АНДРІЙ ФИЛИПЧУК

Люди культури, яких забрала війна. Андрій Филипчук : зберегти історію

2 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання на сході України загинув наш колега, археолог Андрій Филипчук.

Народився 25 вересня 1989 року у Львові в родині відомого українського археолога Михайла Филипчука. У 2006-2011 роках навчався на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, у 2011- 2014 роках – в аспірантурі при кафедрі археології та спеціальних галузей історичної науки.

З юних років Андрій Филипчук був закоханий в археологію, тому поринув у вивчення минувшини нашого краю. Разом із батьком проводив дослідження слов’янських пам’яток Українського Прикарпаття. Після створення у 2015 році історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» обійняв у ньому посаду заступника директора з наукової роботи, провадив активну дослідницьку роботу – керував археологічними експедиціями, публікував та редагував збірники наукових праць, статті та монографії, докладав значних зусиль для популяризації середньовічної історико-археологічної спадщини України.

У планах були нові студії, захист дисертаційного дослідження. Однак трапилося 24 лютого 2022 року. Андрій став на захист нашої Батьківщини зі зброєю в руках, перебував у найгарячіших точках, мужньо виконував свій обов’язок, бо, як сам вважав: «За кого ми воюємо: за сім’ю, за рідних, за дім, за Україну».

Був учасником численних археологічних експедицій, головних робіт Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка, очолюваного його батьком. Зокрема, під його керівництвом працював у Пліснеській археологічній експедиції (2003-2014) де пройшов шлях від різнороба до керівника одного з розкопів (спрямованого, переважно, на вивчення фортифікацій городища).

Також Андрій Филипчук проводив дослідження слов’янських пам’яток Українського Прикарпаття. Після створення у 2015 році Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» обійняв у ньому посаду заступника директора з наукової роботи, провадив активну дослідницьку роботу – керував археологічними експедиціями, публікував та редагував збірники наукових праць, статті та монографії, докладав значних зусиль для популяризації середньовічної історико-археологічної спадщини України.

З початком повномасштабної війни російської федерації проти України, відомий вчений вирішив стати на захист Батьківщини. Служив у складі 103-тої окрема бригада Сил територіальної оборони Збройних сил України.

За спогадами колег та близьких, він перебував у найгарячіших точках, мужньо виконував свій обов’язок, бо, наголошуючи: «За кого ми воюємо: за СІМ’Ю, за РІДНИХ, за ДІМ, за УКРАЇНУ».

2 лютого життя відомого вченого трагічно обірвалося внаслідок артилерійського обстрілу окупантів під Кремінною на Луганщині.

Своїми спогадами про полеглого захисника поділився його колега, відомий історик Тарас Чухліб:

«Познайомився особисто з Андрієм під час захисту ним у 2011 зразкової магістерської роботи у Львівському Національному університеті імені Івана Франка. Тоді був головою державної екзаменаційної комісії й відразу виокремив ґрунтовну дослідницьку працю з археології України молодого, розумного і красивого хлопця.

Потім ми з Андрієм часто переписувалися на Facebook щодо різних історичних проблем, бачилися у Львові під час наукових конференцій і я часто консультувався у нього щодо питань археології Русі…

Героїчна загибель Андрія – це велетенська втрата для його родини, батька Михайла і мами, друзів, колег та усієї історичної науки України..»

Надзвичайно зворушливі та теплі слова про відомого залишив на своїй сторінці у Facebook Руслан Бондаренко:

«Мав честь бути знайомим з Андрій Филипчук. Його ерудиція, глибинні знання з предмета, вміння змусити студентів критично мислити залишились в пам’яті після єдиного семінарського заняття на істфаці. Андрій Михайлович гідно продовжив справу свого видатного батька. Його самовіддана праця в історико-культурному заповіднику «Давній Пліснеськ» заслуговує найвищих оцінок. Мужній крок – захищати Батьківщину, Рідних, Друзів з перших днів війни характеризує Андрія як справжнього Героя. Дуже важка втрата. Мої співчуття близьким. Така світла людина як Андрій обов’язково надихатиме нас на добрі вчинки своїм життєвим шляхом».

В Андрія Филипчука залишилася дружина Галина, маленький син Артур та сестра Христина.

Над Пліснеськом сходить сонце. Прохолодні ліси дихають туманом, а хлопці з археологічної експедиції вже познімали футболки та кидають лопатами землю. Серед них – студент історичного факультету Андрій Филипчук. Усміхається, мружиться в небо, затягується цигаркою.

День на розкопках прадавнього слов'янського городища почався рано. О 5:30 розпалили піч, о шостій поставили готуватися сніданок, о восьмій уже взялися до роботи. Андрій копає, жартує, не замовкає ні на хвилину, навіть щоб віддихатися. При цьому пильнує, щоб усе було зроблено правильно. Стінки розкопу мають бути ідеально рівними, кілочки – однаковими, мотузки, що розмежовують ділянку, – прямими.

Після обіду робота на розкопі спиняється, але Андрієві не сидиться на місці. Він вигадує для експедиції спортивні змагання. Футбол, волейбол, запливи у ставку, іноді – бої з дерев’яними щитами й мечами, як у давнину. «У нас тут наче спортивний табір, а не наукова експедиція», – сміється його майбутня дружина Галина.

Увечері, під зорями, накривають великий стіл, запалюють свічки. Хтось приносить із намету гітару, хтось розглядає знайдений за день «шмельц» – невеличкі фрагменти кераміки, які часто трапляються на розкопках. Андрій розпалює люльку і каже:

– От уявіть, скільки людей мало б стояти на обороні Пліснеська, щоб відбити напад Володимира Святославовича?

Розмова спалахує, жвавішає, не стихає до глибокої ночі. Говорять про давні війни, археологію та історію, яку відчувають під ногами. Але врешті все зводиться до одного. «Завжди Пліснесько, – каже Галина. – Він завжди хотів говорити про Пліснесько».

Давньоукраїнське городище Пліснесько лежить біля села Підгірці на Львівщині. За часів розквіту, у IX-X столітті, його площа лише по периметру оборонних ліній сягала 225 гектарів, що набагато перевищувало площу давнього Києва часів Київської Русі. Згодом Пліснесько захопив князь Володимир Святославович, а у 1241 році його знищила орда хана Батия. Досліджувати городище почали ще 1810 року. У 1990-х роках за розкопки взявся Андріїв батько, Михайло Филипчук.

Андрій уперше потрапив на розкопки Пліснеська в чотирнадцять років і прикипів до нього на все життя. «Кожна заблудла в давній історії душа, яка хоч раз побувала на Пліснеську, його не зможе викреслити зі свойого серця», писав він. «Якби ви хоч день провели на Пліснеську, – каже Андрієва колега Оксана Якубовська, – ви б зрозуміли, чому ми всі тут застрягли». Пліснесько, писав Андрій, це «скарб», «перлина», «наріжний камінь», на якому постало одне з найбільших слов’янських городищ Європи, а язичницькі святилища перетворилися на християнську церкву. Це була спадщина Андрієвого батька, який присвятив Пліснеську життя, і спадщина всього українського народу, чию історію Андрій читав у шарах брунатної землі.

«У нього була теорія, – розповідає подруга і колега Наталія Стеблій, – що населення українського Прикарпаття стояло біля витоків нашої державності. Він вважав, що велике розселення слов’ян – предків сучасних українців почалося звідси, а не з верхнього Подніпров’я, як прийнято казати». Завжди ввічливий юнак, він був готовий обстоювати свою теорію до хрипоти, сперечаючись зі старшими вченими з Києва та Львова. «Можливо, він мав рацію. Адже про етногенез слов’ян є багато теорій. Але Андрій і чути про них не хотів», – усміхається Наталія, пригадуючи, з яким запалом Андрій викладав свої тези, викурюючи одну цигарку за іншою.

Обстоювати своє. Андрій знав, що свою історію треба захищати. Він часто ловив чорних археологів, які приходили з металошукачами та крали з розкопок золоті фібули та інші коштовності. «Йому це дуже боліло, – розповідає друг і археолог Володимир Шелеп. – Він вважав, що ці цінності належать усьому народові. І без контексту вони нічого не значать. На Пліснеську ми досліджували всю історію давніх слов’ян, про яку майже немає писемних джерел, – їхні житла, кераміку, поховання, вежі та вали. А чорні археологи лише виривали з історії золоті шматки».

В українській історії було багато вирваних шматків. З Підгорецького замку, що біля Пліснеська, більшовики вивезли величезну колекцію меблів, картин і зброї, яку розпорошили по російських музеях і фондосховищах. Росіяни тягнули ковдру історичної ідентичності на себе, каже Володимир. «Вони намагалися “зшити” свою історію з українською та білоруською, щоб закріпити міф про три братні народи».

Під час радянських чисток дивом уцілів пласт досліджень Пліснеська українського археолога Ярослава Пастернака. Сам Пастернак емігрував у Канаду. Він узяв із собою унікальну кістяну пластину із зображенням воїна, що її відкопав у Пліснеську 1940 року. Коли Україна здобула незалежність, пластина повернулась додому. Андрій казав, що для нього це найцінніша археологічна знахідка.

Його пристрастю були оборонні вали, що охоплювали городище широкими колами. Давні слов’яни досягли майстерності у воєнному зодчестві. Вони будували земляні фортифікаційні споруди з частоколом та вимощували їх камінням. «Нам би зараз такі на сході», зітхає Володимир. Андрій надовго зупинявся біля оборонних валів під час своїх екскурсій по Пліснеську, простягав руку до слухачів і казав: «От уявіть…». Він змальовував перед ними картину укріплених веж і бійниць, з яких озброєні мешканці давнього Пліснеська спостерігали за наближенням війська Володимира Святославовича.

«Його екскурсії – це був вищий пілотаж, – каже отець Віталій Барабаш, який разом з Андрієм досліджував перші християнські поховання у Пліснеську. – Він завжди був елегантно вдягнений – біла сорочка, червона краватка. Говорив емоційно, нахилявся до людей, «немов хотів затягнути їх із собою в минувшину». В одну мить він переносився з двадцять першого століття у дев’яте, впевненим голосом перекидаючи місток для своїх слухачів. «Багато хто не знає своєї історії, – каже отець Віталій. – Не знає ще, як сильно любить її. Але якби вам про неї розповів Андрій, ви б не могли її не полюбити».

Розкопки у Пліснеську трималися на любові. Адже археологія в Україні – важка і злиденна робота, яку треба любити всім серцем, щоб присвятити їй життя. Романтика студентських розкопок зникла доволі швидко. У 2016 році помирає батько, і Андрій перебирає на себе обов’язки керівника експедиції. Йому доводилося постійно думати, як привезти польовий інвентар і як доставити знахідки з розкопу. Де розмістити студентів, які допомагали копати, і що робити, коли студентів немає. Де зберігати продукти, щоб місяць не харчуватися самою гречкою. Де висушити намоклі речі. Де зарядити телефони. І, звісно, завжди – де взяти гроші. Коли грошей і людей не вистачало, робота все одно продовжувалася.

«В нашому товаристві Воїнів Христа Царя є таке гасло – semper magis. Воно означає “завжди більше”. Це стало й гаслом Андрія», – каже отець Віталій. Андрій мав мету: попри всі складнощі, розібрати Пліснесько на частинки і зібрати воєдино, завершуючи багатолітні дослідження батька. Він почав прокидатись о 4 ранку, щоб перед роботою написати якусь статтю, рецензію чи монографію. Описав усі складові Пліснеська, його християнські некрополі та оборонні споруди. Врешті у 2022 році вийшла його остання монографія «Давній Пліснеськ. Нариси», яку Андрій опублікував разом з Галиною. Книга стала своєрідним підсумком роботи на Пліснеську. «Андрій тоді сказав, що на цьому свій обов’язок перед батьком вважає виконаним», – розповідає Оксана.

Закінчивши монографію, Андрій був готовий відійти від археології. У нього було багато планів. Побудувати музей просто неба, де відвідувачі могли б побачити, як жили і що їли давні слов’яни. Чи заснувати туристичну агенцію, маршрути якої проходили б через Пліснесько. Він відчував, що зробив в археології все, що мав зробити, і відтепер починався новий етап.

«Звісно, він став до війська, – каже Галина. – Мій Андрій завжди як казав, так і жив». А казав він, що своє потрібно захищати.

На початку повномасштабного вторгнення Андрій приєднався до 103-ої бригади ТрО та вже невдовзі опинився на сході. Він був у Білогорівці, Парасковіївці, Миколаївці, Стельмахівці, був у лісах Кремінної. Разом з побратимами восени 2022 року звільняв Діброву та Ямпіль.

У своєму підрозділі він був навідником СПГ-9 і бойовим медиком. Жартував, що на війні – майже як на розкопках. Тільки у Пліснеську з усіх боків лізли лише кліщі та гадюки, а тут іще й росіяни. Зі сміхом пригадував, як витягав кліща побратимові, Андрію «Бетону» Копичину. Орудував скальпелем, наче вправний хірург, хоча до повномасштабної війни «не знав навіть, які ліки від температури вживати». «Дядько Бетон», як звав його Андрій, теж був зі Львівщини. У мирному житті вони не були знайомі – один був археологом, а другий – майстром із виробництва залізобетонних виробів, та у війську вони міцно потоваришували.

Зовсім скоро поранення стали значно серйознішими за укуси кліщів. Уже невдовзі Андрій дивився на розірваний живіт одного зі своїх побратимів, під яким розтікалася калюжа крові. «Давай, роби щось!» – кричали йому звідусіль. Він почав тампонувати рану, але розумів, що це не допоможе. Весь наступний день він мовчав і курив. Лише коли медики з евакуаційної бригади сказали йому, що він усе зробив правильно і шансів вижити з таким пораненням не було, зміг собі пробачити.

«Він завжди казав, що герой – це хтось інший, точно не він», – розповідає отець Віталій. Він вважав, що просто сидить в окопах, нічого такого не робить, не визнаючи, що собою відмежовує мирне життя від жаху. У першому контактному бою з російськими солдатами йому пробило кулею черевик. «Андрій тоді лише тішився, що йому берцю розворотило, – згадує отець Віталій. – Пишався хлопцями, які відбили напад, як книжка пише. А про себе не згадував».

Скоро він почав втомлюватися. Фізично лишався сильним – на кожних нових позиціях у першу чергу облаштовував турнік. Але романтика військової служби, як і романтика археологічних розкопів по смерті батька, зникла дуже швидко. Війна, казав, – це болото, кров і гімно. Він сумував за рідними людьми і за рідними пейзажами. За лісами, над якими піднімається туман, за пагорбами, у яких ховалося сонце. Він не хотів загинути у степу. Боже, казав, тільки не в цьому степу.

За свою службу Андрій лише двічі був у відпустці вдома і швидко повертався назад. У війську його тримали люди. Побратими з його бригади, дядько Бетон. «Як ти, братисько?» – питав у кожного. З цими хлопцями, казав, ми будемо зовсім по-іншому жити. Він мав багато планів.

2 лютого 2023 року, допомагаючи евакуювати Бетона і хлопців із 95-ої бригади з-під Кремінної, Андрій отримав поранення ноги. Тоді вже Бетон став витягати свого друга з-під вогню, але не встиг. Обидва загинули на місці.

На Личаківському військовому цвинтарі у Львові поховано багато істориків і археологів. «Тільки з мого курсу загинули четверо», – каже Володимир. Вони розуміли, чи не краще за інших, проти чого воюють, і Андрій розумів. Він читав долю свого народу в розкопах землі, мов у книзі. Він знав історії давніх воїнів, закарбованих на кістяних пластинах людської памʼяті. Він був одним з них.

Олена Козар