ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Василь Іванович Голобородько народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. У 1963 році закінчив середню школу-інтернат.

У 1964 вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів.

Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР.

Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні.

У 1968–1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі.

1988–Голобородька прийняли до Спілки письменників України.

2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка.

Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська. Через бойові дії на Сході України в 2014 році став вимушеним переселенцем.

Голобородько В. Летюче віконце : вибрані поезії / В. Голобородько. – Київ : Український письменник, 2005. – 463 с. – (Б-ка Шевченківського комітету).

«Летюче віконце» – перша поетична збірка українського поета Василя Голобородька, видана в 1970 році в Парижі видавництвом Смолоскип.

У 2005 році у серії Бібліотека шевченківського комітету вийшла збірка вибраних творів Голобородька з ідентичною назвою.

Збірка «Летюче віконце» є важливою частиною творчості Василя Голобородька, оскільки вона відображає його унікальний поетичний світ, сповнений фольклорних мотивів та образів. Його поезія характеризується світлістю, наївністю, а також використанням образів і сюжетів з сучасного життя, що часто мають фольклорне коріння.

Через видання збірки за кордоном, Голобородько майже 20 років був позбавлений можливості друкуватися в Україні.

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 в с. В’юнище на Чернігівщині у селянській родині. Його батьки були неписьменними селянами. У родині Довженків було 14 дітей, та вижило лише 2 – Сашко та Поліна.

Навчався у Сосницькій початковій школі. З 1911 року навчався у Глухівському вчительському інституті.

Після закінчення інституту в 1914 учителював у Житомирі, Києві. У 1917 вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет, де здобув вищу освіту на економічному факультеті (нині Київський національний економічний університет). Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності.

Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. За це у 1919 засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували. У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодом був виключений. У 1921р. його направили за кордон на дипломатичну службу (Варшава, Париж, Лондон).

У 1922-1923 рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині. 1923 року повернувся до Харкова, почав працювати художником-ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК» та каракатуристом. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ.

Згодом через ВАПЛІТЕ зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив.

З 1925 року – стажист по агітфільму «Червона Армія».

У 1926 переїздить до Одеси закінчувати фільм, де разом з Юрієм Яновським працює режисером на кінофабриці. У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання».

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка – за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

У 1930р. одружився з акторкою Юлією Солнцевою.

Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу, у 1958 році кінокритика назвали «Землю» одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів. Зняв фільм «Іван» – найспірніший фільм Довженка (на тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм»), який відняв у нього більше року життя.

У 1933р. переїздить до москви, а потім на Далекий Схід. У 1935р. нагороджують орденом леніна. На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия». У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив. До останніх днів живе в москві, працює на «мосфільмі».

25 листопада 1956р. помер у москві, де його і поховали. Це був перший знімальний день фільму «Поема про море».

Олександра Довженка називають українським Леонардо да Вінчі. Довженко був першовідкривачем жанру кіноповісті.

Довженко О. Зачарована Десна : кіноповість / О. Довженко. – Київ : Молодь, 1977. – 63 с.

У цій повісті український кінорежисер згадує своє дитинство й змальовує все з перспективи малого хлопчика: і побут, і родина, і односельці в гіперболізованих описах виглядають комічними. Та все це герой ніжно любить, тому навіть портрети п’яного батька чи прабабці, що кляне все навколо, виглядають радше по-доброму іронічними, ніж сатиричними. Олександр Довженко використовує в якості оповідача дитину, цей прийом пізніше використають у прозі Гарпер Лі й Емма Доног'ю – наївний і щирий наратор, якому не можеш не вірити. Стає особливо цікаво, коли Довженко починає мислити про релігію, знову ж, наповнюючи ці філософствування гумором і прямодушністю, на яку здатна лише дитина.

Віктор Домонтович (справжнє ім’я Віктор Платонович Петров (1894—1969)) – український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук.

Віктор Платонович Петров (Домонтович) – а науковець, який своїм доробком утвердив концепцію походження українського народу, літератор, який своїми творами викривав злочини більшовицько-сталінського режиму проти української інтелігенції, української культури, українського народу. Його вклад у порятунок від фізичного і повного знищення гітлерівцями цілого народу – караїмів – досі не оцінений повною мірою.

Народився 1894 року у Катеринославі (на цей час м. Дніпро). Студіював історико-філологічні дисципліни Київського університету. У міжвоєнний період опікувався Етнографічною комісією Національної академії наук України. З 1941 по 1942 рік видавав літературний журнал «Український засів». По закінченню Другої світової війни емігрував до Німеччини, де з 1947 по 1949 рік викладав етнографію в Українському науковому інституті (Мюнхен).

Загадкове зникнення Віктора Петрова в Мюнхені 18 квітня 1949 року та поява його у москві викликала чимало тверджень серед дослідників цього періоду щодо його причетності до німецької резидентури радянської розвідки. Працював в Інституті історії матеріальної культури (москва), згодом переїхав до Києва, де з 1956 року провадив наукову діяльність в Інституті археології. Постеміграційний відтин життєвого шляху Петров, відійшовши від написання художньої прози, публікував дослідницькі розвідки з етнології, філософії, фольклористики та ін. 

Домонтович В. Доктор Серафікус : [роман] / В. Домонтович / Поза межами болю / О. Турянський. – Харків : Фоліо, 2013. – 301 с. : тв.

Інтелектуальний роман про вченого-самітника, виписаний у настільки високому стилі, що автора порівнювали і з Францом Кафкою, і з Володимиром Набоковим. Він не просто займається глибинним психоаналізом героїв за лекалами фройдизму, а й звертається до літературних архетипів, про які ще неодноразово згадуватимуть у ХХ столітті. Протагоніст роману прагне до раціоналізації дійсності – і ця особливість, беззаперечно, помітно вирізняє «Доктора Серафікуса» на тлі всієї традиції фольклорно-містичних творів українських письменників ХІХ століття. Навіть кохання В. Домонтович вводить не заради сюжетних зворотів чи скандального еротизму (а тут ще й натяки на гомосексуальність), а заради повнішої характеристики психології героїв. «Доктор Серафікус» – це спроба вивести на позір не-маскулінного героя, внутрішньо відцентрованого й із обтяженою підсвідомістю.