Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.
Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.
Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.
Валер’ян Підмогильний народився у 1901 році у бідній сім’ї у селі Чаплі, що на Дніпропетровщині. Він навчався у церковній школі, а потім у катеринославському реальному училищі, навчання у Катеринославському університеті так і не закінчив через брак грошей. Однак хлопець займався самоосвітою, яка й допомогла йому в житті.
Писати Валер’ян почав ще з дитинства. У шкільному журналі хлопець публікував свої пригодницькі оповідання, які підписував псевдонімом «Лорд Лістер». У той час він захоплювався детективною літературою, але з віком захоплення минулось і письменник почав цікавитись людською психологією на тлі доби.
У 19-річному віці Валер’ян Підмогильний увійшов в українську літературу доволі амбіційно – зі збіркою оповідань, яку назвав «Твори. Том 1». Він став відомим завдяки своїй інтелектуально-психологічній прозі, вмінню помічати найменші дрібниці та сміливості зосереджуватись на складних проблемах.
У 1920-роках Валер’ян Підмогильний писав оповідання про голод на півдні України, ставши одним із перших, хто в художній образах показував тогочасні реальні події. Зокрема, варто згадати про оповідання «Син», яке сам Підмогильний вважав одним із своїх найкращих творів.
Підмогильний є автором першого урбаністичного роману «Місто», який входить до шкільної програми. Головний герой тут доволі нетиповий та новий для української літератури – він не є позитивним персонажем, погано поводиться з жінками та використовує інших для досягнення своїх цілей. Цей роман не втрачає актуальності крізь роки, його читають та обговорюють не лише вчителі на уроках, а й люди, які давно закінчили школу.
На хліб Валер’ян Підмогильний заробляв вчителюванням. Він викладав українську мову та математику у перервах між літературною діяльністю.
Письменник був одружений із донькою священника Катериною Червінською, яка стала акторкою Театру юного глядача. У подружжя народився син Роман, який помер у 21 рік через хворобу серця.
Підмогильний захоплювався фройдизмом, у нього висів портрет Зигмунда Фройда – австрійського психолога, який вивчав людське несвідоме. Можливо, ці захоплення й допомогли письменнику так тонко описувати своїх персонажів. Разом із другом Євгеном Плужником, Підмогильний уклав «Російсько-український фразеологічний словник» («Фразеологія ділової мови»). Вони хотіли показати самобутність та багатство української мови у період українізації та уніфікувати ділову фразеологію.
Валер’яна Підмогильного називали «заземлювачем романтичних бажань», бо він завжди знімав з людей рожеві окуляри та показував реальність. Він застерігав від ілюзорних сподівань, зокрема, що, обираючи владу, вона щось зробить та змінить життя, хоча насправді – все залежить від самих людей.
У 1934 році Валер’яна Підмогильного та його колег, які жили у харківському будинку «Слово», арештували нібито за «участь у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». До цієї «організації» нібито належали також Євген Плужник, Микола Куліш, Валерʼян Поліщук, Григорій Епік, Микола Любченко.
Серед звинувачень Підмогильному в протоколі наводиться його вислів про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду». Під час допитів Підмогильний не визнавав себе винним, але фейковий суд відправив його та інших заарештованих у тюрму на 10 років. Підмогильного доставили до Соловецького табору особливого призначення.
3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія) розстріляли Валер’яна Підмогильного, виконуючи рішення трійки НКВС. Протягом п’яти днів розстріляли загалом понад тисячу в’язнів, серед яких представники української інтелігенції: Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Валер’ян Поліщук, Юліан Шпол. На момент вбивства Валер’яну Підмогильному було 36 років. Його було посмертно реабілітовано у 1956 році.
Підмогильний В. Місто : роман / В. П. Підмогильний. – Київ : Віхола, 2024. – 368 с. : м. – (Неканонічний канон.
До 1927 року якщо в центрі уваги українських письменників і з’являлася певна топографія місцевості, це була переважно сільська місцевість, або й зовсім цнотлива природа. Валер’ян Підмогильний натомість показує велике місто – Київ, куди з села переїжджає Степан Радченко. Протагоніст прагне засвоїти закони урбаністичного життя, ставши його частиною – на такому зрозумілому сюжеті автор будує інтелектуальну прозу, підіймаючи філософські питання двоїстості буття. Водночас це й своєрідний роман виховання, адже місто виховує героя, він тут поступово дорослішає (чи деградує?) – читачі відслідковують усі соціально-психологічні проблеми, що постають перед Степаном, поки він перероджується з приїжджого простака на місцевого інтелігента.
Олександр Подерв'янський народився у Києві 3 листопада 1952 і закінчив Київський художній інститут за спеціальністю «Станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис». З 1976 року він бере участь у виставках як художник. Картини Подерв'янського зберігаються в колекціях Національного художнього музею України і Київської національної картинної галереї, а також у багатьох приватних колекціях у США, Німеччині, Швеції та інших країнах.
Окрім того, він створив понад 50 сатиричних п'єс, які стали класикою. Серед провідних тем творчості драматурга і прозаїка – критика радянської та пострадянської реальності, абсурдність життя та міжнаціональні конфлікти. Його стиль вирізняється гострим сарказмом та використанням ненормативної лексики, а персонажі – контрастні до загальноприйнятої моралі.
У 2011 році п'єси Подерв'янського почали ставити на сцені. Зокрема, йдеться про твори «Павлік Морозов» та «Сни Васіліси Єгоровни». У своїй творчості він поєднує цинізм, іронію та постмодернізм.
Подерв'янський Л. Павлік Морозов : п'єси / Л. Подерв'янський. – Х. : Фоліо, 2005. – 127 с. – (Сафарі).
«Павлік Морозов» (збірник) – яскраве відображення соціально-ідеологічних, моральних та культурних реалій нашого життя.
З прізвищем Леся Подерв’янського пов’язана досить епатажна літературна творчість. Кожен його твір – це виклик сучасному розбещеному суспільству, бо в ньому, як у дзеркалі, відбиваються всі його вади. Ключовий твір збірки – п’єса «Павлік Морозов», в якій висвітлено цікавий погляд на діяльність відомого радянського піонера в часи Великої вітчизняної війни. Героїчний вчинок Павліка Морозова осмислюється під іншим кутом, а всі, хто зустрічається на шляху відчайдушного піонера, сприймаються ним виключно як вороги радянської влади та його особисті.
Ігор Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти Хмельницької області в сім’ї сільських педагогів
Школу закінчив на відмінно. Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, і це захоплення літературою вплинуло на все його життя.
Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1979). Дебютував в 1978 в журналі «Дніпро» (Дніпро).
Працював у пресі та видавництвах. Головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакцією сучасної української літератури видавництва «Дніпро», член Спілки письменників України (1984), віце-президент Асоціації українських письменників. Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990).
Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002). Радник міністра культури з питань книговидання (2007). У жовтні 2008 року у Львові поета збила автівка. 3 жовтня 2008 року він помер у лікарні. Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.
Римарук І. Діва обида. Видіння і відлуння : вірші / І. М. Римарук. – 2-ге вид., доп. – Львів : Кальварія, 2002. – 160 с. : тв.
Вірш «Діва Обида» І. Римарука входить до збірки «Діва Обида». За жанром це медитація. Це вірш, де йдеться про поєдинок над прірвою, який спричинює наступні, ще кривавіші поєдинки, авторська позиція відносно діючих осіб нейтральна. Вони для нього «темні обидва», але Для Діви Марії їхні обличчя є «коханими». Тобто тут простежується антитеза.
Пише поет гармонічно, не шаблонно, ритм – зламаний, що надає поезії відчуття відчуженості. Наскрізним у творі є образ прірви: «Стали над прірвою – хто потойбіч? Темні обидва». Прірва – це образ смерті, образ темноти, чогось поганого, того, звідки вже немає вороття… Образ Діви Обиди – це духовний стан, стан речей та слів. Та водночас, це образ Діви Марії, матері Ісуса Христа. Але заключним у поезії є риторичне питання: «Чом же ти ймення Обиди взяла, Діво Маріє?». Саме тому Діва Марія прибирає собі ймення Обиди через те, що люди втратили орієнтири, вони не знають, чого шукають. Автор звертається до всіх людей, прагнучи зрозуміти, «люто гнучи задубілі хребти, що там шукали?». Там, тобто протягом багатьох віків і років. І дещо з саркастичним придихом сам же й подає варіант відповіді: «Віщого слова? погибелі? чи їдла для бидла?..». Як бачимо, вульгаризми «їдло», «бидло», використані автором лише підкреслюють пафос твору. Автор засуджує людство, тому недарма використовує саме таку, найбільш підходящу лексику. Та якщо ліричний герой твору майже зневірився, не втрачає надії Діва Обида: «Ще озирається, нитку рвучи, Діва Обида: може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє...». Вона сподівається на щасливий фінал, вірить у краще… Адже й образ Діви Марії – світлий, сповнений надій на краще, сповнений сподівань. Але яким би він святим не був, все ж таки, дещо трансформований, оскільки ймення у Діви – Обида, що апелює нас до думки, що це вже не та Діва Марія, мати Ісуса Христа… Автор боїться, що душі людей «озвіріють», що темна сторона подолає світлу…

.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар