Національна самоідентифікація – Артем Чех «Пісня відкритого шляху»
Якщо ви ще не читали книжку Чеха, «Пісня відкритого шляху» тригерне вас з першої глави. Бо коли на третьому році війни відкриваєш книжку військовослужбовця, точно не чекаєш, що її перша глава називатиметься «Росіянин». Але стиште свої емоції.
Артем Чех справді написав книжку про війну. Але не про російсько-українську, а про громадянську війну у США.
«Пісня відкритого шляху» – це нескінченна дорога, постійний рух як символ життя, безперервного пошуку відповідей на питання, призначення і щастя.
Як зізнався сам Артем Чех в одному зі своїх дописів, «це той самий [роман], яким я жив три роки, часом сумніваючись, чи зможу завершити, а, завершивши, був здивований, що десятки випадковостей дозволили мені таки дожити до цього дня».
Перебуваючи у лавах ЗСУ, Артем сказав в одному зі своїх інтерв’ю, що відправляючись на фронт у 2022 році він не сподівався повертатись і був готовий загинути, захищаючи свою країну.
Але Чех вижив, він зміг закінчити цей твір і в цьому я вбачаю найбільшу цінність роману «Пісня відкритого шляху». Власне сама книга про це – про везіння, про боротьбу, про війну, про прагнення до волі, пошук відповідей на питання, про любов до рідної землі, про друзів, про життя і звісно про смерть…
Я – українець
Розповідь ведеться від першої особи, що звужує кут спостереження і роздумів, але є виключно вдалим рішенням для максимального скорочення відстані до небезпеки тогочасся, концентрацією на шляху становлення, розвитку головного героя.
«Жити» у шкірі Гната не завжди приємно, не завжди хочеться асоціювати його із собою, але відчувати його страх, сумніви, каяття, перемоги від першого лиця найкраще. Артем Чех впорався з цим непростим завданням ідеально; він зміг віднайти баланс між обмеженістю головою героя і спроможністю малювати навколишній світ у якості вільного художника.
«Я – українець» звучить набагато краще, аніж «він – українець».
Головний герой цього роману – українець Гнат, який після кріпацтва, досвіду війни в Європі й мореплавства опиняється в Америці. Його національна самоідентифікація – сильна. Така сильна, що справжнім селянам ХІХ-го століття таке могло й не снитись. Але всім навколо Гната байдуже й незрозуміло, що таке «українець». Тож вгадайте, як його всі називають?
Відтак починаються пригоди й митарства Гната, його шлях у громадянську війну і втеча з неї. Під час цих подій герой постійно змінює для інших свою ідентичність, щоб заховатись, не бути звинуваченим в дезертирстві (бо ж для всіх він просто американський солдат). У цій книзі він буде: «росіянин», «Людовік, колишній солдат», «капрал Людвік Ружковський з Четвертого Менського», «Гнат, від латинського слова вогонь. Але можна й Людвік». Але українцем в цих митарствах йому не щастить бути. Тут можна шукати паралелі військового життя Гната в Америці з військовими реаліями українців в імперській армії. Скажімо, в мемуарах українців часів Першої світової, автори описують, як імперська армія цілковито зрівнювала представників різних національностей з усіх найдальших закутків імперії. Дехто з солдатів російської армії цілком міг не говорити російською або знати її дуже погано, не мати жодних почуттів до «батьківщини», але це не звільняло їх від служби в цій армії. В схожу ситуацію в романі потрапляє Гнат і його товариш по митарствах, колишній раб Сем.
До слова, питання ідентичності – не лише відсилання до нашої з вами реальності й деколонізаційних роздумів. В іншій цьогорічній новинці, документальному романі «У пошуках Єви» Максим Беспалов розповідає, як стрімко українці в Америці ставали кимось знайомішим і звичнішим середовищу. Скажімо, їхні прізвища записували як ірландські. Василь в записах перетворювався на Wallie, Лука на Lucas, а прізвище Ориняк ставало O’Renock.
Тож декому з українців не щастило ані в житті, ані в офіційних документах зберегти свою ідентичність. Українцями вони могли стати хіба (спойлер) на цвинтарі.
І якщо тему з кріпацтвом і безправністю українців ми всі тут добре засвоїли, то американських читачів цей момент може дивувати. Тут хочеться згадати одну з цьогорічних дискусій на львівському BookForum, на якій мав бути присутній Артем Чех, але, на жаль, не зміг. Розмова власне стосувалась теми рабства. Журналіст Террелл Старр, засновник і ведучий подкасту «Black Diplomats» говорив про те, що українці у своїй постколоніальній позиції й боротьбі проти поневолення Росією нагадують рух Black lives matters. Так само рабство й кріпацтво попри колір шкіри підневільних людей є синонімічними феноменами. І так само як Террелл поєднує у своїй промові сучасних темношкірих американців і українців, так само Чех поєднує американських рабів і російських кріпаків ХІХ століття.
На перший погляд здається, що це типова історія про білого лицаря, який зі своїм вірним (і темношкірим) зброєносцем рятує даму в біді. Але ні. Ці трійко героїв варті одне одного. Гнат не є головним і відповідальним за все. Сем і Хайке мусять рятувати його і доглядати так само, як він рятує їх і доглядає за ними. Гнат не є білим супергероєм, для якого всі шляхи відкриті. Він загрожений, як і його компанія. Ці троє знайшли одне одного, і саме з таких як вони в історичній перспективі постане мультикультурна Америка, в якій жінки можуть голосувати й мати право на власне тіло. Оцю думку вже навряд зчитуватимуть українські читачі, але імовірно зчитають американські.
Якщо вже в осерді роману історія про лицаря і даму, яку він рятує – чекай на романтичну історію. Звісно, між Хайке й Гнатом виникає близькість. Але їхні стосунки – це не романтична історія і не історія пристрасті. Це жага тепла (в романі є сцени, коли герої сплять поруч роздягненими не через сексуальні бажання, а з прагнення зігрітись), потреба врятувати цю людину, яка рухається з тобою зовсім поруч. Це історія вимушеної близькості – потреба мити одне одного, доглядати одне за одним в гарячці, а в одній зі сцен Хайке просить Гната допомогти їй, коли в неї місячні. Це близькість побратима і посестри, а не коханців. Зрештою, Хайке на війні – не цивільна особа. Вона медсестра, що не один десяток разів мала ампутувати кінцівки й бачити інші страшні речі. Під час війни жінка втратила не лише кінцівку, а й здоровий глузд та почала чимало пити.
Таку ж природу мають стосунки Гната з Семом. Свою присутність на цій не своїй війні Гнат пояснює тим, що він, так би мовити, продовжує боротьбу за нашу і вашу свободу. Можете зчитувати за цим заклик до іноземців приєднуватись і підтримувати нас у нашій війні. Бо ж якщо Гнат боровся за свободу темношкірих в Америці, чому б їм сьогодні не підтримати нас? Адже й Террелл Старр каже, що ми однакові.
Але що це ми про ідеї та про ідеї? Роман відсилає нас до вірша Вітмена та й сам зроблений як велика вигадлива поема. Його не назвеш поетичним в традиційному значенні цього слова.
Це хороша книжка, яка іронізує з концепту великого українського роману і великого американського роману, подає сцени в стилі Тарантіно, розгортає перед нами війну, але зовсім не ту, протягає місточок схожості досвідів через простір і час. І тут не важливо, чи хотів автор написати роман про війну, чи справді мріяв створити вестерн. Ми ж бо все одно знайдемо в книзі про митарства колишнього раба, випадкового українського емігранта і колись багатої нареченої, тінь того, що ми переживаємо в Україні.
Ця книжка є в нашій бібліотеці.
Тетяна Петренко
Володимир Загнибіда
Немає коментарів:
Дописати коментар