 |
| Тетяна і Олександр Любченко |
В цьому році Президент України Петро Порошенко підписав Указ "Про відзначення державними нагородами України з нагоди Міжнародного дня театру". За вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, значні творчі здобутки та високу професійну майстерність почесне звання "Заслужений артист України" присвоєне провідному майстрові сцени, артистці Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя Тетяні Любченко.
Народилася актриса 10 грудня.
У 2000 році закінчила Харківський державний інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського за спеціальністю "Театральне мистецтво", актор драматичного театру і кіно.
У театрі ім. М. Гоголя працює з 1994 року.
За сумісництвом – викладач сценічної мови театрального відділу Полтавського музичного училища ім. М.В. Лисенка.
Актриса є постійною ведучою концертних програм і мистецьких заходів міського та обласного рівня.
Нагороди:
2008 р. – диплом "Краща жіноча роль" (Мавка – "Лісова пісня") VII Міжнародного театрального фестивалю "Класика сьогодні" у м. Дніпродзержинськ.
Знакові ролі колишнього репертуару:
- Ліска – "Королева чардашу" І. Кальман
- Вікі – "Театр" Макл Фрейн
- Ліза Волкова – "Конкурс" О. Галін
- Юліска – "Королева чардашу" І. Кальман
- Глорія Гулек – "Дорога моя Памела" Дж. Патрік
- Аня – "Вишневий сад" А. Чехов
- Пріся – "Шельменко-денщик" Г. Квітка Основ'яненко
- Мм. Брі, вона ж Анжеліка – "В очікуванні короля, або Обдурений чоловік", Ж.-Б. Мольєр.
- Панна – "Вій", Н. Садур за М. Гоголем
Грає у виставах:
- "Безталанна" – Варка
- "Боїнг-боїнг" – Джуді
- "Довгі версти війни" – Ведуча
- "Доньки-матері" – Донька
- "Енеїда" – Лавися
- "За двома зайцями" – Настя
- "Кіт у чоботях" – Кіт
- "Лісова пісня" – Мавка
- "Мартин Боруля" – Марися
- "Назар Стодоля" – Перша подруга, Галя
- "Ніч перед Різдвом" – Катря
- "Попелюшка" – Ганна
- "Тев’є-Тевель" – Революціонерка
- "Чарівний світ танцю" – Ведуча
- "Чіполліно" – Сеньйор Вишенька
- "Ханума" – Сона
- "Наймичка" – Марина
- "Мить... Життя..." – Місіс Уебб
- "Майстер і Маргарита" – Маргарита
Тетяна Любченко: "Актор – це професія, яку потрібно здобувати щоденно заново" (Джерело: "Вечірня Полтава", № 13 (1100), 26 березня 2014. Автор: Ольга Коваленко, керівник літературно-драматичної частини театру імені М. В. Гоголя.Фото автора та Іванни Сердюченко)
27 березня у Міжнародний день театру гоголівці повинні були презентувати прем’єру вистави «Наймичка», головну роль у якій грає провідна актриса Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя Тетяна Любченко. Серед когорти гоголівців ця актриса виділяється самобутністю, чарівністю. Здається, що її оптимізм, віра у справу, якій присвятила життя, у людей, які її оточують, надають їй невидимі крила. Вона — людина відкрита і щира, тому в колективі Тетяну поважають і люблять. Адже вона несе у цей світ любов і добро, що обов’язково винагороджується.
Глядачі співчувають Тетяні Любченко у «Лісовій пісні» (роль Мавки), виправдовують у «Безталанній» (роль Варки), посміхаються разом з нею у «Боїнг-Боїнг» (роль Джуді), співпереживають у «Мартині Борулі» (роль Марисі), насолоджуються її лірично-романтичним настроєм у «Ханумі» (роль Сони). Це лише кілька штрихів із повномасштабної репертуарної картини актриси. Вона може дивувати, вміє бути різною, при цьому залишаючись професіоналом своєї справи, ні на хвилину не втрачаючи свого жіночого шарму.
— Якби мені сказали, що я стану актрисою, я б ніколи в це не повірила, — цими словами розпочинаємо нашу розмову з Тетяною (саме так називати, лише іменем, адже жодного бар’єру у спілкуванні з цією актрисою і бути не може!). — Не думала, що доля так складеться… Після закінчення школи мріяла вступити на російський філфак, адже надзвичайно любила літературу. Не склалося, набір на цей факультет у педагогічному університеті скоротили, і я туди не потрапила, хоча мала відзнаки, нагороди з основного предмету. Почала працювати на кафедрі історії України, і одного разу друзі випадково привели мене в колектив, де вони вже давно займалися. Це був самодіяльний театр Міського будинку культури на чолі з Яковом Орловим. Мені там так сподобалося, що наступним кроком знайомства з цим видом мистецтва став похід у наш театр імені М. В. Гоголя.
— Це було ваше перше знайомство з професійним театром?
— Так, тоді я вже була дорослою людиною! Далі захопилася театром настільки, що пішла влаштовуватися туди на роботу — працювати в масовці. Потім виникло бажання вступити на заочне відділення Харківського інституту мистецтв. У театрі прослуховував мене Віталій Кашперський (він тоді був головним режисером театру), з яким ми сьогодні разом працюємо у Полтавському музичному училищі імені М. В. Лисенка на театральному відділенні, залишаючись творчо близькими людьми.
Почався новий етап мого життя, щоденна робота, паралельно з якою я готувалася до вступу в театральний. Допомагав мені в цьому мій уже теперішній чоловік (Олександр Любченко — також провідний актор театру та режисер. — Авт.), і вже через рік я стала студенткою.
— Чи важко було поєднувати сім’ю, роботу та ще й навчання у театрі, адже кожен з цих аспектів вимагав уваги, часу…
— Упевнена, заочно навчатися акторства можна лише працюючи в театрі. Процес навчання виявився для мене жорстким, багато в чому доводилося керуватися власним досвідом, набиваючи гулі. Мені пощастило як з моїм акторським курсом, так і з викладачами. Нас на курсі було дев’ятеро. Усі досвідчені актори національного театру в Сімферополі. Вони мене багато чому навчили. Всі — кримські татари, і я серед них — наймолодша, полтавська татарка (жартує). Пощастило і з педагогами: це народний артист України Євген Васильович Лисенко, Віталій Миколайович Мащенко, режисурою з нами займалася Любов Євгенівна Шульга, сценічний рух викладав відомий в Україні Мойсей Якович Розін.
Акторська професія взагалі складна. Мало часу залишається на сім’ю, на дитину. Часто розхитана нервова система впливає на стосунки у родині. Це складно. Якщо чесно, я б не хотіла, щоб моя донька обрала саме цю професію. Даша навчається у Полтавському педагогічному університеті на факультеті української філології та журналістики, співає у колективі «Жива вода». Вона росла в театрі, була за кулісами, виходила на сцену у «Лісовій пісні», а в 10 років зіграла у студентській роботі. І хоча у неї була роль без слів, але вона так природно поводилася на сцені, що всі актори нас щиро вітали з прем’єрою.
— Кажуть, актор перебуває у постійному професійному пошуку. Він не припиняє працювати над кожною роллю навіть після прем’єри.
— Скільки вистава живе на сцені, стільки вона й змінюється. Це одна з особливостей театрального мистецтва. Ти залежиш від партнера, від свого настрою, але в будь-якому випадку є ще важливий фактор — глядач. Наприклад, настрій глядача на комедії — сміх у залі. Від цього ти відчуваєш натхнення, кураж від того, що робиш. Наступний момент — тиша... Ти починаєш педалювати якісь моменти, щось перегравати. Тому після кожної вистави аналізуєш, обмірковуєш, як краще зробити наступного разу.
Багато працюючи, аналізуючи, ти вже настільки вживаєшся в роль, що відчуваєш її живою. Це рідна душа, пережита тобою, з усіма її тонкощами, пошуками. Ти цінуєш її, дорожиш нею, а коли вистави з різних причин зникають з репертуару, шкодуєш за ролями, зіграними в них. Перебираєш старі жовті листки ролей — й охоплює ностальгія. У нас, акторів, саме з цих аркушів і складається життя. За ролями згадуєш усі події того чи іншого року.
— Іншою не менш важливою віхою для вас у житті стала викладацька діяльність у музичному училищі. Як знаходите спільну мову з сучасним молодим поколінням майбутніх акторів?
— Зараз у мене студенти другого курсу. Це вже третій мій набір. З ними можна знайти спільну мову, у нас теплі стосунки: випускники мені постійно телефонують, вітають зі святами, влаштовують зустрічі курсами. Але, чесно кажучи, помічаємо, що з кожним роком рівень підготовки студентів стає слабкішим. Специфіка роботи зі сценічною мовою вимагає знання літератури, а ми стикаємося з тим, що нинішнє покоління мало читає. У нього мислення інше, воно жорсткіше ставиться до життя. Молодь набагато категоричніша щодо оцінки вчинків героїв.
Я своїм дітлахам (так Тетяна лагідно називає студентів, яким викладає сценічну мову у Полтавському музичному училищі імені М. В. Лисенка. — Авт.) в першу чергу намагаюся пояснити, що вони обрали дуже складну, часто невдячну професію. Від вистави до вистави ти повинен доводити одну й ту ж істину: що ти актор, що вартий чогось, щось умієш. Можна блискуче відпрацювати одну виставу, але внутрішньо побоюватися «завалити» наступну. Кажуть, від ролі до ролі актор повинен рости. А куди саме рости? (Жартує) Ніхто ж не конкретизує, тому тут усе дуже відносно. Я зараз не згадаю жодної своєї ролі, якою від початку і до кінця була б задоволена. Завжди залишається думка, що міг би зіграти в якихось моментах по-іншому. Сьогодні для тебе це може бути добре, а завтра хтось прийде і зробить краще. Тоді те, що ти виконав, автоматично стає поганим. Актор — це професія, яку потрібно здобувати щоденно заново.
— Безліч ролей зіграно, багато доль довелося «приміряти» на себе. Чим була цікава робота над останньою роллю Марини у виставі «Наймичка»?
— Пережити в реальному житті все, що переживаєш на сцені, неможливо і непотрібно. Життя не вистачить. Душа людини дуже багатогранна у своєму вмінні відчувати, сприймати навколишній світ. Коли працюєш над роллю, потрібно визначити відповідні риси характеру, притаманні персонажу, і просто намагатися віднайти їх у глибині своєї душі, навчитися сприймати світ його очима, а головне — зрозуміти і виправдати його життєвий вибір.
Для мене роль Марини цікава темою материнської любові. Це те всеохоплююче почуття, з якого починається будь-яка любов на землі. А любов — це те, по що ми приходимо в цей світ. Ми повинні навчитися любити собі подібних, дарувати свою любов і отримувати її у відповідь. Можливо, у цьому й сенс життя?..
У Шевченка — це проблема соціального характеру, де правила та закони тогочасного суспільства забирають у матері можливість виховувати свою дитину. Головна героїня Марина — втілення безмежної материнської любові, яку можна знищити тільки разом з людиною.
— Як ви вважаєте, повинен режисер у процесі роботи над виставою хвалити актора?
— Кожній людині потрібно відчувати підтримку, чути добрі слова. Я дуже вимоглива до себе. Похвала від режисера, на мою думку, для актора — це необхідність. Не розумію режисерів, котрі образами під час репетиційного процесу сподіваються налаштувати актора на плідну роботу. У такі моменти я замикаюся у собі, не почуваюся вільною, втрачаю здатність щось пробувати, шукати.
Саме віра в мене режисера допомогла при створенні образу Сони у виставі «Ханума». Я вам зізнаюся, якби режисером цієї вистави була не Цицино (Цицино Кобіашвілі — режисер із Грузії, запрошена спеціально на постановку цієї вистави. — Авт.), у цій роботі я б не була задіяна. Але тепер, кожного разу виходячи на сцену у цій виставі, отримую задоволення.
У кожного актора є люди, до яких звертаєшся із запитаннями, довіряєш, дослухаєшся до їхньої думки, цінуєш її. Для мене донині такою людиною залишається Віталій Кашперський. Ми говоримо про театральне життя, мої роботи, інколи якась навіть маленька фраза тебе наштовхує на зовсім інші висновки, починаєш сприймати деякі речі по-новому.
Нам пощастило зі старшим поколінням акторів, які працюють у театрі. Вони — майстри своєї справи, можуть допомогти, порадити, бо у них та добра, стара школа Станіславського, на якій усе тримається. Хочеться, щоб якомога довше вони залишалися поруч, дивували нас своїми акторськими роботами, створювали ту атмосферу довіри, взаєморозуміння, натхнення, яка існує тільки завдяки їхнім людським та професійним талантам.
— З ваших слів можна зробити висновок, що не менш важливими у вашій професії залишаються людські стосунки.
— У нашій професії людські стосунки — це головне. Актор взагалі найзалежніша одиниця у театрі, бо залежить від художника, режисера, партнера, освітлювача, костюмера, коротко кажучи, від усіх працівників театру. Якщо всі допомагають — це надзвичайно приємно, відчуваєш, що ти — частина злагодженої команди, і від цього стаєш сильнішим у кілька разів. Я щаслива людина, бо маю справжніх друзів у театрі. Я пишаюся ними, знаю, вони допоможуть і порадою, і емоційно. Я щаслива людина, бо люблю свою роботу. Я щаслива людина, бо маю прекрасну родину, яка мене любить і розуміє. І як будь-яка щаслива людина, бажаю бачити світ щасливим. Щастя вам!
Після таких життєствердних слів залишається лише подякувати Тетяні за те, що вона поділилася своїми щирими емоціями, міркуваннями, хочеться зберегти частинку того привітного відкритого ставлення до людей, яким від природи наділена ця актриса…
Немає коментарів:
Дописати коментар