СЕРГІЙ РУБНІКОВИЧ

Автори-військові: Сергій Рубнікович

Сергій Рубнікович – учасник антології мілітарної поезії #ФРОНТМЕНИ. Воїн і поет наділений винятковим поєднанням щирого чуття справедливості та гострої самоіронії.

Сергій Рубнікович – автор збірки «Згустки», у 2020-му році переміг у конкурсі «Гайвороння». До повномасштабного вторгнення був координатором поетичних вечорів від літературної спільноти молодих авторів «ЛітСтейдж».

Сергій родом із Кіровоградської області. Навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а згодом шість років викладав українську мову та літературу в сільській школі на Кіровоградщині. Під час пандемії коронавірусу повернувся до Києва – саме тут його й застало повномасштабне вторгнення.

У 2022-му долучився до Сил територіальної оборони України й з того часу служить у 112-й окремій бригаді.

«Ми живемо в надзвичайно практичні часи, і все вимірюється твоєю здатністю адаптуватися та безпосередньо впливати на ситуацію тут і зараз.

Час на поезію в мене ще буде, сподіваюся. Колись я зможу посидіти, пописати мемуари, порозмірковувати про вічне, поїздити по резиденціях за кордоном із презентаціями. Але зараз мені не до літератури»

Рубнікович С. Згустки : [вірші] / С. Рубнікович. ‒ Київ : Саміт‒Книга, 2021. ‒ 120 с.

В збірці «Згустки» тексти, поєднує характерний голос – ламаний ритм, неточні рими та насиченість метафорами. Загалом усе, про що пише автор, подано через таку калейдоскопічну оптику – і ледве помітні повсякденні події (наприклад, настання нового дня), і легендарні, епічні історії. Перші завдяки цьому дорівнюються за силою потрясіння до непересічних романтичних пригод, а другі, навпаки, набувають об’єму та реальності.

Ці добре знайомі сюжети – давньогрецькі міфи, які приємно впізнавати, напівлегендарні історії давньоруських князів, атмосферні фантазії на героїчну тематику – часто обертаються довкола смерті: індивіда, війська, племені, людства; адже, зрештою, хіба може бути серйозніший суперник для героя – як міфічного, так і романтичного? У результаті отримуємо вишукані, заколисливі казки про минувшину, що нагадують епічні саги та протяжні героїчні пісні, населені кочовими племенами, язичницькими богами, кротами, які живуть у черепах мерців, та алегоричними хтонічними зміями, що народжуються з утроби землі-матері.

Інколи здається, що письмо – спосіб для автора сховатися від жаху реального світу, оточити себе муром, щільною кладкою образів – хоч подекуди поет і визнає, що абстрактні конструкти не обов’язково збігаються з дійсністю: «миру птахи класти хотіли на наші гидкі каліцтва». Усе, що він зображує, постає двічі: реальний світ дублюється світом слів, оповіді про реальність; інколи навіть виявляється, що цей словесний усесвіт тривкіший за матеріальний:

як і слова сказані другу ворогу

пил як і ці сказані зараз мною

єдине що є — можливість посеред бою

продати їх дорого

єдине що буде — тінь від холодних літер

у яких житимуть душі ваші розбиті

навіть коли чашу ту буде випито

а твою краплю в бороду бог витер

А проте це аж ніяк не означає, що мовленнєва дійсність є для Рубніковича острівцем спокою. Перед нашими очима – оголене «серце поета в якім ятриться ніж / мови», і потрібні сили, аби місити цю словесну магму. Зусилля вимагаються і від читача: попри те, що ці вірші мають ритм і рими, вони не даються так просто, цей ритм потрібно ще приборкати, а рими – почути: цей віршовий простір пливкий, як болото, і треба бути уважним, щоб пройти ним, зрозумівши суть і не втонувши в словесному плетиві.

Загалом упродовж усієї збірки Рубнікович показує себе як автор, який уміє вибудувати драматургію вірша. Читаючи, цікаво спостерігати, як кожна думка чи історія визріває в нагромадженні образів, а тоді виливається в ефектну, часом афористичну кінцівку. Це, разом із добре опанованою формою, робить цю нехай і дебютну збірку цілісною та зрілою. Якщо вам до вподоби логічно виведені й водночас метафорично зашифровані сюжети та жирні крапки, після яких хочеться перечитати весь вірш спочатку, – «Згустки» принесуть вам як естетичну насолоду, так і приємне почуття завершеності.

«Джмелі»

єдиний порядок між цих божевіль

точки на кратах і цифри у звітах

та високо десь пролітає джміль

все сподіваєшся що не помітить

все сподіваєшся що промине

ляже далеко і без розриву

присудок в речення називне

без метафорики наративом

віриш – не злущиться жодне з гасел

з мудрих футболок в державне свято

любити цю грішну країну зараз

значить любити кожну посадку

і поки зневіра розкришує зуби

об травми які не цікавлять нікого

ти захищаєш усіх кого любиш

в першу чергу від себе самого

бо мрії сьогодні такі малі

що навіть здається нічого й не важать

та високо десь гудуть джелі

віриш що наші

віриш що наші

ДЕНИС АНТІПОВ

Люди культури, яких забрала війна. Денис Антіпов: боронити найцінніше

Денис Антіпов народився 30 червня 1989 року в Івано-Франківську. У 2006-му вступив до КНУ ім. Тараса Шевченка та почав навчання на кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Навчально-наукового інституту філології. Двічі проходив навчання і мовне стажування у Південній Кореї: у 2008 році в Сеульському національному університеті та в 2011 році в Університеті іноземних мов Ханґук. Отримавши диплом, працював асистентом на кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Навчально-наукового інституту філології

Лейтенант Денис Антіпов загинув 11 травня 2022 року біля села Довгеньке під Ізюмом на Харківщині. Офіцер отримав несумісні з життям поранення під час обстрілу танками й артилерією. Захиснику було 32 роки.

Мав багато захоплень і завжди намагався відкривати щось нове. Цікавився авіацією, любив історію України, поширював правду про боротьбу ОУН, УПА, Армії УНР.

Із перших днів Революції Гідності Денис був на Майдані Незалежності в Києві. Після початку війни став волонтером, а у 2015-му році приєднався до 81-ї окремої аеромобільної бригади. Займався аеророзвідкою, став командиром взводу. Виконував бойові завдання під Донецьким аеропортом, у промзоні Авдіївки, на Світлодарській дузі. Взяв позивний Бук на честь свого прадідуся Дмитра Антіпова – воїна УПА.

Після 2016 року повернувся до мирного життя. Продовжив викладати в університеті та відкрив власну справу – виробництво іграшок і подарунків з дерева. Денис пройшов навчання у Київській школі економіки (Kyiv School of Economics) за програмою з підприємницької діяльності для ветеранів АТО і ООС. У жовтні-листопаді 2021-го за програмою UBL (Ukrainian Business Leaders) відвідав Сполучені Штати Америки.

24 лютого 2022 року Денис знову став на захист держави – тепер в аеророзвідці 95-ї десантно-штурмової бригади. Спочатку брав участь в обороні Києва, потім воював на Харківщині.

9 березня 2022-го отримав поранення під час артилерійського обстрілу біля міста Ізюм. У шпиталі створив сайт про злочини росіян в Україні. А в перших числах травня, одразу після завершення лікування, повернувся на передову.

«Денис знав дуже багато мов, їздив у різні держави світу. Йому пропонували переїхати, давали роботу, житло, щоб виїхав за кордон. А він відповів: «Ні за які мільярди я з України не виїду». Син усюди ходив з книгою. Якщо прочитав щось нове, хотів, щоб всі про це знали. Купував книги у двох екземплярах. Одну залишав у себе, а іншу передавав нам. Остання, яку передав – «Справа Василя Стуса», – розповіла мама Марія Антіпова.

«Неспинниий генератор ідей, людина-двіж по життю. Той, хто не відступав перед проблемами і завжди вставав після падінь. За твій неповторний гумор та внесок у розвиток Української Держави. Пам‘ятаємо і помстимось», – написав Сергій Молодід.

«Принциповий активіст. Боровся за українську мову та проти колоніального минулого в Україні... Завжди дотепний, веселий, цілеспрямований і впевнений у майбутньому. Він дуже любив Україну! Жив заради неї», – написав Андрій Ковальов.

Посмертно Денису присвоєно звання почесного громадянина Києва. Його іменем назвали вулиці у столиці та Хотимирі Івано-Франківської області. На Аскольдовій могилі в Києві захиснику відкрили меморіальну дошку.

Воїна поховали в селі Хотимир.

У Дениса залишилися батьки. Після загибелі сина вони започаткували стипендію для студентів кафедри корейської мови та літератури і створили фонд для підтримки студентів імені Дениса Антіпова.

КНИГИ ПРО ТЕ, ЯК ПРАВДУ ШУКАЛИ

5 книжок про те, як правду шукали

Якщо в основі сюжету – таємниця, яка раптом стає очевидною. Якщо провідний пафос твору – здивування. Ми звемо такий роман авантюрним, пригодницьким, детективним (і ще купа варіантів). Головне, що в такому творі герої неодмінно мають змінитися разом із новою інформацією, яку притьмом опанували. Це завжди романи становлення, бо вочевиднюється: наше самопізнання починається з гострого відчуття тайни. Зі спокуси секрету. З прагнення таємниці. Зрештою, із загадок починаються захопливі історії.

Тільки-от відповіді на ті загадки не мусять бути правдивими. Правда – це небезпечно. Правдиві історії (визнаємо це) є дуже некомфортним читанням. Книжки, в яких шукають правди, нас розважають і бентежать одночасно.

Джіо С. Ожинова зима : пер. з англ. / С. Джіо ; [пер. Ю. Костюк]. – Харків : Vivat, 2018. – 320 с.

Коли історія починається з поневірянь юної матері-одиначки, яка гарує покоївкою і залишає малу дитину одну вдома, то поруч завжди має бути якийсь «поганий чоловік». Ви ж в курсі жанрової необхідності? Джіо теж знає, як треба (що і робить її авторкою бестселерів). Саме так її «Ожинова зима» і починається. Це частина про Віру, яка живе в Сіетлі у 1933-у. Всі парні частини – про Клер, тамтешню ж журналістку у 2010-у. Між жінками є очевидний і неочевидний зв’язок, в їхніх стосунках є щось конче важливе.

Очевидне. На початку травня 33-го у Віри зник трирічний син. У наші часи Клер пише про цю подію журналістське розслідування. Зрештою, виконує роботу детектива: збирає інформацію, аналізує її та викриває злочинця. Втім, для Клер виявляється важливішим дізнатися, не хто скоїв злочин, а що сталося з жертвою. Так само і фактів про Велику Депресію в Сіетлі в книжці чимало, але не репрезентація історії міста через флешбеки хвилює Джіо.

Неочевидне. «Ожинова зима» – це термін із кліматичних досліджень. Він означає раптове похолодання у розпал весни. Наприклад, десь в перших числах травня на місто падає повноцінна снігова хуртовина. Так сталося і з Вірою, і з Клер. Саме в такий день зникла дитина однієї, і замовили статтю про це другій. По ходу розповіді виявиться ще безкінечна кількість збігів у житті двох жінок: зрештою, вони навіть носять одну ту саму прикрасу. Не реінкарнація, ні. Допельгангер, так. Те, що вони повторюють життя одна одної «в негативі» (Клер нехтує можливостями, яких Віра не мала), – зловісно. Так, наче травматичний досвід материнства робить із реальної жінки якусь деперсоналізовану універсалію.

Важливе. Факти і документи брешуть. Ніхто не може записати і розказати всю правду про своє життя. Навіть якщо отримуєш право на пряму мову, як Віра. Чи маєш весь арсенал аналітика-детектива, як Клер. Книжка Джіо не про правду, що виринає зненацька. Вона – про проміжок між самої подією і моментом, коли ми про подію розкажемо. «Ожинова зима» вичавлює по краплі правду з минулого. А насправді через сльозливий сюжет про загублених дітей розказує, як ми ловко ту правду не запам’ятовуємо. Навіть якщо й потребуємо її.

Ялом І. Брехуни на кушетці : психотерапевтичні оповіді : пер. з англ. / І. Ялом ; [пер. В. Кучменко]. – 2-ге вид. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 510 с.

Мирно займаючись на початку своєї кар'єри розподілом ліків у психофармакології, автор цієї книжки – відомий нині психотерапевт – навіть не думав, що потрапить у самісіньке пекло своєї професії. Його пацієнтів навіть не треба було змушувати казати правду, адже саме за цим вони й приходили до нього «на кушетку». Проте це була така правда – щось на зразок сповіді – яка іноді нагадувала фантастичну подорож у найпотаємніші закутки людської психіки. Чого варта, наприклад, вже перша історія – про залицяння сімдесятирічного лікаря до своєї тридцятирічної пацієнтки, яка нагадує карколомні пригоди Памели Андерсон у часи її шлюбу з рок-зіркою Томмі Лі.

«Частенько могла щось таке утнути, але почала втрачати останні дещиці самоконтролю, – розповідає лікар. – Тільки уявіть: під'їжджала на шосе до якогось мікроавтобуса чи вантажівки, досить високого, щоб водій міг бачити її в машині, задирала спідницю й мастурбувала на швидкості вісімдесят миль за годину. Божевілля!»

І якщо в тієї ж Памели Андерсон в ігрищах з коханим це було «невинною» сексуальною витівкою, то в цьому випадку мова про життя на межі. Адже пацієнтка різала собі руки, пила й кололася героїном, міняючи психотерапевтів, як рукавички, і більше ніж два дні не затримуючись в лікарнях через скандальний характер. І таких правдивих історій у збірці психотерапевтичних оповідей, повірте, вистачає.

Келлі М. Бузкові дівчата : роман : перз з англ. / М. Келлі ; [пер. В. Горбатька]. – Київ : Нора-Друк, 2017. – 544 с.

1939 рік. І три жінки – під сорок, за двадцять і ледь вісімнадцять; американка, німкеня і полька. Одна з них налагоджує особисте життя, друга обзаводиться новими друзями, третя переймається кар’єрним зростом. Тобто, Кароліна закохана у француза, який залишися на окупованих територіях; Кася приєднується до Люблінського підпілля; Герта вступає на роботу до концтабору Равенсбрюк. Біографії дуже різні. Але хід історії в цьому випадку – це рух назустріч трьох жінок, яким, до речі, дуже личить фіолетовий. І точка їхнього перетину: війна. А ще це правдива історія щонайменш двох реальних «біографічних» людей – Кароліни і Герти.

Війна у Келлі постає кризою смислу і джерелом цієї кризи. Найпереконливіша з героїнь – лікарка з концтабору. І не тому, що злодії цікавіші за жертв чи альтруїстів, які намагаються жертв порятувати. Ми точно знаємо, хто тут хороші, хто погані і чим та війна закінчиться. Зрештою, знають це і герої роману. Уже 1943-го Герта посеред Равенсбрюку проголошує промови про історичну відповідальність нацистів і посилається на судову справу Адольфа Ейхмана (1960-і!). Відданість своїй справі можна демонструвати не лише в благородних вчинках, знаєте? Наприклад, сприяти порятунку в’язнів. Можна бути відданим і в брудних проектах – скажімо, в медичних експериментах над людьми. Щоб ми тепер спокійно користувалися антибіотиками широко спектру.

Процюк С. Бийся головою до стіни : психологічна проза / С. Процюк. – Луцьк : Твердиня, 2013. – 200с.

Насправді назва цієї книжки – не символ подолання перешкод чи то у старому радянському, а чи споконвічно українському, тобто «куркульському» середовищі, а нав'язле в зубах, головах і душах гасло «будь таким, як всі». За сюжетом, цю мораль насаджує батько, який «виховує» сина, а насправді – мордує його своїми вічними істериками, оскільки сам психічно хворий.

Таким чином, конфлікт «батьків і дітей» розглядається через різницю поколінь та світоглядів, підсилений «авторським» баченням проблеми, яка має ще глибше коріння. Іноді таврування сучасного життя сягає високого публіцистичного градусу, і тоді чергове художнє твориво відомого своїми гнівними ескападами автора стає схоже на справжній памфлет, не згірш світської проповіді чи одкровення.

«Кістки наших рідних перетлівають у землі. А поруч народжуються добрі карапузики, з першої хвилини свого життя підвладні в’яненню й розпаду. Час висміює наші найкращі пориви. Наші кохані стають беззубими бабегами й безумними дідуганами. Руки, що колись гладили й пестили, перетворюються на паралітичні оцупки».

Шкляр В. Троща : роман / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 416 с.

ОУН’івець із сотні холодноярівців на початку 70-х натрапляє під час прогулянки на чужу могилу. Тут (пишуть на надгробку) лежить його колишній друг, який помер у 1972-у, і на фото – чоловік в радянських погонах та орденах. Але ж побратим Тимчак загинув ще 1947-го!.. Історія обманів та ілюзій почалася.

І далі події в романі чергуються. Від 40-х, коли «червоні» викрили схованку УПА, і розповідач переховувався від переслідування – і тоді всі відповіді були очевидні, хоч і невтішні. До 70-х, коли теперішній робітник металургійного заводу десь на сході шукає тих, хто знав покійного Тимчака, і так само криється від «властєй» – і тепер навіть питання уже неочевидні. Історія про зраду. Бо і в 40-х, і в 70-х близько до героя «Трощі» є перевертень. А світ Шкляра керується тільки одним законом: око за око.

В основі нового роману Шкляра – реальні біографії і факти визвольної боротьби на Тернопільщині. Каже, опрацьовував архіви і спогади, спілкувався, зокрема, зі зв’язковою Ганною Зеленою і сотенним Мирославом Симчичем. Він, очевидно, і є розповідачем «Трощі», вона теж є в книжці. Окремим сюжетом іде історія «Жучка», котрого чотирнадцятилітнім привела в підпілля мати – Орися, – віддавши молодшого сина на всиновлення. Це теж реальна історія. Те, що в жанровому романі розказана «документальна» історія. Те, що в основі цієї розказаної історії – до кінця непояснена таємниця. Це важливо. Бо таємниця, яку мусять викрити, в світі Шкляра є за суттю функціональною можливістю історичного роману.

Троща з назви – це не тільки безпосередньо описаний бій, в якому розповідачу пощастило вижити. (Це тема роману). А й очевидна руйнація людських доль нелагідною Історією. (А це уже ідея роману). Троща – ще й очерет, котрий так звуть на Тернопільщині. І в очереті переховуються повстанці. (А уже це – речовинна поза-романна реальність). А ще Очеретом зветься подвійний агент. І поруч ще очевидніше: 1947-й рік, у підпілля йшли уже повні відчайдухи, більшість шукало виходу з нього. Герої Шкляра – ідейні самогубці-харизматики, яким чомусь не пощастило вижити.

Історію з її лакунами і викриттями, з її послідовністю і т.д. Шкляр пише як сакральний досвід. Релігію свого штибу. Тут кумедно: в гуртожитку для «ідеологічно ненадійних» поруч із головним героєм «Трощі» живе юнак-Свідок Ієгови.

Всі книги є в фондах нашої бібліотеки!

КНИГИ ПРО ІНАКШІСТЬ

Бути несхожим : книги про інакшість

В книжках часто зачаровуємося людьми, від котрих у реальному житті нас відокремлює ефемерна позначка «здоровий глузд». Вони – інакші, спокусливо чи тривожно. Диваки, оригінали, ексцентрики, чудили. Все просто: про них цікаво читати. А бути не схожим на інших – то завжди в тренді.

По ходу нас чомусь ще навчатимуть – із різним ступенем нав’язливості. Бо бути несхожим на інших – то завжди непросто. Дивакуватість героїв, як ексцентричність реальних людей, – це свідчення такого собі надлишкового досвіду. Вони роблять щось, чого ми собі дозволити не можемо. Вони думають якось так, як ми собі не вміємо. І ми читаємо про них. Бо все просто: потребуємо якихось інструкцій, як жити поруч з тими, хто не дуже і хоче бути «нами».

Культура активно повторює, що всі її історії – про унікальних індивідів, якими захоплюється публіка. Насправді ж інакшість часто супроводжує булінг, що породжує страх вирізнятися в натовпі.

Войтенко О. Незручні. Відчайдушні. Виродки : [повість] / О. Войтенко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 288 с. : тв.

У «Незручних. Відчайдушних. Виродках» історія подається нестандартно – через уривки 13 щоденників – 13 розповідей, 13 різних поглядів учнів та вчителів приморської мистецької школи. Це книга передусім для підлітків і про підлітків, але водночас і для всіх, хто хоче зрозуміти, як часом почуваються ті, хто дорослішає у світі, що не завжди готовий їх прийняти. Вона підіймає теми толерантності, «інакшості», підліткового кохання, батьківства та ще безліч інших гострих і актуальних питань.

Маленьке приморське містечко, в якому розгортаються події, можна сприймати як метафору традиційного, консервативного суспільства. Його мешканці не розуміють учнів арттерапевтичної школи, сприймаючи їх як «виродків» і небезпечних бунтівників. Хтось із них постійно в навушниках, пише музику і міксує треки; хтось із камерою в руках, за якою ніколи не видно обличчя; хтось створює та публікує комікси. Вони малюють не лише в зошитах, а й на стінах, мають купу пірсингів, рожеве волосся чи дреди.

Звісно ж, такі підлітки лякають жителів міста. Будь-яка форма протесту чи самовираження викликає агресію, а влада прагне позбутися всього, що порушує комфортний порядок речей. Єдиним місцем, де підлітки можуть бути собою, стає школа – простір, де їх не засуджують за «незручність». Директор роками підбирав учнів, які не знайшли свого місця у звичайних навчальних закладах: дітей із розладами аутистичного спектра, аутсайдерів, диваків, складних підлітків з інтернатів, інших шкіл чи міст. Це єдина школа, яка має команду тьюторів, гуртожиток і свою територію. Тут можна замість алгебри обрати історію мистецтв, а кількість мистецьких дисциплін, які вивчають учні, сягає двадцяти чотирьох.

Один із головних меседжів книги – бути собою, говорити вільно, творити та жити так, як хочеться. Не боятися проявляти власне «я». Здавалося б, ці істини лежать на поверхні, але чому ми так часто про них забуваємо?

Старк У. Диваки і зануди : пер. зі швед. / У. Старк ; [пер. Г. Кирпа]. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. – 160 с. : тв

У «Диваках і занудах» Ульфа Старка світ поділений надвоє – на диваків і зануд (очевидно). Одні роблять життя цікавим, інші – зручним. Симоні жити цікаво: її родина – суцільні диваки. Дід втікає з лікарні, взувши жіночі чобітки на підборах; мати примудряється при переїзді забути в порожній квартирі собаку, вітчим прогуляється гостинною у сукні зі шлейфом. А ким є сама Симона – дивачкою чи занудою, – ще треба визначитися. Обставини цьому процесу сприяють по всьому.

Симона переходить до нової школи, де її випадково сприймають за хлопця. Вона вирішує підтримати гру. З’являються нові проблеми: як завести друзів-хлопаків, як при цьому в одного з них не закохатися, як відв’язатися від спраглої поцілунків однокласниці. Натомість ті «трансгендерні біди» відволікають дівча від справжніх проблем: як пасивно спостерігати помирання дідуся, як ужитися з вітчимом, як навчитися говорити до матері так, щоб та нарешті почула.

Іздрик Ю. Summa / Ю. Іздрик, Є. Нестерович. – [Чернівці] : Meridian Czernowitz, 2016. – 144 с.

«SUMMA» – книжкова версія спільного (у задумі – мультимедійного) проекту письменника Юрія Іздрика та журналістки Євгенії Нестерович. Спроба долучитися до синкретично-синтетичної «теорії всього» мала на меті, серед іншого, створення своєрідного довідника «для тих, хто випадково потрапив на цю планету». «SUMMA» і є цим довідником, а також конспектом усього проекту.

Як ви відреагуєте, коли людина, не жартуючи, говоритиме: «Я – Бог»? А от після подібних заяв Юрія Іздрика його розсудлива співрозмовниця Євгенія Нестерович уточнює: «Як добре, що все, що ти говориш, не матеріалізується одразу». «Summa», яку ті вдвох написали, складається з їхніх реальних розмов про напрочуд важливі речі – про любов, про пізнання, про страхи, про людське тіло, що насолоджується і страждає, про гроші, про досвіди, набуті у різні способи, містичні переважно. Коротше: про те, як знаходить відповіді людина, яка більше не має питань.

Ці бесіди супроводжує довідник «для тих, хто випадково потрапив на цю планету». Тут теж про всі нагальні речі – психоактиви, втілення, оргазм, т.і. цікаве. В цих словничках твориться Ідеальний Чужинець, котрому так довго пояснюють очевидне, що нічого очевидного просто не залишається. Думаєте, це оригінали-автори з інших планет завітали? – Е ні! На цій планеті героям-розповідачам «Summa» здебільшого затишно. Інопланетянами тут випаде стати нам, читачам. Вони знаються на маніпуляціях, ці двоє. А нам доведеться все накопичувати і накопичувати питання… От що робити, якщо кожен із нас, і дійсно, є Богом?

Малярчук Т. MOX NOX : / Т. Малярчук. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. – 120 с. : тв.

У руїнах старих міст живуть птеропуси. Це схожі на кажанів створіння, що залишилися після кінця світу – коли всі люди зникли, покинувши свої домівки. Вони створили свою майже утопію, в якій є місце для мрій про утопію справжню, серед манґрових лісів у вічному літі. А поки вони сплять удень і літають вночі в пошуках фруктів від однієї теплої пори року до іншої.

Маленька Тереза ставить забагато запитань, підважуючи мрії про ідеальні далекі краї та знайомлячись з миш-пергачами, яких близькі та знайомі вважають відлюдькуватими виродками. Звісно, у пошуках відповідей запитання дівчини неодноразово викликатимуть роздратування. Їй доведеться долати страх бути інакшою, щоби дружити з чужинцем та стати справжньою лідеркою.

Штайнгьофель А. Середина світу : пер з нім. / А. Штайнгьофель ; [пер. І. Загладько]. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 432 с. : тв.

Герою Андреаса Штайнгьофеля обирати, чи бути унікумом, не доводиться. Він ЛГБТ-підліток, народжений неповнолітньою матір’ю-одиначкою, який живе у затхлому містечку. Але ж і компанія у нього нівроку! Матуся – прогресивна сексуально розкута, приймає психологічні особливості сина, але, скажімо, відправляє його на пластику, щоб не був, бач, капловухим. Сестра – анорексичка, поночі втікає кудись з дому, розмовляє з рослинами. Старші подруги-подружжя, котрі ніколи не брешуть (зживися з такими, спробуй). Подруга-ровесниця – заповзята фантазерка. Коханець-клептоман. Міська божевільна. І навколо – мешканці містечка, «маленькі люди», котрі відверто побоюються Філа і його родину. Але ж і ті диваки мимоволі живляться власним відчуттям «винятковості й неповторності»... Потужний роман про дорослішання.

Своїм ексцентрикам Штайнгьофель не потакає. Здаєшся собі надзвичайним? – Намарне ця твоя втіха. Всім подобається відрізнятися від всіх. Хіба що на позір примаришся комусь трохи божевільним і по всьому. Вирішив не вирізнятися з загалу? – Ти уже визнав свій досвід як біль. Такі компроміси свідчать, що людина або не усвідомлює безповоротності свого рішення, або її травма настільки сильна, що вже просто байдуже. Невигідний по любому розклад. Його Філ, котрий нам цю історію розкаже, на собі і перевірить.

Джордано П. Самотність простих чисел : [роман] / П. Джордано ; з італ. пер. А. Маслюх. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 320 с. : тв.

Два психози, котрі збігаються, що це? Правильно, шалене кохання… Аліче і Матія з «Самотності простих чисел» Паоло Джордано – заморочені відчайдушно самотні фрікі. Вона відмовляється їсти, він шрамує себе. Обидва мають підґрунтя для таких дій: юнак відчуває себе винним у смерті сестри, дівчина намагається зжитися з тим, що розчарувала батьків. І справа не в тому, що – винен і розчарувала, так і є. І що їхні батьки успішно вмовляють один одного: перестань ставитися до нашої дитини, наче вона нормальна. Вони зустрічаються, коли їм по п'ятнадцять і повільно рухаються назустріч, щоб зрозуміти: вони люблять один одного за власну, почасти культивовану ними самими неординарність… Ні, казки з гепі-ендом не буде. У математика Матія є теорія: він із подругою – самотні числа, пара, між якою завжди хтось стоїть. Найважливіші сторінки цієї нічим не вражаючої мелодрами – якраз «третій елемент»: те, як героїв Джордано намагаються собі пояснити люди навколо. «“Дивний” – то було саме те слово». І вони відступають, не впоравшись із завданням. Щоб зрештою збагнули і Джорданівські самітники, і ми: правильно.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко), народився 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині – письменник, драматург, громадський діяч.

Навчався в Миргородському парафіяльному і в Гадяцькому повітовому училищах. І вже в 14 років розпочав чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді. З 1871-го працював і мешкав у Полтаві. Однак чиновницька кар’єра не приносила особливого задоволення, тож справжньою втіхою для Панаса Яковича стає літературна діяльність.

Перші твори побачили світ у львівському журналі «Правда» в 1872-му, підписані псевдонімом Панас Мирний. Згодом у співавторстві з братом Іваном Біликом завершив роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875), опублікований в Женеві у 1880-му. Своєю творчістю прагнув «просто і правдиво» показати буденне життя своєї країни. Серед найбільш відомих творів – «Повія», «Лимерівна», «Морозенко», «Лихі люди».

Через цензурне переслідування українського слова в Російській імперії (посилене Емським указом 1876-го), у Наддніпрянській Україні твори Панаса Мирного почали друкувати лише з середини 1880-х. Водночас природна скромність і потреба конспірації зробили особу письменника таємницею як для влади, так і для читачів.

Дослужився до чину дійсного статського радника, нагороджений орденами святого Станіслава, святої Анни до ІІ ступеня, святого Володимира ІV ступеня.

Пізно одружився (майже в 40) – на капітанській доньці Олександрі Шейдеман, з якою познайомився на одному з літературних вечорів, і з якою виростили трьох синів.

Підтримував тісні зв’язки з багатьма відомими діячами української культури, проводив активну громадську діяльність. Зокрема, на початку ХХ ст. виступав із закликами до боротьби за свободу й рівноправність жінок, протестував проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка в 1914-му. Панаса Мирного, який пише «противні твори українською мовою й живе десь нелегально», розшукували жандарми: проводили обшуки в родинах полтавської інтелігенції (начебто приходили і до самого Панаса Яковича), шукали в Харківській губернії, однак безуспішно.

Жовтневий переворот і більшовицьку революцію не сприйняв. Однак через хвороби, фінансову скруту і потребу утримувати сім’ю, після зайняття Полтави більшовиками змушений був працювати в Полтавському губернському фінвідділі.

Помер 28 січня 1920-го у Полтаві. В будинку, де проживав письменник, створено меморіальний музей.

Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? : роман з народного життя / П. Мирний. – Х. : Фоліо, 2006. – 350 с.

Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – це не просто один із шедеврів української класики, а й твір, який занурює в глибокі соціальні, моральні та психологічні проблеми. Його назва, по суті, є пророчою, бо вже з перших рядків книги ми розуміємо, що перед нами не тільки історія життя одного героя, а й ціла картина соціальних та духовних суперечностей того часу, котрі, на жаль, залишаються актуальними й до сьогодні. Це твір, який не лише розважає, а й змушує задуматися над важливими питаннями життя, боротьби, правди і неправди.

Основною темою роману є соціальна несправедливість, яка виступає не лише як проблема, але й як мотиваційна сила для дій головного героя, Чіпки Варениченка. Від самого початку, навіть у дитинстві, Чіпка відчуває на собі тяжку руку соціальних та економічних обставин. Його дитинство і юність – це історія боротьби з бідністю, гнобленням, відсутністю справедливості в суспільстві. Панас Мирний прекрасно передає не тільки зовнішні перешкоди, а й внутрішній конфлікт героя, який прагне знайти своє місце в світі, але водночас бореться з власними слабкостями, відчаєм і бунтарським духом. Чіпка – контроверсійна і, звісно, трагічна постать.

Володимир Винниченко народився 28 липня 1880 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії (нині – Кропивницький) – український письменник і політик, перший голова уряду УНР, видатний діяч доби Української революції 1917-1921 років.

У 7 років його віддали навчатися до народної школи. Згодом вступив до Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, яка була найпрестижнішим навчальним закладом області, навчання там було платне. Однак через брак коштів навчання там не закінчив.

Пізніше склав екстерном екзамени за середню школу і в 1901 році вступив на юридичний факультет Київського університету.

У 1902 р. Винниченко опублікував твір «Сила і краса».

У 1903 році його арештовують і ув’язнюють як члена місцевої Революційної української партії та виключають з університету. Він був ув’язнений у Лук’янівській в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Щоб уникнути ув’язнення Винниченко виїздить за кордон. Жив у Франції, Австрії, Швейцарії, Італії. На певний час приїздив в Україну, але нелегально.

У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти».

На початку Першої світової війни Винниченко переховувався у Москві, де жив з 1914 до 1917 р. під чужим іменем. Видавав журнал «Промінь».

У 1917 році переїхав в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії – нового уряду Української Народної Республіки.

У 1918 р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості. Він мав інші погляді ніж більшість в Директорії й уряді, тому виїхав за кордон.

У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але 23 вересня 1920 року востаннє залишив її, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України.

Протягом 1924-1928 pp. «Рух» видав «Зібрання творів» В. Винниченка у 23 томах. У 1930-1932 pp. «Книгоспілка» підготувала до друку «Зібрання творів» письменника у 28 томах.

У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, у якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. За цей лист книги Винниченка почали знищувати, його ім’я замовчувалося, він став ворогом радянської влади.

Останні роки письменник жив з дружиною у Франції, в невеликому містечку Мужені, неподалік від Канн, у своїй невеличкій садибі, що була названа «Закуток». У великій матеріальній скруті, і в самотності.

Роки війни підірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. Після війни письменник відсторонився від політики.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 у французькому місті Мужен. Дозволу повернутися в Україну йому не дали, навіть перед смертю.

Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля / В. Винниченко. – Харків : Фоліо, 2013. – 392 с. : тв.

Змінюються історичні декорації, та психіка людини залишається майже незмінною. Чи не так само, як головний герой роману Яків Михайлюк, і тепер людина часом розчаровується в юнацьких ідеалах і сходить на шлях вигоди, індивідуалізму й чуттєвих насолод? Чи не так само шукають деякі жінки успішного заміжжя, не гребуючи задля цього нічим? Чи не такою самою залишається у віках батьківська любов?

Володимир Винниченко в романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» досліджує питання розуму й інстинкту, сім’ї та розлучення, опіки над дітьми й абортів, обов’язку та особистих бажань, закоханості й любові, високих поривань і загрузання в болоті повсякденності. Тонкий психологізм роману ставить його на один щабель із безсмертними творами світової класики.

Юрій Винничук (народився 1952 року) – сучасний український поет, прозаїк і дитячий письменник, драматург, журналіст, перекладач, колумніст, редактор, упорядник, лінгвіст.

Після закінчення школи протягом 1969–1973 років навчався на філологічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту (тепер – Прикарпатський університет імені Стефаника). За спеціальністю – вчитель української мови та літератури.

Освіту здобув у Прикарпатському університеті імені В. Стефаника (раніше Івано-Франківський педагогічний інститут), філологічний факультет (1969–1973 роки), учитель української мови і літератури.

У 1974 переїхав до Львова, працював вантажником, художником-оформлювачем.

Перші вірші почав друкувати в 1971-1973 роках, з 1981 року друкував у журналах літературні статті, переклади та ін.

У 1987 році організував естрадний театр «Не журись!», для якого писав сценарії, пісні, виступав на сцені, як комедійний актор. У 1987-1991 роках був також режисером цього театру.

У 1991-1994 завідував відділом містики і сенсацій у львівській газеті «Post-Поступ», а з 1996 став видавати газету «Гульвіса», яка існувала до літа 1998 року. З грудня 1997 до 2006 року працював в відновленій газеті «Поступ», в якій з 1998 вів щотижневу колонку під псевдонімом Юзьо Обсерватор.

Автор збірки поезій «Відображення» (1990).

Перекладав з англійської, валлійської та слов'янських мов. Твори Юрія Винничука відомі в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії.

У 2005 році став першим лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі». 2012-го – отримав нагороду «Золотий письменник України», а за роман «Танґо смерті» виборов премію «Книга року Бі-Бі-Сі». У 2013 році визнаний Послом галицької кухні та нагороджений відзнакою Клубу галицької кухні.

Винничук Ю. Танго смерті : роман / Ю. Винничук. – Харків : Фоліо, 2013. – 379 с. : тв.

Містична історія трьох періодів: довоєнного, воєнного та післявоєнного Львова, в якій проговорюється досі болюча тема Голокосту. Юрій Винничук чи не найвідоміший творець міфу про австро-угорський багатонаціональний Львів, де буйно квітне різноманітність і панує взаєморозуміння. Тут зібрані найяскравіші діалектизми й усі можливі легенди міста відчувається плідна дослідницька робота автора. Попри густий заміс піднятих тем, художності й історичного фактажу, «Танґо смерті» тримає інтригу до останнього й урешті шокує читачів фіналом.

Справді найліпший роман Юрія Винничука – цілком очевидно – отримав премію «Книга року BBC-2012».

МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

Сьогодні Міжнародний день захисту дітей – свято, покликане привернути увагу до проблем дотримання прав дітей – зокрема їхнього права на життя і свободу думки, можливості здобувати освіту. Цей важливий день вкотре нагадує, про те, що потрібно робити все можливе задля забезпечення гідних умов життя, освіти й відпочинку для дітей, а також задля їхньої безпеки, надійного захисту дітей від насилля та експлуатації. Тож трохи цікавих фактів про це особливе свято!

Найдавніше міжнародне свято

Існує версія, що перше святкування дня захисту дітей відбулося ще 1925 року у Сан-Франциско за сприяння Генерального консула Китаю. Він зібрав китайських дітей-сиріт і підготував для них Фестиваль човнів-драконів (Дуань-у Цзе). Це святкування припало саме на 1 червня, що символічно збігається з Міжнародним днем захисту дітей у наш час.

Сучасне свято

Офіційно Міжнародний день захисту дітей був заснований в листопаді 1949 року в Парижі під час засідання Ради Міжнародної демократичної федерації жінок, адже у повоєнні часи особливо гостро поставало питання збереження здоров’я та благополуччя дітей. А вже 1950-го року 1 червня це свято відзначали у 51 країні світу. 1959 року було ухвалено Декларацію прав дитини відповідно до Женевської декларації про права дітей – саме тоді було затверджено рівні права дітей у сфері виховання, освіти, соціального забезпечення, фізичного і духовного розвитку. В Україні цей день відзначається із 1998 року.

Прапор Міжнародного дня захисту дітей

Так-так, у цього свята є навіть власний прапор! Він має зелене тло, яке означає гармонію, спокій та зростання. У центрі прапора – знак Землі, нашого спільного дому, навколо якого розміщені фігурки людей різних кольорів: червона, жовта, синя, біла і чорна. Вони підкреслюють рівність, різноманітність та терпимість.

Особливе святкування

Поки в багатьох країнах світу відзначають День захисту дітей, у Республіці Сейшельські Острови святкують не день, а цілий Місяць захисту дітей. У цей період тривають різноманітні заходи, які порушують питання здоров’я, безпеки та прав дітей.

У цей день хочеться нагадати просту істину: за дітьми – наше майбутнє, тож бережімо їх, піклуймося про їхній добробут та, звісно ж, навчаймо їх важливих речей! Про деякі з них можна говорити крізь книги. Радимо кілька з них:

Новинка "Потаємна суперсила" Слави Світової розкриє один секрет: велика сила полягає у маленьких добрих справах. Бешкетна неслухнянка Ніна обожнює все супергеройське. Приборкати час або й монстрів – легкі для неї завданнячка. У неї є стонадцять ідей, як урятувати світ... але зовсім немає суперсили! Як і де її відшукати? Кого потрібно здолати, щоби стати справжнім супергероєм? Подейкують, потаємна суперсила живе у кожному з нас. А щоб її розбудити, достатньо маленької доброї справи.

Книга  "Надзвичайний Норман" Тома Персіваля навчить дітей мужності бути собою та сміливості вирізнятися.Видання "Надзвичайний Норман" – це не просто книга, це магія, що розкриває перед нами світ нескінченних можливостей і сміливих пригод. Автором цієї захопливої історії є Том Персвіль, британський митець, який здатен зачарувати читачів будь-якого віку своїм талантом та неповторним стилем.

Головний герой, Норман, відомий своєю звичайністю і непомітністю серед оточуючих. Однак, все змінюється у той день, коли у нього раптово виростають крила. Це стає початком захопливої подорожі у світ фантазій та неповторних пригод. Крила Нормана не лише символізують його відмінність, але й відкривають йому нові горизонти та можливості, які він раніше навіть не міг уявити.

Історія, яку розповідає Персіваль, не лише розважлива, але й має глибокий зміст. Вона нагадує нам про важливість самовідданості та відваги бути собою у світі, де іноді важко виділитися серед загального потоку. Норман вчить нас, що справжнє надзвичайне полягає не в тому, щоб бути як всі інші, а в тому, щоб сміливо виходити за межі прийнятих стандартів і бути вірним самому собі.

У цій чудовій книзі кожен знайде щось своє – чи то дитина, яка вчиться приймати себе таким, якою вона є, чи дорослий, що прагне зберегти свою неповторність у світі стандартів і очікувань.

Вдовиченко Г. Метелики перетворюються / Г. Вдовиченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. – 32 с. А знаєте, що метелики теж можуть перетворюватися? І, як не дивно, метелики, яких зустрічає маленька героїня книжки, мають чарівну здатність перетворюватися на турботу, захист, пам’ять, любов і надію. Історія "Метелики перетворюються" нагадає про значення турботи, захисту, пам’яті, любові та надії у нашому житті.

ФЕОФІЛ БУЛДОВСЬКИЙ

Хресний шлях Феофіла Булдовського

23 січня виповнилося 80 років з дня пам’яті нашого земляка Феофіла Булдовського, українського православного церковного діяча, митрополита всієї України, Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937), митрополита Української автокефальної православної церкви (1942-1943).

Народився майбутній священослужитель в червні 1865 року в с. Василівка Хорольського повіту на Полтавщині (нині Кременчуцький район) в сім’ї священика Іоанна Мусійовича Булдовського. Початкову освіту здобув удома і вже у 1875 році вступив до підготовчого класу духовного училища в Лубнах. У 1880 році продовжив навчання у Полтавській духовній семінарії, яку закінчив 1886 року. Цього ж року Феофіл одружився з донькою лікаря Олександрою Яременко, випускницею Полтавської Мар’їнської гімназії. Потому рік пропрацював учителем народної земської школита одночасно диригентом церковного хору в рідному селі.

У 1887 році Феофіла Булдовського висвятили в сан священика і направили виконувати пастирські обов’язки до містечка Маячки Кобеляцького повіту, де він за час перебування встиг відкрити церковно-приходську школу, школу грамоти на хуторі Водолага, народну чайну з бібліотекою при ній, а також організував із прихожан великий хор.

У 1901 році Булдовського відкликають до Полтави і,починаючи з 1901 по 1923 роки, він – настоятель церкви Всіх Святих, яка знаходилася на міському кладовищі (це колишня вулиця Кобеляцька, що стала згодом Троцького, потім – Фрунзе, зараз – Європейська). Якраз у тому місці розташований сучасний меморіальний комплекс загиблим у роки Другої світової війни. Як бачимо, за змінами назви однієї вулиці можна простежити долю цілої країни.

Цікава історія церкви Всіх святих, вона була зведена і освячена 18 жовтня 1864 року, та мала три престоли: головний – в ім’я Всіх святих, з правої сторони – в ім’я праведної Єлизавети, а з лівої – в ім’я святої Ольги. Під церквою був споруджений погребальний склеп. Пізніше, з 1897 року при цій церкві діяло братство в ім’я Пресвятої Богородиці. Ще один цікавий факт пов’язаний із церквою: у ній в кінці 19-го на початку 20-го століть служив Георгій Гапон, згодом харизматичний лідер робітничого руху у Санкт-Петербурзі (1870-1906).

Але повернімося до Феофіла Булдовського. Паралельно зі служінням у церкві він працював законовчителем і вчителем у різних навчальних закладах міста.

16 квітня 1917 року, на Соборній площі в Полтаві за участю священиків вперше вільно відзначалося свято Шевченківських роковин, де з промовою перед учасниками виступали і священики. Серед них –Микола Уралов, настоятель Соборної Успенської церкви, з ініціативи якого було знову перелито дзвін «Кизикермен» в Москві 15 жовтня1890 року.

Для довідки. Легендарний дзвін відлитий з трофейних гармат, захоплених козаками Полтавського полку під час взяття турецької фортеці Кизикермен в Азовському поході 1695 року. Тоді найбільше відзначилися козаки Миргородського і Полтавського полків, які, зробивши підкоп під стінами, підірвали мур та першими увірвалися до міста. На згадку про цю перемогу козаки Полтавського полку вирішили відлити дзвона, а потім передати його до головного храму Полтави – собору Успіння Пресвятої Богородиці. Тривалий час дзвін був головним для міста – скликав на службу, бив на сполох, аж до першої половини ХІХ століття, коли замовк через тріщину. 8 грудня 1890 року перелитий дзвін знову повернувся до Полтави. До 1930 року він знаходився на дзвіниці Полтавського Успенського собору. Зараз ця унікальна пам’ятка – у Полтавському краєзнавчому музеї.

БОГДАН ГОРИНЬ

 Всеукраїнську літературну премія імені Михайла Слабошпицького за 2024 рік присуджена письменнику Богдану Гориню за двокнижжя «Під ковпаком окупантів».

Горинь Богдан Миколайович – письменник, мистецтвознавець, бібліофіл, громадський та політичний діяч, активний учасник національно-демократичного та правозахисного руху опору 60–80-х рр. ХХ ст., співорганізатор виготовлення та розповсюдження самвидавної літератури антирадянського націоналістичного спрямування, народний депутат Верховної Ради України двох скликань, лауреат Шевченківської премії. Як і багатьох інших шістдесятників, його не оминули брежнєвські мордовські концентраційні табори.

Це двокнижжя – розповідь про злочини, заподіяні Україні, українській нації, українській культурі й українській національній пам’яті російською імпершовіністичною окупаційною владою після Другої світової війни, про потворну сутність російського імпершовінізму, керівників і виконавців злочинних акцій. У книзі показано, як національно свідомі представники українського громадянства – інтеліґенції й патріотично налаштованого робітництва боролися проти російських імпершовіністів, котрі поставили своєю метою фізично й духовно знищити українську націю.

Жертвуючи власною свободою, родинним затишком, набутим фахом, улюбленою працею, українські патріоти, об’єднуючись у групи, клуби, комітети й партії, чинили різного виду опір окупантам. У книзі на широкому тлі подій, які відбувалися в другій пол. XX ст. в імперському СССР і його складовій частині – УССР, попри велику кількість дійових осіб, у центрі уваги працівник Житомирської обласної друкарні, талановитий поет і прозаїк Анатолій Шевчук (1937–2015).

Розглянуто фактори, які вплинули на моральне, творче й світоглядне формування письменника й громадянина, відстежено його творчу, естетичну й політичну еволюцію, роль у його вихованні батьків, прочитаних книг, спілкувань з братом Валерієм, з колом близьких людей. Проаналізовано причину арешту Анатолія Шевчука органами КГБ, розкрито непохитність його волі й моральних засад під час перебування в тюрмі. Після «студій» у російському концлагері Анатолій Шевчук повернувся додому людиною із державницьким мисленням. Концлагерні враження лягли в основу його книжки «Чорний човен неволі».

Чимало уваги також приділено молодшому братові Анатолія – Валерію Шевчуку. Обидва брати моральним рівностоянням, утвердженням української духовності заслужили бути прикладом для майбутніх поколінь.

КНИГИ ПРО ІСТОРІЮ УКРАЇНИ

10 важливих книг про історію України

Представляємо огляд, до якого увійшли книжки про те, як вразлива, але незламна Україна в різні періоди протистояла могутнім імперіям. Деякі з них зникли з мапи світу, залишивши по собі певний спадок – багатий матеріал для аналізу. Він вселяє надію, що й та псевдоімперія, яка порушує мирне життя українців нині, теж розібʼється об силу нашого опору.

Пишуться книги про героїв війни, з’являються нові імена. Як ніколи краще осмислюється зв’язок минулого з сьогоденням. Розібратися у подіях давнини допоможуть найкращі книги з історії України від провідних фахівців галузі. Читаючи їх, розумієш, що історичні книги можуть бути не менш захопливими, ніж художні.

Зінченко О. Як українці зруйнували імперію зла : за мотивами документального серіалу Суспільного мовлення «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла» / О. Зінченко. – Харків : Vivat, 2024. – 560 с. : тв. – (Історія та політика).

Прочитавши, хочеться повертатися до цієї книжки знову й знову, цитувати її, пояснюючи, чому почалася повномасштабна російсько-українська війна. Олександр Зінченко описує знакові для України події, відлуння який ми відчуваємо й нині. Імперії не падають за один день – але часто трапляються миті, коли їхній фінал стає очевидним. Журналіст, співзасновник сайту «Історична правда» Олександр Зінченко фіксує саме такий момент – серпень 1991 року, коли почався крах Радянського Союзу, а з ним – й усвідомлення Україною своєї вирішальної ролі в цій події.

Клочко Р. Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України / Р. Клочко. – Київ : Віхола, 2024. – 288 с. : м. – (Життя).

У світі, де все дозволене радянською владою було обов’язковим, а все інше – підпільним, герої книжки Романа Клочка обрали найнебезпечніший шлях: не мовчати. «Невидима битва» – це історія українського дисидентського руху з середини 1950-х до пізніх 1980-х, це розповідь про дієвців, чиє слово «крок за кроком руйнувало репутацію Радянського Союзу в очах західної громадськості й власних громадян». Роман Клочко наголошує, що «ті, хто слухав або читав твори дисидентів, дедалі більше упевнювалися в лицемірстві й подвійних стандартах радянської влади, яка намагалася переконати весь світ, що будує найсправедливіше суспільство на планеті».

Навігатор з історії України. Світові війни / [О. Маєвський [та інш.]]. – Київ : Портал, 2020. – 299 с.

У центрі уваги книжки – глибокі трансформації, які приніс буремний період 1914–1945 років: поява нових держав, утвердження тоталітарних режимів, масові репресії, геноциди. Колектив авторів робить акцент на українському досвіді: від створення легіону Українських січових стрільців і боротьби за незалежність у 1917–1921 роках до утвердження Української РСР, яка, попри контроль Москви, мала формальну міжнародну суб’єктність. У книжці описано ключові події для нашої історії: від Галицької битви й Брусиловського прориву до сталінських репресій і Голодомору, від національно-демократичного руху до формування ОУН і боротьби УПА. «Навігатор з історії України. Світові війни» подає насичену панораму складного періоду, з якої читач може скласти загальне уявлення про головні події першої половини XX століття.

Плохій С. Брама Європи : історія України від скіфських воєн до незалежності / С. Плохій ; [пер. з англ. Р. Клочка]. – 2-ге вид. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 496 с.

Читачам, які перебувають у пошуках найкращих книг про історію України, радимо оцінити працю відомого історика, професора Гарвардського університету Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності».

У ній детально розказано про основні етапи української історії в контексті світової, подано цікаві дослідження, які можуть стати для читача відкриттям, розвіяно поширені міфи, що вкоренилися зокрема «завдяки» старанням російської пропагандистської машини. Праця також містить нетиповий аналіз окремих історичних осіб.

Першочергово «Брама Європи» була написана для іноземної аудиторії, автор прагнув познайомити читачів з українською історією та показати, чим вона цікава. Згодом книга захопила й українських читачів (присвячена вона, до речі, громадянам України), автора було нагороджено Шевченківською премією.

Грицак Я. Подолати минуле : глобальна історія України / Я. Грицак. – [9-те вид.]. – Київ : Портал, 2024. – 416 с.

Чи не у кожному топі книг про історію України ви знайдете працю, яка стала результатом 15-річних досліджень історика й публічного інтелектуала Ярослава Грицака. «Подолати минуле: глобальна історія України» – книга, що розповідає про формування нашої країни у контексті світових змін. Автор закликає дивитися на історію України як на частину глобальних подій. Таким чином українське минуле сприймається не ізольовано, а стає вписаним у загальну картину світової історії, включаючи економічні, соціальні та культурні явища. У цьому тексті увага приділяється впливу зовнішніх подій на внутрішні процеси нашої країни.

Книжка є абсолютним бестселером, має ряд відзнак, зокрема, увійшла до рейтингу найкращих українських книг 2021 року від Українського ПЕН-клубу, в категорії нон-фікшн. Також отримала місце у Короткому списку премії Книга року ВВС-Есеїстика-2022.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Ми продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Іван Багряний – 1906, 2 жовтня – у місті Охтирка на Сумщині народився Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’ягін), поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

У молоді роки вчителював (викладав малювання), обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Писав вірші, здійснив поїздку по Україні. Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.

Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки).

Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».

В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.

Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури.

Багряний І. Сад Гетсиманський : роман / І. Багряний. – Київ : Дніпро, 1991. – 528 с.

«Сад Гетсиманський» – роман з автобіографічними елементами українського письменника Івана Багряного, який було написано в 1948–1950 роки під час еміграції у ФРН. Перше видання роману видрукувано у 1950 році в Новому Ульмі у видавництві «Україна». На ряду з романом «Тигролови» вважається найбільш значущим твором автора.

Іван Багряний усе свідоме життя був людиною з чіткою громадянською позицією, тому поступово переростаючи з поета в публіциста, залишив сильний літературний ляпас для «тих, хто не визначився» – роман «Сад Гетсиманський». Чи не найвідоміший приклад української таборової прози, у центрі оповіді якої опиняється герой Андрій Чумак. Він стає жертвою тортур НКВС, переживає муки ув'язнених та спостерігає граничну ницість слідчих. Усе це Багряний транслює з власного арештанського досвіду під час заслання в 1930-х роках. Автор намагається відобразити людську природу в умовах терору, передати складність психології як слідчих, так і в'язнів.

Звісно, через публіцистичний стиль і моторошну документальність, роман шокує. А в старшій школі, коли юнацький максималізм затуманює зір і художня складова відходить на другий план, «Сад Гетсиманський» магнетизує більше, ніж інший відомий роман Багряного – «Тигролови».

Микола Бажан (1904–1983) – український поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч.

Микола Бажан народився в Кам’янці-Подільському у родині військового топографа, а юність провів в Умані.

На початку 1920-х років, Бажан – випускник Уманського кооперативного технікуму – переїжджає до Києва і вступає до Інституту зовнішніх зносин. 1923 року у «Жовтневому збірнику панфутуристів» з’являється перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм».

Відтоді, поет і журналіст Бажан активно друкується, зокрема, співпрацює з газетою «Більшовик». Разом із Ґео Шкурупієм, стає однім із найближчих послідовників лідера українського футуризму Михайля Семенка, дописує до «Барикад театру» (журнал театру «Березіль») та «Нової ґенерації» (журнал українських панфутуристів).

1924 року Семенко перебирається до Одеси, де працює головним редактором на кінофабриці. Тоді ж він залучає до роботи в кіно Миколу Бажана, який згодом стає головним редактором фахового журналу «Кіно» в Києві.

Кінокритик Бажан одним із перших із захопленням вітав фільми Олександра Довженка – флагманські стрічки нової української кінематографії.

1925 року Бажан (і знову зі Шкурупієм), зі скандалом долучившись до ВАПЛІТЕ Миколи Хвильового, змінює вектор своєї літературної активності, аби пізніше повернутися в лоно «Нової ґенерації».

У другій половині 1920-х пише кілька сценаріїв до непересічних фільмів ВУФКУ: «Алім» (1926), «Микола Джеря» (1927), «Пригоди полтинника» (1929), «Квартали передмістя» (1930) та «Право на жінку» (1930) (разом із Олексієм Каплером).

Бажан-перекладач знайомить українських читачів із творами Пушкіна та Маяковського, Рільке та Гете, Шоти Руставелі та Алішера Навої. Після монополізації влади Сталіним, Бажан зосереджує свій поетичний талан здебільшого на партійній патетиці, пише глорифікаційний вірш «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1931) та поему «Клич вождя» (1939), долучається до написання гімну УРСР та перекладає українською гімн СРСР. Між тим, Бажан створює грандіозний культурологічний проект радянської України – «Українську Радянську Енциклопедію». Номінований у 1970-х на здобуття Нобелівської премії, 79-літній Микола Бажан помирає своєю смертю в Києві 1983 року.

Бажан М. Карби / М. Бажан. – Київ : Радянський письменник, 1978. – 87 с.

«Карби» – збірка поезій українського поета Миколи Бажана, видана у 1978 році у видавництві Радянський письменник накладом у 8000 примірників.

До збірки увійшло 13 окремих віршів, а також цикл «Нічні концерти», який вважається однією з вершин творчости Миколи Бажана.

Почавши з футуризму в молодості, Микола Бажан став яскравим представником авангардної поезії в Україні й опинився поряд із Михайлем Семенком та Ґео Шкурупієм. Та згодом у 1930-х поет переломлюється, потрапивши під жорна соцреалізму. Поза тим після 1960-х Микола Бажан намагається повернути у свою творчість юнацький запал та відродити поетичну наснагу — аж до збірки «Карби». Саме в цій книжці поет повертається до ліричної настроєвості, згадує старих друзів і насолоджується мистецтвом.

Василь Барка народився 16 липня 1908 року у селі Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії.

З 1927 року після закінчення Лубенського педтехнікуму вчителює на Донбасі. Через конфлікт із партійними чиновниками переїжджає в Краснодар, де вступає в місцевий педінститут на філологічний факультет.

У 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», яка викликала ідеологічну критику, звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і «релігійних пережитки».

В 1932 р. у Харкові з’являється друга книга «Цехи» вже “ідеологічно-правильна”. У 1932 році Барка одружується з черкешенкою. Писати на замовлення поет облишив, тому обирає «добровільне поетичне мовчання», але продовжує творити «для себе».

У 1940р. Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві. Потім читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету.

У 1941 році пішов на фронт добровольцем, в 1942 році був важко поранений, опинився в окупації. Одужавши, працював коректором у газеті. У 1943 році його відправили до Німеччини. Після закінчення війни був у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі. У 1947 році перебрався до Франції.

У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини під назвами «хліборобів Орфей, або кларнетізм», «Правда Кобзаря» (1961). Працював на радіостанції Свобода. Бідував, голодував, брався за будь-яку роботу (кочегар, мийник вікон). Писав статті з історії літератури, релігійні есе. Був близький до Нью-Йоркської групи українських поетів.

Виявившись за межами Радянської імперії, письменник продовжує свою літературну роботу. Так уздовж 1946-1947 років з’являються поетичні збірники «Апостоли», «Білий світ». В 1953 році в Нью-Йорку був надрукований його перший роман «Рай». В 1958-1961 р. письменник працює над романом «Жовтий князь», що лише в 1963 році вперше вийшов у Нью-Йорку окремою книжкою.

В 1958- 1988 р. виходять доробки «Океан 1» (1959), «Океан 2» (1979), поетичні збірники «Лірник», «Свідок для сонця шестикрилих» та інші.

Протягом 1969-1988 рр.. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці).

Поетичну збірку «Свідок сонця шестикрилий» (Нью-Йорк, 1981), драматичну поему в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993) Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку.

Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.

Барка В. Жовтий князь : роман / В. Барка. – Київ : Дніпро, 1991. – 266 с.

«Жовтий князь» – роман українського письменника Василя Барки, присвячений геноциду української нації – Голодомору у 1932-1933 роках.

Щодо теми голоду Барка думав 25 років. Записувати свої спогади і свідчення очевидців він розпочав в 1943 році, перебуваючи в таборі Ді-Пі (Displaced Persons) в Німеччині. Обробляти ці записи він почав уже в Нью-Йорку, в 1950 році, причому спочатку не був впевнений, чи це буде поема, чи п'єса, чи роман: все складалось «якось неорганізовано», спершу виникла «робоча модель» для сюжету (до речі, цей сюжет – справжня історія долі однієї родини) … Потім почалися доповнення і скорочення, а далі – найкропіткіша справа: обробка стилістична … Шістсот своїх рукописних сторінок «Жовтого князя» чотири рази переробляв ґрунтовно і переписував наново все – від початку до кінця.

Роман, написаний за спогадами очевидців, став одним із перших прозових творів про Голодомор. Текст сповнений роздумами про християнство в Україні, та й сама назва «Жовтий князь» відсилає до Біблії («Смерть сидів на жовтому коні Апокаліпсису») – релігійність узагалі пронизує творчість Василя Барки. Автор довго збирав документальні дані перш ніж почати розповідь про жахи геноциду, узявши за основу історію однієї сім’ї.

Зрештою «Жовтий князь» вийшов 1962 року в Нью-Йорку, де автор тоді жив, за 30 років потому він вийшов і в Україні. Під час президентства Віктора Януковича роман забрали зі шкільної програми, мовляв, «за низьку літературну якість».