ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА

Люди культури, яких забрала війна. Вікторія Амеліна

Вікторія Юріївна Амеліна (до шлюбу Шаламай; 1 січня 1986, Львів – 1 липня 2023, Дніпро) – українська письменниця та громадська діячка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно), лауреатка премії Конрада.

Вона шукала помаду. Це був третій день у дорозі. З Києва через Харків, Ізюм, Святогірськ і Слов’янськ ми пробиралися поганими дорогами Донеччини через нескінченні села, де не лишилося жодного неушкодженого будинку, їхали до бібліотек із забитими фанерою вікнами і говорили з людьми, які пережили місяці російської окупації та бомбардувань. Наш вигляд можна було б великодушно назвати скуйовдженим.

– Я не можу так вийти до дітей.

– Що ти кажеш?! Ти ж як принцеса.

– Дуже втомлена принцеса.

Вона нафарбувала губи…

З початку російського вторгнення в Україну Вікторія Амеліна доєдналася до громадської організації Truth Hounds, яка документує воєнні злочини. У вересні 2022 року саме Вікторія Амеліна знайшла захований в саду щоденник закатованого росіянами Володимира Вакуленка в с. Капитолівка на Ізюмщині. Згодом Вікторія Амеліна представляла спадщину Вакуленка в харківському літературному музеї. Вона чимало часу приділяла документуванню воєнних злочинів, дослідженню війни.

«Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила – у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв'язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився», – так говорила Вікторія Амеліна влітку 2022 року під час дискусії учасників і учасниць Українського ПЕН в Kharkiv Media.

На початку червня 2022 року Вікторія Амеліна опублікувала у твіттері знімок, на якому вона фотографує зруйнований будинок». Це я на цьому фото. Я – українська письменниця. На моїй сумці портрети великих українських поетів. Здавалося б, я маю фотографувати книги, мистецтво та свого маленького сина. Але я документую воєнні злочини росії та слухаю звуки артобстрілів, а не вірші. Чому?» – написала Амеліна.

Вона любила робити селфі в купе Укрзалізниці, що стали її справжнім домом після початку повномасштабного вторгнення. Навесні 2022-го вона долучилася до документування воєнних злочинів росії в організації Truth Hounds і пропускала крізь себе людське горе, щоб одного дня домогтися справедливості. Про цю частину роботи вона говорила відкрито, тоді як за лаштунками залишалося додаткове волонтерське завдання: нести світло туди, де темрява настоялася, наче затхле повітря в переповненому бомбосховищі.

27 червня 2023 року її смертельно поранено під час атаки на Краматорськ, коли росіяни близько сьомої вечора вдарили по найкращому в місті ресторану, відомому серед журналістів і волонтерів, ракетою «Іскандер» (точність ураження – 5-7 метрів). Саме там Амеліна вечеряла з делегацією колумбійських письменників, яких супроводжувала на Донеччину, щоб через них донести правду про війну до Південної Америки. У результаті російського удару по піцерії було поранено шістдесят і вбито дванадцять людей, з них троє дітей. П’ять днів по тому Вікторія Амеліна також померла від поранень.

За два місяці до смерті вона стояла перед мовчазними дітьми у Слов’янську. На ній була чорна футболка з принтом «book is my superpower».

– Ви знаєте, що це означає? Я ніби супергероїня, бо я читаю книжки. І ви теж можете бути супергероями!

Вона хотіла зробити так, щоб діти усміхнулись, – і їй вдалося. Не щодня грати й читати з ними під звуки далекої артилерії приїжджає принцеса, хай і дуже втомлена.

«Дітей тут бути не має, але вони є, – пояснювала Вікторія. – І ми маємо тут бути для них».

Їй вдавалося бути всюди для всіх. Ніби як супергероїні. Після початку повномасштабного вторгнення вона їздила світом і закликала до покарання Росії за воєнні злочини. Вона писала для західних медіа про те, що російська культура має відповідати за моральне банкрутство російського суспільства, у той час як культура українська має бути збережена у вирі влаштованого росією геноциду.

Її підхід до цього завдання був практичним: за два тижні після звільнення Харківщини вона відкопала під вишнею в селі Капитолівка окупаційний щоденник Володимира Вакуленка. Наприкінці березня 2022-го, за кілька днів до того, як письменника забрали росіяни, окупувавши його рідне село, Вакуленко закопав щоденник у саду біля свого будинку. Батькові сказав віддати зошит ЗСУ, коли ті звільнять Капитолівку. Шість місяців по тому Володимирове тіло з двома кульовими отворами було знайдено у братській могилі біля Ізюму, що її по собі залишили, втікаючи, росіяни. У червні 2023-го щоденник Вакуленка опублікували з передмовою Вікторії Амеліної. Презентація книжки відбулася за кілька днів до того, як Амеліну було вбито російською ракетою.

Читачі й читачки роблять усе, щоб голос Амеліної жив. За лічені дні після атаки на Краматорськ її книжки перетворилися на бібліографічні раритети. Тираж «Дому для Дома» (2017) – родинної саги, що розгортається у 1990-х на тлі рідного міста письменниці Львова, – розлетівся миттєво. Тоді як протагоністи вперто відвертаються від зон посттоталітарного забуття в минулому своєї родини та свого міста, роль оповідача їхньої історії дістається псу Домініку, скорочено – Дому. В екологічних «Е-е-есторіях екскаватора Еки» Амеліна знову відмовляється від людиноцентричної лінзи і дає слово одній з улюблених дитячих іграшок – екскаватору. Ека весь час потрапляє в історії і рятується від повного фіаско завдяки кмітливим маленьким друзям. Ця книжка, з якої Вікторія читала дітям у Слов’янську, також зникла з полиць. Тож коли продавчиня у київській книгарні винесла з комірчини примірник першого роману Амеліної «Синдром листопаду: Homo Compatiens», я зраділа йому як диву.

Таким він і був. Виданий у 2014 році, дебют ознаменував для Амеліної зміну долі: вона залишила кар’єру в міжнародній IT-індустрії, щоби стати письменницею. Юрій Іздрик у передмові до роману пише, що це – саме той рідкісний випадок, коли на не надто оригінальне питання «про що книжка?» існує очевидна відповідь. Книжка – про співчуття. Головний герой має містичний дар відчувати страждання інших як своє, «недолугу нездатність відключатися від безкрайнього больового поля, і якісь випадкові хвилі долітають і долітають, примушуючи здригатися від почуття несправедливості». Від придушених протестів Арабської весни до Революції Гідності в Києві – він ловить ці хвилі звідусіль, де людський дух постає на захист справедливості. Спершу заперечуючи свій дар як прокляття, герой зрештою приймає його як спосіб дослухатися до світу і любити світ. Неможливість дистанціюватися від болю стає поштовхом до дії: «Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття?».

Як повідомляла чорна футболка, суперсилою Амеліної була книга, – але також і співчуття. Вона дослухалася до цього світу й писала. Свідчення, що їх вона збирала як розслідувачка воєнних злочинів, перетікали в поезію, яку літературознавиця Ірина Старовойт влучно назвала документальною. Конденсовані протоколи розділеного горя, її вірші стали також чашами співчуття, які вона, не здіймаючи очей, підносила світові.

На момент смерті Амеліна працювала над першою своєю англомовною книжкою War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War. Вона мала розповісти історії її сестер – невтомних українок, що присвятили себе справі досягнення справедливості. Серед них – лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, адвокатка, що стала військовою, Євгенія Закревська, відомі журналістки Наталя Гуменюк, Віра Курико, Євгенія Подобна, а також активістки і волонтерки, про яких ми могли б ніколи не почути, якби не Амеліна. Збереглися чернетки, і книжку буде видано, але не авторка доведе роботу над нею до кінця.

Вікторію Амеліну поховали на Личаківському кладовищі у Львові 5 липня 2023-го. На прощанні колеги і друзі говорили про її сміливість і емпатію, її любов до українського сходу і маленького містечка з іронічною назвою Нью-Йорк, де вона у 2021-му заснувала літературний фестиваль. Останні слова, що залишаться зі мною, промовила письменниця з Донецька Олена Стяжкіна: «Понад усе Віка любила свого сина. Вона бачила абсолютне зло і боролася, щоб її син жив у світі без нього».

За життя мала усмішку давньогрецької кори – тонкий цілунок вічності на прекрасній масці, якій не дозволили постаріти. І мала очі, що розколювали маску, як у її улюбленій пісні Леонарда Коена:

but there is a crack, a crack in everything

that’s how the light gets in.

Текст : Саша Довжик