ДІМАРОВ АНАТОЛІЙ

Анатолій Дімаров усе життя прожив під чужим прізвищем, рятуючись від репресивної машини Радянського Союзу. Про це він признався уже в часи Незалежності. Втім блискучий письменник таки зазнав переслідувань, а його твори не друкували через прагнення написати правду про колективізацію і Голодомор.

Письменник народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи на Полтавщині, справжнє його ім’я при наро­дженні – Анатолій Андроникович Гарасюта. Аби врятувати дітей від заслання до Сибіру як родину куркуля, його мати засвідчила в суді, що він дитина вчителя Дімарова, який загинув.

Мати Анатолія була дочка священника. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб уберегти їх від репресій. Мати змінила документи Анатолію та його молодшому братові Сергію, і вони дістали прізвище покійного сільського вчителя – Дімаров. Із ним і довелося прожити життя у радянській державі. Лише на восьмому десятку років, уже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам в автобіографічному творі «Прожити й розповісти».

«Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки. Батько мій – Андроник Гарасюта – був так званим культурним хазяїном на Полтавщині, – згадував Анатолій Дімаров. – Мав сто гектарів землі, велику пасіку. До нього навіть iз сусідніх областей їздили вчитися, як хазяйнувати треба. Батька з ранньої весни й до пізньої осені я не бачив удома. Він навіть ночував у полі.

Скільки я пам’ятаю свого татуся, він, коли був у доброму настрої, завжди наспівував псалми. Співав упівголоса, звертаючись не до людей, а до Бога, – віра його була глибокою й щирою, я ні в кого не бачив такого просвітленого обличчя, як у мого татуся, коли він ставав до молитви. Молитву творив щоранку й щовечора, а заходячи до хати, щоразу хрестився до образів».

Коли почалося розкуркулення в 1928 році, вночі до батька прибіг голова сільради і порадив сховати дружину, бо вранці прийдуть розкуркулювати. «Жінку вивезуть у Сибір, пропаде там iз малими дітьми. Батько нас спорядив, мені, шестирічному, наділи наплічник, мама взяла на руки трирічного братика, і ми пішли в ніч. Йшли до самісінького ранку. Доки не дістались села біля Псла, де мамина приятелька вчителювала. Мама закінчила семінарію, на вчительку вивчилась, тож її взяли працювати в школу — своїх, пролетарських, вчителів ще не встиг­ли наплодити... Батька вранці розкуркулили: розтягли-знищили все, нічого не лишилося...»

У дитинстві Анатолій пережив страшні часи Голодомору. Коли закінчив середню школу, його мобілізували на фронт Другої світової, був поранений, ледве вижив на окупованій території.

Після закінчення війни працював у редакції газети «Радянська Волинь» та в декількох видавництвах. Анатолій Дімаров так згадував той період свого життя в Західній Україні:

«Я туди приїхав запеклим сталіністом, а виїхав націоналістом. Я там таких жахливих речей надивився, – розповідав Анатолій Дімаров, – як із цим нещасним населенням розправлялися, які провокації влаштовували. Пішов якось на ринок. Раптом з’явилися енкаведисти і почали людей зганяти на майдан. І я з тим натовпом пішов. Коли під’їжджає вантажівка. На машині – шибениця, петля звисає. Старшина з такою мордякою, про яку кажуть «просить кірпіча», тримає чоловіка, бо, видно, його так катували, що вже й сил на ногах стояти нема.

Майор виходить із кабіни, зачитує вирок, бандит, мовляв, засуджений до страти. Накидають чоловіку петлю на шию, він ще встиг вигукнути «Слава!..», мабуть, «Слава Україні!» сказати хотів, як лунає команда: «Пашол!» Машина рушає з місця, аж раптом обривається мотузка, і приречений падає. Йому знову петлю на шию – «Пашол!» – смикнув і вдруге мотузка обірвалася. Вони його втретє тягнуть! Як почала жіночка кричати: «Що ж ви робите, та його сам Бог милує!» Такий же давній звичай є – якщо страта не вдається, засудженого відпускають! Але чоловіка знову витягли на шибеницю і таки повісили. А в мене й досі оте «Пашол!» у вухах дзвенить».

Початком письменницької кар’єри Дімарова вважають кінець 1950-х років, хоча перша збірка оповідань «Гості з Волині» й вийшла друком у 1949-му. Творчий доробок письменника не лише масштабний кількісно, але й жанрово, серед творів Дімарова є романи, повісті та навіть фантастичні казки. У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, Голодомору та масові репресії.

Протягом 1950 – 1951 років Дімаров навчався в Літературному інституті імені М. Горького в Москві, у 1951 – 1953 роках – у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. Анатолій Дімаров – автор нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

Дімаров одним із перших у радянській літературі порушив тему голоду 1932 – 1933 років в Україні. Написав про це в романі «І будуть люди» (1964), який нещодавно екранізували. Письменник постійно прагнув доносити життєву правду про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка – ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії. 

Так сталося і з книгою його життя, історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив у ньому викреслені сторінки. 1982-го за цей твір його відзначено Шевченківською премією.

«Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо».

В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди». За останню, «Біль і гнів», автор, як уже мовилося, був удостоєний високої премії. Утім читацький загал визнав Дімарова ще раніше, перші романи «Його сім’я» та «Ідол» здобули популярність.

Хобі Анатолія Дімарова – колекціонування каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, у повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважав цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей.

Дімаров з другою дружиною Євдокією прожив 60 років, мав сина. Дружина працювала доценткою у політехнічному інституті. З першою дружиною Галиною прожив два роки, від цього шлюбу є дочка.

Про веселу вдачу і тонкий гумор письменника ходять легенди. Ось як він описував одну з життєвих ситуацій: «Із 1991 року в мене вийшло п’ять книг, за які ні копійки гонорару не одержав. Недавно зламав руку, але пішов із дружиною на базар. Думаю, хоч у лівій щось понесу. Стою, чекаю, поки поторгується, раптом хтось тиць у долоню щось крижане. Глянув – 25 копійок. Я їх віддав дружині – мій перший за роки незалежності гонорар».

Помер Анатолій Дімаров 29 червня 2014-го у Києві. За його повістями «Українська вендета» і «Симон-різник» поставлено художні фільми «Українська вендета» (1990) та «Ізгой» (1992). Другий відзначено Гран-прі міжнародного кінофестивалю у Сан-Ремо, Італія, 1993.

«Я пишу твори для того, щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання. І посміялась зі мною, і пожурилась».

Джерело:

Костецька М. Анатолій Дімаров / М. Костецька. – Історія плюс. – 2024. – № 5. – С. 10-11.