"СВІЙ ГОЛОС ШАНУВАТИ ТРЕБА…"

ЗНАЙ НАШИХ

К. М. Тесленко

Кость Макарович Тесленко – вчитель і письменник, племінник класика української літератури Архипа Тесленка, народився 22 травня 1917 року в с. Мачухи Полтавського р-ну в родині вчителя музики. Його батько помер молодим, залишивши матір із трьома дітьми, Костеві було тоді лише три рочки. 

Змалку хлопчик вирізнявся жадобою до знань. Почав навчатися в школі на рік раніше від інших дітей, ходив до школи у сусіднє село, долаючи щодня немалий відрізок шляху. 1938 року Костянтин закінчив поліграфічний технікум,

а 1946 – філологічний факультет Харківського університету. В університеті його однокурсниками були земляки-полтавці – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Олексій Коломієць (в майбутньому – знані українські письменники, лауреати Шевченківської премії). 

Цього ж року разом із молодою дружиною Марією Павлівною Лісовською, теж випускницею Харківського університету і майбутнім співавтором, приїздить у Донецьк, де в середній школі № 75 вони викладають українську мову і літературу. 

Енергійні,залюблені у свою справу вчителі привертали до себе і свого предмету серця учнів, запалюючи в них світло любові до української мови, літератури, культури, до землі, на якій живуть.

Кость Тесленко і Марія Лісовська по-новому відкрили для учнів І. Котляревського, Т. Шевченка, Є. Гребінку, П. Мирного, І. Франка, Л. Українку.

Один з учнів Костя Макаровича, відомий журналіст В. Чікалін, згадував: "На уроки наш учитель приходив у костюмі. А коли з нами відправлявся на природу, в посадку з обох сторін залізниці "Донецьк–Маріуполь", одягав вишиванку і солом'яний бриль. І хоч ніхто із наших знайомих так не одягався, ми поважали Костя Макаровича за таку оригінальність. А ще за те, що завжди і скрізь говорив виключно українською мовою, яка у ті часи ще не була державною".

Проби пера молодого вчителя припадають на 1956 рік, перша книжка "Скільки житиму – любитиму" вийшла у Тесленка 1959 року. Костем Макаровичем упродовж тридцяти років творчого життя написано й опубліковано близько сотні оповідань, повістей:"На морі слідів не лишається" (1960), "Крізь громовицю" (1961), "Знайдені крила" (1962), "Різноцвіття" (1966), "Відлучення серця" (1972), "Незгасимі зоряниці" (1978),"Богучари" (1982), "Зимовий грім" (1985), "Крихкий лід" (1989). 

Ці твори друкувалися в обласних газетах, в альманахах "Донбасс", "Сила молодая", в журналах "Зміна", "Дніпро". Вони відзначалися майстерністю, багатою, соковитою мовою, гарним смаком, людяністю, щирістю, мудрістю. Маючи значний життєвий досвід, письменник не вигадував своїх героїв, а брав їх з життя. 

Уміючи глибоко заглянути в душу людську, він зображував життя таким, яким воно насправді було. Тому ці твори близькі нам і тепер.

Всі вони, різні за своєю сюжетною побудовою, населені живими людьми: це творча інтелігенція, шахтарі, селяни, рибалки…

Творам притаманна художня глибина, довершеність. Мова їх невимушена, точна, багата.

Роздумуючи про долю української мови, автор вустамиодного зі своїх героїв (дід-рибалка з повісті "На морі слідів нелишається") говорить: "Розумні люди чують красу рідного слова, шанують його, і чуже розуміють і свого не цураються…Кожна птиця має свій голос, по-своєму любий, по-своєму до місця: один на березі моря, другий в степу, третій в садах вишневих за серце бере… А вслухайтесь в їхній спів …, кожний голос життя славить… свій голос шанувати треба". Основними мотивами оповідань та етюдів книги "Незгасимі зоряниці" є людська доброта, любов до праці, проблеми моралі й етики, становлення молодої людини. Людина і природа, підкреслює автор, єдині в своїй доброті. Внутрішній світ людини, її духовна краса і сила завжди в центрі його уваги.

В останні роки життя Костем Макаровичем були написані романи "Зимовий грім" (1985) і "Крихкий лід" (1989), що відзначалися панорамністю, масштабністю епічних картин.

Долею героїв автор переконує: як би не було важко в житті, безнадія не повинна перемагати.

Творчий спадок письменника міг би бути вагомішим, якби не цензурний тиск на всіх етапах творчості. Крім опублікованих творів, Кость Макарович Тесленко залишив ще два зошити щоденників (Донбас. – 1992. – №9-10. – С.160-175), що містять роздуми про події в країні і світі, про стан справ у письменницькій організації та родині, точну і безкомпромісну характеристику друзів і недругів, розкривають симпатії та антипатії автора. 

З щоденникових записів Тесленко постає свідомим патріотом, який завжди обстоював національні святині.

Він тяжко страждав від того, що історія України перекручувалася, переінакшувалася, міфологізувалася, нищилися її пам’ятки, як у минулому, так і в сьогоденні. Письменник до болю любив чудову природу своєї Вітчизни, не міг примиритися з її хижацьким винищенням, забрудненням. 

З глибоким сумом відзначав, що до "Червоної книги" заносять зникаючі різновиди рослин чи комах, а талановитий український народ, який розсіюється, зросійщується, – ні. Він суворо засуджував сучасний тип українського манкурта, перекинчика, страждав від приниження національної гідності. 

Кость Макарович любив свій народ і з болем писав про його винищення в роки братовбивчої громадянської війни і штучного голодомору, від якого він сам та його родина постраждали. Як живий свідок тих страшних подій,він планував передати це на папері, сподіваючись надрукувати твори про цей нелегкий час. Він згадував і роки сталінського терору, часи брежнєвсько-сусловського правління, коли нівечилися долі літературних побратимів, серед яких був і його учень Василь Стус.

З гіркотою пригадував, як цькували В. Сосюру за вірш "Любіть Україну", О.Гончара – за роман "Собор", не міг змиритися з тим, що викреслювалися з культурного життя (а то і з життя взагалі), замовчувалися, переслідувалися, нищилися творчі особистості, гинули в таборах. Головну причину всіх цих бід він вбачав у багатовіковій відсутності в українського народу своєї держави, а порятунок – у здобутті волі, самостійності, незалежності від "старшого брата". 

Кость Тесленко все життя залишався людиною позапартійною, незважаючи на неодноразові намагання залучити його до лав КПУ, практичну діяльність якої він вважав злочинною. Його відштовхували постійні суперечки літературних побратимів між собою за "теплі місця", гонитва за матеріальними благами, кон’юнктурність творів.

"Кон’юнктурщик" – то була його найбільш лайлива характеристика деяких членів СПУ. Кость Тесленко не шкодував часу на допомогу літературній парості, підтримував молоді таланти. Він виростив і виховав національно свідомою людиною сина Олександра, який став відомим українським письменником-фантастом, продовжувачем літературної династії Тесленків.

Син рано помер від променевої хвороби, бо, здобувши медичну освіту, став до лав ліквідаторів Чорнобильської аварії, працював там більше трьох місяців.

Кость Макарович важко переживав втрату дорогої дружини (1981 рік), та зумів свій біль перелити у високохудожній твір "Зимовий грім", на який отримав багато схвальних відгуків

читачів. 

Пиьменник не зазнав щастя дожити до тих часів, коли історія зробила різкий поворот і подарувала українцям жадану волю. Він помер 15 липня 1988 року.