БІБЛІОГРАФІЧНА ПОЛИЧКА

09:00 Загальнонаціональна хвилина мовчання пам’яті загиблих у війні проти росії. Схиляємо голови перед Героями, які боролися і загинули за наше майбутнє.

середу, 28 грудня 2016 р.

СЛАВУ У ПОЛТАВУ НА КРИЛАХ ВІТЕР ЗАНЕСЕ...

                                                       ... Сьогодні можемо говорити про поетичну
славу його ще з повстанських часів,
про те велике значення, яке мала його
творчість для виховання нових поколінь
справжніх борців за Волю і Державність України. 
М. Дубас
Він не встиг написати солідних томів поем і поезій, не встиг стати класиком. Суворе героїчне середовище давало йому багатющий матеріал для творчої праці, зате відвело небагато часу на здійснення задумів. Писалося в окопах, в час перепочинку між боями.
Доробок Петра Василенка невеликий. Чи зібрано все – сказати важко. Та з упевненістю можна відзначити інше: яскравістю поетичного таланту його поезії не поступаються багатьом творам поетів його покоління. А громадянською позицією, непідкупною любов'ю до України, чистим золотом істинного патріотизму значно перевищують багатьох.
Петро Василенко народився 1921 року в с. Війтівці Полтавської губернії. Він був одним із чотирьох дітей освіченого і свідомого українця Власа Василенка. Мабуть, батько виділяв його серед інших, хоча всі діти добре вчилися. Петро був відмінником, а що стосувалося української історії, фольклору, звичаїв – те дитяча душа сприймала з радістю. Батькові подобалося, коли бачив, що то йде і від нього:
Пригадую зимові вечори
Журбою батько оповитий,
Дитячий сміх чи плач сестри,
Й на неї погляд мій сердитий. 
А потім батько чомсь зітхне,
"Кобзар" розкриє і читає:
Про Січ, Підкову, дикий степ...
Можливо, та величезна любов до України, готовність віддати їй своє молоде життя – від чутого в дитинстві Тарасового слова?
Петро часто у своїх поезіях згадував батьківське слово, згадував материну ласку і печаль, коли вона залишилася без чоловіка, а діти – без рідного батька. Згадував розповіді земляків-полтавців, мамині спогади – про кохання колишнього матроса Чорноморського флоту і української дівчини, які одружившись, зайнялися важкою сільською роботою. Батько був енергійним, ініціативним в організації культурних, просвітницьких заходів у селі. 
Мати походила зі славного роду Дзюбів, була високоосвічена, завжди йому допомагала. 
Батько, важко працюючи в колгоспі, мріяв про те, щоб свого найстаршого сина, дуже здібного й охочого до науки, віддати на навчання до Київського медичного інституту. Та сталося не так, як гадалося. 
Батько, будучи учасником визвольних змагань часів української революції 1917–1921 рр., був звинувачений "во вредительстве", заарештований і засуджений 1936 року на тривале заслання в сталінські табори. Ця подія дуже гостро вразила юнака. Але, незважаючи на сімейне лихо, Петро тягнеться до науки, багато читає і ще в школі пише вірші, які оцінюють вчителі і однокласники.
Юнак почав вчителювати на Полтавщині. У часи німецької окупації Петро став підпільником, познайомився з представниками українського визвольного самостійницького руху, пізнав їхню програму. На цьому шляху вступив до УПА. До недавнього часу вважалося, що в рядах УПА не було патріотів зі Східної України. Приклад Василенка спростовує цю версію:
На розпуттях хистких неповторних доріг,
Під грозою шаліючим небом,
Я святую любов в серці своєму зберіг,
Україно-Вітчизно до тебе.
Усім чаром своїх наддніпрянських степів,
буйним гуком козацької Січі
Ти живеш, як безсмертя, у крові моїй,
Як порив сил палких, таємничих.
Усім жахом Полтави, Базару і Крут,
страшним рабством і кров'ю Петлюри
Ти мене обернула у месницький бунт,
В світлий рокіт крилатої бурі.
Доля закинула Петра далеко від рідного села, його бойовий шлях проліг від Полтавщини до Переяслава, від Дніпра до Сяну: 
Вже забулася тиша селянська – 
наче вік ввесь у впертих маршах,
тільки іноді дні ті присняться,
що минули в полтавських степах.
Поет-патріот свідомо став під "полум'яну святість рідних знамен", і його не лякала можлива смерть у бою:
Хай умру – далі вітри повіють,
Мого сліду однак не зітруть.
Про свідомий вибір він говорив не в одному вірші, поет вірив у пробудження України:
Не може буть, щоб синя шир степів
Забула вже, як Січ боролась,
Ходу Богданових полків,
Мазепи гнів, Петлюри голос!
Герої поезій Петра Василенка, який виступав під псевдонімами Полтавець, Гетьманець, благословенні Україною, ішли на смерть, вірячи в її завтрашній день, знаючи, що вона "оповиється торжествами" своєї перемоги і привітає "вишневим усміхом" своїх дітей:
Наша дружба палка, ми в одних хуртовинах!
Хай з степів я полтавських, а ти з-за Карпат,
Та одна в нас велика, свята Батьківщина!
Але, щоб привітала Україна, треба здолати найважчі муки, вогнища шалених боїв, труднощі підпілля, треба помститись ворогові "за безлік вбивств", "за чорний мор села і міста", за "шалість звірств", "за тьму злочинств", "за глум святинь", треба відплатити "за муки батька десь в тайзі, за висел козарлюги-діда, за материнську гаряч сліз".
Власне, оцей перелік заподіяних сім'ї кривд, поет подає через промовисті ліро-епічні сюжети, вибудовуючи їх як реалістичні драми життя. Його поезії динамічні, баладні. В одній з них Петро Василенко оповідає про материнське чекання сина, якого вона благословила на бій з ворогом. Плинна почуттєва розповідь виливається в пекучу драму душі:
… зрозумівши всю марність чекань,
Сиву голову схилиш в задумі, – 
Тоді виром стає гострий розпач питань:
Чи живий я і де є в цій бурі?...
В зверненні до репресованого батька розкривається розуміння власного місця в боротьбі:
О, мій батьку! (десь може в кайданах умерший),
не досягший в житті сонцесяйних вершин, – 
Твій важкий шлях борні не забуто й тепер ще – 
Крізь сніги його довжить Твій трепетний син!
У п'ятнадцять хлоп'ячих літ Петро став дорослим, залишившись за старшого чоловіка у сім'ї. Тягар був важким, а рана незагойною для нього, молодших сестер, брата, матері. Багато років про батька вони нічого не знали, вважаючи його загиблим.
В той час і батько, відірваний від сім'ї засланець, теж не чув про них жодного слова, не знав, що й гадати про їхню долю. Старим і немічним повернувся Влас Василенко до рідної Полтавщини, щоб упокоїтися поряд із коханою дружиною. Вона пішла з цього світу ще молодою, замучена важкою працею, гризотою-скорботою за чоловіка, чотирьох дітей, до яких доля виявилася такою ж немилосердною…
Білий сніг покриває могилки: батька і матері, сестри Тамари на рідній полтавській землі, покриває безмогильне поховання брата Василя на місці колишньої фашистської катівні над Рейном, покриває, наче розсіваючи слова із вірша Петра, який загинув геройською смертю на березі річки Танев. Оточений, сам один відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв, встеливши довкруг себе землю слідами ворожої крові…
25-річний полтавський юнак знайшов вічний спочинок у братській могилі на цвинтарі польського села Новий Люблинець:
Знову віють вітри… завівають так гостро й уперто,
На чужинській землі застигають немов темний біль;
Під гудінь хуртовин увижаються тихії верби.
Сниться серцю полтавських степів буйний хміль…
Тихим вербам вітри не дають замовчати й заснути,
І нікому не випить солодкого чару степів.
Серця неньки й сестер, що давно вже стражданням окуті, – 
Не ощастить прихід мій, мій голос, мій спів.
Скільки українських матерів чекали на повернення своїх синів і дочок у роки Другої світової війни, а потім всі повоєнні десятиліття вірили в повернення своїх дітей, виплакуючи море гірких материнських сліз надій і сподівань:
Ти тепер з льону нитки прядеш край вікна
І так часто в вікно виглядаєш:
Може я появлюся під ним на снігах,
Приблукавши з далекого краю.
Це знову строфа з вірша П. Василенка "Матері". Не повернувся юнак, поклав своє молоде життя за нашу незалежність. І, можливо, ми ніколи б не довідалися про героїчне життя цього молодого полтавця, якби не пошукова, навіть жертовна діяльність знаного українського поета, теж вихідця з Полтавщини, а нині львів'янина М. Петренка та його побратима М. Дубаса. Їх стараннями побачила світ маленька збірочка поезій П. Василенка. Цього року мине вже 70 років від дня загибелі поета-воїна (21.05.1946 р.), він поліг на Закерзонні, на тих історичних землях, які в часи Володимира Великого і Данила Галицького входили до складу Київської Русі та Галицько-Волинської держави:
Хай далеко Дніпро і степи Полтавщини,
Та і тут лунав крик колись княжих дружин.
Боротьба за визволення України була всенародною. І географія українських борців була найрізноманітніша, про що свідчить особа Петра Василенка.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...