АРТЕМ ЧЕХ

Національна самоідентифікація – Артем Чех «Пісня відкритого шляху»

Чех Артем. Пісня відкритого шляху = SONG OF THE OPEN ROAD / А. Чех. – [Чернівці] : Mercury Czernowitz, 2024. – 504 с.

Якщо ви ще не читали книжку Чеха, «Пісня відкритого шляху» тригерне вас з першої глави. Бо коли на третьому році війни відкриваєш книжку військовослужбовця, точно не чекаєш, що її перша глава називатиметься «Росіянин». Але стиште свої емоції.

Артем Чех справді написав книжку про війну. Але не про російсько-українську, а про громадянську війну у США.

«Пісня відкритого шляху» – це нескінченна дорога, постійний рух як символ життя, безперервного пошуку відповідей на питання, призначення і щастя.

Як зізнався сам Артем Чех в одному зі своїх дописів, «це той самий [роман], яким я жив три роки, часом сумніваючись, чи зможу завершити, а, завершивши, був здивований, що десятки випадковостей дозволили мені таки дожити до цього дня».

Перебуваючи у лавах ЗСУ, Артем сказав в одному зі своїх інтерв’ю, що відправляючись на фронт у 2022 році він не сподівався повертатись і був готовий загинути, захищаючи свою країну.

Але Чех вижив, він зміг закінчити цей твір і в цьому я вбачаю найбільшу цінність роману «Пісня відкритого шляху». Власне сама книга про це – про везіння, про боротьбу, про війну, про прагнення до волі, пошук відповідей на питання, про любов до рідної землі, про друзів, про життя і звісно про смерть…

Я – українець

Розповідь ведеться від першої особи, що звужує кут спостереження і роздумів, але є виключно вдалим рішенням для максимального скорочення відстані до небезпеки тогочасся, концентрацією на шляху становлення, розвитку головного героя.

«Жити» у шкірі Гната не завжди приємно, не завжди хочеться асоціювати його із собою, але відчувати його страх, сумніви, каяття, перемоги від першого лиця найкраще. Артем Чех впорався з цим непростим завданням ідеально; він зміг віднайти баланс між обмеженістю головою героя і спроможністю малювати навколишній світ у якості вільного художника.

«Я – українець» звучить набагато краще, аніж «він – українець».

Головний герой цього роману – українець Гнат, який після кріпацтва, досвіду війни в Європі й мореплавства опиняється в Америці. Його національна самоідентифікація – сильна. Така сильна, що справжнім селянам ХІХ-го століття таке могло й не снитись. Але всім навколо Гната байдуже й незрозуміло, що таке «українець». Тож вгадайте, як його всі називають?

Відтак починаються пригоди й митарства Гната, його шлях у громадянську війну і втеча з неї. Під час цих подій герой постійно змінює для інших свою ідентичність, щоб заховатись, не бути звинуваченим в дезертирстві (бо ж для всіх він просто американський солдат). У цій книзі він буде: «росіянин», «Людовік, колишній солдат», «капрал Людвік Ружковський з Четвертого Менського», «Гнат, від латинського слова вогонь. Але можна й Людвік». Але українцем в цих митарствах йому не щастить бути. Тут можна шукати паралелі військового життя Гната в Америці з військовими реаліями українців в імперській армії. Скажімо, в мемуарах українців часів Першої світової, автори описують, як імперська армія цілковито зрівнювала представників різних національностей з усіх найдальших закутків імперії. Дехто з солдатів російської армії цілком міг не говорити російською або знати її дуже погано, не мати жодних почуттів до «батьківщини», але це не звільняло їх від служби в цій армії. В схожу ситуацію в романі потрапляє Гнат і його товариш по митарствах, колишній раб Сем.

АРТЕМ ЧЕХ

Артем Чех написав нову книжку: про що вона

Український письменник і нині військовий Артем Чех поділився, що закінчив писати нову книжку. Тепер на рукопис чекає редагування. Назву письменник поки не розкрив.

Про це Чех розповів у Facebook.

"Місяць тому я зробив те, що робити у найближчий час не збирався – написати невеличку таку книжку про біль, страх і відчай. Про кляті дороги, милі стежки, залиті туманом шляхи. Про мою музику на нашій війні та про страх втратити те, що мав до війни. Про що думалося тоді, як проживалося найпростіше, хто був поруч, і чому це було так важливо", – йдеться у повідомленні.

Чех додає, що написав книжку, поки був у відпустці.

Тепер на рукопис чекають "довгі тижні редагування", щоб "оце все емоційне руб’я прикрасити біжутерією, аби згадати те, що в запалі письма випустив".

Хто такий Артем Чех

Артем Чех (справжнє ім'я – Артем Олександрович Чередник) – автор 12 прозових та нонфікшн-книжок.

Головний редактор проєктів "94 дні. Євромайдан очима ТСН" та "Війна очима ТСН". З грудня 2008-го опановував дауншифтинг на Чернігівщині.

З травня 2015 по липень 2016 року воював на Донбасі. З початку повномасштабного вторгнення повернувся до війська.

Одружений, виховує сина. У травні 2019 року презентував новий роман "Район Д" про своє рідне місто – Черкаси.

Також у 2019 році здобув премію імені Джозефа Конрада від Польського інституту в Києві.

Роман Артема Чеха "Хто ти такий?" став "Книгою року" за версією BBC Україна у 2021 році. Це автобіографічна історія, за мотивами якої режисерка Ірина Цілик зняла фільм "Я і Фелікс" з Юрієм Іздриком.

У травні 2024 року вийшла книжка письменника – "Пісня відкритого шляху"

МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ

«Леонтович від А до Я» – книга, з якої навіть дорослі довідаються чимало

«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – так починається одна з найвідоміших різдвяних пісень світу. «Спробуй наспівати її в будь-якій країні Європи, у США чи Канаді, Аргентині чи Бразилії – мелодію одразу впізнають», – розповідає на сторінках ілюстрованого видання «Леонтович від А до Я» авторка Оксана Лущевська. В Україні ми називаємо цю пісню просто «Щедрик». У світі її знають як Carol of the bells. Її виконують на сцені вже понад століття.

Оформлена у патріотичних кольорах, книга «Леонтович від А до Я» покликана якнайкраще познайомити нас з відомими українським композитором Миколою Леонтовичем. Ви знайдете тут не лише біографічні відомості, а й кумедні історії з життя, маловідомі факти й чимало цитат автора славнозвісного «Щедрика».

До прикладу, чи знали ви, що під час навчання в семінарії Микола захопився аранжуванням народної музики? Саме тоді, на сільському ярмарку Білоусівки, він почув кант «Почаївській Божій Матері». За двадцять років перекладений на французький манір кант «Notre D`ame de Pochaiv» спричинив справжній фурор у Парижі, де був виконаний під час гастролей Української Республіканської Капели.

Ця книга дає змогу скласти уявлення про вдачу митця та дізнатися про ролі, у яких Леонтович побував впродовж свого життя – батько, чоловік, син та учень. «Бажаю вам удачі. Ви йдете на вічне святу і вічний труд», – часто казав співакам Микола Леонтович, котрий попри час зберігся у пам’яті багатьох як вчитель та музикант.

Історію про те, як хлопцю з родини церковнослужителів вдалося стати видатним композитором, доповнює чимало документальних світлин. Ілюстраторка Христина Валько проробила неймовірну працю, вплітаючи їх у художнє оформлення видання «Леонтович від А до Я».

МИКОЛА ФІЛЯНСЬКИЙ

В грудні виповнюється 151 років від дня народження Миколи Філянського, нашого видатного земляка, поета, музеєзнавця, етнографа, історика архітектури, художника, природознавця.

Микола Григорович зоставив яскравий слід по собі, його постать і зараз займає осібне місце в українській історії та культурі, але про все по-порядку.

Народився Микола Філянський 19 грудня 1873 року у селі Попівці (на той час – містечку) на Миргородщині, в родині священника, котрий в 1864-1865 роках мав 56 десятин землі в урочищі Степ Григорівщина, біля Попівки.

Походження роду Філянських можливе від козака на прізвище Хвиля (у реєстрі Миргородського полку 1649 року у складі сотні Кирика Попівського був козак Мисько Хвилишин; неподалік від Попівки існував хутір Хвилиха).

Старший брат Миколи Філянського – Григорій теж був всебічно освіченою людиною, закінчив Полтавську духовну семінарію. У сані священника служив ієреєм Олександро-Невської церкви в Попівці. Законовчитель, опікун і завідувач церковно-парафіальної школи при цій церкві, завідувач бібліотеки-читальні(1900). Голова Попівського сільськогосподарського товариства (1911). Цінував мистецтво, збирав матеріали з історії рідного містечка, публікував замітки і статті церковно-громадського змісту в численних виданнях. Автор рукописної праці «Значение церковно-археологических музеїв как хранителей призведений исскуства».

Ще були два молодших брати – Михайло та Гнат, і сестра Варвара. Родина на той час не така вже й велика.

Але повернемось до нашого Миколи Філянського. Спочатку він навчався в Миргороді, а потім у Лубенській гімназії, після закінчення якої вступив у Московський університет на фізико-математичний факультет і там вивчав прикладну геологію. Паралельно навчався у студії художника Валентина Сєрова, а також в архітектурній майстерні у Федора Шехтеля. Під час канікул мандрував Уралом і Полтавщиною, вивчаючи зразки народно-прикладного мистецтва.

Після закінчення університету, у 1899 (1898) році він продовжує навчання в архітектурній студії Шехтеля і 1902 року складає іспит на право самостійно виконувати будівельні роботи. Далі він продовжує навчання з архітектури і малювання, але вже у Парижі, досконало оволодівши французькою мовою. У 1905 році Микола Григорович повертається із-за кордону і публікує у журналі «Исскуство» свою фундаментальну та досить велику за обсягом розвідку «Спадщина України».

У цій праці акцентується увага на значенні музеїв як скарбниць народного духу – згодом Філянський стане одним із кращих музейних працівників України. Дослідник зібрав багато цікавих зразків церковного будівництва і визначив його форми та особливості. Не оминув він увагою церковних ризниць, де протягом ХVІІ – ХVІІІ століть відклалися унікальні вжиткові речі, які вироблялися в усіх сферах народного життя. З величезним жалем відзначав він нерозуміння людьми справжньої цінності старожитностей. Філянський закликав до збереження народної творчості. У цій статті вперше глибоко і виразно прозвучав голос патріота. «Спадщина України» частково була ілюстрована його власними фотознімками і малюнками.

Ще у студентські роки Микола Філянський починає друкувати власну поезію в щомісячному літературно-художньому журналі «Українська хата», який видавався у Києві, а також у періодичній пресі.

Тож 1906 року у Москві виходить перша збірка його віршів під назвою «Лірика». Збірка Філянського викликала різку реакцію Михайла Коцюбинського. Прозаїк докоряв поетові за «повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне поєднання окремих рядків», відсутність свіжих рим, «нечувану недбалість» і посилався при цьому на численні приклади такої недбалості. Писав Коцюбинський про «чорну тінь» Еклезіаста, про «густий туман» там, де автор «виспівує хвалу «Господу Богу».

Оприлюднила відгук на першу книжку Миколи Філянського й Олена Пчілка – представниця на той час старшого покоління письменників. «Коли хто кохається, – написала вона тільки в віршах на «громадські мотиви», то нехай і вруки не бере Філянського, коли ж хто має не стільки однобічний погляд на твори поезії, то знайде у збірнику Філянського багато милого» («Рідний край», 1906, № 43). Водночас Пчілка визначає перебори Філянського: несмачні неологізми, часте вживання слова «міч», що пішло від Щоголева, невластиві українській мові слова, зате по-особливому наголосила на музичності вірша поета.

Цього ж таки 1906 року Філянський їде на Урал і працює там геологом аж до 1917 року.

У 1911 році виходить друком друга збірка віршів «Calendarium», у ній домінантою виступала духовна самозамкненість та містичні настрої ліричного героя. Свої враження від буття у цій збірці поет розкладає відносно пір року. Крізь смуток осіннього пригасання природи пробивається зачарування світом, вдячність «сирій землі»: «за дні, за ночі, що минули, за думи, що повік заснули, за чари, що не встиг допить», – і бажання весни: «…бо знаєш, в час весни, як холод, сум, нудьгу знесуть весняні води, – ти вернеш знов собі бучні свої пісні». Дуже часто у віршах поета зустрічаються образи бандури, релі (ліри). Він сам добре грав на скрипці, гітарі, релі, знав багато різних пісень і гарно співав. Микола Філянський визнавав велику силу української пісні: «Вона одна – на крилах! Вона… і в душу ввірветься, і всерці продзвенить!».

Микита Сріблянський назвав збірку «Calendarium» найвагомішим здобутком української лірики 1911 року. Критик відзначив у книжці «філософічну глибину» як свідчення глибини української національної душі, краси нашої мови.

Увести лірику поета до загальноєвропейського контексту намагався Микола Євшан, відмітивши, що «Філянському, бодай чи не одинокому з-поміж найновіших українських поетів, удалося згармонізувати свою психіку з елементами модерної європейської – головно французької – поезії, вибрати з неї все дійсно гарне, високе і поетичне і не попасти разом з тим в її непроходимі нетрі».

Цей період життя Миколи Григоровича мало досліджений, дійшли тільки дані про те, що 1914 року його обрано дійсним членом Уральського товариства шанувальників природознавства.

Жовтневий переворот 1917 року вплинув на Миколу Філянського і він повертається в Україну, працювати на благо землі, котра йому подарувала життя. На Полтавщині він спочатку завідував агрошколою у с. Яреськи(тепер Миргородського району), через деякий час у Сорочинському лісництві. Згодом працював у музеях Полтави, Харкова. Запоріжжя. Зокрема, влітку 1924 року стає науковим працівником Полтавського історико-краєзнавчого музею, вивчає корисні копалини Полтавщини, пише дві наукові праці «Геологічний огляд» та «Підземні води» (збірник «Полтавщина», 1927).

З 1925 року Філянський вже у Харкові, працює завідувачем відділу корисних копалин соціалістичного музею ім. Артема.

З початком спорудження Дніпрогесу, у 1927 році він вирушив у експедицію до порогів, по Дніпру, щоб зібрати матеріали історичного, культурного і господарського значення, на основі яких пише книгу «Від порогів до моря», яка вийшла друком 1928 року. Енциклопедизм знань автора, який відкривався у цій праці, вражав критиків.

1928 року виходить третя його збірка «Цілую землю», в ній відбилося творче зростання поета, значно посилилося звучання у віршах патріотично-громадських мотивів.Поетичний портрет Григорія Сковороди можна вважати ідейним центром збірки «Цілую землю», як і всієї творчості поета. Адже образи-символи шляху, життєвого «подоріжжя», рідної пісні, в ореолі яких у вірші «Mecumporto» («Ношу з собою») постає мандрівник Григорій Сковорода, єключовими в поетичній системі Миколи Філянського і втілюють художню модель земного шляху мислячого індивідума. За прикладом Григорія Сковороди суб’єкт лірики поета теж ідентифікує себе з подорожнім, який, цураючись буденного, земного, відкидає суєтність існування, позбавленого духовного начала, і прагне бодай на дрібку наблизитися до тих овидів, де пролягає «горніх путь».

У цій збірці знаходить завершення історіософська концепція Миколи Філянського. Мова йде про цикл «В пилу сандалів», поштовхом до написання якого стала участь поета-вченого в експедиції на південь України, де розгорталося, як уже вище згадувалось, масштабне будівництво Дніпрогесу. В композиції циклу вдало застосовано прийом подорожі, а учасник постає у звичній для себе ролі мандрівника, пілігрима земної краси.

СЕРГІЙ ЖАДАН

Жадан "Вишиваний. Король України"

Переклад лібрето Жадана "Вишиваний. Король України" опублікували в Австрії

Німецький переклад лібрето Сергія Жадана "Вишиваний. Король України" вийшов у видавництві UStream Verlag. Нове видання представили на австрійському книжковому фестивалі Buch Wien.

На віденському книжковому ярмарку Buch Wien 2024 пройшли дискусії за участі провідних українських авторів, представили книжки від 7 українських видавництв, а також переклад німецькою лібрето Сергія Жадана "Вишиваний. Король України".

У Відні з 20 по 24 листопада пройшла найбільша літературна подія в австрійській книжковій індустрії – виставка-ярмарок Buch Wien. Тут відбулися сотні сценічних дискусій та лекцій від понад 500 авторів та експертів з 27 країн. За ініціативи посольства України в Республіці Австрія та за сприяння Міністерства закордонних справ України, Українського інституту книги та "Українським дітям – українську книгу" Україна була представлена на книжковому ярмарку на окремому стенді.

Зокрема на стенді представили українську літературу "Видавництво Старого Лева", видавництво "Фоліо", видавництво "Час Майстрів", видавництво "Видавництво", видавництво "Білка", "Темпора", видавництво "Ранок", яке презентувало дитячу літературу на окремому стенді.

Серед українських книжкових новинок цього року – перша книга австрійського видавництва з українським корінням UStream Verlag. Це переклад німецькою лібрето Сергія Жадана "Вишиваний. Король України" – Vyshyvanyi. Der König der Ukraine. Як повідомили Еспресо організатори проєкту "Вишиваний. Король України", переклад зробила Клаудія Дате, яка перекладає твори Жадана німецькою вже 20 років.

Дизайн книжки та шрифти розробив український каліграф і дизайнер Олексій Чекаль. Преамбулу написав Карл фон Габсбург – австрійський політик і журналіст, онук останнього Австро-Угорського імператора Карла I.

Історія про Василя Вишиваного – це історія про Україну як частину Європи. Але в першу чергу це історія про любов до України.

"Я постійно підкреслюю у розмовах з іноземцями включеність України в загальноєвропейський політичний контекст вже 100 років тому. Ми були в центрі політичних європейських подій ще тоді, нас просто висмикнула радянська окупація з цього європейського контексту", – поділилась продюсерка опери "Вишиваний. Король України", засновниця видавництва UStream Verlag та культурна дипломатка України в Австрії Олександра Саєнко.

Спочатку виникла ідея створити оперу, яку продюсувала Олександра Саєнко. Вона запросила письменника Сергія Жадана працювати над лібрето, композиторку Аллу Загайкевич – над партитурою, а режисером-постановником став Ростислав Держипільський.

"Ми хотіли вирішити проблему в академічній сучасній музиці – створити національну оперу для репертуару нашого театру, а в результаті захопилися героєм. Все починалося з музики, а тепер проєкт "Вишиваний" став міждисциплінарним інструментом створення нової національної ідентичності", – уточнила Олександра Саєнко.

Прем’єра відбулася 1 жовтня 2021 року у Харківському національному академічному театрі опери та балету імені М. В. Лисенка / СХІД ОПЕРА. Окремо було видано лібрето.

"Я писав лібрето так, щоб це звучало не тільки на сцені, а було б можна ці монологи й діалоги почитати окремо. Українське видання теж було дуже добре зроблене, з неймовірною любов’ю, і приємно, що німецьке видання йому не поступається", – зазначив Сергій Жадан.

Книга мовою оригіналу встигла отримати відзнаку у конкурсі "Найкращий книжковий дизайн 2020" (бюро Zhuk&Kelm) від "Книжкового арсеналу" та увійти до короткого списку всеукраїнського рейтингу "Книжка року 2021" у номінації "Красне письменство".

У преамбулі до книги Карл фон Габсбурґ, глава Дому Габсбурґ-Лотаринзьких написав: "Це лібрето – не тільки витвір мистецтва, воно є насамперед маніфестом свободи. Ця книга є яскравим свідченням того, що свободу не слід сприймати як належне, її треба постійно виборювати і відстоювати".

НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ З ЛІТЕРАТУРИ

Лавреатом Нобелівська премія з літератури у 2024 році стала південнокорейська письменниця Хан Канг

Про це оголосили на церемонії у Стокгольмі у четвер, 10 жовтня.

Нобелівський комітет зазначив, що письменницю нагородили за "її сильну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя".

Хто така Хан Канг?

Південнокорейська письменниця Хан Канг народилася 27 листопада 1970 року в місті Кванджу. У віці дев'яти років переїхала з родиною до Сеула. Походить з письменницької родини – її батько був відомим романістом. Її брат Ган Донг Рім також є письменником.

Поряд з літературною діяльністю Хан Канг також присвячує себе мистецтву та музиці, що відображено в її творах.

Письменниця розпочала свою кар'єру в 1993 році з публікації віршів у журналі «Література і суспільство». У прозі дебютувала за два роки – у 1995-му – збіркою оповідань «Любов Йосу».

Хан Канг – не нове імʼя на українському ринку, оскільки з її magnum opus «Вегетаріанка» український читач мав можливість ознайомитися ще у 2016 році – саме тоді Хан Канг стала лавреаткою Міжнародної Букерівської премії – не менш престижної літературної нагороди. Піку літературної карʼєри передували й інші численні більш локальні літературні відзнаки.

Міжнародну славу та Букерівську премію їй приніс роман 2015 року «Вегетаріанка». Ця книга розповідає про насильницькі наслідки, які спричиняє рішення головної героїні відмовитися від споживання м'яса.

Цікаво, що цей роман, як і роман «Монгольський слід», вона написала від руки, оскільки надмірне використання клавіатури пошкодило її зап'ястя.

Головний роман письменниці випускало в Україні у 2017-му видавництво КМ-Букс.

Хан Канг – перша жінка-лавреатка з Південної Кореї. У доробку авторки романи «Чорний олень», «Твої холодні руки», «Вегетаріанка», «Віє вітер», «Уроки греки», «Людські вчинки», «Біла книга» та «Я не прощаюся», збірка віршів «Я кладу вечір у шухляду», а також оповідання «Йосу», «Плоди моєї жінки» та «Вогняна саламандра».

Хан Канг, перша кореянка, яка стала лаdреаткою, відмовилася від святкування та пресконференції, посилаючись на глобальні трагедії – війну між Україною і Росією та ізраїльсько-палестинський конфлікт. Її батько, відомий письменник Хан Сонг Вон, передав її повідомлення під час пресконференції в Літературній школі у місті Чанхин.

«(Хан Канг) сказала мені: «Коли війна посилюється і щодня гинуть люди, як ми можемо влаштовувати святкування чи пресконференції? Вона сказала, що не буде проводити пресконференцію», – зазначив він.

Основними темами, які хвилюють авторку є:

• шизофренічність та самотність людини в сучасному світу, який вимагає окреслити власну індивідуальність, а потім випльовує її;
• традиції та ритуали, які продовжують власне життя через смерть;
• дослідження особистих зламів через історію та навпаки;
• життя як рана;
• людська жорстокість та пошук можливостей відмежуватися від неї;
• памʼять про минуле, яка визначає щодення;
• пошук істини через біль тощо.

Лавреати останніх двох років багатьох змусили думати, чи не тікає, бува, Шведська академія в зручний закуток європоцентризму від жахаючого різноманіття викликів та гризот складного постколоніального світу, якими просякнута сучасна література.

Нобелівська премія з літератури була однією з п'яти відзнак, передбачених заповітом Альфреда Нобеля. Вона призначалася для особи, яка в галузі літератури створила «найвидатніший твір в напрямку ідеалізму». Під літературою мали на увазі «не тільки белетристику, але й інші твори, які в силу своєї форми і стилю мають літературну цінність».

НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ МИРУ

Нобелівська премія миру: нагороду отримав японський рух проти ядерної зброї

Нобелівську премію миру у 2024 році присудили японській організації постраждалих від ядерного бомбардування Nihon Hidankyo.

Про це повідомив Нобелівський комітет.

«Цей масовий рух людей, які пережили бомбардування Хіросіми та Нагасакі, також відомий як Хібакуша, отримує премію миру за зусилля, спрямовані на створення світу, вільного від ядерної зброї, і за демонстрацію свідчень того, що ядерну зброю більше ніколи не можна використовувати», – повідомляють у комітеті.

Що відомо про Nihon Hidankyo?

Глобальний рух виник у серпні 1945 року – у відповідь на атаки атомних бомб, учасники якого невпинно працювали, щоб підвищити обізнаність про катастрофічні гуманітарні наслідки використання ядерної зброї.

«Поступово виникла потужна міжнародна норма, яка стигматизувала використання ядерної зброї як морально неприйнятне. Ця норма отримала назву «ядерного табу».

Свідчення Хібакуша – тих, хто вижив у Хіросімі та Нагасакі – є унікальними», – кажуть у Фонді Нобеля.

Свідки бомбардування допомогли створити та консолідувати широку опозицію проти ядерної зброї в усьому світі, спираючись на особисті історії, створюючи освітні кампанії на основі власного досвіду та видаючи застереження проти поширення та використання ядерної зброї.

«Хібакуша допомагає нам описати невимовне, подумати про немислиме та якось усвідомити незбагненний біль і страждання, спричинені ядерною зброєю», – пояснюють у комітеті.

В чому актуальність номінації?

Норвезький Нобелівський комітет звертає увагу на те, що за майже 80 років у жодній війні не використовували ядерну зброю. Це називають «обнадійливим фактом». Однак там наголошують на тому, що сьогодні табу проти використання ядерної зброї перебуває під тиском – і це «викликає занепокоєння».

«Ядерні держави модернізують і вдосконалюють свої арсенали; нові країни, схоже, готуються отримати ядерну зброю; і звучать погрози використати ядерну зброю у війнах, які тривають.

У цей момент історії людства варто нагадати собі, що таке ядерна зброя: найбільш руйнівна зброя, яку коли-небудь бачив світ», – стверджують у Фонді Нобеля.

Наступного року виповнюється 80 років з моменту вибуху двох американських атомних бомб, які вбили приблизно 120 тисяч жителів Хіросіми та Нагасакі. Також значна кількість людей померла від опіків і радіаційних травм протягом наступних місяців і років.

Сучасна ядерна зброя має значно більшу руйнівну силу. Вона може вбити мільйони людей і катастрофічно вплинути на клімат. Ядерна війна може знищити нашу цивілізацію, наголошує комітет.

«Основою бачення Альфреда Нобеля була віра в те, що віддані люди можуть змінити ситуацію. Присуджуючи цьогорічну Нобелівську премію миру Nihon Hidankyo, Норвезький Нобелівський комітет бажає вшанувати всіх тих, хто вижив, які, незважаючи на фізичні страждання та болісні спогади, вирішили використати свій дорогий досвід, щоб плекати надію та залучення до миру», – зазначають організатори премії.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

 У ПОШУКАХ СЕБЕ

«…Світ наш є риза, а господній – тіло. Небо наше є

тінь, а господнє – твердь. Земля наша – пекло,

смерть,

а господня – рай, воскресіння. Вік наш – це брехня,

мрія, суєта, пара, ніщо, а істина господня перебуває

вічно»

Злети духу і падіння. Шукання істини. Сенси. Для чого ми народились? Яке наше призначення? Сродна праця, вона дійсно може зробити людину щасливою, чужа ж стезя – занапастити, хто вчасно це зрозумів, той не втратив себе, той виростив за плечима крила.

Полтавщина подарувала Україні і світові неперевершеного мудреця, мислителя Григорія Сковороду, який народився 3 грудня (22 листопада) в сотенному містечку Чорнухи і став одним із духовних світочів України.

Батько майбутнього філософа – Сава Сковорода числився у Чорнухинській сотні Семена Максимовича простим козаком. Мати Пелагія Сковородиха – козацькою дочкою. Про батьків Сковороди є такий запис Михайла Ковалинського: «Батьки його походили з простолюду: батько – козак, мати – того ж роду. Достатки в них були міщанські, посередньо достатні, але в своєму середовищі вони славилися чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, добросусідством».

Найранішу згадку про батька – Савку Сковороду містить ревізька книга Чорнух – од 29 серпня 1734 року, коли його синові Григорію ще не виповнилося 12 років, і він уже готувався стати київським студентом. Цей запис стосується «прибутку грошової скарбниці» після літнього ярмарку в цьому ж таки місті, де продавалося «вишинковане вино». Так і зазначено від 19 липня 1735 року: «Від Сави Сковороди Чорнуського із п’яти відер п’ятдесят копійок». Цим підтверджується, що торговець, володіючи власною винарнею, належав до громади Чорнух, а не до їх підварків – Ковалів, Козлівців чи Харсік, і виробляв на продаж міцний напій.

Про те, що любомудр народився 22 листопада за старим стилем (3 грудня за новим), свідчить його вірш, посланий саме цього дня Михайлові Ковалинському:

Колись в цю ніч мати народила мене на світ,

В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.

Другої ночі, Христе, Боже мій,

В мені народився твій Святий Дух.

Бо даремно народила б мене мати,

Якби ти не народив мене, о, світе мій, життя моє!

Листа написано 22 листопада 1763 року вночі. Тож очевидно, що Сковорода народився в ніч із 21-го на 22-ге, що визначається чітко. В листі сповіщається також, що про день народження «нагадав мені один друг і власна пам’ять».

На підставі досліджень історика Дмитра Багалія, літературознавця, доктора філологічних наук Леоніда Махновця, архівістів Віри Чунтулової та Тетяни Гирич, музейної працівниці Римми Лякіної, лікаря-краєзнавця Миколи Бородія по-новому пролилося світло на біографію Григорія Сковороди.

За родинними зв’язками, батько філософа – Сава Сковорода, батько Івана Звіряки (отця Іустина, з яким пізніше спілкувався Григорій) та Гнат Кирилович Полтавцов були одружені на сестрах Шенгіреївнах, їхні імена невідомі, лише відомо по-батькові – Степанівни. В одному зі списків альтів Петербурзької капели від 2 лютого 1743 року зазначено: «Григорій, син Сковороди, Лубенського полку, містечка Чорнух, а утримує його мати Пелагея Степанівна, дочка Шенгіреївна». Отже, вона з роду Шенгірея. На це прізвище був знаний Корсунський полковник, і, дуже вірогідно, що з материного боку Григорій Сковорода походив із козацького старшинства.

В юності Григорій перебував під захистом дядька і старшого двоюрідного брата,почував себе досить впевнено й затишно. Очевидно, що деякою підтримкою родичів користувалися і його батьки. З архівних джерел відомо, що посаду чорнухинського отамана, приблизно до 1723 року, обіймав Кирило Григорович Полтавцов, який сам був з Полтави.

У Чорнухах існувало кілька сімей, безпосередньо пов’язаних із родом Григорія Сковороди: «тяглоубогий» Клим Сковорода (Сковороденко), Федір Сковорода, 1740 року народження, київський студент. Він одружився з донькою рідної сестри Параски Єрофеївни, дружини ректора Києво-Могилянської академії Касіяна Лехницького.

«16 ДНІВ ПРОТИ НАСИЛЬСТВА»

Зламай тишу

Щороку з 25 листопада до 10 грудня в Україні проходить акція «16 днів проти насильства». У цей період суспільство об’єднується, щоб підвищити обізнаність людей про проблеми насильства та сприяти активним діям для його запобігання та подолання.

Загальнонаціональне дослідження, проведене ГО «Дівчата» спільно з World Vision у 2024 році, виявило тривожну тенденцію: лише 24% українців, які пережили фізичне чи сексуальне насильство, звертаються по допомогу. Більшість навіть не ідентифікують свій досвід як гендерно зумовлене насильство: лише 20% опитаних змогли розпізнати, що зіткнулися з ГЗН. Особливо вразливими є жителі окупованих, деокупованих і прифронтових територій, де доступ до підтримки значно ускладнився.

Усвідомлюючи всю серйозність проблеми насильства в Україні, ГО «Дівчата» запустила масштабну інформаційну кампанію «Зламай тишу». Її мета – привернути увагу до різноманітних форм і проявів насильства, показати його руйнівний вплив на життя людей та запропонувати шляхи отримання допомоги постраждалим.

«Насильство – це не особиста трагедія, а системна проблема, яка ховається під масками звичайного життя: на роботі, вдома, на вулиці. Часто ми навіть не підозрюємо, що люди, яких зустрічаємо щодня, можуть переживати важкі випробування», – наголошує Юлія Спориш, засновниця та директорка ГО «Дівчата».

Як кампанія допомагає

У межах кампанії «Зламай тишу» створено серію соціальних роликів, організовано виставки та публікуються просвітницькі матеріали. Головна мета – показати реальні масштаби проблеми, підтримати тих, хто наважився розірвати коло насильства, та запропонувати дієві шляхи допомоги.

Кампанія закликає кожного не мовчати й активно працювати над створенням суспільства, де повага й рівність є нормою.

Ініціативу вже підтримали відомі особистості, серед яких телеведучі, блогери, актори, лідери думок. Вони записали ролики, в яких підсвічують різні типи насильства.

Куди звернутися в разі насильства

• Якщо ви постраждали від ГЗН, або поруч люди, які переживають насильство, – є багато організацій, готових підтримати:
• Національна поліція України: 102 (якщо ви відчуваєте загрозу своєму життю та здоров’ю, важливо терміново звернутися до поліції – це може врятувати життя)
• Мобільний застосунок для виклику поліції у випадку насильства: https://t.me/female_app_bot
• Урядова Гаряча лінія з питань протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству стосовно дітей: 1547
• Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми і гендерної дискримінації, ГО «Ла Страда-Україна»: 0 (800) 500 335 (зі стаціонарного телефону) або 116 123 (безкоштовно з мобільного телефону)
• Національна гаряча лінія для дітей та молоді: 116 111 (з мобільного телефону), 0(800) 500 225 (зі стаціонарного та мобільного телефону)
• Лінія психологічної підтримки для чоловіків: 2345
• Всеукраїнська безкоштовна гаряча лінія психологічної допомоги ГО «Дівчата»: 0 (800) 600 044 (щоденно з 08:00 до 20:00)

ДМИТРО ЛАЗУТКІН

Посольство України в Австрії повідомило, що 7 листопада 2024 року Україна здобула перемогу на міжнародному поетичному слемі, організованому в межах європейської мережі культурної співпраці EUNIC Austria у Відні. Представляв країну Дмитро Лазуткін – поет, журналіст, телевізійний продюсер, військовослужбовець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та речник Міністерства оборони України з квітня 2024 року.

«Вірші Дмитра, написані під час служби в лавах Збройних Сил України, пробудили глибокі емоції в інтернаціональної публіки, яка зібралася на цей поетичний вечір. П’ять талановитих авторів із Чехії, Словаччини, Австрії, Франції та України представили свої твори, кожен у власному стилі, що перетинало межі між текстом і особистістю, створюючи живі перформанси. Як це й належить на справжньому поетичному слемі, публіка обирала переможця, і цього разу їхні серця підкорила Україна!» – йдеться в повідомленні.

Під час перебування у Відні Дмитро Лазуткін також зустрівся з українською громадою, де поділився своєю творчістю та життєвим досвідом. На зустрічі обговорювали його поетичні збірки: нещодавно видану «Будемо жити вічно» та «Закладка», яка принесла йому Національну премію України імені Тараса Шевченка. Його поезія, створена в умовах війни, глибоко вразила кожного з присутніх.

Цей успіх ще раз довів, що українська культура має потужний голос, який лунає далеко за межами нашої країни!

ДЕНИС КРИВИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Денис Кривий

Денис Олександрович Кривий (19 жовтня 1988, смт Черняхів, Житомирська область – 11 травня 2023, Донецька область) – український фотохудожник, військовослужбовець Сил спеціальних операцій Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2023, посмертно), почесний громадянин міста Первомайська (2024, посмертно).

Його фотороботи були окрасою міжнародних та національних виставок.

34-річний фотомитець-натураліст Денис Кривий з Первомайська на Миколаївщині добре відомий серед професійної спільноти. Чоловік був володарем престижної премії «Блакитна стрічка» Міжнародної федерації фотомистецтва FIAP, а його роботи публікували в міжнародному науково-популярному часописі National Geographic.

Ще під час навчання на історичному факультеті Первомайського інституту Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Денис почав захоплюватися фотографією, комп’ютерною графікою, медіадизайном, туризмом. Особливо йому вдавалися пейзажні знімки. Першим професійним інструментом чоловіка була звичайна цифрова «мильниця», але вже за короткий час він зміг піднятися до рівня відомого фотомайстра. Денис є автором найкращих світлин природи Національного парку «Бузький Гард» (Миколаївська область), їздив знімати природу в Карпати.

Денис – переможець численних фотоконкурсів, учасник виставок фотографій природних пейзажів і тварин у різних містах України, а також у Косові. Проводив професійні пленери, семінари і тренінги. В останні роки опановував аерофотозйомку.

Значну частину своєї творчості фотомитець присвятив дивовижній природі півдня України - на світлинах йому вдавалося зафіксувати унікальні моменти з життя тутешньої флори та фауни.

«Молодий, енергійний, талановитий, автор фотовиставки «Краса Бузького Гарду», яка неодноразово демонструвалась в музеях нашої країни. Фото Дениса Кривого красуються у виданнях національного природного парку «Бузький Гард», на нашому сайті, стендах, путівниках, листівках та інших публікаціях. Ми ніколи не забудемо світлі справи та талант Дениса», – написали співробітники нацпарку «Бузький Гард» у Фейсбуці.

Денис був веселим, комунікабельним, мав багато друзів.

«Про Дена можна говорити багато. Ми дружили пів життя. І в мій день народження він завжди глузував з мене. Віка, а мені ще три місяці бути молодшим за тебе...», – пригадує товаришка Вікторія Коцюбенко.

А його друг Володимир Галузінський стверджує, що Денис, попри легку вдачу, завжди серйозно ставився до своєї роботи. «Він завжди був дуже талановитим, натхненним і «двіжовим». З перших днів, як він з’явився в нашому місті (звідси родом його мама) одразу став центром компанії. Був одночасно і веселим та непосидючим, і таким, що викликав повагу людей. Завжди глибоко занурювався в усе, чим цікавився», – зазначив Володимир.

ОСТАП ВИШНЯ

Остап Вишня – майстер українського гумору

В історії української літератури особливе місце займає Остап Вишня, талановитий письменник, який подарував нам безліч яскравих і дотепних творів. Саме він став засновником нового жанру в українській літературі – «усмішки». Це невеликі за обсягом прозові твори, насичені гумором, сатирою та іронією, які з легкістю підкорили серця читачів.

Творчість Остапа Вишні: усмішка як стиль життя

Остап Вишня, незважаючи на трагічні сторінки своєї біографії, залишив нам багатий літературний спадок, пронизаний оптимізмом і гумором. Його творчість, за його власним визнанням, була своєрідним відображенням його життєвої позиції: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки».

Народження нового жанру

Саме Остап Вишня започаткував новий літературний жанр – усмішку. Це короткий гумористичний твір, що поєднував у собі гостру сатиру, тонкий ліризм та глибоке знання українського села і його мешканців. Вишня не просто розважав читача, а й пропонував йому замислитися над актуальними проблемами суспільства.

Продуктивність і популярність

Продуктивність Вишні була вражаючою. За кілька років він створив сотні усмішок, які об’єднав у численні збірки. Особливою популярністю користувалися цикли «Вишневі усмішки», присвячені різним аспектам життя українського села. Збірка «Українізуємось» стала справжнім бестселером і кілька разів перевидавалася.

Особливості усмішок Вишні

Усмішки Вишні вирізнялися лаконічністю, дотепністю та іронічністю. Письменник майстерно володів словом, зумівши створити яскраві, незабутні образи. Його гумор завжди був доброзичливим і спрямованим на виправлення людських вад.

Природа в творчості Вишні

Особливе місце в творчості Вишні займає українська природа. У збірці «Мисливські усмішки» письменник змальовує мальовничі краєвиди рідної землі, передаючи всю її красу і велич.

Спадщина Остапа Вишні

Остап Вишня залишив після себе багатий літературний спадок. Його твори й досі актуальні і викликають посмішку у читачів різних поколінь. Вишня не просто розважав, він виховував у читачах почуття патріотизму, любові до рідної землі і до людей. Його творчість стала важливою частиною української культури.

Щоденник і переклади

Крім усмішок, збереглися щоденники Вишні, які дають унікальну можливість зазирнути в його душу, дізнатися про його думки і почуття. Також письменник займався перекладами творів класиків світової літератури.

Остап Вишня був не просто письменником, а справжнім митцем, який зумів своїми творами підкорити серця мільйонів читачів. Його творчість є цінним надбанням української літератури. За життя гумориста тільки в Україні вийшло понад 100 збірок його творів. Виходили вишнівські усмішки і в численних перекладах. Шанували і читали його в українській діаспорі.

В'ЯЧЕСЛАВ ЗАЙЦЕВ

Люди культури, яких забрала війна. В’ячеслав Зайцев: позивний Хортиця

В’ячеслав Олексійович Зайцев (6 вересня 1980, Іванівка, Запорізька область – 5 жовтня 2022, Донецька область) – український громадський діяч, історик, військовослужбовець, сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.

Хортиця – це дванадцятикілометровий острів у серці Запоріжжя, що лежить за збудованою на місці легендарних Дніпрових порогів греблею ДніпроГЕСу. Хортиця – це Музей історії запорізького козацтва та Музей судноплавства, кінний театр та реконструйована Січ, святилища доби енеоліту і бронзи, обсерваторія, старша за Стоунхендж, скіфські кургани та лабіринт паркових зон. Хортиця - це тисячолітні дуби та п’янкий, сухий, жагучий степовий аромат. Коли влітку простуєш на Хортицю через Арковий міст під безжалісним південним сонцем, коли занурюєшся в затінок хвойного лісу і пробуєш розгледіти поміж дерев силуети оленів, кабанів чи фазанів, коли виходиш із лісу на Тарасову стежку та завмираєш на скелях на висоті сорока метрів над Дніпром, то рядки з «Кобзаря» мимоволі титрують усе, що бачать очі:

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля.

Коли стаєш на крутому схилі спиною до степу, обличчям до Дніпра, то пропеченою шкірою відчуваєш, що таке «місце сили». Ти опиняєшся саме в такому місці, його ім’я – Хортиця.

Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі, Бахмуті. Він Хортицею жив і Хортицею загинув. Заради всіх нас», – написала Оксана Зайцева про свого чоловіка В’ячеслава, воїна з позивним Хортиця.

В’ячеслав Зайцев був запорізьким істориком, археологом, бібліотекарем, завідувачем сектора «Камʼянська Січ» у Хортицькому заповіднику, депутатом Запорізької міськради, «кіборгом», головою Запорізької ради ветеранів, захисником України. Двічі поранений протягом першого року російської війни, він демобілізувався у 2015 році, але в переддень повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року загинув у бою на донецькому напрямку.

Співробітники заповідника згадують останні знахідки за участі Слави – козацьку та середньовічну печі, численні скіфські закладки. З гідроархеологом Дмитром Кобалією, який нині також служить у ЗСУ, Слава досліджував стародавні човни в акваторії Дніпра, які називав капсулами часу. Проте ще з моменту розкопок археологічної пам’ятки часів палеоліту Grotte du Lazaret під час студентського стажування у Франції саме палеоліт його цікавив найбільше. «На розкопках ми завжди виділяли йому квадрат, де він міг просіяти пісок, землю, глину і знайти якісь мікролітичні частинки, яких більше ніхто не помічав», – розповідають його колеги Поліна Петрашина і Анатолій Волков. «Він був чоловіком кремезним, і це був такий дисонанс: велетень відшукував дрібнесенькі намистинки, що ховалися від інших».

У документальному фільмі «Січ: звідки росте супротив «русскому миру», що вийшов у 2018 році та розповідав історію Хортиці й запорізького спротиву голосом Слави, він рекомендувався так: «Я – етнічний росіянин, історик і «кіборг». На фронт я пішов з першою відправкою з Запоріжжя у березні 2014 року. Розпочав з Чонгару, а потім пройшов усе, що випало тоді на долю 79-ї десантної бригади». Протягом першого року російського вторгнення в Україну гранатометник із позивним Хортиця пройшов сектор «Д» й Ізваринський котел, дві ротації в Донецькому аеропорту та бої за Дебальцеве. В одному з численних інтерв’ю він розповідав про розмову ворогів, перехоплену в ДАПі: «Вони жалілися [Моторолі], що гранатометник їх просто «дістав». Це був я. І Моторола казав: «Ну вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!». Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід».

Його дописи з фронту у 2022 році – це безперебійна трансляція завзяття й оптимізму. «Теж вірять у ЗСУ», – іронізував він щодо втечі росіян від мобілізації. Фото армійського зоопарку, відеороботи артилерії та періодичні запевнення, що чутки про його смерть «трохи перебільшені», чергувалися з історичними розвідками: в окопах Слава перечитував академіка Дмитра Яворницького та не забував нагадувати підписникам про важливі дати, як-от річниця захоплення Москви полководцем Речі Посполитої Станіславом Жолкевським. Пропалюючи поглядом діри в екрані, він у бліндажі цитував на камеру рядки улюбленого поета Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».

Воюючи у степах Донеччини, він мріяв про скору перемогу та повернення до археологічних досліджень Кам’янської Січі – однієї з останніх козацьких столиць на Дніпрі, філії Хортицького заповідника на Херсонщині. Він не дожив ні до визволення території національного парку в листопаді 2022 року, ні до підриву росіянами Каховської ГЕС у червні 2023-го, що назавжди змінив цей історичний ландшафт.

Окрім служіння, у житті Слави Зайцева були фільми Серджо Леоне та Крістофера Нолана, улюблена Metallica й тарантінівські саундтреки, стрибки з парашутом та пірнання з аквалангом. Поліна – синьоока, як тато, та Оксана – його Пенелопа. Вогонь, який він завжди підтримував в експедиціях, засинаючи біля нього під зорями. Вогонь, який умів запалити в людях довкола. У пам’ять про Славу Зайцева підтримувати цей вогонь належить нам.

Саша Довжик

КНИГИ ПРО ВІЙНУ

Живуть люди поруч… У кожного – своя доля. І тільки смерть для всіх – єдина. Життя триває – в ньому є місце радості навіть у пекельні часи. І людина сподівається, планує, мріє... Але раптом це життя перериває ворожа ракета – мирне життя мирної людини далеко від лінії фронту. Життя маленької дівчинки, молодого хлопця, майбутньої – але, не судилося! – молодої мами, старого… Бабусі й онуки, батьки й діти, кішки й собаки – усі, хто мешкає в будинку, одномоментно перестають існувати… Це – без права на забуття. 36 квартир багатоповерхівки, яку зруйнувала російська ракета. 36 квартир у під’їзді, в який влучила ракета. 36 родин, і безліч нездійснених надій, загублених доль, страчених життів. 36 авторів розповідають про будинок, подібних до якого так багато в усій Україні. Це – Реквієм по всіх, кого торкнулася війна. Для широкого кола читачів.

Видання «Чи бачать небеса котів» – це книга, яка змушує нас зупинитися і поглиблено задуматися про життя, смерть, трагедію та надію. Збірка історій від 36 авторів, кожна з яких розповідає про ту чи іншу квартиру в багатоповерховому будинку, що став жертвою ракетного удару, вражає своєю емоційною потужністю та глибиною почуттів.

Кожна розповідь – це світло і тінь, кохання і втрата, надія і розпач. Автори дарують читачам унікальну можливість заглибитися в життя і долі різних людей, які стали жертвами війни. Вони розкривають перед нами картину страшних подій, які переплелися в найнесподіваніший спосіб, нагадуючи про надзвичайну красу і вразливість людської долі.

«Чи бачать небеса котів» – це не лише збірка розповідей, але й реквієм за всіма, хто постраждав від війни. Ця книга стає свідченням про трагічні наслідки війни для безлічі невинних життів і нагадує нам про важливість мирного співіснування та міцного об'єднання в боротьбі за мир та справедливість.

Мова книги пронизана внутрішнім болем і сповнена непідробною емоційною силою. Кожен рядок викликає непереборну хвилю співчуття та рефлексії, даруючи читачеві можливість зануритися в світ загублених надій та знайти в ньому промінь світла.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2025 рік

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 18 жовтня 2024 року.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2025 рік : довідкове видання / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2024. – 44 с. 

ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА

Люди культури, яких забрала війна. Вікторія Амеліна

Вікторія Юріївна Амеліна (до шлюбу Шаламай; 1 січня 1986, Львів – 1 липня 2023, Дніпро) – українська письменниця та громадська діячка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно), лауреатка премії Конрада.

Вона шукала помаду. Це був третій день у дорозі. З Києва через Харків, Ізюм, Святогірськ і Слов’янськ ми пробиралися поганими дорогами Донеччини через нескінченні села, де не лишилося жодного неушкодженого будинку, їхали до бібліотек із забитими фанерою вікнами і говорили з людьми, які пережили місяці російської окупації та бомбардувань. Наш вигляд можна було б великодушно назвати скуйовдженим.

– Я не можу так вийти до дітей.

– Що ти кажеш?! Ти ж як принцеса.

– Дуже втомлена принцеса.

Вона нафарбувала губи…

З початку російського вторгнення в Україну Вікторія Амеліна доєдналася до громадської організації Truth Hounds, яка документує воєнні злочини. У вересні 2022 року саме Вікторія Амеліна знайшла захований в саду щоденник закатованого росіянами Володимира Вакуленка в с. Капитолівка на Ізюмщині. Згодом Вікторія Амеліна представляла спадщину Вакуленка в харківському літературному музеї. Вона чимало часу приділяла документуванню воєнних злочинів, дослідженню війни.

«Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила – у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв'язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився», – так говорила Вікторія Амеліна влітку 2022 року під час дискусії учасників і учасниць Українського ПЕН в Kharkiv Media.

На початку червня 2022 року Вікторія Амеліна опублікувала у твіттері знімок, на якому вона фотографує зруйнований будинок». Це я на цьому фото. Я – українська письменниця. На моїй сумці портрети великих українських поетів. Здавалося б, я маю фотографувати книги, мистецтво та свого маленького сина. Але я документую воєнні злочини росії та слухаю звуки артобстрілів, а не вірші. Чому?» – написала Амеліна.

Вона любила робити селфі в купе Укрзалізниці, що стали її справжнім домом після початку повномасштабного вторгнення. Навесні 2022-го вона долучилася до документування воєнних злочинів росії в організації Truth Hounds і пропускала крізь себе людське горе, щоб одного дня домогтися справедливості. Про цю частину роботи вона говорила відкрито, тоді як за лаштунками залишалося додаткове волонтерське завдання: нести світло туди, де темрява настоялася, наче затхле повітря в переповненому бомбосховищі.

27 червня 2023 року її смертельно поранено під час атаки на Краматорськ, коли росіяни близько сьомої вечора вдарили по найкращому в місті ресторану, відомому серед журналістів і волонтерів, ракетою «Іскандер» (точність ураження – 5-7 метрів). Саме там Амеліна вечеряла з делегацією колумбійських письменників, яких супроводжувала на Донеччину, щоб через них донести правду про війну до Південної Америки. У результаті російського удару по піцерії було поранено шістдесят і вбито дванадцять людей, з них троє дітей. П’ять днів по тому Вікторія Амеліна також померла від поранень.

За два місяці до смерті вона стояла перед мовчазними дітьми у Слов’янську. На ній була чорна футболка з принтом «book is my superpower».

– Ви знаєте, що це означає? Я ніби супергероїня, бо я читаю книжки. І ви теж можете бути супергероями!

Вона хотіла зробити так, щоб діти усміхнулись, – і їй вдалося. Не щодня грати й читати з ними під звуки далекої артилерії приїжджає принцеса, хай і дуже втомлена.

«Дітей тут бути не має, але вони є, – пояснювала Вікторія. – І ми маємо тут бути для них».

Їй вдавалося бути всюди для всіх. Ніби як супергероїні. Після початку повномасштабного вторгнення вона їздила світом і закликала до покарання Росії за воєнні злочини. Вона писала для західних медіа про те, що російська культура має відповідати за моральне банкрутство російського суспільства, у той час як культура українська має бути збережена у вирі влаштованого росією геноциду.

Її підхід до цього завдання був практичним: за два тижні після звільнення Харківщини вона відкопала під вишнею в селі Капитолівка окупаційний щоденник Володимира Вакуленка. Наприкінці березня 2022-го, за кілька днів до того, як письменника забрали росіяни, окупувавши його рідне село, Вакуленко закопав щоденник у саду біля свого будинку. Батькові сказав віддати зошит ЗСУ, коли ті звільнять Капитолівку. Шість місяців по тому Володимирове тіло з двома кульовими отворами було знайдено у братській могилі біля Ізюму, що її по собі залишили, втікаючи, росіяни. У червні 2023-го щоденник Вакуленка опублікували з передмовою Вікторії Амеліної. Презентація книжки відбулася за кілька днів до того, як Амеліну було вбито російською ракетою.

ЛЮДИ КУЛЬТУРИ, ЯКИХ ЗАБРАЛА ВІЙНА

Український ПЕН та The Ukrainians Media запустили онлайн-проєкт «Люди культури, яких забрала війна». Про це Читомо повідомили в ПЕН.

«Люди культури, яких забрала війна» – це серія текстових портретів на окремому сайті.

Роки: 2023-2024

У процесі роботи над історіями команда вивчає доробок загиблих героїв і спілкується з їхніми близькими та колегами. Спецпроєкт покликаний зберігати пам’ять про людей, яких українська культура втратила у війні, та водночас свідчити про геноцидальні наміри росії.

«Серед людей культури, вбитих під час повномасштабної війни росії проти України, десятки письменників, музикантів, акторів, перекладачів, бібліотекарів, художників, скульпторів, фотографів, археологів, диригентів – як чоловіків, так і жінок. Часом це особи знані й публічні, часом відомі лише вузькому колу колег. Їх об’єднують дві речі: по-перше, їхня праця творить тканину української культури; по-друге, їх убила росія», – пише кураторка спецпроєкту «Люди культури, яких забрала війна», дослідниця Саша Довжик.

Український ПЕН відстежує втрати серед діячів культури, історії яких зʼявляються в інформаційному полі. Станом на серпень 2024 року зібрано 127 імен. Це неофіційний моніторинг: усвідомлюємо, що митців, загиблих після 24 лютого 2022 року, більше, ніж відомо нам, про багатьох ми поки що не маємо інформації.

Розпочати цю серію спонукала вбита російською ракетою Вікторія Амеліна, яка у передмові до окупаційного щоденника закатованого росіянами Володимира Вакуленка писала: «поки письменника читають, він живий».

«Ми часто говоримо, що наш обов’язок – знати й пам’ятати імена загиблих. Але також важливо, щоб вони не стали для нас лише переліком, статистикою, адже за кожним ім’ям стоять – людські долі, мрії, невтілені задуми й незавершені справи. Мета нашого проєкту – збирати та ділитися історіями загиблих, щоб їхні голоси й далі звучали серед нас, а їхні справи – тривали. Я часто розповідаю, до скількох проєктів та ініціатив мене спонукала Вікторія Амеліна. Великою мірою цей проєкт теж стався за невидимої підтримки і повсякчасної присутності Віки: її голос і поради, які й далі звучать у мені, допомогли нам розпочати цей спецпроєкт, в основі якого – наш біль, наша пам’ять, наша любов і наша вдячність», – каже Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН та ініціаторка спецпроєкту «Люди культури, яких забрала війна».

На сайті проєкту вже є 28 есеїв – історії про Вікторію Амеліну, фотографа Дениса Кривого, історика В’ячеслава Зайцева, диригента Костянтина Старовицького та дослідницю української кухні Ольгу Павленко-Кольорово та про інших особистостей.

Спецпроєкт «Люди культури, яких забрала війна» втілюється за підтримки Національного фонду демократії (NED).

ФРАНКФУРТСЬКИЙ КНИЖКОВИЙ ЯРМАРОК

Франкфуртський книжковий ярмарок цьогоріч проходив з 16 до 20 жовтня. Був представлений український стенд із понад 300 книгами від 31 видавництва. Також протягом 5 днів українські автори бради участь як у подіях на національному стенді, так і у міжнародних дискусіях.

Про це розповіли в інституті книги.

Франкфуртський книжковий ярмарок – традиційний європейський книжковий ярмарок, який існує з середини XV століття. Щороку ярмарок відбувається у жовтні з середи по неділю включно у місті Франкфурт-на-Майні (Німеччина).

Українська фокусна тема цьогоріч – Reclaiming the Voice ("Повернення голосу").

"Голос України замовчувався століттями. Його заглушила російська імперська жорстокість, яка віддає перевагу одноманітності над різноманітністю, насильству над розмовами. Сьогодні Україна бореться за повернення свого голосу. Щоб його почули. І таким чином вона бореться за права безголосих. Для всіх інших націй і груп, голос яких так довго ігнорувався", – зазначає автор концепції фокусної теми, директор PEN Україна Володимир Єрмоленко.

Національний стенд

Україна була представлена національним стендом, стендом від "Мистецького арсеналу", UA Comix, а також окремий стенд мав "Видавець Олександр Савчук" як переможець премії "Читомо".

На стенді можна було знайти понад 300 книг від 31 видавництва, серед яких:

"А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", "КСД", "Видавництво Старого Лева", "Ранок", Vivat, "Наш Формат", "Проджектор", Ist Publishing, Мала академія наук України, Creative Publishing, Punkt Publishing, "Видавництво Богдан", "Моя Книжкова Полиця", "Саміт-Книга", "Книголав", "Маджента арт букс", "Жорж", "Читаріум", "Фоліо", "Час майстрів", "Книги-ХХІ", "Мушля", "АССА", "Артбукс", "Каламар", Літературна агенція Ovo,"Крокус", "Маміно", "АДЕФ-Україна", "Букшеф", Yakaboo Publishing.

Оформлення національного стенда було зроблено на основі дизайну книжки "ДО ПО" від художника Павла Макова.

"Голос України лунає все гучніше, в тому числі і завдяки таким подіям, як Франкфуртський книжковий ярмарок, завдяки перекладам творів українських авторів різними мовами. Перекладів ще не так багато, як би нам хотілося... Але близько 300 перекладених творів щороку – це вже не одна крапля в морі, а 300. І це маленька хвилька. Поки що маленька", – зазначила в. о. директорки Українського інституту книги Олександра Коваль.

Стенд "Мистецького арсеналу"

Окремий стенд був у "Мистецького арсеналу" в секції ярмарку Hall 3.1 "Мистецтво. Арткнига. Дизайн".

Цьогоріч його концепцією стала фокус-тема XII "Книжкового Арсеналу" – "Життя на межі". Інституція представила нові каталоги: "Мистецький арсенал. Колекція", "Серце землі", "Відбиток. Українська друкована графіка XX-XXI століть", "Футуромарення".

Крім того, презентовано двомовний власнодрук "Довженко-Центру" та київського бюро "Буця", присвячений дослідженню кіноекранізацій творів Михайла Коцюбинського до 160-річчя письменника.

Програма заходів

Участь у подіях Франкфуртського ярмарку брали:

Олександр Михед, Софія Андрухович, Роксолана Свято, Галина Вдовиченко, Наталка Сняданко, Наріман Джелял, Олена Стяжкіна, Радомир Мокрик, Катерина Міхаліцина, Мстислав Чернов, Таня Малярчук, Мирослав Лаюк, Ія Ківа, Алім Алієв, Ірина Вікирчак, Тамара Горіха Зерня, Вахтанг Кебуладзе, Євгенія Кузнєцова, Катерина Ботанова, Анна Грувер, Марічка Паплаускайте та інші.

Зокрема, були дискусії, презентації й публічні інтерв'ю, в яких учасники розповідали про створене війною мистецтво, про загиблих письменників і книжки, в яких закарбувались їхні голоси.

"Готуючи програму, ми прагнули показати наші сильні сторони. Поговорити про українську літературу до часів незалежності, яка для багатьох європейців не існує як феномен. Показати літературу, яка швидко й гостро рефлексує наше воєнне сьогодення – репортажі й поезію, які переживають в Україні період розквіту", – зазначає співкураторка української програми Тетяна Петренко.

Також цьогоріч відбудеться Спеціальна програма для видавців з України та сусідніх країн, організована Франкфуртським книжковим ярмарком у співпраці з "Книжковим Арсеналом"та Goethe-Institut Україна.