, а єдиний брат подався в чужі світи і там десь загубився. Попрощавшись з могилами, Григорій Сковорода взяв до рук ціпок та сопілку, а на плечі торбину і пішов з рідного села.
У Києві Сковорода зупиняється у своїх приятелів. Тут він отримує запрошення у Переяславський колегіум, де стає викладачем поетики, розробивши курс лекцій «Рассуждение о поэзии и рукодство к искусству оной», що не дійшов до нас. Цей курс вкрай не сподобався єпископу Никодиму Срібницькому, між ним та філософом відбулася дискусія щодо розуміння поезії, і Сковороді довелось залишити стіни колегіуму.
Після цієї події Сковорода робить останню спробу закінчити Київську академію. У 1751 році відновлює навчання в останньому чотирирічному богословському класі. Та провчився він в цьому класі два роки, зоставшись на все життя «студентом богословських наук». Бо навесні 1753 року митрополит Тимофій Щербацький посилає найкращого студента академії до свого друга-поміщика Томари, навчати його сина Василя. У старого Томари від природи був великий розум і, по службі спілкуючись з іноземцями, він здобув чимало знань, проте дотримувався багатьох застарілих переконань, властивих людям простого виховання, які з презирством дивляться на все, що не позначене гербами і не розписане родословними. Його дружиною була Ганна Василівна Кочубей – внучка Василя Кочубея, українського державного і політичного діяча.
Дуже швидко дивний вчитель не сподобався Ганні, дружині Томари за вільнодумство, яке, на її думку, шкодило вихованню чада. Григорій Савич навчав Василя мислити, а не підхоплювати з чужих вуст незрозумілі дурниці. За що пані нагримала на нього і наказала залишити маєток.
Таким чином Сковорода знов зостався, як напише пізніше Михайло Ковалинський, «без місця, без харчу, без вбрання, та не без надії». Якраз в цю пору давній приятель мудреця ієромонах Володимир Каліграф (Василь Крижанівський) отримав призначення на посаду префекта московської слов’яно-греко-латинської академії. Він готувався вирушити до Москви в перших числах січня 1755 року й запросив до столиці Сковороду, який прийняв таку слушну на той час, пропозицію. У москві Сковорода довго не засидівся, а подався до Троїце-Сергієвої лаври, настоятелем її був тоді Кирило (Федір) Ляшевецький. Він зустрів мандрівника як свого близького друга – спокійна келія, гарна бібліотека, де була змога читати і святих отців, і грецьких та римських класиків, а також вести дружні бесіди про поезію, філософію.
Прийшов час і Сковорода покидає гостинну Троїце-Сергієву лавру, щоб повернутись в Україну, до Переяслава. Та не встиг він іще і до міста дістатися, як Степан Томара, прочувши про його повернення, став просити своїх знайомих, щоб вони будь-яким способом вмовили філософа знову взятися за виховання його старшого сина. Сковорода й слухати про те не мав бажання, бо добре пам’ятав сімейні звичаї й самого Томари-батька і його рідні. Тоді хтось із приятелів шляхтича вдався до хитрощів і таки зумів доправити Сковороду в Каврай. Цього разу пана Томару немов підмінили, він оточив філософа увагою, прохав, щоб той став його синові за друга, умовляв його залишитися у своєму маєтку й жити тут на всьому готовому скільки та як той схоче, без жодної угоди та умов. Серце Сковороди завжди було чутливим до добра.
Переяславський період і досвід навчання сина Степана Томари стали основою майбутньої цілісної системи поглядів Сковороди на навчання і виховання. Ця система знайшла відображення в його піснях, віршах і байках, трактатах, діалогах, притчах, музиці та листах. Принципи природовідповідності навчання і виховання, нахили й індивідуальності кожного учня, пізнання світу і самопізнання, усвідомлення свого стану, піднесення гідності людини, ідеї глобальної освіти – все, що характерне для його вчення. Здібність та індивідуальність – «сродність» – це розвиток без примусу даної натури, нахил до читання і хист до науки і мистецтва.
«Відібрати в душі споріднену працю – означає
позбавити її своєї поживи. Це люта смерть. Знаю, що
щадиш тіло, але вбиваєш душу. Це погана заміна»
Із самого початку своєї активної творчості і педагогічної діяльності Григорій Сковорода намагався враховувати потреби життя і природні здібності учнів, що й було провідним у вченні, яке й зараз творчо використовується в сучасній освіті.
У серпні 1759 року починається нова сторінка в житті і творчості Григорія Савича Сковороди, коли білгородський єпископ звелів студенту богословських наук Григорію Сковороді бути вчителем піїтики в Харківському колегіумі в числі інших наставників, випускників Київської академії.
Отож, перебравшись на Слобідську Україну, мислитель отримав тут душевне заспокоєння, бо гадав, що його життя більш-менш устаткувалося. Слобожанщина, на той час,мала певну автономію під крилом московського царя, але зберегла полковий устрій, окрему, але спільну для України, систему освіти та звичаєву систему. Харківський колегіум створювався не на російській основі, а, як і інші колегіуми в Україні, ставав ніби дочірнім утворенням Київської академії, переносячи в свої стіни й систему наук, і способи навчання.
Леоніду Махновцю вдалося розшукати списки учнів Харківського колегіуму за 1759 рік, у яких проставлено також прізвища викладачів. Аналогію вів священик Стефан Флоринський, інфиму та граматику Стефан Базилевич, синтаксис – ієромонах Ісидор Сколовський, риторику – ієромонах Андрій Острогорський, філософію – ігумен Лаврентій Кордет, богослов’я читав префект, ієромонах Йов Базилевич. І лише Григорій Сковорода, викладач поетики, не мав духовного сану.
У класі поетики Григорій Сковорода навчав 39 учнів віком від 12 до 22 років, всі вони були зі Слобідської України, 32 – з духовного стану, решта – козацькі діти, серед них і син посполитого.
Новий учитель колегіуму звертає на себе увагу багатьох харків’ян, які ставилися до нього з великою прихильністю та любов’ю. Вони радо його вітали в себе, слухали проповіді, переписували твори, листувалися з ним. Однак пропрацював він там тільки рік, бо вже на канікулах єпископ почав схиляти Сковороду до чернецтва, що відкривало йому дорогу до «сану високого духовенства», а Григорій Савович зрозумівши, що від пропозиції єпископа йому не відкараскатись, приймає рішення залишити колегіум.
Осів він у 39 верстах від Білгорода, в селі Стариця, поміж дрімучих лісів, крейдяних гір та кришталевих джерел, там, де сходяться річки Стариця і Сіверський Донець. Дні спливали за книгами, у творчому горінні, філософських роздумах, бесідах з друзями. У цьому селі він прожив майже два роки. Але ж серце все таки прагло до жвавої, допитливої молоді.
Навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум та ще й познайомився із вісімнадцятирічним Михайлом Ковалинським, дружба з яким зав’яжеться на все життя, і не зміг устояти перед пропозицією повернутися до викладацької роботи. Тим більше, щоцього разу не ставилось за умову прийняття чернецтва. За свідченням самого Сковороди, вчителював він з вересня 1762 року по червень 1764, читаючи курс синтаксими, грецької мови, навчав учнів співати по нотах.
Леонід Махновець вважав, що відхід з Харківського колегіуму мав негативне значення для творчості мислителя, адже він був змушенийпіти з нього по закінченню 1763-1764 навчального року. У серпні 1764 Сковорода вирішує провідати Київ, захопивши із собою й учня Михайла Ковалинського, там вони пробули близько двох місяців. Зупинились приїжджі найвірогідніше в Києво-Печерській лаврі, гостюючи в родича філософа, що працював тоді в друкарні, Іустина Звіряки. Багато хто з його колишніх товаришів по навчанню, зі знайомих та родичів почали переконувати Сковороду осісти в Лаврі. На що він відповів: «…Щасливий той, хто святість серця, тобто щастя своє, не закрив ризою, а віддав у волю Господню!...».
В кінці жовтня Григорій Сковорода повернувся до Харкова, де за переказами відбулася його зустріч із харківським губернатором Євдокієм Олександровичем Щербиніним. Достеменно невідомо, коли і чому відбулася та зустріч з губернатором, можливо вона відбулася тому, що вже в 1765 році було подано цариці Катерині ІІ прохання сенаторів Шаховського, Олсуф’єва та Паніна про відкриття в Харкові при колегіумі так званих Додаткових класів для дворянських дітей.
Яке ж було головне заняття Григорія Сковороди з листопада 1764-го поквітень 1765 року ніхто напевне не знає, а вже в квітні Григорій Сковорода перебував у Довжку на Валківських хуторах. Саме з цією місцевістю Іван Срезневський у своїй повісті «Майоре, майоре!» пов’язав легенди, що тут нібито хотіли Сковороду одружити, але він утік з-під вінця. З квітня 1765 року до літа (липень-серпень) мислитель перебував на роздоріжжі, пауза ця затяглася до першої половини 1767 року, коли Сковорода пише до Михайла Ковалинського у Харків лист з куп’янських степів, місцевості біля м. Куп’янськ на Харківщині.
Після царського указу промайнуло ще три роки, доки губернатор Євдоким Щербинін, прихильник ремесел і мистецтв, зламав опір єпископа Порфирія Крайського, який затято оберігав церковний дух колегіуму, і 2 лютого 1768 року Додаткові класи були відкриті.
Коли ж виникла традиційна потреба, поряд із цивільними дисциплінами, викладати катехізис тобто «десять заповідей Божих», то й тут губернатор Щербинін виступив наперекір єпископу Крайському. Він згадав свою зустріч із Сковородою, авторитет якого в Харкові серед молоді був незаперечний, і запросив Григорія Савича до викладання катехізису в Додаткових класах.
А тим часом Григорій Сковорода все глибше занурювався у мандрівне життя, він ставав бажаним гостем, народним навчителем у містах і селах. І все ж у 1768 році він ще раз повернувся до Харкова, прийшовши викладачем у Додаткові класи.
Сковорода й цього разу не пішов протоптаною стежиною, він вніс у затверджений церквою курс катехізису своє бачення й розуміння моральних заповідей. Свій курс лекцій він називає «Вступні двері до християнської добронравності». «Сковородинівські двері» виводили молодь у світ нових істин, критичного розуму, світлого духу. У своєму «десятисловії» вчитель не знаходить місця навіть для головної християнської молитви «Отче наш». Новоприбулий єпископ Самуїл Миславський, процензурувавши лекції Сковороди, «обурився на нього з гонінням». І Сковорода залишає колегіум. Цього разу назавжди.
«…Дивно, що мало хто намагається заглядати
випробовувати й пізнавати себе. А не дивно тому,
що безперервна ця боротьба у кожному, до єдиного,
серце не присипляє. У мене самого переповнене
серце або невичерпне джерело, від самого мого
народження не породило ні слова, ні діла, щоб
перед його початком не відбулася боротьба його
пекельних духів з небесними силами, подібно як
на небі шум вітрів, які борються, передує
прийдешній весні»
Мешкаючи на Слобожанщині, яка займала у житті філософа провідне місце, Григорій Савович любив ходити по селах, спілкуватись із простим людом, навчати їх добру, правді, любові до ближнього. У цей період він написав «Басни Харьковския», філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе», «Розмова, що зветься Алфавіт, або Буквар світу», «Діалог, ім’я йому – потоп зміїний». Особливо плодовитими були місяці, коли Сковорода жив у Бабаях, Гусинці, Великому Бурлуці. Сковорода також бував у росії, добираючись аж до Орла, гостював у Донських степах, хотів дістатися й до Кавказу, який вабив його своїм вільнолюбством.
У листопаді 1774 року він перебував у мальовничому селі Липцях на Харківщині. Найпевніше, зимував у них і рушив у свій обхід, а влітку 1775 року побував у Харкові, де й зустрівся із Михайлом Ковалинським. Саме в той час тут змінено губернатора. Ним став генерал-майор Дмитро Автомонович Норов, призначений на цю посаду царським указом того ж року. Губернатор забажав побачитися з Григорієм Сковородою – мислитель прийняв запрошення. Це не була аудієнція, розмова йшла в присутності інших людей. Після зустрічі в Харкові учитель та учень роз’їхалися.
У Гусинці та її околицях мислитель провів теплу пору 1775 року, а зимувати подався в Острогозьк, до полковника Степана Тев’яшова. Тут він написав свою книжечку «Алківіадський Силен, тобто «Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)».Твір написано вже 1776 року. Він не діалогічний, хоча й написаний там, де Сковорода мав тепле, дружнє оточення. Цей твір вважається визначним серед написаного філософом, тут повторено концепцію двох натур (видимої та невидимої), тлінної та вічної, і це вкладається в образ Алківіадського Силена. Йдеться про три світи (макрокосм як Всесвіт, природа, мікрокосм як людина і світ символів – Біблія); зовнішнє – це і є марновірство, забобон, що стають у суспільстві джерелом воєн та розбратів. Бог же сотворив вічну матерію, яка зберігається при переході речей із одного стану в інший, тим-то у смерті одного таїться зародок нового життя.
У листопаді 1778 року шляхи приводять його в село Великий Бурлук, а в 1778-1779 роках у села Гусинці та Маначинівку, з літа 1780 року перебуває в Сінненському монастирі, в якому на той час ігуменом був його родич Іустин Звіряка. Влітку 1781 року мандрує в Таганрог, де жив брат Михайла Ковалинського – Григорій, в жовтні 1782 року живе в селі Гусинці, у 1783 році – в Бурлуці і Маначинівці, в 1787-1790 роках – в селах Гусинці, Бурлуці. Восени 1790 року він пише лист – своєрідний заповіт, у якому подає реєстр своїх творів, особисто даючи оцінку кожному з них, позначає кращі, подає відомості про те, де зберігаються його твори. У самого ж автора твори майже не зберігалися, бо він їх або роздавав, або дарував.
В 1791-1792 роках Сковорода живе в селі Гусинці. Старість вже почала даватися взнаки. У листі до Я. Правицького семидесятирічний старець виводить: «Пишу адже вам, хоч і хворий. Благословен Бог мій! Коли є немічний, тоді сильнийє із Павлом. Хвороба моя – це старість…». 1793 рік зостався невивченим. Весну останнього року життя Григорій Савич зустрічав у селі Пан-Іванівці. Панський маєток стояв на схилі балки, серед прекрасного парку, в якому виділявся своїм огромом дуб під яким любив відпочивати філософ.
Михайло Ковалинський таки купив собі село, де й почав жити, але було воно не на Батьківщині, а в Росії – Хотетово, за 20 верст від м. Орла. Своє буття в цей час учень Сковороди називав руїною. Тож влітку 1794 року Григорій Сковорода побував у цьому сільському маєткові.Три тижні, які провели друзі разом, були наповнені повчаннями-проповідями вчителя учню,адже перший знав що це їхня остання зустріч, розлучаючись, як сповіщає Ковалиньский: «Обійняв друга і сказав: «Може бути, що я більше не побачу тебе. Прости!» Але попри це,був мудрий, веселий і тримався бадьоро. 26 серпня Григорій Сковорода покинув Хотетове. Через безперервні дощі був змушений зупинитися у Знаменському монастирі, де архімандритом був Олексій Павлович Гиновський, у чернецтві Амбросій, українець, вихованець Київської академії. Тож не в самому Курську зупинився Сковорода,а неподалік,повертаючись від свого друга Ковалинського.
Останню зупинку у своєму житті він зробив знову ж таки у селі Пан-Іванівка, у маєтку свого доброго знайомого Андрія Ковалевського. Тутешній край, природа дуже нагадували йому рідні Чорнухи. З особливою теплотою він відгукувався про цю мальовничу місцину: «Земелька его есть нагорная. Лесами, садами, холмами, источниками распещерена. На таком месте я родился возле Лубен».
Востаннє Григорій Савович посидів під улюбленим дубом. А 29 жовтня (9 листопада за новим стилем) 1794 року він помер. Дійшли перекази його сучасників, що Сковорода сам собі викопав могилу в саду, переодягнувся в чисту білизну, поклав під голову чернетки своїх творів, накрився сірою селянською свитою і спочив навіки. Заповідав його поховати не на цвинтарі, а серед природи, на відкритому місці. Передсмертну волю народного мудреця було виконано. Похорон його відбувся поблизу дуба-велета, мальовничого ставка, де навколишні краєвиди милують око. На могильному камені-хресті викарбувані слова Сковороди: «Світ ловив мене та не спіймав».
«…Він же відійшов на свій шлях, радіючи. Цей шлях
радісний, але порожній, порожній, але радісний, і
поза ним немає порятунку. Порожній же, бо
відкритий для людей вибраних»
Нещодавно Україна на державному рівнівідзначила 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди, відомого українського філософа-мислителя, поета, педагога, перекладача, музиканта, який став основоположником філософської думки в Україні, яскравим представником давньої української літератури. У його творах закарбовані світогляд, стиль, жива душа українського народу. Біографія і спосіб життя мандрівця захоплюють і цікавлять не тільки діячів науки, історії, культури, літератури, а й пересічних громадян.
Юлія Манойленко
Вірші-присвяти Григорію Сковороді
***
Ти будеш сміяться,
Я теж порадію.
І сонце на таці
Небесній. Надія
На вічне тривання,
На світло в печері.
З тобою, коханий,
Відімкнуться двері.
Десь там за долами
Брехні не потрібно,
І зрушиться камінь,
І випорсне риба
Із верш, щоб полинуть
До Бога в долоні.
Не цілять у спину,
Не плачуть ікони.
І лише тихенько
На лютні музика
В свитині старенькій
До плачу, до крику
Мелодію творить
І гуснуть скрижалі,
Шаріються зорі,
Бо личка прегарні
Їх щастям тривожним
Наснажились й квітнуть,
Шляхи переможні
Вже липнем надпито.
***
По літеплу тихих буднів
Ступає старий мандрівник.
Надтріснутий голос лютні
За спиною в нього принишк.
Не треба пустого, досить,
Лягає на душу межа.
Стільник, краплі меду й воску,
Ще спечено буде коржа.
Шляхи семижильно дишуть,
В підошви неправда пече.
І тіні тугих обніжків,
І туга – промінням очей.
В хустку загорнуто солі,
Бо суть її Бог береже.
Проглянути навскрізь долю,
Окрайцем біди і пожеж
Дістатись до кореня древа,
Яке поєднало світи.
І крикнути: друзі, де ж ви?
Без вас не здолати мости.
І виспівать аж до неба
Немеркнучі духом пісні.
Любити безтямно серпень
І корж на водиці пісний.
***
Григорій тихо йде водою,
Лиш торба за плечима, й все.
За овидом чекають троє,
Господь своїх овець пасе.
У видолинку мліють трави
Густі, як добрий дух печі.
Григорій в небесах, мов жайвір,
Він не боїться вже сичів.
Бо народився вічно жити,
Слова безсмертні з вуст течуть.
Тисячоліття і молитва,
Якій ніколи не минуть.
І посох задзвенить піснями,
Озвалась лютня – голос-плач.
Я нишком зрушу стежки камінь,
Григорію, мені пробач,
Що теж ступаю за тобою
І душі спраглі колишу.
Хай подорожник рани гоїть,
А я про посох напишу.
***
Я потонула в поезії,
В слів океані пливу.
Жовтень торкається пензликом,
Значить дерева й траву.
Квіти, немов зачаровані,
Марять теплом і мовчать.
Я потонула у повені,
Хмурить чоло вже Сократ.
Той, що з Чорнух, бо не пишеться
Й дощик поспать не дає.
Ходить по садові грішниця
Осінь і долю снує
Ниткою білою-білою,
Що не злиня у віках.
Бо мандрівник поміж тінями
Правду для інших шукав.
Немає коментарів:
Дописати коментар