ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Ми розпочинаємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Софія Андрухович – українська письменниця, перекладачка й публіцистка.

Народилася 17 листопада 1982 року в Україні в Івано-Франківську в родині письменника Юрія Андруховича.

Закінчила природничий ліцей в рідному місті (2000) та Українську академію друкарства.

Співредакторка часопису «Четвер». Має низку публікацій у періодиці. Стипендіатка програми Вілли Деціуша у Кракові (2004). Мешкає в Києві.

Одружена з письменником Андрієм Бондарем. 10 березня 2008 року народила дочку Варвару.

Андрухович С. Фелікс Австрія : роман / С. Андрухович. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 288 с.

«Фелікс Австрія» – другий роман української письменниці Софії Андрухович, виданий у 2014 році «Видавництвом Старого Лева». Авторка писала роман протягом року.

Дія відбувається в 1900 році в Станіславові (зараз Івано-Франківськ). Роман написаний як щоденник головної героїні Стефи, де кожний розділ відповідає якомусь дню або присвячений спогадам і не позначений датою.

Авторка жила в Кракові на творчій стипендії «Gaude Polonia», коли починала писати роман, її краківський гуртожиток називався «Фелікс». Дізнавшись про це, батько авторки – Юрій Андрухович – запропонував назву для роману з девізу Австро-Угорщини: Bella gerant alii, tu felix Austria, nube (укр. Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби)[2]. В написанні роману авторка, зокрема, користувалася газетою Kurjer Stanisławowski початку XX ст. В мові роману вживаються численні галицькі діалектизми, більшість з яких пояснено у примітках. Герої роману живуть на вулиці Липовій у Станіславові, тепер це вулиця Шевченка в Івано-Франківську, де живуть батьки авторки. На обкладинці книжки зображена картина Джозефа Едварда Саутолла[en] «Along the Shore» (укр. Вздовж берега, 1914 р.).

2019 року «Видавництво Старого Лева» випустило оновлене видання з обкладинкою, яку оформила Світлана Дорошева.

Борис Антоненко-Давидович – український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору. За першою сфабрикованою справою засуджений до страти, яку замінили на 10 років ГУЛАГу, вини не визнав. За наступною справою засуджений на довічне заслання.

Дитячі роки провів у Брянську, куди отримав призначення батько-залізничник. Згодом сім’я оселилася в Охтирці. Закінчив місцеву гімназію. Навчався в Харківському (фізико-математичний факультет) і Київському (історико-філологічний факультет) університетах, однак через матеріальні нестатки навчання не завершив. В 1918-1919 роках служив у лавах Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, був комендантом Мелітополя. Перехворівши на тиф, у 1920-му повернувся в Охтирку, став членом Української комуністичної партії (1920-1924), навіть деякий час перебував у КП(б)У – за рік полишив, розчарований національною політикою більшовиків.

Працював у редакціях газети «Пролетарська правда», журналу «Глобус», писав оповідання, нариси, рецензії, замітки. Став членом об’єднання «Ланка».

В 1933-му, в умовах масових арештів творчої інтелігенції та цькування всього українського, виїхав до Казахстану, де був заарештований на початку 1935-го. Причиною стали повість «Смерть» (1927, про неможливість поєднати вірне служіння народу і партії) і збірник репортажів «Землею українською» (1930). За фальшиву «участь в антирадянській організації «УВО» та «контрреволюційну діяльність» засуджений до вищої міри покарання, яку згодом замінили на 10 років таборів.

У 1948-му повернувся в Україну, однак знову потрапив під арешт і за рішенням «трійки» отримав довічне заслання в Красноярський край (як «повторник»).

Після смерті Сталіна був реабілітований (1956), поновлений у Спідці письменників, приїхав у Київ. Багато друкувався, автор роману «За ширмою» (1961), мовознавчої праці «Як ми говоримо» (1970) та низки інших творів. Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу.

Борис Дмитрович знову став неблагонадійним, а після відмови свідчити на суді над дисидентом Валентином Морозом його статті і твори перестали друкувати, а його ім’я замовчувалося в пресі. При тому, що за кордоном його твори видавалися окремими книжками і відзначалися ювілеї.

Помер 8 травня 1984-го в Києві, похований на Лісовому кладовищі.

Лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка (1992, посмертно).

Антоненко-Давидович Б. Твори : в 2-х т. / Б. Антоненко-Давидович. – Київ : Наукова думка, 1999. – Т. 2 : Сибірські новели. Оповідання. Публіцистика. Спогади. Листування / Б. Антоненко-Давидович. – 1999. – 656 с.

«Сибірські новели» – цикл новел Бориса Антоненка-Давидовича.

У 1956 році Бориса Антоненка-Давидовича була реабілітовано. 1957 року він зміг повернутися до Києва та літературної праці. «Сибірські новели» є прикладом творів автора його літературної творчості після реабілітації. Новели було написано в 1970-их – початку 1980-их років.

Вперше «Сибірські новели» було опубліковано вже після смерті автора – у 1989 році.

У симбіозі художності й документалістики Борис Антоненко-Давидович створює один із болючих артефактів табірної прози. У психологічних портретах його героїв, наче в дзеркалі, відображена жорстока муштра тоталітарного режиму. Автор показує характер людини, яка перебуває в перманентному страху, нікому не довіряє й заражена повсюдною панікою. Оскільки сам письменник та літературознавець пережив довгі роки репресій і відчув режим ГУЛАГу на собі, більшість його героїв – це справжні люди. Усі ці новели додавалися Антоненком-Давидовичем у течку «Як умру, то прочитайте» – так письменник сам іронічно казав про свою творчість після ув’язнень.

Богдан-Ігор Антонич – український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині. Його батько – греко-католицький священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина. Дитячі роки Антонича припали на час Першої світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до Відня, а 1919 року – на Пряшівщину, до Чехословаччини. Із середини 1920-х років жили в с. Бортятин (Львівська обл).

Хлопець спочатку навчався вдома, а з 1920 року – у Сяноцькій гімназії, яку він закінчив 1928 року.

Вищу освіту Антонич здобув у Львівському університеті за спеціальністю «Польська філологія» (1928-1933 рр.). Паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою.

Уперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року, як член товариства студентів-україністів, у «Живій літературній газеті».

Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не влаштувався, а почав співпрацювати із львівськими українськими журналами, збірниками, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми.

Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійному часописові «Назустріч».

Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог».

Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, компонував музику, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися.

Помер Антонич 6 липня 1937 на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові.

Антонич Б.-І. Зелена Євангелія : [поезія, драматургія, проза, статті] / Б.-І. Антонич ; упорядник, передмова, примітки Д. В. Павличка. – Київ : Веселка, 2009. – 463 с.

«Зелена Євангелія» – четверта збірка поезій українського поета Богдана-Ігоря Антонича, що вийшла друком вже після смерті автора у 1938 року у львівському видавництві «Ізмарагд». Починається епіграфом: «Із всіх явищ найдивніше явище існування».

Із дитинства Богдан-Ігор Антонич читав різними мовами, а українську вивчав прицільно за власним вибором (сам походив із Лемківщини, тож літературна українська не була загальновживаною в його оточенні). Це й зумовило позірну інакшість у звучанні його поезії – що була натхненна християнством і язичництвом водночас, а ще містикою й філософією. Червоною ниткою в його творчості протягнута тема передчуття апокаліпсису, закінчення чогось величного – ідеї есхатології, які поет не міг не запозичити, вирісши в сім’ї священика.

«Зелена Євангелія» вийшла 1938 року, вже після смерті поета, і в ній більша увага до персоніфікації природи, обдарування пейзажів духом, ніж до пошуків духовного. Оця спільність із рослинним світом і надихала через 40 років поетів іншого покоління. А ще пізніше і Юрія Андруховича, який побачив у тихій біографії лемківського поета подвійне дно. У своєму романі «Дванадцять обручів» він пише розділ-містифікацію, де інтерпретує історію й створює містичний образ поета.