Слава Леоніда Глібова вийшла за межі України ще за його життя. Чарівні поетичні рядки і нині відкривають нам красу рідної природи, вчать любити рідну землю, мову. Він був дуже скромний і делікатний, зі звичайною, непоказною зовнішністю. Приязний і доброзичливий, уважний і м'який співрозмовник. А до жінок у Леоніда Івановича було тремтливе ставлення, він бачив у них ледь не небесних створінь, які потребують особливого такту, особливих слів. Якби – то доля послала йому зустріч саме з такою жінкою!
Народився майбутній класик української літератури 5 березня 1827 року у с. Веселий Поділ Семенівського р-ну у родині управителя маєтків поміщика Родзянка. Мати була із збіднілих дворян, близькою родичкою М. Гоголя. Леонід отримував вдома системну освіту, зокрема, його навчав відомий на Полтавщині священик Яків Заболоцький, мама Ірина, брати Родзянки. Хлопчик любив усякі рослини, вирощував квіти, за це отримав від домашніх "титул" – "квітковий принц". Він і дивився на світ Божий так само, як квіти – довірливо і світло...
За порадою і при сприянні родини Родзянок Леоніда віддають 1840 року у Полтавську гімназію. Оселився хлопець у Василя Порфир'єва, який кохався у поезії і підтримував перші поетичні спроби Леоніда. 1847 рік став доленосним для Глібова. По-перше, вийшла перша його поетична збірка, а по-друге, почалася чорна смуга в житті. Однокласники заздрили Леоніду (аякже, він поет!); якось на перерві один із учнів жбурнув у нього велику книгу, яка влучила прямо в скроню. Леонід знепритомнів. Діагноз був жорстокий: ушкоджений зоровий нерв. Почав падати зір, головні болі виснажували. Юнак змушений був повернутися додому, не закінчивши повного курсу гімназії. Коли здоров'я трохи покращилось, Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. В ньому поглиблено вивчались гуманітарні науки, до яких він мав великі здібності. Саме в Ніжині юнак починає писати українською мовою. Вихований, стриманий Леонід скоро став одним із улюблених учнів у ліцеї, зокрема, у протоієрея Федора Бурдоноса. Той жив у достатку і часто влаштовував звані обіди і вечері для ліцеїстів. А у протоієрея була дочка – молода, швидкоока, метка. Та й гарна – аж дух захоплює. Хтозна, звернув би увагу на неї молодий Глібов, якби вона сама не проявила активності. Чи правда полюбився він їй, чи вона тонкою жіночою інтуїцією відчула, що кращої пари їй не знайти, – те невідомо. Хоч і непоказної зовнішності, але ж талановитий... Та й слухняний, покладистий.
Він, здається, народжений для ролі лицаря, який здатний боготворити жінку і прощати їй все – все...
І роман розпочався – Леонід, сором'язливий і скутий, сп'янілий від першого кохання, не відчував землі під ногами... Вірші складалися самі собою:
Для тебя, мой тайный друг,
Моя песнь, мой досуг
И печальная дума моя.
Неужель обо мне,
Наяву, не во сне,
Может думать головка твоя?
А дівчина горнулася до нього, зазирала в очі і говорила, що тільки про нього її дівочі мрії, тільки його бачать уві сні – свого єдиного, судженого... І скоро вся гімназія визнала, що єдиною музою Леоніда Глібова, кращого поета гімназії, була Параска. Глібов страшенно ніяковів, червонів у її присутності... і мовчав. А якщо намагався заговорити, то:
Простите мне... я виноват пред Вами...
Я с Вами как-то раз заговорил,
Но речью робкою, несвязными словами
Вас потревожил, рассердил…
Не кажучи вже про обійми і поцілунки…
Навіть руки її торкнутися не смів:
Ты в мире одна у меня,
И мир мой в тебе лишь одной.
Ты – жизнь, и душа ты моя,
Мой гений, мой ангел земной!
І так було до закінчення ліцею. Залишилося менше року до отримання диплому – молоді люди будували плани сумісного життя. Попередженням долі (не роби цього!) слугував трагічний випадок – батько Леоніда провалився під лід і тяжко захворів. Люблячий син, не владнавши справи з відпусткою у ліцеї, виїхав до батька – допомогти, врятувати... Через тиждень батько помирає. Стук мерзлих грудок землі об домовину ще довго переслідував Леоніда. Треба було підтримати матір, вирішити домашні проблеми. З поверненням до ліцею у Леоніда виникли неабиякі труднощі, нарешті, все владналося, але навчання довелося починати з першого курсу. Життя йде далі... І скоро відбулося весілля Леоніда з Параскою. Коли вийшли з церкви, високе яскраво-блакитне небо обіцяло тільки світлі дні і щасливе сімейне життя. Однак, погляди щодо щасливого сімейного життя у подружньої пари відрізнялися, і навіть дуже. Параска обожнювала звані вечори, розкішні убори – все повинно було обертатися навколо неї, вирувати і захоплювати! Для Леоніда ідеалом було спокійне розмірене життя. Зрозуміло, що гармонії у відносинах в родині Глібових не було місця ... Вода і полум'я...
Народження доньки Лідочки суттєво не вплинуло на стиль життя Параски – вона, як і раніше, віддавала перевагу світським розвагам... Леонід покірно все зносив, намагаючись знайти виправдання поведінці коханої дружини (слабенька, тендітна, хвороблива).
Сум, бажання, щоб його почули і зрозуміли, і разом з тим тонкий гумор і гірка іронія звучать в його поезії:
Душа родная упорхнула
В разгульный круг пустых людей –
Ее обманчивость сманула,
Там веселее, верно, ей.
Пускай резвится и смеется,
Ей это мило и легко,
Да пусть ни раз ей не взгрустнется
И тяжело, и глубоко.
Пусть радость сердце ей наполнит
И грусть чурается ее,
Но пусть ей кто-нибудь напомнит,
О том, кто плачет без нее…
Скоро Глібов, закінчивши ліцей, опинився у подільському містечку Чорний острів – вчителював. Дружина відмовилася їхати з чоловіком.
Він жив один, у провінційному закутку, серед чужих йому людей. Саме на Поділлі, в довгі самотні вечори народилися чудові ліричні вірші, які згодом стали піснями. Зокрема, знаменитий вірш "Журба":
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький –
Неначе справді рай.
Під гаєм в'ється річенька,
Як скло вона блищить,
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони.
В полтавському краї цю пісню співають з незвичайним пієтетом, бо це пісня – "наша". Подоляни ж вважають, що й досі стоїть недалеко від Чорного Острова Вовча гора, як звуть її в народі. І схилені верби немов би й досі шелестять про нерозраджену журбу поета. Невдовзі Леонід Іванович переїжджає в Чернігів,тесть посприяв влаштуванню його вчителем у чоловічу гімназію.
Наступні роки життя письменника покрила безнадійна чорна смуга, повна негараздів і справжніх трагедій. У новорічний вечір 1859 року семирічна Лідуня проковтнула риб'ячу кістку і померла. Життя втрачає сенс, 1860 рік минув у траурі. Він плаче тужливими словами за донечкою:
… Ой зіронька, моя ти любко!
Ще ж на світі зосталась ти:
Світи ж мені, моя голубко,
Серед мирської темноти!...
А далі – гірше… Приїхав до Чернігова Пантелеймон Куліш, який саме переживав драму в особистому житті.
А тут на очі йому трапилася Параска. Спочатку невинний флірт, а потім… "Гарячий Куліш" нестямно закохався, і у них почався шалений роман – "а ти, серце, голубонько, не журись, та до мене, молодчика, прихились". Поговір розростався… Бідна душа Леоніда Івановича була настільки випаленою, що це навіть вже не боліло:
Як тільки ясний день погасне,
І ніч покриє Божий мир,
І наше лихо трохи засне,
І стихне людський поговір, –
Я йду до берега крутого
І довго там дивлюся я,
Як із-за лісу з-за густого
Зіходить зіронька моя.
Серйозної розмови з дружиною було не уникнути. Тримався він мужньо і шляхетно: "Я прийму будь-яке твоє рішення, – тихо сказав він дружині. – Найперша моя турбота – це твоє щастя. Подумай, чи будеш ти щасливою у своєму новому житті. Я не тримаю на тебе зла і готовий простити все, що відбулося…"
Параска була розгублена – вона передбачала, що поведінка чоловіка буде стриманою (шляхетність народилася разом з ним!), але ж він не благав її залишитися… Невже Леонід так мало кохає її? Вона швидко прийняла рішення: залишається з чоловіком! На що б вона себе прирекла, вибравши Куліша? На вічний осуд та косі погляди… Для неї назавжди були б зачинені двері будинків шанованих родин. А що скаже батько?
А якою мірою виміряти душевні муки Леоніда Івановича, його безсонні очі, образу, яка не давала дихати… Затаєні біль і гнів вчуваються в його байці "Троєженець" та "Горлиця й горобець" – в ній Голубок ухопив-таки Горобчика за чубок:
Дівонька, як квіточка, – з нею рай,
А чужої молодиці не займай.
Колишня любовна лірика поета набуває пародійного характеру. В "Элегии в греческом роде" читаємо:
Поверь, о поэт мой! Любви идеальной
Нигде ты не сыщешь в юдоли печальной,
И боги ее не спасли.
Так пройшов рік. Саме в цей період у Леоніда Івановича, який попри все продовжував любити свою дружину, виникло світле почуття до зовсім юної дівчини, яка захоплювалася ним – як Людиною, як поетом, – і це захоплення було дитячим і таким жіночним водночас! Глібов розумів, яка безнадійна прірва лежить між ними: "Серце завмерло, втративши надії, потухли очі…"
Леонід Іванович розумів, що тільки літературна діяльність здатна втримати його на цьому світі, і він зважився 1861 року на видання "Чернігівського листка". Параска виявила неабиякий інтерес до газети і з ентузіазмом допомагала чоловікові. Залишалася ще гімназія – він не кидав своїх учнів, маючи задоволення від вчителювання. Ще одна радісна подія – вийшла перша збірка байок Глібова, видана в Києві у серії "Для народного читання". І театральний гурток веселив серце – ставили п'єси, написані Леонідом Івановичем. Та скоро і ті тихі радощі пішли з життя письменника.
Щотижневик став жертвою Валуєвського циркуляра 1863 року, а Глібова звільнили зі служби, як людину, що перебувала у рапорті ІІІ відділу.
Родина практично залишилася без коштів. А тут і важка хвороба підкралася до Параски. Сильний біль приносив їй невимовні страждання. Де тільки не лікувалася дружина! А на роботу Леоніда Івановича ніде не брали. Життя, здавалося, пішло під укіс:
Чом ти не розцвітаєш, доле!
Чого така ж, як і торік,
Ідеш похила, невесела,
Мов подорожній чоловік
Через чужі долини й села?
Лише через п'ять років йому вдалося виклопотати посаду завідуючого земською друкарнею, де і пропрацював до кінця свого життя. Не встиг Леонід Іванович порадіти посаді, як помирає його дружина. Він тужив за своєю невірною дружиною, залишившись зовсім самотнім. Згадувалося тільки хороше – поганого його добра душа пам'ятати не хотіла. І ще – жалість: такою молодою пішла у вічність, з такою жагою життя... А чи все він зробив, щоб вона була щасливою?
Тремтлива ніжність звучить в епітафії, яка викарбувана на мармуровому розкішному пам'ятнику на могилі дружини:
Сокрыто здесь так много чистых грез,
Любви и светлых упований,
Неведомых для мира слез,
Никем не понятых страданий.
Глібов з головою поринув у роботу. Саме тому довелося взяти хатню помічницю, ім'я якої нагадувало рідне і незабутнє – Параскева. З нею Леонід Іванович одружиться, коли мине рік жалоби.
Що було причиною цього шлюбу? Кохання чи щось інше? Жінка не була близькою духовно до письменника, вони були різними – за інтересами, за рівнем освіти. Вона просто була поряд – піклувалась про нього, вела господарство. І у Глібова наступає хай короткий, але світлий період.
По-перше, була робота, результати якої приносили втіху. По-друге, вийшло доповнене видання байок українською мовою і закріпило за ним, за словами І. Франка, славу "найкращого українського байкописа". А академік М. Сумцов відзначав "глибоке знання народного життя, чудову мову, гумор".
Вдома Леоніда Івановича чекав родинний затишок. Коли йому було більше п'ятдесяти, Параскева народила йому сина, якого назвали Сергієм. Глібов був зворушений і щасливий – син, спадкоємець!
Але раптово помирає маленький Сергійко і горе зігнуло Леоніда Івановича до землі, нещадно відбираючи сили і здоров'я. Єдиною відрадою для нього стали діти, які часто приходили до нього, щоб послухати байки, казки, загадки.
В останні роки життя Глібов важко хворів, майже повністю втратив зір. Помер тихо, увісні – так ідуть із життя праведники.
Він подарував нам не тільки іскрометні байки та талановиту поезію - ще багато років будуть зворушувати неповторним ліризмом пісні, освітлені лагідною й теплою душею поета і затаєними його мріями про високе і вічне кохання.
Немає коментарів:
Дописати коментар