Романтичні сторінки у житті і творчості І. П. Котляревського (на основі спогадів, поеми, п'єс письменника та творів про нього уродженців Полтавщини).
Тогді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
І. П. Котляревський
Початок XIX століття. 1802 року царським указом була утворена Полтавська губернія, з центром у м. Полтаві.
"Полтава, в момент відкриття губернії, була невеликим містом, схожим більше на велике село, чим на місто", – писав І. Ф. Павловський [1, с. 9].
Сюди приїхав 39-річний капітан у відставці Іван Котляревський, після дванадцяти літ військової служби, тут проживала його старенька матуся.
На його радість, рідне місто стало більш впорядкованим, воно вже мало своє культурне обличчя…
Оселився Іван Петрович у невеликій садибі, придбаній 1751 року ще його дідом Іоаном, дияконом Успенської церкви, яка стояла на видному місці, біля Собору. Вадим Пассек (1808–1842) – історик, етнограф, згадував:
"Хто не пам'ятає в Полтаві невеликого, самотнього будиночка на високій горі поблизу фортечних окопів. Хто, відвідавши цей будинок, не милувався навколишніми краєвидами: праворуч величезна будівля інституту і сад по узгір'ю; ліворуч широкі луки, і по них, звиваючись, блищить ріка Ворскла…" [ 2, с. 112].
Іван був ніжним і турботливим сином. Жив не розкішно, але пристойно. Умів прийняти гостей, любив товариство.
Коли Іван Петрович з'являвся у будь-якому товаристві – моложавий, елегантний, у фраку, з незмінною білою краваткою, – він завжди був улюбленцем прекрасної половини. Дами оточували його, очікуючи компліментів, дотепних жартів та розповідей:
За ввічливі станси, гучні мадригали
Вродливиці теж нагороду давали... [3, с. 34].
Усмішка у поета була сяючою і звабливою, він встигав зробити жінкам компліменти, перецілувати ручки і шепнути на вушко кожній щось приємне. Анекдоти, примовки, іскрометні та дотепні, викликали веселощі і сміх – ніхто не міг з такою чудовою майстерністю оповідати.
Володів особливим даром говорити про серйозні речі жартуючи, але без висміювання. Не одна дівчина задивлялася на ставного та високого Івана Петровича – він був нежонатим, дівчата сприймали його, як завидного жениха.
Приємне, енергійне обличчя, чорне, як воронове крило, волосся, римський ніс, білозуба усмішка – як можна було байдуже пройти мимо? Здавалося, в його долі все безхмарно – безтурботний балакун, дотепник, душа компаній.
Втім, життя його не було таким безжурним і світлим. Іван Петрович кілька разів змінював рід занять, був сміливим воїном, знав нестатки, але не виносив свої почування на широкий загал, серця свого не розкривав.
"Під скромною простотою українця Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням…" [4, с. 65], – підкреслював С. П. Стеблін-Камінський у своєму біографічному нарисі, йому вторив В. В. Пассек: "ховав душу високу і повну найніжніших і найпалкіших почуттів. Він був душею дружніх бесід…" [5, с. 44] .
А в молоді роки з ним трапилася історія, яка стала причиною його самотності – до кінця життя він прожив одинаком.
Іванові було близько двадцяти п'яти років, коли він залишив державну службу, – очевидно, що кар'єра чиновника не вабила його так само, як і церковний сан.
На життя заробляв вчителюванням у поміщицьких маєтках – і слава про нього, як "вчителя з бурси", гуляла округою: мовляв, дуже вченості відданий, у віршуванні йому рівних немає, на скрипці ладно грає і співає.
У 1794–1796 р.р. Іван Петрович був учителем поміщицьких дітей у Золотоніському повіті Полтавської губернії і опинився в особливих обставинах, які зіграли велику роль у його особистому житті. Майбутній поет потрапив до поміщика Герасима Семеновича Сухопеня, у того були сини, дочки, за якими приглядала 20-річна племінниця господаря Марія. Звів на неї погляд Іван – і в небі зірки задрижали, срібне марево перед очима попливло...
Наче зомлів. Іван не сумнівався ні хвилини, що саме ця дівчина судилася йому. Бо з Марією так гарно вони подружилися – вона виявилася веселою і товариською, а серце в неї було не гіршим, ніж гарненькі оченята. Іван забавляв Марусю веселими історіями: бувало, дрібнички оповідає, а вона так і падає зо сміху, а в самого Івана обличчя пісне, спокійне.
А вечорами Котляревський схилявся над аркушами паперу – там він почав писати свою "Енеїду". І сміявся, і плакав над нею. Поема росла в нього "на клаптиках".
