УКРАЇНСЬКИЙ ПІАНІСТ І КОМПОЗИТОР ПЕТРО СЕЛЕЦЬКИЙ

У Пирятинському районі Полтавської області на лівому березі річки Гнила Оржиця лежить мальовниче старовинне село Малютинці. Уперше його згадано в Іпатіївському літописі 1139 року.

Це село подарувало світові кількох видатних особистостей, життєдіяльність яких досі цікавить дослідників і краєзнавців. На їхньому тлі виокремлюється постать Петра Селецького. Походив він із стародавньої української родини, родичами якої були Свічки, Лукашевичі, Лизогуби. Батько, дід і прадід матері Селецького Марії Дмитрівни уродженої Вакулович, були значковими товаришами, а пра­прадід Семен Вакуленко, мірошник пирятинського млина і козак Пирятинської сотні, у 1696 році брав участь у поході па Азов.

Далекі предки Селецького по батьківській лінії ще ХVІІ першій половині XVII століття займали різні військові посади у Запо­різькій Січі. Батько – Дмитро Петрович під час навали Наполеона воював у складі партизанських загонів Фігнера та Сеславіна і закінчив війну в чині генерал-майора. Він був завзятий аматор музики, мав у своєму маєтку власний оркестр і хор з кріпаків. Власний оркестр і хор мав також дядь­ко П. Д. Селецького П. Я. Лукашевич. Мати Марія Дмитрівна непогано грала на фортепіано. Отже, Селецький змалку ріс у му­зичному оточенні.

Перші уроки музики давала йому мати, а дальшу музичну ос­віту він здобув у приватному пансіоні в Харкові. У 1835 році Селецького влаштували на навчання у Вище цивільне училище в Петербурзі. У Петербурзі Селецький продовжував свої заняття з фортепіано, водночас вчився грн на віолончелі.

З 1837 до 1841 року Селецький вчився у Київському універси­теті, після закінчення якого викладав кримінальне право у Рішельєвському ліцеї в Одесі. Тут Селецький увесь вільний час присвячував музиці. В домапшіх гуртках він виконував фортепі­анні твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона.

Під час навчання у Київському університеті, а також в Одесі Селецький почав займатися гармонією. Спробував свої сили і в композиції – написав і видав кілька фортепіанних п’єс.

У 1842 році, вже будучи студентом Берлінського університету, Селецький удосконалював свої знання з гармонії у Адольфа Маркса і фортепіанну гру у 3. Тальберга.

У Берліні Селецький потоваришував з Лістом. "Нема чого и казати, – згадував Селецький, –  я прикипів до нього всією душею. Ліст примусив мене зіграти деякі з моїх творів, потім "Патетичну сонату" Бетховена і на закінчення йою фантазію з "Гугенотів". Техніка у вас непогана, – сказав він, гра досить чиста, а головне, приємна, але через ваші аленькі руки ви ніко­ли не будете піаністом-віртуозом, у вашій грі надто оагато жі­ночності й сентиментальності; вона не позбавлена поезії та милує слух, але в ній немає захоплення, енергії, драматизму".

Як видно з цього відгуку Ліста, музична творчість Селецького була близька до творчості композиторів-дилетантів першої поло­вини XIX століття.

Дещо пізніше, у Лейпцігу, Селецькпй консультувався у Мен­дельсона, потім у Дрездені брав уроки у Рейсігера – з шструментовки і у Доцауера з контрапункту. Незабаром він пройшов курс оркестровки й фуги. Там же написав він свою першу симфонію, яку охарактеризував так: "Перша частина Allegro agitato містить у собі оригінальний мотив, якому я намагався падати європей­ського характеру; друга Andante соп moto – суто в російському дусі і нагадує одну з великоруських пісень; третя Scerzo, Alleg­ro – мінорна, але грайлива.., потім Finale, Allergo – не багата на музичні ідеї, але старанно опрацьована й оздоблена контрапунк­том". Невдовзі симфонію було виконано: один раз під керуван­ням Рейсігера, другий – під керуванням автора. Вона дістала схвальну оцінку за гармонізацію і контрапунктичну майстер­ність.

У 1844 році Селецький приїхав до Киева, де зайняв посаду чи­новника секретного відділу у канцелярії генерал-губернатора. У Києві він написав другу симфонію. В 1860 році у концерті Штейнграбера було виконано увертюру Селецького, яку М. А. Ясінський описав так: "...Цілісність твору, може, й не вражає ори­гінальністю, проте залишає приємне враження".

У 1845 році Селецький познайомився в Яготині з Т. Г. Шев­ченком. Слухаючи вечорами, як гарно грає на фортепіано Петро Селецький, Варвара Рєпніна запропонувала йому написати оперу. Шевченко взявся написати лібрето. Героєм сюжету обрали Мазепу. Біо­графія Мазепи давала можливість використати найрізноманітніші музичні елементи народної творчості – української, російської, шведської та польської. Проте запланованого, що так гарно починалося, реалізувати не вдалося.

Яблуком розбрату стала мова майбутнього твору. Варвара Рєпніна й Шевченко ратували за рідну, українську, а Петро Селецький хотів, щоб лібрето було написане офіційною російською. Мовляв, Шевченко володіє нею не гірше, ніж українською, просто стає в позу. По-різному потрактували й значущість постаті Мазепи. Запальному Шевченкові це, звісно ж, не сподобалося.

Трапився й ще один прикрий випадок. Шевченкові натякнули на його селянське, кріпацьке походження. Після цього він начебто зовсім розлютився і незабаром виїхав з Яготина. На цьому їхні стосунки з Петром Селецьким майже припинилися. Навіть попри те, що обидва якийсь час працювали у Київській археографічній комісії.

Потім Шевченка за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства ув’язнили, він був на Уралі на засланні. А Селецький у цей час робив чиновницьку кар’єру: працював цензором, виконавцем особливих доручень, очолював комісії, отримав чимало державних нагород та почесних звань.

Вінцем кар’єрного зростання стало призначення його київським віцегубернатором при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові, а потім предводителя дворянства Селецький мав мало вільного часу для повсякденного керівництва справами Київського відділення РМТ, але як голова дирекції він обстоював перед вищою адміністра­цією Києва та урядом господарські інтереси відділення та обра­ний ним напрям діяльності.

Так сталося, що, виконуючи службові обов’язки, він навіть відправив Шевченка після повернення того із заслання під поліцейський нагляд до Києва. Звісно, після цього про будь-яке приятельство чи дружбу не йшлося.

Петро Селецький – автор увертюр, двох симфоній, одна з яких у 40-х рр. XIX ст. виконувалася в Дрездені.

У 1863 р. один із організаторів Київського відділення Російського музичного товариства, його перший голова (впродовж 10 років).

Відомостей про композиторську діяльність Селецького в період його роботи в Київському відділенні РМТ немає. Але відомо, що друге зібрання першого сезону 22 грудня 1863 року відкривалося виконанням увертюри Селецького.

Залишив "Записки" – спогади про музичне та театральне життя у Харкові, Одесі, Петербурзі, про хори й оркестри кріпаків в Україні (опубліковані у "Киевской старине" 1884, охоплюють період 1821-1846).

Хоч композиторська творчість Селецького не відзначалася яскравою самобутністю, як це видно з відгуків Ліста і Ясінського, вона все ж являє собою досить значну сторінку в історії ук­раїнської професіональної музики і заслуговує на увагу дослід­ників.

Помер Петро Селецький у 1879 році. Його поховано на цвинтарі Видубицького монастиря у Києві. Могилу ліквідовано після 1951 року.

За даними істориків-краєзнавців, дочка Петра Селецького Катерина стала дружиною графа таємного радника Миколи О’Рурка. Онука Марія Миколаївна О’Рурк (у заміжжі Тарновська) зажила слави фатальної жінки. 1908 року за участь у вбивстві одного з коханців, щоб отримати велику спадщину, її засудив суд присяжних у Венеції (Італія). Але то вже інша історія.