БОГДАН СТУПКА

Той, що пішов. І залишився назавжди

До 85-річчя від дня народження Богдана Ступки

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Саме цей вірш Ліни Костенко Богдан Ступка зачитав колись на одній із церемоній «Гордість країни». Здається, що тоді цей вірш був обраний з певною місією. Він наче розкрив біль актора, його думки, його історію.

Геніальність актора, артиста, вчителя, батька, та просто людини не виміряти й навіть сьогодні, коли його вже немає серед живих. Зігравши велику кількість великих ролей у кіно, він запам’ятався як справжній українець, патріот, той, хто любить свою країну, той, кого не зламає навіть зрада. Кажучи про зраду, згадується яскрава роль у фільмі «Тарас Бульба», там його герой без жодного сумніву та жалю вбиває власного сина за зраду. Та й більша частина головних ролей Ступки була пов’язана з Україною – тою, яка колись страждала та витримала багато випробувань. Можливо, лише він і міг так талановито розкрити образ українців, боротьби, свободи та волі.

Маючи величезну відданість роботі, Богдан Ступка був чудовим сім’янином. Усе життя він прожив з однією жінкою – Ларисою Корнієнко. Він наголошував, що, якби не вона, можливо, й не був тим, ким став.

«Господу Богу все добре вдалося – і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість – ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою», – сказав Ступка. Дивлячись на життя актора, можна сказати, що це був його девіз. Завжди усміхався, радів життю, закликав любити Батьківщину – саме це перше, що спадає на думку при згадуванні його імені. Таким він і залишиться назавжди в серцях мільйонів українців.

Олена Чирак

22 липня 2012 року не стало відомого українського артиста Богдана Ступки. За 70 років життя артист втілив 100 ролей у фільмах та має в творчій скарбничці більш ніж 100 робіт в театральних виставах.

Актор Богдан Ступка став справжнім символом українського кіно. Багато стрічок за його участі добре відомі багатьом українським глядачам.

Цікаві факти про актора:

Богдан Ступка не мріяв бути актором. В юні роки Богдан Сильвестрович не мріяв стати артистом. Та й мати його не дуже хотіла для нього акторської долі. Адже її чоловік, Сильвестр Дмитрович – усе життя присвятив сцені. Його дружина бачила на власні очі – наскільки важка праця артиста.

Після завершення Львівської середньої школи Богдан Ступка спродував поступити на хімічний факультет місцевого університету. Однак іспити йому скласти не вдалося. Тому Ступка вирішив влаштуватись в обсерваторію лаборантом. Але й астроному з нього не вийшло.

Ступка народився в творчій родині. Богдан Сильвестрович Ступка народився в невеличкому селі Куликів на Львівщині. Творчість оточувала хлопця з ранніх років. Батько артиста, Сильвестр Дмитрович співав у складі хору оперного театру. Солістом був і дядько майбутнього талановитого актора. Батько постійно брав маленького Богдана із собою на вистави. Однак вперше бажання виступати на театральній сцені в хлопця виникло не в театрі, а на шкільній сцені. Саме там в 10 років він зіграв Дідуся Мороза.

Зіграв більше 50-ти ролей в театрі. З 1 травня 1961 року Богдан Ступка працював артистом у Львівському академічному театрі імені Заньковецької. Там він провів 17 років та встиг зіграти на сцені більш ніж 50 ролей. В 1978 році педагог Сергій Данченко, який був ментором Ступки у Львівському театрі – перейшов працювати в столичний театр імені Франка. І відразу запросив свого учня працювати із ним.

Богдан Ступка був не тільки актором. Богдан Ступка працював не тільки актором, а ще й обіймав посаду міністра культури і мистецтв України. Увійшов до складу команди Віктора Ющенка. Богдан Ступка на посаді міністра пропрацював 18 місяців. Потім, коли влада змінилась – пішов з уряду. Бо почалась хвиля анонімних доносів, проти яких в нього вже не було імунітету.

Актор мав колекцію капелюхів. Богдан Сильвестрович був дуже елегантним чоловіком. Він полюбляв носити краватки у вигляді метеликів, а ще – колекціонував капелюхи. Зараз в будинку, де з 1987 по 2012 рік жив Богдан Ступка – облаштували меморіальний горельєф. Автор та скульптор творіння Микола Зноба зобразив актора на ньому в образі та з… капелюхом.

Слава Богдана Ступки вийшла за межі планети Земля. В 2008 році співробітники Андрушівської астрономічної обсерваторії. Що в Житомирській області – відкрили новий астероїд та назвали його на честь Богдана Ступки. Тож, можна казати, що слава українського артиста простягалась до самого Космосу.

Богдан Ступка фанатів від футболу. Актор окрім театру захоплювався футболом. Вболівав за команду «Динамо». Дивився майже усі матчі, окрім тих, котрі йшли під час його спектаклів.

Артист вбачав в футболі та акторстві багато чого спільного. Обидві діяльності були просякнуті творчістю та імпровізації. У виставі «Украдене щастя» Богдан Ступка використав жест покачування, за яким підгледів під час спостереження за тренером Валерієм Лобановським.

Сам вигадав собі прізвиська. Богдан Ступка називав сам себе «Актьор Актьорич». По-батькові в артиста було Сильвестрович і тому на знімальному майданчику він хотів, аби його називали Сильвестр Сталоновий (на манер американського актора). Також Ступка полюбляв, коли колеги називали його Ступочкою або Бодею. Незважаючи на велику кількість нагород та регалій Богдан Ступка не дуже любив пафос.

Про Україну та українців

• Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.
• Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Головне, що варто розуміти українцю, – це те, що він унікальний, тому що вільний!

Рекомендуємо для читання книги про Богдана Ступку, які є в фонді нашої бібліотеки.

Богдан Ступка : митець і людина / автор-упорядник М. Лабінський. – Київ : Книга, 2008. – 240 с. : тв. – (Б-ка Шевченківського комітету).

Богдана Сильвестровича Ступку ще за життя називали «актором № 1», його обожнювала публіка не лише нашої країни, а й за кордоном. Понад півстоліття ім’я митця було знаковим для української національної культури. Більшість ролей, які зіграв актор у театрі та кіно, ввійшли до літопису сценічного та кіномистецтва України. Пам’ять про Б. С. Ступку живе в серцях людей і донині.

До 80-річчя від дня народження актора театру і кіно, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдана Ступки, працівники відділу художньої культури та мистецтва підготували віртуальну виставку «Богдан Ступка – митець і людина».

Збірка статей, роздумів самого актора, інтерв'ю про дитинство й юність, а також спогади про роботу у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Окремий розділ присвячено праці над роллю Миколи Задорожного у виставі «Украдене щастя» Івана Франка.

Загребельний М. Богдан Ступка / М. Загребельний. – Харків : Фоліо, 2017. – 120 с. : тв. – (Знамениті українці).

Річард III і король Лір, гетьман Мазепа і Тев’є-молочник, Леонід Брежнєв і Тарас Бульба… Це лише невеликий перелік ролей, які зіграв у театрі й кіно Богдан Ступка (1941-2012) – видатний український актор, лауреат багатьох премій, народний артист УРСР (1980) та СРСР (1991), Герой України (2011), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня. У Голлівуді його порівнюють з Робертом де Ніро й Аль Пачіно. В Польщі й Росії вважають своєю зіркою, феноменом, який народжується раз на століття, на що Богдан Сильвестрович відповідав: «Я – український актор! Я собі працюю, а люди називають те феноменом. Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх…».

Мельниченко В. Богдан Ступка : (штрихи до портрета) / В. Мельниченко. – Київ : Знання України, 2001. – 217 с.

Книга була видана до 60-річчя від дня народження Богдана Ступки (2001 рік) та розповідає про особисте життя актора, його сім'ю, а також про довгу творчу співпрацю митця з видатним режисером Сергієм Данченком.

Мельниченко В. Майстер / В. Мельниченко. – Київ : Либідь, 2005. – 392 с. : іл.

У своїй третій книжці про видатного артиста сучасності Богдана Ступку автор висвітлює надзвичайно важливий у житті й творчості героя період зламу тисячоліть, насичений значною мірою етапними подіями, ролями, роздумами. Книга багато Ілюстрована.

Для широкого читацького загалу.

Запрошуємо до читання!

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Український вірш, що виявився сильнішим за радянську «Правду»

75 років тому почалася кампанія цькування Володимира Сосюри і його вірша «Любіть Україну!»

Поезію Володимира Сосюри «Любіть Україну!» українські школярі вчать у восьмому класі. Вже у виправленому варіанті – без радянського нашарування. Тобто не з переписаними на догоду Кремлю рядками, де «без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами» замінено на казенну «братню дружбу». Але на якому історичному тлі було написано цей вірш? Чому його заборонили? У чому звинувачували поета? Через що довелося пройти Сосюрі? І чому рядки цього вірша – такі прості і щирі – так неймовірно свербіли радянській імперії?

50-ті роки: апогей сталінізму

Кінець 40-х, початок 50-х років ХХ століття в Радянському Союзі були роками «золотого, кривавого Тамерлана» – так Володимир Сосюра згодом назве добу пізнього сталінізму в листі до свого давнього грузинського друга Георгія Наморадзе. З одного боку, Сталін – «батько народів» у зеніті диктаторської слави, а з іншого – країна, що оговтувалася від безпрецедентної за втратами і руїною війни.

Попри те, що перемога над гітлерівською Німеччиною начебто мала б пом’якшити режим, зробити його більш гуманним, цього не сталося. В країні тривали репресії: різноманітні «чистки», кампанії боротьби, арешти. Ось лише декілька прикладів: кампанія боротьби з «безродними космополітами», боротьби з «формалізмом», «Ленінградська справа», «Мінгрельська справа», справа Єврейського антифашистського комітету, справа лікарів тощо. У липні 1951-го арештували навіть Віктора Абакумова – всесильного очільника чекістського відомства.

Після відомого тосту Сталіна про «великий російський народ-переможець», республіками прокотилася чергова хвиля репресій. Не оминула вона й Україну, з якою у Сталіна були власні рахунки.

«Буржуазний націоналізм», або Знову бандеревці

6 липня 1951 року Президія правління Спілки радянських письменників України на своєму засіданні заслухала повідомлення голови СРПУ Олександра Корнійчука про редакційну статтю газети «Правда» «Проти ідеологічних перекручень в літературі». Російською заголовок лунав більш жорстко: «Против идеологических извращений в литературе». Звісно, слово «извращений» можна було замінити на більш нейтральне: «искажений», але перевагу – цілком свідомо – надали саме першому варіанту. Як писала «Радянська Україна», «Президія правління СРПУ одностайно визнала цю статтю цілком правильною і сприйняла її як вияв більшовицького піклування про радянську літературу, як допомогу партії Леніна-Сталіна письменникам Радянської України в боротьбі проти проявів буржуазного націоналізму...»

Анонімна стаття в «Правді», що означало пряму директиву ЦК ВКП(б) та особисто Сталіна, з’явилася 2 липня 1951 року, через декілька днів після закінчення Декади української літератури і мистецтва, що начебто пройшла з чималим успіхом. У статті критикувався вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!» як «ідейно порочний твір»: «Вірш В. Сосюри «Любіть Україну»... викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра... Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.» – йшлося у «Правді».

Небезпечний вірш

«Любіть Україну!» поет написав у травні 1944 року, під час війни. Згодом він став окрасою збірки поезій «Щоб сади шуміли», за яку Сосюра у 1948-му отримав Сталінську премію І ступеня (100 тис. рублів). Саме для цієї збірки Сосюра, розуміючи небезпеку рядків «без неї ніщо ми…», замінив на цілком лояльні, в радянському дусі, про «братні народи». У 1951 році вірш було перекладено російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим і опубліковано у журналі «Звезда», – але перекладено саме з тими першими, «небезпечними рядками», які наприкінці війни якось недогледіли, пропустили. Після появи «Любіть Україну» в російському перекладі і в російському журналі Сосюру звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі».

Після розгромної статті в «Правді» та хвилі, яку вона підняла, Сосюрі фактично відмовили у праві писати. Заборону з вірша зняли лише у 1958 році – через п’ять років після смерті Сталіна.

Безхмарне небо декади і грім із  «Правди»

У романі-сповіді «Третя рота» Володимир Сосюра доволі детально описує все те, що з ним трапилося влітку 1951 року.

З 15 по 26 червня 1951 року в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва. Помпезний захід, на якому «старшому брату» демонструвалися соціалістичні мистецькі «звершення»: опера, балет, пісні, танці, вистави, літературні твори. Переважно етнографічні за формою: опери «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм», балет «Маруся Богуславка», вистава «Мартин Боруля» тощо. Письменницький цех представляли Рильський, Тичина, Бажан, Сосюра, Корнійчук. Захід мав продемонструвати розквіт «національної за формою і соціалістичної за змістом» культури радянської України. До Москви поїхали 1200 українських культурних діячів. Москвичі (здебільшого українці, що осіли в білокаменній) влаштовували гостям аншлаги. «У Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали – поетів, співаків, артистів... Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати. Радісно ми поверталися до Києва...» – обережно пише Сосюра.

І раптом, одразу після повернення, розгромна стаття в «Правді»: «…як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди», в якій мене за вірш «Любіть Україну»… названо, по суті, націоналістом за те, що я нібито пишу за Україну поза часом і простором…»

Публікація в центральній московській газеті спричинила ефект доміно та пресинг на місцях. Редакційну статтю «Правди» 3 липня передрукувала «Радянська Україна», 4 липня – абсолютно всі обласні газети УРСР, а згодом – літературні журнали «Вітчизна» та «Дніпро». Це була кампанія колективного осуду. Преса детально, із задоволенням висвітлювала Пленум Спілки письменників України. Газети публікували промови колег Сосюри, які почали його таврувати.

ВІКІПЕДІЯ

Від ідеї до Вікіпедії: історія Джиммі Вейлза

Вікіпедія: історія енциклопедії, яку створює весь світ

Сьогодні важко уявити людину, яка хоча б раз не користувалася Вікіпедією. Учні шукають там інформацію для домашніх завдань, студенти – для навчання, а дорослі – щоб швидко знайти відповідь на будь-яке запитання. Але як з'явилася ця найбільша у світі онлайн-енциклопедія?

На початку 2001 року американські підприємці Джиммі Вейлз та Ларрі Сенгер задумали створити енциклопедію, яку могли б писати й доповнювати самі користувачі. До цього вони працювали над іншим проєктом – Nupedia, де статті проходили довгу перевірку фахівцями. Через це нові матеріали з'являлися дуже повільно.

15 січня 2001 року запрацювала Вікіпедія. Її головна ідея була простою: кожен охочий може написати нову статтю або виправити вже існуючу. Спочатку багато хто сумнівався, що така система працюватиме. Проте людей, які хотіли ділитися знаннями, ставало дедалі більше.

Назва «Вікіпедія» складається з двох слів. «Вікі» походить від гавайського слова wiki, що означає «швидко», а «енциклопедія» вказує на її призначення – збирати й поширювати знання.

З роками Вікіпедія перетворилася на найбільшу енциклопедію у світі. Вона містить мільйони статей сотнями мов. У кожній мовній версії працюють тисячі волонтерів, які створюють нові матеріали, перевіряють факти, виправляють помилки та оновлюють інформацію.

Українська Вікіпедія з'явилася 30 січня 2004 року. Сьогодні вона є одним із найбільших україномовних інформаційних ресурсів. Її наповнюють добровольці, які прагнуть зробити знання доступними кожному.

Джиммі Вейлз часто говорить, що знання мають бути відкритими для всіх. Саме ця ідея стала основою Вікіпедії. Вона доводить, що люди з різних країн можуть спільно створювати величезну енциклопедію, якою щодня користуються мільйони людей у всьому світі.

Цікавий факт. Щосекунди у Вікіпедії хтось редагує статтю. Завдяки цьому інформація постійно оновлюється, а енциклопедія залишається живим і сучасним джерелом знань.

7 серпня 1966 року народився американський підприємець, засновник «Вікіпедії» Джиммі Вейлз.

Вейлз народився в Гантсвіллі, штат Алабама, незадовго до опівночі 7 серпня 1966 року. Однак у його свідоцтві про народження зазначено 8 серпня. Його батько, Джиммі, працював менеджером у продуктовому магазині, мати Доріс Енн та його бабця Ерма були співвласниками Будинку навчання, невеличкої приватної школи, де Вейлз та його брат здобули початкову освіту.

Після восьмого класу перейшов до Randolph School, школи доуніверситетської підготовки, яку закінчив у 16 років. Далі вчився в Університеті міста Оберн, здобув ступінь бакалавра з фінансів у 1986. Здобувати PhD перейшов до Університету штату Алабама та паралельно Індіанського університету. Проте докторську дисертацію він так і не написав.

Візити в Україну

Джиммі Вейлз у Києві 11 вересня 2014 року на зустрічі із вікіпедистами України.

У 2012 році Джиммі Вейлз відвідав Україну в межах програми Фонду Віктора Пінчука Завтра.UA. Джиммі Вейлз виступив у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з доповіддю «Як Інтернет змінює майбутнє».

10 серпня 2014 у Лондоні на церемонії закриття щорічної конференції «Вікіманія» Джиммі Вейлз оголосив Ігоря Костенка вікіпедистом року. 13 вересня 2014 Джиммі Вейлз вручив цю нагороду рідним Ігоря Костенка в Києві на міжнародній щорічній конференції YES. Також 12 вересня відбулася зустріч із вікіпедистами України в PinchukArtCentre.

13 жовтня 2018 року виступав у Києві на форумі Olerom Forum One, присвяченому розвитку технологій, на якому розмірковував про індустрію новин, реклами та потребу у нових медіа.

Родина

Джиммі Вейлз був одружений тричі. У віці двадцяти років він одружився з Памелою Грін (Pamela Green). Вони розлучилися 1993 року. Він познайомився зі своєю другою дружиною, Крістін Роан, коли вона працювала торговим представником компанії Mitsubishi. Вони одружилися у березні 1997 року в графстві Монро, Флорида. З другою дружиною він також розлучився, від цього шлюбу в нього залишилася дочка.

З 2011 року живе у Великій Британії з Кейт Гарві (яка обіймала посаду секретаря-референта прем'єр-міністра Тоні Блера). Вейлз і Гарві одружилися 6 жовтня 2012 року в Лондоні. У них є спільна дочка.

Вейлз є атеїстом. Він заявив, що це його особиста філософія, яка міцно вкоренилася в його розумі, і він є абсолютно небоговірною людиною.

Шлях до «Вікіпедії»

• До створення головної енциклопедії світу він керував порнографічним вебсайтом Bomis, що допомагало йому фінансувати перші проєкти в інтернеті.
• Саму ідею «Вікіпедії» побудовано на концепції «вікі», яку він разом із партнером Лері Сенгером спочатку втілив у невдали-му проєкті «Нупедія», де статті писали лише професійні науковці.

Принципи та фінанси

• Вейлз не є мільярдером. Попри колосальну популярність платформи, він залишив її некомерційною і живе переважно за рахунок виступів та незначних заощаджень, відмовившись заробляти на рекламі всередині сайту.
• За його власними словами, головна мета його життя – забезпечити кожній людині на Землі вільний доступ до сукупності всього людського знання.

Кумедні факти та медіа.

• В історії медіа залишився курйозний момент, коли: обговорюючи деталі його статусу, він просто в прямому ефірі покинув студію менш ніж за хвилину через недоречне, на його думку, запитання ведучого.
• У дитинстві він навчався у невеликій школі своєї мами, де діти різного віку навчалися разом, що й сформувало його віру в самоорганізацію людей.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

1930 – народився Всеволод Нестайко, дитячий письменник.

1930, 30 січня – у Бердичеві народився Всеволод Нестайко, якому судилося стати одним із найпопулярніших у світі дитячих письменників. За 55 років літературної діяльності він написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України. Мама майбутнього письменника була викладачкою російської словесності (вчителювати вона почала іще в 1913 році, коли про окрему українську літературу й мови бути не могло). Вона була начитаною інтелігентною жінкою. Під час вагітності часто гуляла місцями, пов’язаними з перебуванням у Бердичеві відомих письменників: Бальзака, Конрада, Шолом-Алейхема, Рильського. Родинна легенда стверджує, що старий бердичівський акушер, який приймав пологи, почувши перший крик хлопчика, привітав маму словами: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!».

Все змінилося в 1933-му, коли заарештували батька. Зиновій Нестайко в молодості був січовим стрільцем, вояком Української Галицької армії. Наприкінці 1920-х, під впливом радянської пропаганди, повіривши в успіхи українізації, зважився переїхати із Західної України, яка тоді була «під Польщею», в УСРР. Працював у Проскурові (нині – Хмельницький) на цукровому заводі, пізніше переїхав у Бердичів.

Його звинуватили у шпигунстві на користь імперіалістичних держав, згадавши службу в Австрійській армії в часи Першої світової війни, духовну семінарію, знання п’яти іноземних мов, а також заслуги його батька, отця Діонізія Порфировича Нестайка, греко-католицького декана, який керував парафією в Бучачі. Більше Всеволод батька не бачив – у пам’яті хлопчика лишився тільки смак цукерок, які той дав синові, коли по нього прийшли. Мамі з сином, рятуючись від голоду довелося тікати до Києва, до маминої сестри.

«У дитинстві в мене не було дитинства», – зізнавався пізніше письменник. Через постійні хвороби він не зміг виїхати з Києва, коли почалася війна, тож два окупаційні роки випало пережити в столиці. «Неволя – це найстрашніше, що може бути в світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му році мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно», - згадував пізніше Нестайко.

Бачив він і голод, і смерть. Однак навчився дивитися на світ з оптимізмом і гумором. Як розповідав Всеволод Зиновійович, допомагали родинні перекази – саме такими дотепниками, які викрутяться з будь-якої ситуації, були його дідусь по материнській лінії Іван Довганюк та прадід письменника Семен Довганюк.

Свій творчий шлях Всеволод Нестайко починав у дитячому журналі «Барвінок», де друкувався разом з іншими класиками – Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. У 1956 році побачила світ збірка оповідань письменника під назвою «Шурка і Шурко». А через два роки – казкова повість «У Країні Сонячних Зайчиків».

Найвідомішими книгами Всеволода Нестайка стали підліткова трилогія «Тореадори з Васюківки», казкова казки про Країну Сонячних Зайчиків», оповідання «Одиниця з обманом», «П'ятірка з хвостиком», «Загадка старого клоуна», «Чудеса в Гарбузянах» та багато інших. 1979-го року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

Помер Всеволод Нестайко 16 серпня 2014 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі. На похорон сотні киян взяли із собою дзеркальця, щоб провести улюбленого письменника сонячними зайчиками.

Нестайко В. Тореадори з Васюківки : трилогія про пригоди двох друзів / В. Нестайко. – [Харків] : Школа, [2024]. – 544 с.

Карколомні пригоди Павлуші та Яви читаються з неймовірною насолодою в будь-якому віці, так само із дотепів регочуть до сліз і діти, і дорослі – просто через те, що це справді якісна пригодницька література. Вона сповнена віри в щиру дружбу й безумовну безтолковість розбишак. Всеволод Нестайко, як ніхто, любив дітей, а тому зумів написати найвидатнішу дитячу українську книжку – йому вдалося стати з читачами поряд і говорити з ними на рівних, без надмірного пафосу чи моралізаторства.

Окрім того, що «Тореадори з Васюківки» надзвичайно цінуються в Україні й перекладені понад двадцятьма мовами

Нечуй-Левицький справжнє прізвище – Левицький.

Іван Нечуй-Левицький представник – реалізму. Особливістю його прози є реалістичне відображення дійсності.

Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії (нині Черкащина), в сім’ї сільського священника.

Навчався у сільській школі, в 1847 році вступив до Богуславське духовне училище, яке закінчив у 1853 році і в якому викладав. Там вів вивчав латинську, грецьку та церковнослов’янську.

У 1853 році І. Левицький вступив до Київської духовної семінарії. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.

1861-1865 – навчався у Київській духовній академії. Отримав призначення і працював учителем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, потім у гімназіях Каліша (1866-1867), Седлеце (1867-1872), Кишинева (з 1873). Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати. Майбутній письменник написав такі перші твори: «Жизнь пропив, долю проспав» та «Наймит Яріш Джеря».

З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.

21 рік він віддав благородній праці вчителя. Лише з 1868 починає друкуватись.

1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. Він брав активну участь у суспільному житті, став членом «Громади».

До кінця життя І. Левицький жив у злиднях.

Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер самотнім 2 квітня 1918 року. Похований на Байковому кладовищі.

Найвідоміші твори Нечуя-Левицького: «Дві московки», «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Хмари», «Старосвітські батюшки та матушки», «Шевченкова могила» та інші.

Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, його вважали відлюдником.

Письменник був диваком для інших. Він завжди ходив з парасолькою.

Його пунктуальність і звички вражали оточуючих. Кожного дня, у один і той же час, він гуляв по такому маршруту в Києві: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о 10, навіть із дня народження завжди йшов раніше, щоб не порушити свій графік.

Улюблена картина Нечуя-Левицького – «Українська ніч» А.Куїнджі.

Улюблені місця відпочинку – скеля Нечуя на березі річки Рось (м. Стеблів), Володимирська гора в Києві.

Відомо, що у школі учитель музики прив’язав митцеві любов до музики. Його улюбленою мелодією була «Аppasionata» Бетховена.

Стосовно правопису мав категоричну позицію – писати треба так як чуєш звуки. Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих».

Який жанр української прози започаткував Нечуй-Левицький? Нечуй-Левицький увів в українську літературу новий жанр – соціально-побутова повість.

Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім'я / І. Нечуй-Левицький. – Київ : Грані-Т, 2007. – 64 с. : м. – (Класні комікси).

Хроніка війни однієї сім’ї в пореформеному селі після відміни кріпацтва. Один із найстрашніших текстів у шкільній програмі, що гострою сатирою викриває жорстокість людини в ставленні до своїх близьких та жахи соціальної апатії. Кайдаші смішили не одне покоління читачів і глядачів у театрах, однак кожен згодом усвідомлює, що трагедії тут набагато більше. Частково це карикатурне сприйняття зумовила цензура Емського указу 1876 року, під впливом якого все українське ставало меншовартісним і простацьким. Та попри це, у тексті залишилися порушені теми руйнації патріархату в Україні, пияцтва та конфлікт між батьками й дітьми. А завдяки елементам побуту та характерного сільського жаргону вийшла майже етнографічна українська енциклопедія.

Тодось Осьмачка (1895-1962) – український поет, прозаїк, перекладач, педагог, громадський і політичний діяч.

Тодось Степанович здобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі.

1916 року призваний до лав російської армії для участі в Першій світовій війні.

Перша збірка поезій Тодося Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року.

У 1925-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, увійшов до літературного угрупування «Ланка».

1925 року виходить друга книжка поезій – «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Працював вчителем шкіл, був членом Асоціації Письменників (Аспис) та «Ланки» (МАРС).

У 1930-1932 роках мешкав на Кубані. Виступав із критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР.

1933 року арештований більшовицькою владою, переслідувався радянською репресивною психіатрією. Декілька разів намагався емігрувати з СРСР.

1942 року виїхав до Львова, а звідти, в 1944 році, – до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни жив у різних таборах для переміщених осіб, блукаючи по країнах Європи.

З 1948 року мешкав у США. Член емігрантської організації «Мистецький український рух».

Помер 7 вересня 1962 у Нью-Йорку, США. Основна праця – «Старший боярин» (1946).

Осьмачка Т. Старший боярин / Т. Осьмачка. – Мельборн : Прометей, 1944. – 116 с. – (Б-ка «Новітньої літератури»).

У своїх збірках поезії 1920-1930-х років письменник постає в гранично сумному настрої з відчуттям трагедії й безнадії, тому кардинальна зміна його настроєвості в романі 1946 року на піднесену, світлу й життєствердну видалася доволі неочікуваною. Екзистенційний твір Тодося Осьмачки, що вийшов у еміграції, має розгорнуту систему символів, що базується на християнському містицизмі. Автор спрямовує свій погляд на період початку ХХ століття, підсилюючи його філософськими роздумами про ідеологію, загострення самотності в еміграції та поступ тогочасного українського суспільства.

Всі представлені книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

БОРІС ДЖОНСОН

Від часів падіння Римської імперії визначні європейські політики, як-от Карл Великий і Наполеон, намагалися відтворити її багатовікові надбання й досвід управління. Та жодній державі-спадкоємиці це не вдалося. Боріс Джонсон розкриває секрети успіху Римської імперії, намагаючись винести певну науку для сучасної політики, зокрема для Європейського Союзу.

Мрію про Рим плекають як можливість досягти злагоди, процвітання та ефективної взаємодії народів, які могли б на тлі різних пріоритетів і політичних мотивів віднайти ідею спільності та мирного співіснування. Ця майстерно написана книжка переконає читача, що окремі політичні ідеї давніх римлян досі живуть в колективному несвідомому, та за свіжого їх інтерпретування нині можуть бути напрочуд актуальні.

Книга «Омріяний Рим» – це ґрунтовне дослідження історії, культури й політики Римської імперії. Книга була створена на основі документального фільму Boris Johnson and The Dream of Rome від телерадіомовної корпорації BBC. Згодом Джонсон доповнив напрацювання й виклав інформацію в текстовому форматі, де глибше проаналізував матеріал.

Осмислення ідеї Риму та європейської ідентичності

У політичній публіцистиці «Омріяний Рим» Боріс Джонсон проводить паралель між Стародавнім Римом і Європейським Союзом, що намагається функціонувати як давня цивілізація. Автор вважає спроби ЄС невдалими й наводить чіткі аргументи щодо своєї позиції.

Імперія простягалася на трьох континентах: від Португалії до Іраку, від Тунісу до Шотландії. Тепер її руїни лежать під кожним великим європейським містом, а рештки земних мурів і будівель заховалися в глибинах пустель Африки та на просторах Близького Сходу. Римляни були обʼєднані не просто «громадянством», їх повʼязувала спільна ідентичність. Держава була напрочуд згуртованою, що Джонсон не говорить про Європейський Союз. Автор детально пояснює чим відрізняється сутність управління цих двох політичних гігантів, і чому ЄС неабияк складно усвідомити свої помилки в контексті сучасних урядових стратегій.

Деякі принципи давньої цивілізації продовжують існувати в колективній памʼяті, але як Рим досягнув неймовірного успіху, та в чому секрет його процвітання – дізнайтеся зі сторінок книги.

Унікальний підхід Боріса Джонсона

Прочитати «Омріяний Рим» варто всім, хто цікавиться політичною філософією та ідеологічними концепціями давніх імперій. Книга стане знахідкою для поціновувачів античної історії, державний устрій якої висвітлений простою, живою мовою сучасного автора.

Стиль письма Боріса Джонсона захоплює: він не вдається до сухого викладення матеріалу, а транслює ідею, що навіть політична сфера в публіцистиці здатна викликати емоції. Автор описує не лише методи, які допомогли римлянам досягти стабільності у військово-політичному контексті, а й надає колоритну характеристику історичним постатям. Нестандартна стратегія аналізу фактів та інтерпретації подій дозволяє зрозуміти зміст тексту без попереднього ознайомлення з темою становлення давньої цивілізації.

КОХАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

10 найвідоміших історій кохання в українській літературі

Кохання – це одна з найважливіших тем у світовій літературі. Книги про кохання англійською, українською та іншими мовами дарують неповторні емоції. Українські класичні твори рясніють історіями, що відображають різні аспекти цього почуття: від щирої, жертовної любові до заборонених і трагічних пристрастей. Класична українська література англійською цікава не лише українцям, а й популярна у всьому світі. Для того, щоб читати найкращі книги про кохання, варто мати бажання й виділити трохи вільного часу. Сьогодні ми розглянемо десять незабутніх історій кохання, які стали справжніми літературними шедеврами.

Котляревский И. П. Наталка Полтавка : опера малорос. на 2 действия / И. П. Котляревский. – Київ : Дніпро, 1983. – 93 с.

Перша українська драматична п’єса, написана розмовною мовою, зрозумілою для простих людей. До цього українська література використовувала лише книжну, старослов’янську традицію. Твір з’явився в період формування національної самосвідомості.

П'єса розповідає про Наталку – чесну та вірну дівчину, що чекає на повернення свого коханого Петра. Ця історія кохання в літературі показує силу справжнього кохання, яке витримує випробування розлукою та соціальними перешкодами.

Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Маруся : повість / Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. – Київ : Дніпро, 1978. – 163 с.

Один із перших прозових творів українською мовою, написаний для її популяризації та розвитку національної літератури. У той час в Європі панував сентименталізм, і «Маруся» стала першим сентиментальним романом в українській літературі.

Це зворушлива історія кохання Марусі та Василя, яка обривається трагічною смертю головної героїні. Твір підкреслює цінність вірності та моральної чистоти. Книги про кохання іноді зачіпають делікатні теми й порушують важливі питання.

Шевченко Т. Г. Катерина : поема / Т. Г. Шевченко. – Київ : Дніпро, 1973. – 62 с.

Поема написана в період ранньої творчості Шевченка, коли він вже усвідомлював проблеми соціальної нерівності та національного поневолення. Вона відображає важку долю українських жінок у кріпацькому суспільстві.

Це трагічна історія дівчини Катерини, яка закохалася в російського офіцера, але після народження дитини залишилася покинутою і змушена була тікати з рідного дому. Поема стала символом трагедії жінки, покинутої через соціальну нерівність та байдужість суспільства.

Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? / П. Мирний. – Донецьк : БАО, 2007. – 416 с.

Написаний після реформи 1861 року, твір показує реальні проблеми села, що переживало перехід від кріпосного права до нових форм економічного існування. Любовна лінія тут тісно пов’язана із соціальними труднощами. Це роман про долю Чіпки, його складний шлях та нещасливе кохання до Галі. Ця історія демонструє, як життєві обставини та соціальна несправедливість можуть зруйнувати навіть найсильніше кохання.

ЧИТАННЯ КНИГ: ПОРАДИ

10 порад про те, як почати читати книги щодня

Протягом століть читання є одним з найбільш корисних занять. Воно дозволяє поліпшити розумові здібності, підвищити рівень грамотності, запобігти розвитку деяких вікових захворювань мозку. Читання паперових книжок покращує пам’ять та поповнює словниковий запас, покращується рівень концентрації. Книга стимулює фантазії та вчить мислити образами. Люди, які читають легше адаптуються у соціумі. Книжки знижують стрес та покращують сон. Однак через те, що наше життя сповнене гаджетів і розважального контенту, мало хто в сучасному світі віддає перевагу книгам.

Як виробити корисну звичку читання кожен день? Пропонуємо 10 порад про те, як почати читати щодня.

• Скласти список літератури
• Перше, з чого слід почати привчати себе до читання, – це складання списку літератури, здатної вас зацікавити. Для цього можна:
• ввести запит в пошуковій системі;
• відвідати бібліотеку;
• звернутися по допомогу до продавця книжкового магазину;
• поспілкуватися з однодумцями.

Після виконання цих дій вийде доволі солідний список, який напевно викличе бажання відмовитися від задуму. Однак ви можете швидко його скоротити та полегшити собі вибір. Для цього достатньо прочитати анотацію до книги. В результаті відсіється пристойна кількість творів, які не мають для вас ніякої цінності. Так ви вже точно знатимете, що ви будете читати, а що – ні.

Виділити час на читання

Виділяйте час для читання. Якщо чекати моменту “коли буде час”, ви ніколи не почнете читати. Виділяйте конкретний час для читання книг. Найкраще в спокійній атмосфері, де ви зможете розслабитися і насолодитися читанням. Для дітей корисна форма читання – 15-20 хвилин на день.

Навчитися отримувати задоволення від процесу

Щоб почати читати книги щодня, необхідно навчитися отримувати задоволення від кожної сторінки. Не треба займатися цим тільки заради того, щоб здолати якомога більше. Якщо немає настрою на твір, то слід відкласти його на кілька днів або ж дочекатися натхнення. В останньому випадку процес не тільки принесе максимум задоволення, але й дозволить завершити читання книги набагато швидше.

Робити перерви в читанні

Хоча читання є однією з найбільш корисних справ, воно може незабаром набриднути і перетворитися на рутину. Щоб цього не сталося, періодично робіть перерви між книгами. Це дозволить скучити за процесом і отримати набагато більше задоволення від нового твору.

Створити умови для читання

Щоб повноцінно засвоїти прочитаний матеріал і краще його запам’ятати, рекомендується:

• віддалитися від джерел роздратування (музика, домашні улюбленці, сторонні звуки);
• відключити телефон та інші гаджети;
• вибрати зручне місце;
• забезпечити комфортне освітлення.

Коли ви залишитеся наодинці з книгою, процес читання буде більш приємним. Тож ви зможете швидше перейти до наступного твору, що сприятиме вашому саморозвитку.

Не думати про швидкість прочитання

Думка про швидкість читання сильно відволікає від книги і перешкоджає отриманню задоволення. Щоб цього не відбувалося, слід порівнювати процес з яким-небудь приємним заняттям, наприклад, відпочинком на пляжі, яким хочеться насолоджуватися якомога довше. Повільне читання дозволить відчути цінність кожної сторінки.

Читати в ранковий час

Після пробудження свідомість людини, як правило, вільна від сторонніх думок. У зв’язку з цим найбільш легким вважається читання в ранкові години. Також варто відзначити, що в разі спілкування з книгою на початку дня ви отримуєте заряд позитивних емоцій.

Міркувати про прочитане

Усвідомлення того, що саме дозволила вам дізнатися чи переосмислити прочитана книга, істотно підвищує цінність процесу. Це, в свою чергу, підвищує інтерес до нових творів і розвиває бажання читати далі.

Спілкуватися з книголюбами

Найефективніший спосіб навчитися читати щодня – прийти в товариство книголюбів. Відвідуючи різні заходи і регулярно спілкуючись на форумах, ви зможете дізнаватися багато нового, обговорювати книги з іншими людьми і отримувати задоволення від процесу. Це створить певну мотивацію до вивчення нової літератури і збільшення обсягів бібліотеки.

Відмовлятися від нецікавих книг

Якщо під час знайомства з якимось твором ви відчуваєте нудьгу або відсутність бажання продовжувати, то варто його відкласти. Ви можете знайти ще багато книг на обрану тематику, які будуть цікавіші. Виняток в даному випадку становить лише класична література, адже її цінність беззаперечна.

ОЛЕКСАНДР КИСЛЮК

Люди культури, яких забрала війна. Олександр Кислюк: перекладач аскетичної вдачі

Народився в селі Голичівка Корецького району Рівненської області.

60-річний Олександр Кислюк був розстріляний російськими окупаційними військами біля власного будинку 5 березня 2022 року. Закінчив історичний факультет Київського національного державного університету ім. Т. Г. Шевченка в 1982 році. Поліглот, викладач сучасних іноземних та стародавніх мов. Його перекладами богослужебної літератури користуються в храмах Української православної церкви.

Працював старшим викладачем кафедри теорії та історії держави і права Інституту політології та права Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Проводив заняття з латини і римського права. Упродовж останніх двадцяти років викладацької і перекладацької роботи написав низку наукових статей і переклав багато класичних творів зі стародавніх і сучасних іноземних мов: давньогрецької, латини, церковнослов’янської, англійської, французької і німецької. Переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», «Повний церковно-слов’янський словник», твори Юстиніана й Томи Аквінського.

Російський танк поцілив прямісінько в будинок пана Олександра. Чоловік помер від осколкового поранення живота.

Брат Олександра Івановича Кислюк Павло Іванович згадує: «Це було 5 березня. Мій брат сидів у кімнаті, пив каву і розмовляв по телефону, я копав траншею на нашій вулиці і бачив, як пішла колона танків з боку річки Бучанки. Почався обстріл. Я встиг кинути лопату і сховатися за будівлю. Я впав на землю і тільки міг дивитися, куди летить снаряд. Стріляли по сусідньому будинку, зайнялася пожежа. Пальба трохи вщухла, я перебіг до льоху, знову почали стріляти. Увесь цей час я лежав у льосі, коли вийшов, побачив, що горить наша хата. Побачив, що квартирант витягує з пожежі Олександра, і тут почали обстрілювати наш двір. Усе навкруги палає, звідусюди – обстріли.

Коли тіло Олександра витягли з пожежі, його не можна було пізнати. Я заніс його в літню кухню, де він пролежав до 9 березня. За ці дні я викопав потроху яму, щоб захоронити брата. Усе доводилося робити під обстрілами, пригинаючись і з великими перервами, адже земля ще була мерзлою».

Після відступу росіян і звільнення Київщини Олександрове тіло розкопали волонтери. 14 липня 2022 року його перепоховали на ірпінському кладовищі.

Читальна зала Ірпінської міської публічної бібліотеки ім. Максима Рильського, куди частенько навідувався Олександр Кислюк, наповнена сонцем і запахом книжок. Біля муралу зі Сковородою припаркований самокат – ніби доказ демократичних тенденцій установи. Мене зустрічає директорка Олена Циганенко й одразу підводить до стенду зі світлинами, що розповідають історію боїв за Ірпінь. Приміщення бібліотеки теж суттєво пошкодили, але сьогодні про це нагадують лише фото.

«Олександр Кислюк приходив до нас ледь не щодня. Поводився дуже скромно. Годинами щось читав, писав, друкував. Незадовго до війни мені спало на думку сфотографувати його за роботою. Про те, що він знаний вчений і перекладач, ми довідалися, лише коли дійшла звістка про його загибель», – згадує директорка, показуючи мені світлину чоловіка в піджаку й окулярах, з олівцем у руках, що схилився над стосами книжок.

Перекладати Кислюк міг нескінченно довго, бувало, що й по дванадцять годин на день. У вільну хвилину любив брати до рук кишеньковий словник і підкреслювати незнайомі слова, щоб краще запам’ятовувалися. Імовірно, саме за цим заняттям директорка спіймала його просто перед початком великої війни.

«Пан Олександр знав, мабуть, мов зо двадцять і постійно вчив нові, – розповідає мені за кавою Тарас Кулик, друг перекладача. – Французька йому спочатку давалася важкувато. Але, вивчивши латину, він зрозумів, що тепер легко може опанувати будь-яку романську мову».

Повернувшись додому, я шукаю сліди Олександра Кислюка в архівах ютубу. Хочеться почути, як він говорив, побачити, як жестикулював, дивився і усміхався. Натрапляю на етер програми «Чи мертві «мертві» мови?» за 2003 рік, де скромний чоловік із бібліотечного фото, але значно молодший, розповідає про викладання давньогрецької, церковнослов’янської, латини, занурення у стародавній іврит: «Коли я беруся до вивчення інших іноземних мов, то відчуваю дистанцію, бо спершу не знаю історії, культури, мистецтва. Треба спочатку підготувати себе». Таке відчуття цінності контексту, напевно, дала Кислюку історична освіта, здобута в університеті Шевченка.

У двотисячних Олександр Кислюк переклав українською «Політику» Арістотеля й «Коментарі до Арістотелевої Політики» Томи Аквінського (видавництво «Основи»). Засадничий твір давньогрецького філософа, який і сьогодні лежить в основі розмови про політичний устрій, на той момент був уперше витлумачений українською. А перекладу «Коментарів» Томи Аквінського не було навіть російською, яка ще з радянських часів через колоніальну політику значно випереджала Україну в перекладах фундаментальних філософських праць.

У 2021 році він уперше переклав з латини «Історію українсько-польської війни» польського хроніста Самуеля Грондського, що описує визвольні змагання 1648-1658 років та свідчить про актуальні історичні проблеми того часу, зокрема походження козацтва.

Цей переклад вийшов невеликим накладом у сто примірників, – згадує видавець книжки Тарас Кулик. – Пан Олександр дуже швидко продав їх усіх друзям, знайомим і вченим: першоджерела треба всім, а читати латиною вміє далеко не кожен».

Кислюк брався не лише за класичні твори. Перекладав і сучасну філософію, зокрема Сібе Шаапа, нідерланського політика та філософа, і засновника теорії цивілізації Норберта Еліаса, і німецького філософа Карла Ясперса, і багатьох інших.

Заглиблюючись у мови, Кислюк шукав нових підходів до їхнього вивчення. Один із них – спробувати засвоювати мову, як це робить дитина. Такий метод передбачає читання тексту незнайомою мовою і поступове розгадування закладених у ньому смислів. Рівень розуміння раз за разом зростає, з'являється відчуття мови та її логіки.

«Не можна стверджувати, що навіть українську мову ми знаємо досить добре, я її вивчав і вивчаю ціле життя», – розказує Кислюк у документальному фільмі, знятому про нього в кінці дев’яностих.

Біля Свято-Троїцького храму, одного з найстаріших в Ірпені, – зелено і сонячно. Сергій Мірошниченко, клірик ПЦУ і давній знайомий Олександра Кислюка, зустрічає мене усмішкою і запрошує на чай.

«Отак ми зазвичай чаювали в оселі Миколи Будника, одного із засновників Київського кобзарського цеху. Спершу збиралися на Звіринці, а згодом у його помешканні тут, в Ірпені. Хтось майстрував бандури, хтось співав, а хтось приходив поспілкуватися чи послухати», – пояснює клірик.

Із початком великої війни на вулицях і в оселях українців дедалі частіше стали звучати стародавні пісні у виконанні «Хореї козацької». Цей музичний колектив разом з його засновником Тарасом Компаніченком є вихідцями того самого Київського кобзарського цеху. Наприкінці 1970-х років спільнота дослідників, реконструкторів і просто любителів кобзарської традиції постала довкола бандуриста Георгія Ткаченка. Попри репресії кобзарів і бандуристів, він дивом зберіг і передав «слобожанську» традицію рецитацій під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури. В середині вісімдесятих Київський кобзарський цех став неформальним осередком вільнодумства в українській столиці.

Зустрічі київських кобзарів нагадували давньогрецькі бенкети філософів, де замість ліри грали на бандурі. Вони цінували свободу думки і були скромними в побуті. Так само невибагливо облаштували своє помешкання і брати Кислюки, придбавши в середині дев’яностих будинок в Ірпені. Замість меблів – полиці, завалені книжками й паперами. Замість кухні – самотня плита з каструлею борщу.

Свого викладача давніх мов із Київської духовної академії та семінарії Сергій Мірошниченко згадує як людину чуйну, з великим серцем: «Ми читали Святе Письмо різними мовами – грецькою, німецькою… Не було ніякого зубріння, навчання йшло жваво. А якщо хтось помилявся, то Олександр Іванович так умів виправити, що людина навряд чи вже могла зробити ту саму помилку вдруге».

Кислюк переклав з оригіналу фундаментальні релігійні тексти. Саме цими текстами сьогодні ведуть службу в ПЦУ, зокрема в ірпінському Свято-Троїцькому храмі, який після звільнення міста від російських танків нарешті відійшов від Московського патріархату.

Інтерес до розмов на політичні теми з’явився в Кислюків ще з університетських часів. На початку 1980-х група студентів різних факультетів таємно збиралася в художній майстерні у Лаврі. Там точилися дискусії про проблеми нерадянської історії та можливі способи досягнення Україною незалежності. Після спроби підпалу портрета Брежнєва на Хрещатику всіх учасників затримали представники КГБ. Братів Кислюків разом з іншими виключили з університету – «за поведінку, несумісну зі званням радянського студента». У 80-ті таким формулюванням влада часто маркувала так званих неблагонадійних громадян, позбавляючи їх можливостей отримати освіту чи знайти роботу. Через деякий час Олександрові таки вдалося поновити навчання і закінчити університет. А от професійний шлях Павла назавжди було зруйновано.

Дрібний березневий дощ усе ще падав. Разом із Тарасом Куликом ми під’їхали до цвинтаря автівок, розстріляних із тих самих російських танків, часто з людьми, і навіть дітьми, всередині. Зовсім поруч – кладовище, де похований Олександр Кислюк. Орієнтир для нас – ряди синьо-жовтих прапорів, що майоріють на могилах воїнів, полеглих за волю України. Звертаємо праворуч, натрапляємо на дерев’яний хрест із фотографією перекладача. Рушник від поривів вітру закрив обличчя на світлині загиблого. Не змовляючись, кілька хвилин стоїмо мовчки.

«Скромна могила великої людини», – зауважує Кулик. Скромним був і сам перекладач. Ніби античному кініку, Кислюку для життя достатньо було дерев’яної бочки – аби лише туди помістилися його книжки і рукописи.

«У перекладі з латинської canin означає «собака». Тому кініків можна назвати і любителями собак, і дещо подібними до собак у своїй невибагливості. Пан Олександр відповідав цим двом характеристикам – він любив собак, котів, пташок, постійно їх підгодовував, і сам жив невибагливо, ніби та пташка», – розмірковує Кулик.

Робота не обтяжувала, а розвантажувала Кислюка. «У своєму житті не можу обійтися без тієї роботи, яку я роблю, без тих досліджень, без викладання, без перекладів, без набуття знань. Мабуть, це головне – відчуття свободи. Людина повинна бути вільною, щоб вільно реалізувати свої можливості», – розповідає перекладач у документальному фільмі.

На руїнах свого дому Павло Кислюк пригостив мене кавою, яку завбачливо привіз із собою в термосі. Саме за чашкою кави росіяни поцілили в Олександра Кислюка. Разом з ним згоріли його рукописи і його собака. Але не його робота. Вона живе в україномовних літургійних текстах у храмах помісної української церкви, на полицях особистих і публічних бібліотек, в уяві людей, що читають його переклади, в коментарях колег, які критикують, аналізують чи продовжують його справу. А також у світлій пам’яті близьких – про брата, друга, викладача і колегу. Дещицю цієї пам’яті я всотала разом із кавою з Павлового термоса – на місці зруйнованої особистої лабораторії перекладу Олександра, що стала місцем злочину і загубленого життя.