КНИГИ ПРО ТЕ, ЯК ПРАВДУ ШУКАЛИ

5 книжок про те, як правду шукали

Якщо в основі сюжету – таємниця, яка раптом стає очевидною. Якщо провідний пафос твору – здивування. Ми звемо такий роман авантюрним, пригодницьким, детективним (і ще купа варіантів). Головне, що в такому творі герої неодмінно мають змінитися разом із новою інформацією, яку притьмом опанували. Це завжди романи становлення, бо вочевиднюється: наше самопізнання починається з гострого відчуття тайни. Зі спокуси секрету. З прагнення таємниці. Зрештою, із загадок починаються захопливі історії.

Тільки-от відповіді на ті загадки не мусять бути правдивими. Правда – це небезпечно. Правдиві історії (визнаємо це) є дуже некомфортним читанням. Книжки, в яких шукають правди, нас розважають і бентежать одночасно.

Джіо С. Ожинова зима : пер. з англ. / С. Джіо ; [пер. Ю. Костюк]. – Харків : Vivat, 2018. – 320 с.

Коли історія починається з поневірянь юної матері-одиначки, яка гарує покоївкою і залишає малу дитину одну вдома, то поруч завжди має бути якийсь «поганий чоловік». Ви ж в курсі жанрової необхідності? Джіо теж знає, як треба (що і робить її авторкою бестселерів). Саме так її «Ожинова зима» і починається. Це частина про Віру, яка живе в Сіетлі у 1933-у. Всі парні частини – про Клер, тамтешню ж журналістку у 2010-у. Між жінками є очевидний і неочевидний зв’язок, в їхніх стосунках є щось конче важливе.

Очевидне. На початку травня 33-го у Віри зник трирічний син. У наші часи Клер пише про цю подію журналістське розслідування. Зрештою, виконує роботу детектива: збирає інформацію, аналізує її та викриває злочинця. Втім, для Клер виявляється важливішим дізнатися, не хто скоїв злочин, а що сталося з жертвою. Так само і фактів про Велику Депресію в Сіетлі в книжці чимало, але не репрезентація історії міста через флешбеки хвилює Джіо.

Неочевидне. «Ожинова зима» – це термін із кліматичних досліджень. Він означає раптове похолодання у розпал весни. Наприклад, десь в перших числах травня на місто падає повноцінна снігова хуртовина. Так сталося і з Вірою, і з Клер. Саме в такий день зникла дитина однієї, і замовили статтю про це другій. По ходу розповіді виявиться ще безкінечна кількість збігів у житті двох жінок: зрештою, вони навіть носять одну ту саму прикрасу. Не реінкарнація, ні. Допельгангер, так. Те, що вони повторюють життя одна одної «в негативі» (Клер нехтує можливостями, яких Віра не мала), – зловісно. Так, наче травматичний досвід материнства робить із реальної жінки якусь деперсоналізовану універсалію.

Важливе. Факти і документи брешуть. Ніхто не може записати і розказати всю правду про своє життя. Навіть якщо отримуєш право на пряму мову, як Віра. Чи маєш весь арсенал аналітика-детектива, як Клер. Книжка Джіо не про правду, що виринає зненацька. Вона – про проміжок між самої подією і моментом, коли ми про подію розкажемо. «Ожинова зима» вичавлює по краплі правду з минулого. А насправді через сльозливий сюжет про загублених дітей розказує, як ми ловко ту правду не запам’ятовуємо. Навіть якщо й потребуємо її.

Ялом І. Брехуни на кушетці : психотерапевтичні оповіді : пер. з англ. / І. Ялом ; [пер. В. Кучменко]. – 2-ге вид. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 510 с.

Мирно займаючись на початку своєї кар'єри розподілом ліків у психофармакології, автор цієї книжки – відомий нині психотерапевт – навіть не думав, що потрапить у самісіньке пекло своєї професії. Його пацієнтів навіть не треба було змушувати казати правду, адже саме за цим вони й приходили до нього «на кушетку». Проте це була така правда – щось на зразок сповіді – яка іноді нагадувала фантастичну подорож у найпотаємніші закутки людської психіки. Чого варта, наприклад, вже перша історія – про залицяння сімдесятирічного лікаря до своєї тридцятирічної пацієнтки, яка нагадує карколомні пригоди Памели Андерсон у часи її шлюбу з рок-зіркою Томмі Лі.

«Частенько могла щось таке утнути, але почала втрачати останні дещиці самоконтролю, – розповідає лікар. – Тільки уявіть: під'їжджала на шосе до якогось мікроавтобуса чи вантажівки, досить високого, щоб водій міг бачити її в машині, задирала спідницю й мастурбувала на швидкості вісімдесят миль за годину. Божевілля!»

І якщо в тієї ж Памели Андерсон в ігрищах з коханим це було «невинною» сексуальною витівкою, то в цьому випадку мова про життя на межі. Адже пацієнтка різала собі руки, пила й кололася героїном, міняючи психотерапевтів, як рукавички, і більше ніж два дні не затримуючись в лікарнях через скандальний характер. І таких правдивих історій у збірці психотерапевтичних оповідей, повірте, вистачає.

Келлі М. Бузкові дівчата : роман : перз з англ. / М. Келлі ; [пер. В. Горбатька]. – Київ : Нора-Друк, 2017. – 544 с.

1939 рік. І три жінки – під сорок, за двадцять і ледь вісімнадцять; американка, німкеня і полька. Одна з них налагоджує особисте життя, друга обзаводиться новими друзями, третя переймається кар’єрним зростом. Тобто, Кароліна закохана у француза, який залишися на окупованих територіях; Кася приєднується до Люблінського підпілля; Герта вступає на роботу до концтабору Равенсбрюк. Біографії дуже різні. Але хід історії в цьому випадку – це рух назустріч трьох жінок, яким, до речі, дуже личить фіолетовий. І точка їхнього перетину: війна. А ще це правдива історія щонайменш двох реальних «біографічних» людей – Кароліни і Герти.

Війна у Келлі постає кризою смислу і джерелом цієї кризи. Найпереконливіша з героїнь – лікарка з концтабору. І не тому, що злодії цікавіші за жертв чи альтруїстів, які намагаються жертв порятувати. Ми точно знаємо, хто тут хороші, хто погані і чим та війна закінчиться. Зрештою, знають це і герої роману. Уже 1943-го Герта посеред Равенсбрюку проголошує промови про історичну відповідальність нацистів і посилається на судову справу Адольфа Ейхмана (1960-і!). Відданість своїй справі можна демонструвати не лише в благородних вчинках, знаєте? Наприклад, сприяти порятунку в’язнів. Можна бути відданим і в брудних проектах – скажімо, в медичних експериментах над людьми. Щоб ми тепер спокійно користувалися антибіотиками широко спектру.

Процюк С. Бийся головою до стіни : психологічна проза / С. Процюк. – Луцьк : Твердиня, 2013. – 200с.

Насправді назва цієї книжки – не символ подолання перешкод чи то у старому радянському, а чи споконвічно українському, тобто «куркульському» середовищі, а нав'язле в зубах, головах і душах гасло «будь таким, як всі». За сюжетом, цю мораль насаджує батько, який «виховує» сина, а насправді – мордує його своїми вічними істериками, оскільки сам психічно хворий.

Таким чином, конфлікт «батьків і дітей» розглядається через різницю поколінь та світоглядів, підсилений «авторським» баченням проблеми, яка має ще глибше коріння. Іноді таврування сучасного життя сягає високого публіцистичного градусу, і тоді чергове художнє твориво відомого своїми гнівними ескападами автора стає схоже на справжній памфлет, не згірш світської проповіді чи одкровення.

«Кістки наших рідних перетлівають у землі. А поруч народжуються добрі карапузики, з першої хвилини свого життя підвладні в’яненню й розпаду. Час висміює наші найкращі пориви. Наші кохані стають беззубими бабегами й безумними дідуганами. Руки, що колись гладили й пестили, перетворюються на паралітичні оцупки».

Шкляр В. Троща : роман / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 416 с.

ОУН’івець із сотні холодноярівців на початку 70-х натрапляє під час прогулянки на чужу могилу. Тут (пишуть на надгробку) лежить його колишній друг, який помер у 1972-у, і на фото – чоловік в радянських погонах та орденах. Але ж побратим Тимчак загинув ще 1947-го!.. Історія обманів та ілюзій почалася.

І далі події в романі чергуються. Від 40-х, коли «червоні» викрили схованку УПА, і розповідач переховувався від переслідування – і тоді всі відповіді були очевидні, хоч і невтішні. До 70-х, коли теперішній робітник металургійного заводу десь на сході шукає тих, хто знав покійного Тимчака, і так само криється від «властєй» – і тепер навіть питання уже неочевидні. Історія про зраду. Бо і в 40-х, і в 70-х близько до героя «Трощі» є перевертень. А світ Шкляра керується тільки одним законом: око за око.

В основі нового роману Шкляра – реальні біографії і факти визвольної боротьби на Тернопільщині. Каже, опрацьовував архіви і спогади, спілкувався, зокрема, зі зв’язковою Ганною Зеленою і сотенним Мирославом Симчичем. Він, очевидно, і є розповідачем «Трощі», вона теж є в книжці. Окремим сюжетом іде історія «Жучка», котрого чотирнадцятилітнім привела в підпілля мати – Орися, – віддавши молодшого сина на всиновлення. Це теж реальна історія. Те, що в жанровому романі розказана «документальна» історія. Те, що в основі цієї розказаної історії – до кінця непояснена таємниця. Це важливо. Бо таємниця, яку мусять викрити, в світі Шкляра є за суттю функціональною можливістю історичного роману.

Троща з назви – це не тільки безпосередньо описаний бій, в якому розповідачу пощастило вижити. (Це тема роману). А й очевидна руйнація людських доль нелагідною Історією. (А це уже ідея роману). Троща – ще й очерет, котрий так звуть на Тернопільщині. І в очереті переховуються повстанці. (А уже це – речовинна поза-романна реальність). А ще Очеретом зветься подвійний агент. І поруч ще очевидніше: 1947-й рік, у підпілля йшли уже повні відчайдухи, більшість шукало виходу з нього. Герої Шкляра – ідейні самогубці-харизматики, яким чомусь не пощастило вижити.

Історію з її лакунами і викриттями, з її послідовністю і т.д. Шкляр пише як сакральний досвід. Релігію свого штибу. Тут кумедно: в гуртожитку для «ідеологічно ненадійних» поруч із головним героєм «Трощі» живе юнак-Свідок Ієгови.

Всі книги є в фондах нашої бібліотеки!