ГРИШКО МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (06.01.1901 – 03.01.1964)

Генетик, ботанік, селекціонер, академік АН УРСР (з 1939). У 1939-1944 рр. – директор Інституту ботаніки АН УРСР. Засновник і перший директор Ботанічного саду УРСР (1944-1958), нині – Національний сад НАНУ, якому присвоєно його ім’я (1991).

Народився у м. Полтаві у родині військового. Закінчив кадетський корпус (1917), гімназію, Полтавський сільськогосподарський інститут (1925). У 1925-1936 рр. – на викладацькій роботі. Водночас 1932-1939 рр. – один з організаторів відділу генетики і селекції ВНДІ конопель. Вчений береться за кардинальну проблему коноплярства – виведення нових сортів конопель, придатних для механізованого збирання. Його працю високо оцінили, нагородивши 1936 року орденом Леніна, і присудили науковий ступінь доктора наук без захисту дисертації. 1938 року разом з професором Делоне Гришко видає підручник «Курс генетики», який протягом десятиріч вважався одним з найкращих для вузів. Його було перекладено сербською мовою. Під керівництвом вченого розроблено науковий проект Ботанічного саду; обґрунтовано ботанічно-географічні принципи закладання його колекцій, які згодом за чисельністю досягли рівня європейських ботанічних садів; зроблено значний внесок у розвиток селекції та акліматизації різноманітних рослин. На жаль, вчений не дожив до відкриття свого дітища лише кілька місяців.

• Гришко Микола Миколайович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 6. – С. 498-499. 

"ПОЛТАВЕЦЬ РОДОМ …"

(До 55-річчя пам'яті Василя Симоненка) 

Рід Симоненка Василя 

Іде з полтавських хлібодарів. 

Як він любив свої поля, 

То сонця прагнучи, то хмари. 

Ф. Гарін 

Найбільше люблю землю, людей, 

поезію і... село Бїївці на Полтавщині, 

де мама подарувала мені життя. 

В. Симоненко 

Хтозна, чи можна знайти в світі кращий куточок, аніж ті місця, звідки ми родом... Тут нам вперше повіяло запашним вітром, дихнуло в обличчя теплом рідної землі, продзвеніло у вухах пташиним щебетом і колисковою піснею. А потім – із заповітним словом – передалась і свята мудрість поколінь, і незнищенні звичаї, й давно відшумілі події, й запорошені часом постаті далеких пращурів. 

І коли Василь Симоненко закликав нас: "В океані рідного народу відкривай духовні острови!" – він мав на це моральне право. 

Тим його Островом були Біївці на Лубенщині: 

Де стоять в обновах білих, в білому вбранні 

Рідні хати, білі хати з хмелем при вікні. 

Відомий в Україні і краї літературознавець П. Ротач у своєму невеликому, але дуже вагомому дослідженні "Грудочка любимої землі", на основі легенд, творів письменників, етнографів, які побували в тих місцях, де побачив світ майбутній поет, відслідковує витоки його творчості, відкриває для нас маловідомі сторінки Симоненкової біографії. 

З образом матері асоціювалися у поета образи рідної землі, з якої він брав душевну щедрість. Рідна земля – це насамперед Біївці, навколишня природа, ріка Удай. Рідна земля "силою своєю напуває, ласкою своєю зігріва". Поет нагадує нам: з любові до рідного села, рідних людей, виростає любов до України. 

У недовірливого читача виникне запитання, чи ж про Біївці пише поет? 

Про Біївці! Лист П. Ротачу від 5 березня 1963 року це підтверджує: 

"Полтавщину згадую лише у вірші "Мій родовід". Але більшість віршів – "на матеріалі" полтавському визріли". 

Переконуємось, що "полтавські рисочки" (за словами Ю. Сліпка) дорогі молодому письменникові. Виїхавши за межі Полтавщини, Василь Андрійович зберіг любов до рідного краю і переніс її у свою творчість. 

1968 року П. Ротач пройшов і проїхав слідами Василя Симоненка від Біївців до Лубен. І зрозумів, як гордився поет своїм селом, своїм козацьким, селянським корінням, з якого виріс його талант. Він був вдячний землі предків, що прослала йому дорогу у широкий світ, пишучи: 

Благослови, добра доле, вередухо вперта, 

На цій землі мені жити та на ній і вмерти. 

Дійсно, у Біївцях, в оточенні добрих, сердечних і щирих односельців, у нелегкі воєнні і повоєнні роки, сформувались погляди, переконання і світогляд поета, який стверджував, що"перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов – любов до рідної землі, до людей, до праці". 

ВІДКРИВАЧ І ДОСЛІДНИК ПОЛТАВСЬКИХ ТАЄМНИЦЬ

 (до 80-річчя від дня народження знаного полтавського журналіста, краєзнавця-дослідника, літератора-прозаїка Валентина Посухова) 

Бібліографи-краєзнавці Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара якнайщиріше вітають ювіляра, шлють побажання козацького здоров'я, нових творчих успіхів, наснаги у дослідженні минувшини рідного полтавського краю! 

З роси і води Вам, вельмишановний Валентине Івановичу! 

Нам приємно згадувати, що Ви були у нашій бібліотеці, зустрічалися з юними читачами, подарували книги зі своїм автографом. Для студентів, учнів-пошуковців, які працюють над проблемними науковими роботами, рефератами з краєзнавства, Ваші книги є поштовхом для досліджень, історичними джерелами, багатющими артефактами. 

Для користувачів нашої бібліотеки зробимо екскурс у життєвий і творчий шлях Валентина Івановича Посухова. 

Народився він 9 січня 1939 року у с. Покровська Багачка Хорольського району Полтавської області. 1961 року закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту. Майже сорок років працював у редакціях різних засобів масової інформації області. 

Якось ним було сказано: "Звабив мене краєзнавчий пошук…". І дійсно, Валентин Іванович захопився збиранням легенд і переказів, спогадів старожилів, фактів малознаної і перекрученої української історії. Цьому сприяла журналістська робота, відрядження у далекі куточки Полтавщини, "копання" в документах архівів, у фондах бібліотек. 

Краєзнавчі пошуки, статті, книги Посухова дістали суспільне визнання. Значну цікавість та історичну цінність становить збірка "Сім трав біля біля семи криниць" (пригорща полтавських легенд), дослідження "Що повідали назви полтавських річок", "Земля-берегиня. Полтавщиною – підземними ходами", "Земля скарбів", "Сіверянські загадки" та інші. 

Валентин Іванович завжди досліджував "білі плями" нашого недалекого минулого. У низці статей краєзнавця йшлося про невідомі сторінки радянсько-німецької війни, зокрема, хід боїв на території області у вересні 1941 року, події, пов'язані із визволенням від нацистських загарбників частини Полтавщини у лютому 1943 року, які тривалий час замовчувались. 

Творчі доробки Валентина Івановича були відзначені регіональними преміями: імені С. Величка (2003), імені Л. Бразова (2009), імені В. Малика (2012), обласною журналістською премією імені Г. Яценка. 

Книги-дослідження, статті Посухова, наявні у фонді нашої бібліотеки, тож запрошуємо користувачів до їх читання, вивчення історії полтавського краю, адже "хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього" (Максим Рильський).