 |
| Яків Андрійович Маркович |
Марковичі – стародавній старшинський прилуцький рід, що корінням своїм сягає десь аж у 16 століття. Своїм пращуром Марковичі вважали напівлегендарного "жидовина" Аврама, який на початку 17 століття з'явився на Прилуччині, та й відрікся від своєї іудейської віри, ставши згодом ревним православним християнином.
Великим розумом і добрими справами заявив про себе у краї син Аврама – Марко Аврамович, який власне і був родоначальником цього великого й знаменитого в Гетьманщині роду, який на початку 19 століття розділився на дві гілки – Марковичів і Маркевичів.
Заможного й спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччині величали не інакше, як "славетним паном Марком". Він ревно вірував у Бога, був не скупим і не цурався благочинності. Родинні перекази свідчать про те, що Марко побудував за свої кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж заповітом був і похований у 1717 році.
Донька пана Марка – Настя, вийшла заміж за лагідного й поступливого Івана Ілліча Скоропадського. Ясновельможний гетьман був добрим сім'янином, м'якою й добросердечною людиною, а тому метка й розумна Марковичівна швидко призвичаїлась вирішувати за чоловіка не тільки домашні, але й державні справи великої ваги. Недаремно ж злії язики швиденько й примовку придумали, яка пішла гуляти по всій Гетьманщині: "Іван носить плахту, а Настя – булаву". Саме Настя Марківна домоглася усім трьом своїм братам досягти досить високих постів у військовій старшині.
Один із синів Марка – Андрій Маркович, розпочав свою кар'єру зі значкового товариша, потім дослужився до полковника Лубенського полку, а згодом і до генерального обозного, ставши другою особою в країні після гетьмана. Андрій одружився із сотниківною Ганнусею Маковською із Кролевця, вона народила йому аж дев'ятьох синів-соколів, які теж дечого досягли у житті.
Усі Марковичі були тісно пов'язані з Прилуками і Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у різних містах і містечках Гетьманщини. Марко Аврамович мав добрий маєток неподалік від Прилук, у приміських Сорочинцях. Є всі підстави вважати, що й сини його, усі три Марковичі та й Настя Марківна, саме там і народилися – в невеличкому селі Сорочинцях, із трьома десятками хаток, рубленою трибанною церковкою на честь Святого Миколая – Мирлікійського чудотворця. У ній була й родова усипальниця Марковичів. Побудував церкву син Марка – прилуцький полковий сотник Іван Маркович у 1713 році на невеличкому сільському вигоні, який частково зберігся й до нині у тому місці, де сходяться сучасні міські вулиці Амбулаторна, Боброва і Тургенєва на Сорочинцях. Ще й досі переповідають давню легенду, чи може й бувальщину про те, як над старою козацькою церквою необачно позбиткувалися у 1809 році, коли під час ремонту зняли з неї дві бані, тобто, порушили нероздільну Святу Трійцю, яку й символізували три церковні бані. Від цього часу в церкві завелися гадюки і ніякими силами їх не вдалося звідти вигнати. Парафіяни змушені були розібрати церкву і продати її у якесь село та будувати в 1856 році нову, цегляну і зовсім на іншому місці. Ось чому сучасна Миколаївська церква знаходиться не в центрі, а на околиці колишнього села Сорочинців.
Була у Марковичів і гарна садиба на Київській вулиці в Прилуках, у центрі старовинної фортеці, поряд із соборною церквою Пречистої Святої, неподалік від Київської брами.
Найзнаменитішим серед них усіх був Яків Андрійович Маркович.
Яків Андрійович Маркович народився 17 жовтня 1696 року в Прилуках, Полтавської губернії. У цей час його 22-літній батько був рядовим козаком Прилуцького полку, а дід Марко – міцним ще і владним "славетним паном". Мабуть, саме він і подбав, щоб улюблений онук отримав щонайкращу на ті часи освіту в стінах Києво-Могилянської академії, яку він успішно й скінчив у свої неповні 17 літ.
Яків Маркович приглянувся ректору академії, знаменитому згодом в усьому духовному й ученому світі професору Феофану Прокоповичу, який порадив здібному юнакові ніколи не розлучатися з книгою. Потім з Феофаном Прокоповичем довгі роки дружив і листувався.
Після закінчення академії, Яків Маркович оженився на пишній чернігівській красуні Олені Полуботківні (? – 1745), – доньці гетьмана Павла Полуботка і розпочав службу у війську. Виконуючи заповіт мудрого Прокоповича, він усе своє життя не розлучався з книгою. У нього в домі була пристойна, зі смаком підібрана бібліотека. Володіючи кількома мовами, Маркович займався перекладами творів європейських авторів, писав свої власні богословські твори і, що найголовніше, починаючи з 1717 року, вів щоденник, або щоденні записки, які не переривав на протязі всього життя, півстоліття, майже до останніх своїх днів.
Після навчання в академії Яків іде служити в козацьке військо до гетьмана І. Скоропадського, де приятелює з полковником, а потім і наказним гетьманом П. Полуботком. Після кари над Полуботком було знищено і всю його політичну партію. Та Яків Маркович уцілів. Очевидно, найближчого друга захистив Ф. Прокопович, який на той час став правою рукою Петра І. Більше того Марковичу віддають у власність села Засулля під Ромнами і Сваркове на Глухівщині, що стало його родовою вотчиною. З часом Яків Андрійович доріс і до генерального підскарбія (міністра фінансів) України, займав інші визначні посади. Маркович усе життя домагався відновлення гетьманату в Україні, і саме він, Яків Маркович, подав гетьманську булаву останньому гетьману України – Кирилу Розумовському.
За чинами Маркович не ганявся, але й не пас задніх. У 25 років – він уже на полковому уряді, обіймав посаду наказного лубенського полковника. У 1721 році російський цар Петро розпочав загарбницьку війну з Персією, на якій чи не найбільше крові пролили українські козаки. Через рік після оголошення війни, молодого лубенського полковника Марковича призначили наказним гетьманом і з 10-тисячним козацьким загоном відправили у Сулацький похід. Потім, після нетривалого відпочинку, у травні 1725 року, його відправляють знову на Сулак, іще на два роки. Тоді, на Дербентському фронті, знаходилося близько 7 тисяч козаків, із них уціліло лише півтори тисячі, всі ж інші загинули у боях, померли від цинги та інших хвороб і пошестей. Маркович повернувся з походу в 1727 році. Півтора року перебував у Москві, влаштовував свої справи. Згодом служив у Глухові, в гетьманській резиденції, при військовій скарбниці.
Яків Маркевич був одним з найосвіченіших людей України. Чудово володів латинню, польською, французькою, іншими мовами, був тонким знавцем мистецтва, добре знався на медицині. Окрім державних та літературних справ, займався й суто комерційними. Саме з прізвищем Маркевича пов'язане відкриття фарфорової глини в Полошках.
Але в українську історію ввійшов не як військовик, а завдяки своїй літературній праці. Перу Якова Марковича належать переклади з латинської мови, прозові твори й віріші за мотивами псалмів i "слів" Іоана Золотоустого та інших батьків церкви. Яків залишив також "Генеалогические заметки" та "Діяріюш" (охоплює період з 1717-го по 1764 р.), що містять відомості про політичну, соціально-економічну та культурно-побутову історію України за часів Гетьманщини.
В спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкова "Хроніка" – літопис подій в Україні. Яків узявся її продовжувати. А потім аж до 1767 року веде і власний щоденник. Події, описані ним у Ромнах, Глухові, Сварковому – десять великих томів – становлять неоціненний матеріал для дослідників історії не лише Сумщини, а й усієї України.
Спроби видати щоденники Марковича робилися тричі: О. Марковичем, О. Лазаревським та В. Модзалевським. Однак значна частина так i залишилась неопублікованою (як, до речі, й переважна більшість творів Якова Андрійовича). Деякі рукописи цього талановитого письменника й перекладача вже втрачено.
В 1740 році Андрія Марковича призначено генеральним підскарбієм, на цій посаді він перебував 22 роки і кожного дня, рік за роком, день-у-день, старанно, добре поставленим "академічним" почерком вів записи про все, що відбувалося в житті. Десять томів – у них усе життя людини і цілого краю: докладні відомості про війни і походи, про життя й домашній побут козацької старшини, про відносини між козаками й селянами, багатими і бідними, про розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі.
Уперше "Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича" побачили світ у 1859 році. Їх у двох томах видав у Москві онук Якова Андрійовича – Олександр Михайлович Маркович, теж письменник, український історик і етнограф. Більш повне видання цієї праці здійснив у Києві, в 1893-1897 роках О. М. Лазаревський під назвою "Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича", у трьох томах. Ця фундаментальна праця не втратила наукової та пізнавальної ваги й досі, вона є безцінним джерелом вивчення історії Гетьманщини 18 століття.
Якову Андрійовичу дуже не повезло в родинному житті. Четверо його синів померло, поживши на білому світі рік-два. Найбільше прожив син Олександр – всього 14 літ. У 1745 році померла й кохана дружина Олена Павлівна. Через три роки після її смерті Маркович одружився вдруге. Молода дружина народила в 1752 році поважному панові генеральному підскарбію сина Михайла, який і став продовжувачем його роду.
Помер Яків Андрійович 20 листопада 1770 року, поховали його у родинному маєтку в селі Сварковому неподалік від колишньої гетьманської столиці, славного міста Глухова, в якому більшу частину свого життя прожив Маркович. Це старовинне живописне село на правому березі тихої річки Клевені, засноване сіверянами десь у 8-10 століттях та відроджене після нашестя Батия у 17 столітті.
Література, яка є в нашій бібліотеці про Я. А. Марковича:
- Горобець В. Маркович Яків Андрійович : (07.10.1696, полк. м. Прилуки, тепер райцентр Чернігівської обл. – 20.09.1770, с. Сваркове Глухівського р-ну Сумської обл.) – перекладач, письменник, генеральний підскарбій. / В. Горобець // Києво-Могилянська академія в іменах 17-18 ст. – К., 2001. – С. 353–355.
- Закалюжний В.М. Маркович Яків Андрійович : (17.10.1696 - 20.09.1770) – держ. діяч гетьманщини, генеральний підскарбій, полковник лубенський / В. М. Закалюжний // Козаки Полтавщини. Біографо-іст. нариси про козаків Полтавщини XVII–XX ст. – Полтава, 2009. – С. 93–94.
- Маркович Яків Андрійович : Український державний діяч, мемуарист, уродженець м. Прилук Полтавської губ. // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3. – С. 582–583.
- Червінська Т. Культура вживання алкоголю козацькою старшиною XVIII ст. (на матеріалах щоденників Я. Марковича та М. Ханенка) / Т. Червінська // Українознавство. – 2013. – № 2. – С. 117–120.
Немає коментарів:
Дописати коментар