ПАМ'ЯТНИК Т. ШЕВЧЕНКУ В ПОЛТАВІ

Задум спорудити в Полтаві монумент Тарасові Шевченку виник на початку XX ст., коли в Україні розпочався процес увічнення постаті національного митця. Трохи пізніше цією ідеєю пройнялася не тільки полтавська інтелігенція, але й губернське земство, голова якого Михайло Токаревський у міру своїх сил просував українські цінності в громадсько-культурне життя краю. Ці прагнення підтримувала й Полтавська спілка споживчих товариств, що 1920 р. замовила художнику Михайлові Гаврилку створити бюст Т. Шевченка та виготовити форму для масового виробництва його зобетонних погрудь. Митець виконав погруддя Кобзаря для Полтавського театру, однак до повсюдної "шевченкізації" Полтавщини справа не дійшла.

Від ідеї вшанувати Т. Шевченка не відмовилася і нова комуністична влада, яка прагнула використати постать "поета-революціонера" для своєї політико-ідеологічної легітимізації.

Ще 1924 року Кавалерідзе очолив творчу майстерню в Харкові, створену із обдарованих безпритульних дітей. Замовлення на виготовлення пам’ятника Шевченку в Полтаві і було першим для майстерні. Полтавська влада хотіла, щоб пам’ятник був висотою 9-10 метрів, але, як бачимо, цю ідею пізніше скоригували.

Створити високий монумент із бетону запросили скульптора, який перед тим, ще за правлінння гетьмана Павла Скоропадського, спорудив подібний пам’ятник поетові в Ромнах (тоді Полтавської губернії, а нині Сумської області). Власне, його Кавалерідзе й узяв за зразок для свого полтавського дітища, надавши йому стильових рис конструктивізму й кубізму.

Пам’ятник із гаслом "...і вражою, злою кров’ю волю окропіте" мали звести в Полтаві "під дату", до восьмої "революційної" річниці, в жовтні 1925 р. У березні все вже було готове, проте відкриття монумента затягувалося – стиль конструктивізму занепадав у країні, яка будувала комунізм, а йому на зміну приходив соцреалізм.

І нарешті встановити в березні 1926 р. оригінальний пам’ятник поетові – навпроти архітектурної перлини Полтави, будівлі колишнього губернського земства. Там із 1906 р. діяв історико-природничий музей, за більшовиків перетворений у Центральний про­летарський музей (нині Полтавський краєзнав­чий).

Натовп був величезний, зібралися люди з Полтави й навко­лишніх сіл. І коли під мелодію "Заповіту", яку написав Гордій Гладкий, із пам’ятника зняли покривало, кількатисячний хор почав співати.

Особливість пам’ятника поля­гає в тому, що постать Шевченка наче виростає із землі, а сам поет сидить на узвишші. Кавалерідзе не випадково зробив прив’язку до місця в центрі старої Полтави, адже Шевчен­ко, ймовірно, бував там, коли йшов малювати Хрестовоздвиженський монастир і хату Котля­ревського. Що свідомим було вибрано роз­ташування пам’ятника навпроти будівлі колиш­нього губернського земства.

Хоч, як пізніше показала історія, доля полтавського Кобзаря не була легкою: під час окупації міста нацисти, не заглиблюючись у по­дробиці, ледве не знищили монумент, переплу­тавши Т. Шевченка з ворожим їм комуністич­ним вождем В. Леніним. Та й у повоєнний час пошкоджений пам’ятник українському поетові, з якого стирчали шматки арматури, не був у великій пошані. Радянська влада не поспішала його відновлювати не тільки через те, що Пол­тава начебто прихильно зустріла гітлерівську армію, а й тому, що сам стиль виконання, за словами Микити Хрущова, був незрозумілий народові. Відтак керівник Радянської України, який приїжджав у місто в жовтні 1947 р., запропонував залишити пам’ятник як промовисте свідчення нацистського вандалізму і спорудити натомість щось схоже на бронзово київського Кобзаря.

Спогади залишив головний зодчий Полтави Лев Вайнгорт у книзі "Провінційний архітектор", де є невеличкий розділ "Зустр із Хрущовим".

"Но до нового памятника дело не дошло, однако, памятуя указание Первого секретаря, местное начальство долго не разрешало привести в порядок полуразрушений памятник Шевченко.

Полтавчане помнят, наверное, что даже лет через десят после войны верхняя часть памятника была разбита. Вместо руки торчала обнаженный арматурный стержень, поврежена была голова монумента…".

Новий "правильний" монумент поетові в Полтаві так і не звели, проте і старий не поспішали реставрувати, а його сумського "брата-близнюка" у процесі боротьби з формалізмом у мистецтв взагалі демонтували в 1960-х рр.

Намагаючись урятувати полтавське дітище, І. Кавалерідзе пропонував замінити його на бронзовий відповідник і навіть виділив на це із власної кишені 100 тисяч карбованців. Однак, на щастя, автентичного конструктивістсько-кубістичного Кобзаря таки вдалося вберегти. Можлво, не останню роль у цій справі відіграв один із місцевих компартійних "босів" Максим Оніпко. Він не був геть позбавлений українських сентиментів і сприяв відновленню пам’ятника, який І. Кавалерідзе на схилі років назвав одним із трьох своїх найбільших творчих одкровень. Два інші – це монументи княгині Ользі в Києві й Артему в Бахмуті (нині Артемівськ Донецької області).