АНДРІЙ ФИЛИПЧУК

Люди культури, яких забрала війна. Андрій Филипчук : зберегти історію

2 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання на сході України загинув наш колега, археолог Андрій Филипчук.

Народився 25 вересня 1989 року у Львові в родині відомого українського археолога Михайла Филипчука. У 2006-2011 роках навчався на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, у 2011- 2014 роках – в аспірантурі при кафедрі археології та спеціальних галузей історичної науки.

З юних років Андрій Филипчук був закоханий в археологію, тому поринув у вивчення минувшини нашого краю. Разом із батьком проводив дослідження слов’янських пам’яток Українського Прикарпаття. Після створення у 2015 році історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» обійняв у ньому посаду заступника директора з наукової роботи, провадив активну дослідницьку роботу – керував археологічними експедиціями, публікував та редагував збірники наукових праць, статті та монографії, докладав значних зусиль для популяризації середньовічної історико-археологічної спадщини України.

У планах були нові студії, захист дисертаційного дослідження. Однак трапилося 24 лютого 2022 року. Андрій став на захист нашої Батьківщини зі зброєю в руках, перебував у найгарячіших точках, мужньо виконував свій обов’язок, бо, як сам вважав: «За кого ми воюємо: за сім’ю, за рідних, за дім, за Україну».

Був учасником численних археологічних експедицій, головних робіт Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка, очолюваного його батьком. Зокрема, під його керівництвом працював у Пліснеській археологічній експедиції (2003-2014) де пройшов шлях від різнороба до керівника одного з розкопів (спрямованого, переважно, на вивчення фортифікацій городища).

Також Андрій Филипчук проводив дослідження слов’янських пам’яток Українського Прикарпаття. Після створення у 2015 році Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» обійняв у ньому посаду заступника директора з наукової роботи, провадив активну дослідницьку роботу – керував археологічними експедиціями, публікував та редагував збірники наукових праць, статті та монографії, докладав значних зусиль для популяризації середньовічної історико-археологічної спадщини України.

З початком повномасштабної війни російської федерації проти України, відомий вчений вирішив стати на захист Батьківщини. Служив у складі 103-тої окрема бригада Сил територіальної оборони Збройних сил України.

За спогадами колег та близьких, він перебував у найгарячіших точках, мужньо виконував свій обов’язок, бо, наголошуючи: «За кого ми воюємо: за СІМ’Ю, за РІДНИХ, за ДІМ, за УКРАЇНУ».

2 лютого життя відомого вченого трагічно обірвалося внаслідок артилерійського обстрілу окупантів під Кремінною на Луганщині.

Своїми спогадами про полеглого захисника поділився його колега, відомий історик Тарас Чухліб:

«Познайомився особисто з Андрієм під час захисту ним у 2011 зразкової магістерської роботи у Львівському Національному університеті імені Івана Франка. Тоді був головою державної екзаменаційної комісії й відразу виокремив ґрунтовну дослідницьку працю з археології України молодого, розумного і красивого хлопця.

Потім ми з Андрієм часто переписувалися на Facebook щодо різних історичних проблем, бачилися у Львові під час наукових конференцій і я часто консультувався у нього щодо питань археології Русі…

Героїчна загибель Андрія – це велетенська втрата для його родини, батька Михайла і мами, друзів, колег та усієї історичної науки України..»

Надзвичайно зворушливі та теплі слова про відомого залишив на своїй сторінці у Facebook Руслан Бондаренко:

«Мав честь бути знайомим з Андрій Филипчук. Його ерудиція, глибинні знання з предмета, вміння змусити студентів критично мислити залишились в пам’яті після єдиного семінарського заняття на істфаці. Андрій Михайлович гідно продовжив справу свого видатного батька. Його самовіддана праця в історико-культурному заповіднику «Давній Пліснеськ» заслуговує найвищих оцінок. Мужній крок – захищати Батьківщину, Рідних, Друзів з перших днів війни характеризує Андрія як справжнього Героя. Дуже важка втрата. Мої співчуття близьким. Така світла людина як Андрій обов’язково надихатиме нас на добрі вчинки своїм життєвим шляхом».

В Андрія Филипчука залишилася дружина Галина, маленький син Артур та сестра Христина.

Над Пліснеськом сходить сонце. Прохолодні ліси дихають туманом, а хлопці з археологічної експедиції вже познімали футболки та кидають лопатами землю. Серед них – студент історичного факультету Андрій Филипчук. Усміхається, мружиться в небо, затягується цигаркою.

День на розкопках прадавнього слов'янського городища почався рано. О 5:30 розпалили піч, о шостій поставили готуватися сніданок, о восьмій уже взялися до роботи. Андрій копає, жартує, не замовкає ні на хвилину, навіть щоб віддихатися. При цьому пильнує, щоб усе було зроблено правильно. Стінки розкопу мають бути ідеально рівними, кілочки – однаковими, мотузки, що розмежовують ділянку, – прямими.

Після обіду робота на розкопі спиняється, але Андрієві не сидиться на місці. Він вигадує для експедиції спортивні змагання. Футбол, волейбол, запливи у ставку, іноді – бої з дерев’яними щитами й мечами, як у давнину. «У нас тут наче спортивний табір, а не наукова експедиція», – сміється його майбутня дружина Галина.

Увечері, під зорями, накривають великий стіл, запалюють свічки. Хтось приносить із намету гітару, хтось розглядає знайдений за день «шмельц» – невеличкі фрагменти кераміки, які часто трапляються на розкопках. Андрій розпалює люльку і каже:

– От уявіть, скільки людей мало б стояти на обороні Пліснеська, щоб відбити напад Володимира Святославовича?

Розмова спалахує, жвавішає, не стихає до глибокої ночі. Говорять про давні війни, археологію та історію, яку відчувають під ногами. Але врешті все зводиться до одного. «Завжди Пліснесько, – каже Галина. – Він завжди хотів говорити про Пліснесько».

Давньоукраїнське городище Пліснесько лежить біля села Підгірці на Львівщині. За часів розквіту, у IX-X столітті, його площа лише по периметру оборонних ліній сягала 225 гектарів, що набагато перевищувало площу давнього Києва часів Київської Русі. Згодом Пліснесько захопив князь Володимир Святославович, а у 1241 році його знищила орда хана Батия. Досліджувати городище почали ще 1810 року. У 1990-х роках за розкопки взявся Андріїв батько, Михайло Филипчук.

Андрій уперше потрапив на розкопки Пліснеська в чотирнадцять років і прикипів до нього на все життя. «Кожна заблудла в давній історії душа, яка хоч раз побувала на Пліснеську, його не зможе викреслити зі свойого серця», писав він. «Якби ви хоч день провели на Пліснеську, – каже Андрієва колега Оксана Якубовська, – ви б зрозуміли, чому ми всі тут застрягли». Пліснесько, писав Андрій, це «скарб», «перлина», «наріжний камінь», на якому постало одне з найбільших слов’янських городищ Європи, а язичницькі святилища перетворилися на християнську церкву. Це була спадщина Андрієвого батька, який присвятив Пліснеську життя, і спадщина всього українського народу, чию історію Андрій читав у шарах брунатної землі.

КНИГИ, ЯКІ РОЗВИВАЮТЬ УЯВУ ДІТЕЙ

Книги, що розвивають уяву та фантазію у дітей

У сучасному світі, де діти оточені гаджетами та візуальним контентом, книга стає особливо цінним джерелом розвитку фантазії. Адже під час читання мозок працює активніше, ніж під час перегляду мультфільмів або відео, оскільки він самостійно створює образи, доповнюючи сюжет власними деталями.

Вибір правильної літератури може значно вплинути на розвиток уяви дитини. Ось кілька тем книг, які особливо корисні:

• Казки та міфи. Вони знайомлять дітей із символами, архетипами та основами фантазійного мислення. Казки вчать розрізняти добро і зло, розвивають емпатію та логічне мислення.
• Пригодницькі романи. Читання історій про подорожі, загадкові місця та героїчні вчинки стимулює бажання досліджувати світ і створювати власні альтернативні сценарії.
• Фентезі та наукова фантастика. Такі твори допомагають розширити межі уяви, адже у них відсутні обмеження реального світу. Дитина вчиться думати нестандартно, придумувати нові світи та можливості.
• Книги з інтерактивними елементами. Це можуть бути книги-загадки, енциклопедії з доповненою реальністю або творчі збірки завдань. Вони мотивують дитину до активного мислення та участі в процесі.

Сент-Екзюпері А. де. Маленький принц / А. де Сент-Екзюпері ; [пер. із франц. Туан Ань Нгуєн]. – [Харків] : Ранок, [2024]. – 112 с. : тв. – (Бібліоманія).

«Маленький принц» розповідає про пілота, який опинився в пустелі, лагодячи свій літак, доки одного дня він не зустрічає хлопчика – Маленького принца. Хлопчик розповідає пілоту багато історій про свою чарівну подорож зі своєї маленької планети та про зустрічі з різними дорослими.

Історія зосереджується на тому, що дорослих цікавлять лише цифри або маловажливі життєві справи, яких Маленький принц не може зрозуміти. Історія підкреслює, як більшість дорослих втрачають такі прості речі в житті, як дружба, кохання, мрії та краса світу, тому що вони занадто зайняті здобуттям багатства та влади. Їх обманом змушують повірити, що цифри, ціни та гроші важливі, а без них життя не має сенсу.

Завдяки своїм стосункам із Маленьким принцом пілот знову починає малювати, і картини надзвичайно чарівні. Ілюстрації до казки робив сам Антуан де Сент-Екзюпері.

Рутківський В. Джури козака Швайки : [роман] : / В. Рутківський. – [19-тє вид.]. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, [2023]. – 337 с. : тв.

Серія книг Володимира Рутківського «Джури» – це захоплива історично-пригодницька тетралогія, яку рекомендують як дітям, так і дорослим. Рецензії відзначають динамічний сюжет, яскравих персонажів, багату мову з прислів'ями та прислівниками, а також розкриття важливих тем, як-от патріотизм, дружба, зрада та боротьба добра і зла. Книги пропонують читачам поринути в атмосферу історичної України, дізнатися про козацькі часи, навчитися військової справи та життєвої мудрості.

Функе К. Чорнильне серце : [трилогія «Чорнильний світ» : Кн. 1] / К. Функе ; пер. з нім. О. Логвиненко. – Вінниця : Теза, 2012. – 576 с. : тв.

«Чорнильне серце» Корнелії Функе є першим романом у «Чорнильній трилогії». Ця фентезі-трилогія, що розповідає про пригоди дівчини Меггі та її батька-палітурника, складається з трьох книг: «Чорнильне серце», «Чорнильна кров» та «Чорнильна смерть».

Меґґі обожнює казки, але відтоді, як її мати загадково зникла, батько чомусь не читає дівчині вголос…

Та настає день – і батькові доводиться розкрити доньці таємницю: коли він читає вголос, слова оживають, а лихі персонажі сходять зі сторінок історії в реальний світ. І вже скоро Меґґі – разом з батьком і тіткою Елінор – потрапляє в такі пригоди, про які досі читала лише в книжках…

Чи вдасться Меґґі переконати автора переписати книжку й долі героїв? А головне – чи зможе дівчина відшукати матір?

АНАСТАСІЯ ФОМІЧОВА

«Соціально свідома література»: українка здобула французьку премію імені Андре Мальро

«Я маю велику честь оголосити, що Volia отримала премію Андре Мальро, яка щороку присуджується за твори, присвячені людській долі, написані французькою мовою», – сказала Фомічова.

Українська письменниця, політологиня та колишня бойова медикиня парамедичного батальйону «Госпітальєри» Анастасія Фомічова стала однією з переможців французької літературної премії імені Андре Мальро.

Фомічову відзначили за книжку «Воля. Доброволиця в українському опорі» (Volia: Engagée volontaire dans la résistance ukrainienne) у номінації «Соціально свідома художня література».

Анастасія Фомічова – політологиня, письменниця, колишня парамедикиня «Госпітальєрів». Народилася у Києві, виросла у Франції. Її дослідження та публікації здебільшого стосуються зв’язків між війною, недержавними структурами, олігархами, корупцією та інституційною трансформацією Української держави.

У 2017 році вона приєдналася до батальйону «Госпітальєри» – волонтерської організації, яка евакуює поранених із передової в Україні. З початком повномасштабного вторгнення призупинила навчання в докторантурі та повернулася в Україну, аби взяти участь в обороні країни.

«Воля. Доброволиця в українському опорі» (Volia: Engagée volontaire dans la résistance ukrainienne) вийшла у вересні 2025 року у французькому видавництві Grasset французькою мовою. «Воля» – українське слово, яке не має відповідника у французькій мові, але яке можна перекласти як "бажання" і "свобода". Це слово втілює в собі рішучість цілого народу і є лейтмотивом розповіді, яку Анастасія Фомічова подає нам тут. Про участь авторки в українському опорі, а також занурює читачів у коріння війни між Україною та росією, що триває вже понад століття. Через її особисту та сімейну історію постає насильницька спадщина СРСР: Голодомор – великий голод, організований Сталіним, який вбив мільйони українців, механізми радянської номенклатури, до якої належав дід Анастасії, і, звичайно, Чорнобильська катастрофа, яка змусила її матір виїхати до Франції в 1990-х роках. Це прониклива і жахлива історія, яка звучить як борг перед тими, хто пожертвував собою, щоб Європа залишилася вільною», – йдеться в анотації.

Премія імені Андре Мальро щороку відзначає художній твір, присвячений людському буттю, написаний або перекладений французькою мовою, а також за есе про мистецтво, опубліковане протягом року або в процесі публікації.

Лауреати отримують грошову винагороду в розмірі 1933 євро – число, що символічно відсилає до 1933 року, коли Андре Мальро отримав премію Гонкур за роман «Людська умова» (La Condition humaine, Gallimard). Спеціальна відзнака журі не є грошовою.

«Створення літературної премії імені Андре Мальро – це спосіб увічнити пам’ять цього видатного письменника, чия творчість і далі є джерелом світла, прозрінь і громадянської відданості. Разом із постаттю Андре Мальро ми вшановуємо цінності незаангажованості та художньої творчості, що утверджують сенс людської умови», – зазначили журі.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Майк Йогансен.1895, 28 жовтня – у Харкові народився Майк (Михайло) Йогансен – письменник, поет, перекладач, автор першого українського бестселлера, один із засновників ВАПЛІТЕ.

По батьківській лінії був чи то шведом, чи то норвежцем, чи то латишем. По матері походив зі старобільського козацького роду Крамаревських. «І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою,– пише Йогансен у «Автобіографії», опублікованій 1929-го у альманасі «Літературний ярмарок». – Мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Року 1918-го спробував писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше». Вільно володів англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, скандинавськими, майже усіма слов’янськими мовами, знав старогрецьку та латину.

Навколо Майка Йогансена гуртувалися талановиті митці – Юрій Яновський, Микола Бажан, Юрій Смолич, Василь Еллан-Блакитний. Близькі стосунки пов’язували його з Миколою Хвильовим та Володимиром Сосюрою. Дружба з Олександром Довженком зав’язалася зі спільного захоплення полюванням та рибалкою.

Був вправним гравцем у більярд. Відпочиваючи з друзями, задля розваги вирішили заключити парі на «ганьбу». Володимиру Маяковському-затятому більярдисту, який програв, довелося лізти під більярдний стіл і звідти декламувати вірші.

1925-го вийшов пригодницький роман Майка Йогансена під псевдонімом Віллі Вецеліуса «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», який мав шалену популярність. Кожний розділ роману виходив окремим випуском. Цьому твору судилося стати справжнім бестселлером, бо протягом року загальний наклад книжок становив сто тисяч примірників.

У цей час Майк Йогансен відкрив для себе кіно. З Юрком Тютюнником вони написали сценарій фільму «Звенигора». Стрічку знімав Олександр Довженко. Він вніс зміни до сценарію, тому Йогансен відмовився від авторства. Після цього згасає їхня дружба.

Йогансен звертається до сюжетного вірша, балад, віршованих оповідань, нарису, поєднання прози та поезії, містифікації. Відчуваючи власну загибель, 1920-го він написав вірша «Я знаю: загину».

У дахiв iржавiм колоссю

Никає мiсяць кривавий,

Удосвiта серп укосить

Молоду зiв'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке,

Як виють собаки на мiсто

Гей кликом тисяч i тисяч!

Я знаю: загину високий,

В повiтрi чистiм i синiм.

Мене над мiстом повiсять:

Зорi досвiтнiй в око,

В холодне око дивитись.

18 серпня 1937-го о 16-й НКВСівці заарештували Майка Йогансена за звинуваченням в діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу. На допитах письменник тримався гідно: «Я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист, – свідчив Йогансен на допиті 16 жовтня 1937-го, – Що саджають людей безневинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».

Майка Йогансена розстріляли 27 жовтня 1937-го у Києві. Тіло було таємно поховане у Биківнянському лісі.

Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію : вибрані твори / М. Йогансен. – Київ : Знання, [2016]. – 190 с. : тв. – (Скарби).

У цій книжці ви знайдете твори, які стали візитівкою Йогансена, – іронічний, пародійний роман «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», ключовий для розуміння творчого підходу автора текст «Як будується оповідання» та вибрані поезії.

Це тексти справжнього літературного експериментатора. Його мета — розхитати наші уявлення про те, якою має бути література, і, з одного боку, занурити читача в мистецьку гру, а з іншого – показати, яке естетичне задоволення можна отримати від цих експериментів.

Свого часу він зізнався читачам, що ніколи не зупиняється перед тим, аби порушити ще одну традицію. Це і визначило стиль його творчості – ламати правила та з їхніх уламків витворювати нову поетику.

Іван Карпенко-Карий. Народився 29 вересня 1845 в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (Херсонщина). У сім’ї управителя поміщицького маєтку Карпа Тобілевича. З цієї творчої родини походили – Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський.

Навчався Бобринському повітовому училищі, яке в 1859 році закінчив на «відмінно». Іван Тобілевич отримав посаду писарчука в 14 років, а згодом його підвищили до канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, ще пізніше – до столоначальника у кримінальній частині.

Протягом 23 років був чиновником і довгий час був секретарем міської поліції в Єлисаветграді, звідки був звільнений і засланий 1883 за постачання паспортами революціонерів.

З 1860-их років приймав активну участь у театральному житті. Він був членом різних театральних груп, на основі яких і утворився театр корифеїв. Саме Карпенко-Карий був одним із його засновників.

У 1880-і роки грав у трупі М. Л. Кропивницького, з 1883 року став писати драми українською мовою. У 1886 році в Херсоні вийшла збірка його драм: «Бондарівна», «Хто винен?» І «Розумний и дурень». У 1887 році була видана його драма «Наймичка» (в Херсоні), в 1891 – «Мартин Боруля» (надруковано в «Зорі»).

Перевага його драм – жвавість, цілісність характерів і хороша мова.

У 1900-1904 рр. письменник створив свою трупу. Сам грав переважно комедійні ролі.

1906 – захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.

15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

Карпенко-Карий І. Безталанна : драма в 5-ти діях / І. Карпенко-Карий // Карпенко-Карий І. Вибрані п’єси. – Київ : Дніпро, 1976. – С. 69-121.

Події драми розгортаються у XIX столітті, в українському селі. Точного географічного розташування села не вказано. Час дії – невизначений період протягом XIX століття, що дозволяє зосередитися на універсальних проблемах людських взаємин та морального вибору. Історичний контекст відображає тогочасні соціальні умови українського села, де норми моралі та суспільні стереотипи мали значний вплив на життя людей.

Драма «Безталанна» розповідає про складні взаємини між селянами Гнатом, Варкою та Софією. Гнат, палко закоханий у Варку, одружується з Софією, яку не кохає. Його ревнощі та гордість, а також метання між двома жінками, стають причиною внутрішніх страждань. Софія, його дружина, терпляче зносить його ставлення, але відчуває глибоку зневіру. Стосунки між Гнатом і Софією поступово загострюються, переростаючи у непорозуміння та емоційні спалахи. У кульмінаційний момент, під впливом неконтрольованого гніву, Гнат завдає Софії смертельного удару. Драма завершується загибеллю Софії, оплакуванням її батьком Іваном та усвідомленням Гнатом трагічних наслідків своїх вчинків, що робить його трагічним вбивцею. Твір показує, як сліпі почуття та нездатність керувати емоціями можуть призвести до непоправної трагедії.

Григорій Квітка-Основ'яненко. Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова у дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім – Основ’яненко). Спочатку навчався вдома, а потім – у Курязькій монастирській школі. У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.

У 1801 р. він став послушником монастиря. Але через чотири роки повернувся на військову службу. У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.

У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Протягом 1817-1828 рр. Григорій Квітка чотири рази переобирався предводителем дворян Харківського повіту.

З 1827 р. почав писати прозу і драматургію. Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р. У 1837 р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Гры- цьком Основьяненком». У 1840 р. Григорій Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника. Письменник помер 20 серпня 1843 р., похований у Харкові.

Літературознавець М. Зеров писав про письменника: «Квітка – друга велика, поряд з Котляревським, постать в українській літературі 20-40 рр. XIX віку, творець української повісті – психологічної, витриманої в сентиментальних тонах, і жанрово-анекдотичної, де він талановито дотримується лінії народного гумору».

Григорій Квітка, який узяв собі псевдонім Грицько Основ’яненко, сучасник автора «Енеїди», створив нову українську прозу, розвинувши в ній тенденції сентименталізму, а також і гумору. Він успішно виступив і в жанрі комедії – відомі його п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик».

Прозову спадщину Квітки-Основ’яненка умовно можна поділити на дві групи. До сентиментально-психологічних повістей належать «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», «Добре роби, добре й буде», «Перекотиполе», «Божі діти» та ін. У другу групу входять «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Конотопська відьма», «Пархімове снідання», «На пушення – як зав’язано», «Підбрехач», «Купований розум», «От тобі й скарб».

Автор «Марусі», як указував Франко, був письменником-новатором у європейському масштабі. Його новаторство світового значення йшло поряд з утвердженням і захистом нашого письменства. Проза Квітки-Основ’яненка пройнята духом побожності, християнської покори перед Божою волею. Звідси її дидактизм, повчальний характер. Автор роздумує над людською долею і промислом Божим; розповідь розпочинається і переривається дидактичними й насамперед релігійними роздумами та зверненнями.

Як фундатор української прози, Григорій Квітка-Основ’яненко виявився письменником дуже широкого мистецького діапазону. В його спадщині й елементи сентименталізму, і те, що називають реалістичним способом зображення життя, і синтез мистецьких тенденцій минулого (бароко, бурлеск). Він творчо переробив і поставив на небувалу висоту традиції «химерного» мистецтва слова. Був поетом душі свого народу, глибинно увібравши у свою творчість його пісні, думи, звичаї.

Квітка-Основ'яненко Г. Конотопська відьма / Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. – Київ : Школа, 2006. – 272 с.

«Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка – це гостра, смішна і водночас сатирична повість, яка, здавалося б, торкається містичних тем, але насправді піднімає глибокі соціальні питання. У центрі сюжету – конотопський сотник Микита Уласович Забрьоха, людина недалека і зарозуміла, яка через свою дурість і жадобу влади потрапляє у низку комічних і водночас повчальних ситуацій.

Автор майстерно обіграв народні вірування у відьом, підсилюючи повість яскравими образами українського села та іронічно зображуючи тогочасну владу. Через пригоди сотника і писаря Пістряка Основ’яненко показує, наскільки абсурдними можуть бути люди, наділені владою, і як їхні особисті вади призводять до смішних і трагічних ситуацій. «Конотопська відьма» висміює людську тупість, забобонність та безвідповідальність, що робить її актуальною і сьогодні.

Повість читається легко і весело, але залишає після себе важливий осад про природу людських вад та їхні наслідки, що і є основною силою цього твору.

РАДОМИР МОКРИК

1958 року молодий український поет Дмитро Павличко видав збірку «Правда кличе». А в ній вірш «Коли помер кривавий Торквемада». Поміж усіх рядків поезії є той, в якому закралася очевидна алюзія на смерть Сталіна: «Що здох тиран, але стоїть тюрма!». Така публікація стала можливою тільки через послаблення тоталітарних лещат, і аж на п’ятому році після смерті комуністичного диктатора. Однак вірш Павличка знаковий, радше, іншим – дослідники вважають, що саме від нього варто починати відлік феномену, який називають «шістдесятництвом». Навесні 2023 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книга Радомира Мокрика з назвою «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники». Масштабна, деталізована й захоплива.

Радомир Мокрик – український історик і культуролог зі Львова. У 2021 році у Карловому університеті в Празі він захистив дисертацію про шістдесятників. А згодом задумався про те, щоб написати книжку. Спочатку видавці на його пропозицію крутили носом. Аж поки Радомир не прийшов до Івана Малковича. Того, вочевидь, підкупили слова науковця про те, що так на цю тему ще ніхто не писав. Не помилився ні один, ні другий: перший тираж книжки розійшовся за тиждень і текст книжки – це, справді, жива й динамічна історія.

Мокрик Р. Бунт проти імперії. : українські шістдесятники / Р. Мокрик. – Київ. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023. – 416 с.

Читаючи «Бунт проти імперії», найперше, що звертає на себе увагу: перед тобою не нудні погруддя, які підглядають за перехожими з пам’ятних дошок на будинках чи запишано красуються на сторінках шкільних підручників. Мокрик описує своїх героїв, як живих людей, які бояться, сумніваються, сперечаються і наважуються. Світлини, якими ілюстрована книга, вдало доповнюють це враження. На них красиві, стильні, усміхнені й закохані чоловіки й жінки, на яких хочеться дивитися. Якщо досі не маєте цієї книги, то зайдіть в книжкову крамницю, знайдіть «Бунт», відкрийте, наприклад, на 186 сторінці й гляньте на фото Марти Ленець з Іваном Дзюбою.

«У цій книжці під терміном «шістдесятники» розуміємо передусім саме «компанію друзів», когорту молодих людей, плеяду інтелектуалів, яка вела активну культурну діяльність на зламі п’ятдесятих і шістдесятих років минулого століття, була пов’язана особистими контактами та об’єднана спільними цінностями, сформованими за однакових або схожих історичних обставин».

КНИГИ ПРО ВІЙНУ

«Чужа-своя-рідна»: література про війну, яка постукала в двері кожного

На жаль, війна стала новою нормою життя для українців. А отже, оповідання про війну та людей – лише фіксацією історії, спробою не забути про страшні часи для всієї країни. Повномасштабне вторгнення росії в Україну торкнулося кожної родини. У Херсоні, Харкові, Києві та області, на сході та заході України. Від териконів до карпатських гір. Саме тому, оскільки біль великий та всеосяжний, представники мистецтва ведуть дискусії щодо доречності зараз писати та видавати художню літературу про війну.

Думки різні, проте, той емоційний коктейль, вкладений у написання історій про війну саме зараз, а не після перемоги, справить сильніші враження на читача.

Феофанова І. Чужа – своя – рідна : [коротка проза] / І. Феофанова. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. – 168 с.

Історії про життя і війну

У збірці містяться 8 новел про звичайних українських жінок, життя яких перевернулось догори дриґом від початку повномасштабного вторгнення. Героїні живуть у різних місцях, мають дітей, коханих, багато книжок, проте плин життя змінюється 24 лютого.

Збірку відкриває оповідання «Чужесранка», в якому Марина, мати з двома дітьми, тікаючи від окупації у Бучі, приїжджає до родичів у село. Проте й на нього незабаром росіяни матимуть великі плани. Чи зможе жінка врятувати життя не тільки своїх дітей, а й мешканців усієї Калинівки? Дізнаєтесь в новелі.

Ірина Феофанова написала історію й про стосунки підлітків («Між нами війна»), які почались 23 лютого у Миколаєві та завмерли посеред бойових дій. Вона – у Німеччині, він – в селі, яке окупували росіяни. Між ними війна, відстань та біль, який герої пронесуть з собою крізь все життя. Хтось – моральний. Хтось – фізичний.

У збірці є й "мононовели" – історії на 2-3 сторінки, в яких авторка обмежується однією героїнею та її долею. Наприклад, у новелі «Гештальти» ми познайомимось з жінкою-планувальницею, яка вірила та готувалась до повномасштабної війни. Проте життя не завжди йде за планом, а інколи в останній момент підкидає жорстокі виклики.

Особливе ж місце у моєму серці посіла остання новела «Чужа-своя-рідна». Чому саме вона? Все просто. Вперше за всю читацьку кар’єру в оповіданні я зустріла згадування про київський мікрорайон Виноградар, де я живу від самого народження. У березні росіяни активно обстрілювали околиці Києва, коли стояли у передмісті. Так було зруйновано кілька п’ятиповерхівок через дорогу від мого дому.

Героїня оповідання розповідає: «Я здивувалась: а в Києві хіба не стріляють? Подумала, може, я неправильно розумію, все ж інша мова, а я в Польщі тільки другий день. Але господиня наполягала: у Києві наче ж не так гаряче. Ну, можливо, як порівнювати з Маріуполем – не так. Але особисто для мене – гаряче. Я хотіла було розповісти їй про мій будинок на Виноградарі, вона напевне бачила ті фото – одної стіни будинку немає, наче хто взяв і зрізав, лишилися самі меблі й полички з книжками на вцілілій стіні».

Історії на вечір

8 новел динамічні та лаконічні. Цьому сприяє авторський стиль, що в мінімальну кількість слів вміщує максимум змісту. Зазначу: оскільки новели художні (хоч і мають чимало збігів з реальними подіями на початку повномасштабної війни), то й читаються вони більше як історії, за якими СТБ міг би зняти цікавий та якісний український серіал на 8 епізодів. Для когось це буде плюсом. Комусь захочеться відтягнути час до читання художньої літератури про війну, яка й досі триває. Я сприймаю збірку «Чужа-своя-рідна» як якісний приклад короткої прози про війну, яка показує героїв у різних життєвих обставинах, але з єдиною проблемою – абсолютно жорстоким та безпідставним вторгненням до їхніх домівок.

Кому НЕ варто читати збірку «Чужа-своя-рідна»

Зазвичай легше підібрати категорію читачів, для яких буде цікава та чи інша книжка. У випадку зі збіркою Ірини Феофанової хочеться виокремити читачів, для яких описане у книжці може бути занадто травматичним.

Отож, кому не варто читати збірку:

• Людям, які пережили втрату близьких за час повномасштабного вторгнення
• Попри легкість та динамічність текстів авторки, самі історії описують травматичні події для кожного українця. Особливо болісними вони будуть для тих, хто переживає втрату близьких унаслідок війни.
• Читачам, які не готові до художньої літератури про війну
• Відчуваєте неготовність читати про війну? Відкладіть історії на потім. Чимало світової воєнної класики набуло популярності вже після завершення війни.

УКРАЇНСЬКА МОВА

Засвоєння правил іноземної чи рідної мови, вдосконалення мовних навичок потребує часу. Проте з правильними книжками опановувати нове стає легше. У цій статті базові запропоновані книги для розвитку мовлення, написані філологами, поліглотами, справжніми майстрами слова, які пропонують різні підходи та методики навчання.

Частина цих книжок присвячена темі вдосконалення української мови, її особливостей.

Цікавинки української мови: про них варто дізнатися

Наступні книги у добірці розкривають красу української мови, сприяють збагаченню словникового запасу, допомагають засвоїти базові правила граматики й вдосконалити свої ораторські навички. Вони принесуть практичну користь усім читачам, які щиро зацікавленні у цій темі.

«Новий український правопис в ілюстраціях. Правила – легко та швидко», Марина Коновалова.

Потрібно швидко зорієнтуватися у новому правописі й тримати базові правила «під рукою»? Використовуйте «Новий український правопис в ілюстраціях. Правила – легко та швидко». Цей посібник містить лише найважливішу інформацію, а запам’ятовуванню посприяють чудові ілюстрації та комікси. Такий формат чудово підходить учням та студентам, але стане у пригоді й на робочому місці, вдома при написанні будь-яких текстів.

«Моя українська вільна. Спілкуймося легко!», Юлія Данчук.

Для збільшення словникового запасу з української мови та покращення мовних навичок можна використати змістовний посібник Юлії Данчук «Моя українська вільна. Спілкуймося легко!». Він допоможе позбутися найпоширеніших помилок, користуватися питомими словами й висловами, щоб не вдаватися до суржику та кальки. Ви також дізнаєтесь про складні випадки вживання окремих слів, аби вільно й доречно вживати їх щодня.

Демська О. М. Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга / О. М. Демська. – Харків : Vivat, 2024. – 304 с.

1876 року у Страсбурзі ухвалили Емський указ, він забороняв друкувати книги українською мовою. У Бад-Емсі 2022 року українська отримала статус офіційної мови Європейського Союзу.

Книжку «Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга» радимо читачам, які прагнуть знати історію української мови на глибшому рівні, дослідити її історію. Авторка, авторитетна українська мовознавиця Орися Демська, розповідає про українську мову від її витоків аж до нашого часу, зокрема, про розвиток всупереч численним перешкодам з боку російської імперії, взаємодію з іншими мовами. А ще про формування національної ідентичності через мову.

У цьому виданні також містяться посилання на праці провідних українських філологів. Шукаєте, які книги читати, щоб гарно говорити? Можливо, таке детальне мовне дослідження провідних фахівців стане корисним і натхненним у цій справі.

А як кажуть у Вас? : словник мовного розмаїття / Т. Береза. – Львів : Апріорі, 2021. – 304 с.

«А як кажуть у Вас? Словник мовного розмаїття» – цікаве видання для тих, хто прагне дослідити українську мовну культуру. Чому рідну мову неможливо ідеально вивчити до кінця? Бо вона настільки багата й різнобарвна, що досліджуючи різні частинки України, ви будете щоразу дізнаватися нові слова й вислови. Такі приклади мовного розмаїття зібрав у цьому виданні Тарас Береза.

«Українська мова для іноземців», Іван Ющук, Юлія Бондарчук, Олександра Мушкудіані.

Українська мова для іноземців» – видання для тих, хто добре знає англійську мову й прагне вивчити українську. Це корисне джерело для поповнення словникового запасу, вивчення граматики та фонетики української мови. До слів і фраз наведено переклад англійською мовою й навпаки, правила доповнені прикладами, дібрані вправи для кращого засвоєння матеріалу.

ПІДЛІТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Якщо вірити сучасному філософу Паскалю Брюкнеру, світом блукає привид тиранії. Тиранії каяття. Мова про відчуття провини, яке мучить мешканців заможного й успішного заходу за всі свої минулі гріхи від колоніалізму до фашизму. І от сьогодні, живучи в добробуті, частина європейців відчуває мазохістське розкаяння за все, скоєне своїми пращурами. У дитліті існує аналогічний феномен – тиранія проблемних тем.

Мова про незручні й часто замовчувані питання булінгу, наркотиків, зґвалтування, невиліковних хвороб. Якщо ці теми не стосуються нас безпосередньо, їхня присутність в медіа та літературі викликає відчуття незручності та провини перед усіма, з ким це трапилось. Безумовно, проблемні теми потрібно порушувати серед дорослих і дітей. От тільки важливість цих тем створює незручну ситуацію, коли книжки про них оцінюють не лише за їхні художні якості, а й накидають балів за проблемність.

При цьому саме дитліт, фантастика й фентезі – це вдала територія для проговорювання усіх складних тем. Скажімо, можна не знати про класиків Джозефа Геллера чи Луї-Фердінана Селіна, які осмислювали війну. Зате всі точно чули, читали й люблять «Володаря перснів» і «Мумі-тролів». Навіть якщо ніколи не задумувалися, що ці історії про те саме. Тож давайте розбиратися, як жити під тиском літературної тиранії каяття і як можна створити гарну книжку, обійшовши нав’язливу мелодраматичність проблемних тем.

Матолінець Наталія. Гессі : роман / Н. Матолінець. – Харків : Vivat, 2018. – 416 с. : тв. - (Книжкова полиця підлітка).

Що робить фантастика й фентезі з травматичним досвідом своїх героїв? Зміщує читацьку увагу із самої проблеми на описуваний світ і працює з нею так само, як підсвідомість зі сном – вибудовує навколо травми фантасмагоричний мікс з образів.

У головної героїні роману Наталії Матолінець Гессі не так давно помер брат Аїден, і, на відміну від своїх батьків, сестри та більшості інших героїв книжки, дівчина ніяк не може змиритися зі своєю втратою. Саме так одним реченням можна було б описати підлітковий роман «Гессі», якщо зняти з нього дві привабливі обгортки – ретро-атмосфери (що так нагадує омріяну австро-угорську) та присутнього в романі фантастичного світу. Тож головні проблеми книжки – це корисна начинка, подана в солодкій ретро-фантастичній оболонці.

Відчайдушне небажання Гессі забувати брата призводить до того, що межі між світами живих і мертвих тоншають і дозволяють героїні зазирнути по той бік та ще й отримати з посмертя кілька казкових дарів. Це ретро-камера, яка робить сфотографованих на неї людей щасливими; таємнича книжка, яка описує пригоди її брата в потойбіччі, а третім подарунком стає загадковий і примарний друг, який з одного боку щось знає про Аїдена, а з іншого – змушує дівчину відволікатися від смутку за померлим і віддаватися романтичним фантазіям про цього живого незнайомця. І попри те, що це нагадує типову казкову поміч від потойбічних істот, в отриманні цих подарунків є й дещо від мелодраматичного передбачливого залишання записочок із завданнями від героя, який знає, що незабаром помре.

До речі, у романі є ще одна постать, яка також тримає зв’язок із фантастичним потойбіччям – це наречена Аїдена.

Тож маємо двох дівчат, які важко переживають смерть важливої для них людини і які так чи інакше вступають у зв’язок зі світом мертвих.

Зрештою, брат Гессі має благословити обох дівчат на щасливе життя без нього і зі свого боку робить все можливе, щоб живі відпустили мертвого. Хоча, звісно, це не просто для кожного з них.

І якщо фантастична лінія – це перша обгортка, що маскує травму дівчини, другою стане атмосфера книжки. Тільки уявіть, якою песимістичною могла б бути лінія Гессі, якби не яскрава реальність її життя: постійні відвідування цукерень, танці, подорожі за кордон, дозвілля в книгарні, а також безперервні любовні інтриги та флірти сестри Гессі та її самої. Здається, авторка зробила все для того, щоб шарм австро-угорської казки не відпускав нас ні на мить. Щоправда, вона робить це дуже мудро, переносячи всі імперські декорації з реального минулого у фантастичний світ – навіть назви країн, що у книзі змінені на вигадані, засвідчують: весь світ «Гессі» – це така сама красива вигадка, як і австро-угорський міф про золоту добу нашої історії. Зрештою, цілком аналогічна атмосфера «Фелікс Австрії» Софії Андрухович – не менша фантастика, ніж солодкі лампові декорації «Гессі».

Та сама мелодрама

Гридін С. Дорослі зненацька : [повість] / С. Гридін. - Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. - 144 с.

Книжка «Дорослі зненацька» – це приклад того, як проблемна тема цілеспрямовано перетворює підліткову книжку на мікс соціальної реклами й мелодраму. Як можна здогадатися з назви, повість крутитиметься навколо раптового дорослішання підлітків через несподівані обставини, а саме через незаплановану вагітність.

Герой цієї книжки, Тимоха, попри свій 15-річний вік, достатньо дорослий. Він живе без батька, ходить на роботу, зрідка робить послугу школі, відвідуючи бодай третину уроків у ній. А ще герой має просто таки суперздібність затягати до ліжка незнайомих дівчат: вони буквально самі стрибають на хлопця і тягнуть у як навмисне підготовані для цього порожні квартири. Хлопчача аудиторія, на яку, очевидно, книжка й була розрахована, мала б радіти такій гіперболізації. Однак ефект від феєричних дорослих і сексуальних сцен псує мова: Тимоха говорить і близько не як сучасний сильний і незалежний тінейджер.

Скажімо, слово тролити автор бере в лапки (добре хоч у примітках не пояснено значення слова, що інколи в таких випадках люблять робити зі сленгом), і з рештою лексики хлопця все теж не набагато краще. Та й сцени палкого підліткового сексу м’яко кажучи заблюрені. А всі привабливі напівнатяки на еротику ведуть нас до того, що дівчина, з якою зустрічається герой, вагітніє від одного необачно не захищеного сексу. Але Тимоха (який не без психологічних дитячих травм) доходить до думки, що вже достатньо дорослий, щоб вирішити все і за себе, і за дівчину, і за їхню потенційну дитину.

Тема підліткових абортів розкрита так, що виникає питання до автора, а чи не думав він видати повість в сусідській Польщі. Особливо це кортить спитати в момент, коли 25-річна героїня книжки після свого аборту дивиться на 15-річну дівчину, яка від аборту відмовилася, із замилуванням і ледве не із заздрістю. Та й, до слова, здається вагітній героїні ніхто не дав змогу самій подумати, а чи правильний це для неї крок. Зате читачі отримують не один мелодраматичний поворот і змогу побачити, як би виглядала підліткова родинна ідилія на практиці (охочих погратися в Ромео та Джульєтту серед підлітків не бракує й досі). А от хлопці отримують добрячу соціальну рекламу про користь презервативів і те, що буде з усіма, хто хоч раз у житті вирішить ними знехтувати.

Повноцінний міфологічний світ

Петросян Маріам. Дім, в якому... : роман / М. Петросян ; пер. М. Кіяновської. - Київ : Книголав, 2019. - 480 с. : тв. - (Полиця бестселер).

Взявши за основу роману життя в інтернаті для дітей-інвалідів, вірменська авторка Маріам Петросян перетворює незручний для суспільства простір на унікальний і майже фантастичний всесвіт зі своєю географією та міфологією.

«Дім, у якому» – це полотно перевернутого світу, справжнє соціальне задзеркалля, куди жодна Аліса навряд чи з власної волі колись наважиться зазирнути. Це закритий простір, усі мешканці якого є нетиповими й «ненормальними». Певно, це й спонукає дітей інтернату зробити відірваний від реальності Дім своїм альтернативним мікросвітом, у якому діють геть інші норми й закони, ніж у світі звичайному. Життя в інтернаті організоване за принципом первісних зграй, у яких є вожак і свої традиції. Як і в давньому світі, тут є ритуальна практика розповідати по колу власні казки (тобто історії про минуле Дому). А всі алкогольні досвіди героїв подано як прадавні шаманські практики: з їхньою допомогою дітям вдається вийти за межі свого буденного досвіду, щоб, скажімо, втілившись в тілі кота, хоча б таким чином відчути, як воно – мати ноги.

А оскільки ніщо в Домі не називається звичними іменами, читачів залишають у стані казкового очуднення до останньої третини тексту.

Книжка подає прізвиська, а не прізвища, міфологічні назви й описи місць і подій, а не те, що за цим ховається. Тобто читачів – не втаємничені – мають разом із новачками чекати доки, їм не дозволять пройти своє випробування на мужність і розібратися, що воно за Найдовша Ніч, про яку у Домі ходять легенди, і що взагалі коїться в цьому всесвіті.

І якщо ми вже згадали, що Дім – це соціальне задзеркалля, буде доречним сказати, що згідно з усіма первісними уявленнями за світом навпаки зазвичай ховається посмертя. Діти Дому невидимі для суспільства, а отже, все одно що мертві для нього. Тому про все, що відбувається за зачиненими дверима таких інтернатів говорити у звичний спосіб не можна. Тож читачам доведеться змиритися зі своєю роллю чужинців у цьому фантастично-моторошному світі й мовчки зачудовано піддивлятися за метаморфозами й ритуалами Дому.

КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ'ЯТНИХ ДАТ ПОЛТАВЩИНИ НА 2026 РІК

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 17 жовтня 2025 року.

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 17 жовтня 2025 року.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2026 рік : довідкове видання / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 42 с.

ДИТЯЧА ТА ПІДЛІТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Сучасні теми в літературі для дітей та підлітків

Смаки дітей та підлітків в сучасній Україні суттєво змінилися за останні роки – війна, цифрова культура, соціальні зміни вплинули на вибір тем і героїв.

Ми пропонуємо добірку сучасних українських книг для дітей і підлітків, які варто прочитати.

Теми, які прослідковуються в цих книгах

· Емоційне здоров’я, психологія.
· Поєднання пізнавального з художнім стилем.
· Символізм, пригоди, іноді фантастичні або магічні елементи
· Актуальні теми війни, переселення, життя в нових обставинах.

Олійко Г. І ніякі це не вигадки! / Г. Олійко. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, [2024]. – 32 с. : тв.

Грася Олійко – молода, але вже відома українська ілюстраторка, яка малює переважно для британських видавництв, не перестає дивувати. Після пречудової і майже детективної книжки «Сукня для Марусі» вона написала і проілюструвала цілу збірку власних казкових історій! Грася створює їх для своєї маленької донечки і як юна мама дуже добре знає світ цих прекрасних вигадниць і вередульок...

Ілюстрована книга – добрий формат для малих, поєднує художнє з яскравим візуалом.

Данилюк І. Пірнути в Київське море / І. Данилюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 168 с. : тв.

Літні канікули на Київському морі, заняття в школі вітрильного спорту, мрії про навколосвітню подорож на яхті – такими були щасливі будні Устима. Та одного дня в його життя увірвалася таємнича сила й заходилася все руйнувати. Хлопця, що понад усе на світі боявся пірнати, раптом з головою накрило випробуваннями. Устим несподівано дізнався таке, про що ніколи й не задумувався, і завів знайомства там, де це взагалі ­неможливо.

Символічне, образне занурення в події чи почуття, Київ як простір переживань.

Бірзул О. Твоя книга про кіно / О. Бірзул. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 164 с.

Як з’явилося і еволюціонувало кіно? Як воно відзеркалює наші страхи і мрії, а також впливає на масову свідомість? Як працює сучасна кіноіндустрія? І які професії необхідні у кіновиробництві? Про усе це та багато іншого розповість «Твоя книга про кіно» від Ольги Бірзул, кураторки кінопрограм і культурної менеджерки. Та ще й порекомендує цікаві фільми до перегляду й розкаже, як створити власні колекції улюблених стрічок. Ця книжка точно прокачає ваші глядацькі навички та емоційний інтелект, надихне довідатися про кіномистецтво більше!

Поєднання пізнавального (про кіно) з художнім оформленням; цікаво, якщо подобається культура, мистецтво, кіно.

Гридін С. Не такий : повість для підлітків, які шукають себе / С. Гридін. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 175 с. : тв. – (Майже дорослі).

«Не такий» – повість сучасного українського письменника Сергія Гридіна про підлітка, який страждає від надмірної ваги та має купу пов’язаних із цим неприємностей, зокрема проблеми у спілкуванні з батьками та своїми ровесниками. Однак, коли ситуація зовсім заходить у глухий кут, хлопець починає докладати зусиль, щоб усе змінити. Письменник надзвичайно правдиво та щиро викладає найпотаємніші думки свого головного героя, оскільки сам у дитинстві потерпав від зайвої ваги і довгий час переймався цим, допоки не почав працювати над собою і не довів собі та іншим, що невирішуваних проблем не буває.

Повість про підлітка, який відрізняється від інших, але вчиться приймати себе.

Чернишенко В. Битва за місто / В. Чернишенко, Т. Копитова. – [2-ге вид.]. – [Київ] : ARTBOOKS, [2022]. – 36 с. : тв. – (Читати-класно!).

Зворушлива віршована книжка Володимира Чернишенка з яскравими ілюстраціями Тетяни Копилової стане для батьків справжнім помічником в обговоренні із малечею найболючіших тем війни.

Усередині прості коротенькі віршики, які легко запам'ятовуються, та великі ілюстрації, які можна довго розглядати. Герої книжки допоможуть дітлахам побороти страх, розкажуть про нашу боротьбу, важливість згуртованості і, звичайно, про перемогу. Ця книжка про те, що світло переможе темряву, а зло обов'язково буде покаране.

ВОЛОДИМИР ЧОРНИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Художник-воїн Володимир Чорний: повернення на Батьківщину

Володимир Чорний народився 27 березня 1976 року в місті Кропивницький. У 1994 році закінчив СПТУ №8 за спеціальністю художник-оформлювач. Того ж року пішов на строкову службу в армії. Із 2005-го по 2011-й навчався в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в майстерні станкової графіки професора Андрія Чебикіна. Отримав звання магістра за спеціальністю художник-графік, дослідник, викладач. Брав участь у численних художніх виставках по всій Україні. Був художником-декоратором у фільмах «Брама» (реж. Володимир Тихий, 2017), «Ефір» (реж. Кшиштоф Зануссі, 2018), «Наші котики» (реж. Володимир Тихий, 2020), «Віддана» (реж. Христина Сиволап, 2020), «ШТТЛ» (реж. Едді Уолтер, 2022), «Памфір» (реж. Дмитро Сухолиткий-Собчук, 2022), «Залізні метелики» (реж. Роман Любий, 2023). Був художником-постановником та художником-декоратором у кліпах гуртів «Океан Ельзи», «DREZDEN», «Соня Кей», «ТНМК», рекламі «Apple airpods», «Reno» тощо.

Із початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем у ЗСУ. Загинув 9 травня 2023 року під час російського обстрілу позицій української армії в селі Невське Луганської області. Указом Президента України Володимиру Чорному присвоєно орден «За заслуги» III ступеня, посмертно.

Володимир Чорний з Кропивницького був відомим художником. Він працював художником-декоратором у десятках українських фільмів, серед яких «Памфір», «Залізні метелики» і «Наші котики», у кліпах для гуртів «Океан Ельзи» й «ТНМК». Та на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну він став на захист українського народу від загарбників.

Його кохана Олена Білецька розповіла про те, яким був Володимир, про що він мріяв та чому на його честь у Кропивницькому планують висадити гортензії.

Художник з позивним Кара

Олена Білецька і Володимир Чорний познайомилися і закохалися п’ять років тому у Києві. Пара підтримувала одне одного у роботі, завжди проводили вільний час разом, планували майбутні мандрівки. Володимир хотів якось привезти кохану у рідний Кропивницький, де він виріс, захопився мистецтвом, де робив перші кроки як художник.

Досі у фонді Музею мистецтв зберігається одна з його графічних картин «Обличчя Чорнобиля».

«Одна з перших наших спільних мандрівок – на Азорські острови. Там ми серед іншого побачили кущі гортензій, які були посаджені вздовж доріг. Ці гортензії дуже вразили Володимира: він постійно про них згадував», – поділилася Олена.

Володимир мріяв знайти час, який забирала робота, та знову займатися малюванням та гравюрами.

Та всі плани знищило повномасштабне вторгнення росії. У перший же день повномасштабної війни Володимир твердо вирішив, що стане на захист країни – і, як було у його характері, не відступив, поки не добився свого.

«У перші ж дні він пішов у центр комплектування, але йому сказали, що не можуть знайти його документи і відправили додому. Але ж це Вова: він тричі приходив, допоки не добився, щоб його зарахували до бригади», – згадує Олена.

У війську Володимир отримав позивний Кара, що перекладається з тюркської як «чорний». В армії Володимир завоював собі авторитет і повагу за тверде плече та сміливість. Показовим був один випадок, коли його підрозділу довелося відступати з позиції. Під шаленим обстрілом захисники і захисниці пробиралися через рівчаки і канали. Зупинятися було смертельно небезпечно, тож всі бігли швидко. Та одного побратима поранило – і він впав у воду. Володимир Чорний це помітив та попри небезпеку, повернувся за ним. Він зміг витягти побратима з води разом з його зброєю та винести з-під обстрілу.

На посаді головного сержанта він виконував і командирські обовʼязки. Його бригада захищала Марʼїнку, звільняла Лиман, тримали лінію оборони на напрямку «Сватово-Кремінна».

Своїй коханій Володимир зізнавався, що війна змінює пріоритети, і у нього також. Він мріяв, що після війни повернеться додому і буде займатися насамперед тим, що йому найбільше приносить задоволення, а не тим, що насамперед приносить заробіток.

«Він так і казав: після війни закину хоч на деякий час все і буду малювати. І про подорожі він мріяв – хотів побачити весь цей неймовірний світ», – поділилася Олена.

Робота над картинами і фільмами

До повномасштабного вторгнення Володимир Чорний створював картини у стилі графіки, гравюри.

Перші виставки його робіт були у 2006 році, і після продовжувалися – у Києві, на Рівненщині, у Івано-Франківську, у Кропивницькому. Він брав участь у всеукраїнському проєкті «ArtТериторія», у пленері «Кіровоградщина очима художників», долучався до всеукраїнських та міжнародних мистецьких акцій та конкурсів.

«Він був людиною енциклопедичних знань з історії, мистецтва. Він використовував метафоричність у своїх роботах, вкладав багатошаровість сенсів. Він створював роботи не просто для споглядання, а для "подумати”», – поділилася Олена Білецька.

Володимир закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури у Києві, після чого захопився кінематографом. Він працював художником-декоратором у десятках українських фільмів, серед яких «Памфір», «Залізні метелики», «Наші котики», «Віддана» та інші.

«З часом я зрозуміла, що його робота не тільки цікава, але й виснажлива: вони могли по три доби поспіль працювати на знімальному майданчику. Як група художників, вони приходили чи не першими, щоб підготувати сцени, а йшли чи не останніми. Та мене завжди захоплювало, як він з підручних матеріалів вмів створити декорації», – пригадує Олена.

Крім фільмів, Володимир Чорний працював над кліпами для музичних гуртів Океан Ельзи, Drezden, «Соня Кей», «ТНМК» та інших. Також він був художником-постановником для інших проєктів, працював над рекламними роликами для міжнародних компаній. Зокрема, компанії Apple, зйомки реклами якої відбулися у Києві.

Звісно, справа його життя – це візуальне мистецтво, яке важко було поєднати з військовою буденністю під час повномасштабної війни. Коли він доєднався до лав Сил Оборони, то малювати у нього не було можливості. Тож він повернув бажання творити у нове для себе русло – він писав оповідки з фронту.

«Він писав мені, своїм мамі та сестрі, друзям. Це короткі тексти, але глибокі. Часом з гіркою іронією, часом з важкими роздумами. Він писав їх у себе прямо на телефоні і відправляв їх нам повідомленнями», – розповіла Олена.

«Розвій мій попіл над Азорськими островами»

Жахлива звістка про загибель Володимира Чорного під час бою з російськими окупантами на Луганщині надійшла з фронту 9 травня 2023 року. В той день Олена Білецька написала на своїй сторінці у Facebook:

«Моє серце вирвали… Я кричала, не вірила, та це нічого не змінило – ти загинув. Я не могла повірити, як така чудова Суперлюдина може загинути? Діставай, будь ласочка одне із своїх 9-ти життів, вставай! Я досі кидаюся до телефону із слабкою надією, що побачу твій зелений кружечок в месенджері.

Кохаю тебе безмежно рідний. Вклоняюся твоїй звитязі і жертві своїм життям. Дякую за те, що жива. Вдячна за те, що боронив нас, боронив Україну. Не вірю, що тебе нема…».

Олена зізнається, що довго не могла оговтатися після загибелі Володимира. Та багато в чому їй допомагають родина Володимира, спільні друзі.

І рідні Володимира Чорного, і друзі підтримали Олену у її прагненні зберегти пам’ять про Володимира, розповісти про нього іншим, показати його талант. Вони разом створили виставку, де зібрані його графічні картини, гравюри у стилі офорт та лінорит, фотографії зі знімальних майданчиків, де він працював. Окреме місце у виставці займають тексти його оповідок з фронту, які зібрали у збірку «Кара мовчить».

Перша виставка пам’яті Володимира Чорного еспозиціонувалася у його альма-матер – НАОМА у Києві. Відвідувачі могли не тільки поглянути і перечитати роботи митця, а й послухати, яким він був від його коханої, від його рідних та друзів.

Ще за життя Володимир якось казав Олені, що якщо буде можливість кремувати його – то він хотів би, щоб його попіл розвіяли над Азорськими островами та іншими місцями, де вони подорожували і які його вразили. Зробити це саме так було неможливим, та Олена хоче іншим шляхом виконати прохання. Вона разом з друзями Володимира хочуть повезти виставку його пам’яті за кордон.

Ірина Требунських