ВАСИЛЬЧЕНКО СТЕПАН

Життя Степана Васильовича Васильченка, за висловом Олеся Гончара, "було навдивовижу цільним, без­компромісним, плідним".

Народився в місті Ічня, що на Чернігівщині, 8 січня 1879 року. Батько працював шевцем, але не мав своєї землі, тож родина жила практично в злиднях. Спогади Степана про дитинство були невеселими: "Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння чужих овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності…".

Змалечку батько привчав своїх дітей до читання та заохочував їх до знань.

Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники.

Степан успішно закінчив п’ятирічну школу в рідній Ічні – був визнаний кращим учнем класу. Після двох років самостійної підготовки, прочитавши силу-силенну книжок зі шкільної бібліотеки, вступив до вчительської семінарії в Коростишеві (нині Коростишівський педагогічний коледж імені Івана Франка).

Закінчив Коростишівську вчительську семінарію, вчителював на Київщині, вчився в Глухівському учительському інституті. 

Напередодні революційних подій 1905–1907 рр. у Глухівському інсти­туті стали помітними випадки невико­нання студентами інструкції і правил поведінки. Вони пропускали заняття, особливо уроки закону божого, а з 3 травня 1905 року взагалі перестали відвідувати молебні в інститутській церкві. Почалися студентські сходки, випуски рукописної газети революцій­ного напрямку. Душею революційних виступів був студент Степан Панасенко (справжнє прізвище Васильченка).

Понад два тижні тривав страйк сту­дентів, одним із організаторів котрого був Степан Васильченко. Про ці дні він писав у автобіографічній повісті "Мій шлях": "Декілька моментів жов­тневих у Глухові днів лишились у мо­їй пам’яті назавжди. Перший – це коли на вулицях Глухова вперше за­гриміла "Марсельєза" в тамошньому натовпі з червоними прапорами. На­віть причулось, як прилюдно, тут, на вулиці, рвалися й падали на землю кайдани. Вірилось, що так уже й бу­де". Та для наведення "порядку" в січні 1906 року Глухівськнй учительський інститут був закритий на місяць. 

Та все ж життєвий шлях, громадська і творча діяльність письменника який і досі користується незмінною народною любов’ю, проходили і через Полтав­щину.

Сте­пан Васильченко залишає навчання і їде вчителювати на Полтавщину в се­ло Брусове (Семенівськнй р-н, а нині Кременчуцький). Використовуючи шкільні години для закону божого, письменник, не раху­ючись із загрозою небезпеки, вхитряв­ся навчати дітей української мови, чи­тав школярам українські книжки, особливо "Кобзаря", разом з ними за­писував пісні та казки. Він робить спробу організувати драматичний гур­ток, до якого залучає здібних учнів та їх батьків.

Саме в Брусовому Васильченко пра­цює над статтею "Народна школа і рі­дна мова на Україні", яка була видрукована у вересні 1906 року в журналі "Нова громада" (м. Київ).

Та на Васильченка почалися доноси, і його переводять на роботу в школу села Зубані  Глобинського району (нині Кременчуцького). Пізніше письменник виїздить на Дон­бас, бо, за його власним висловом, "за­хотілося бурхливого життя, ...давно тягло повчителювати у робітничих центрах". Але недовго довелось там працювати. Разом з двома іншими вчителями кого заарештовують і за сфабрикованим доносом у розбійному нападі кидають у в’язницю. У Бахмутській тюрмі, він і просидів півтора року.

Під час Першої світової війни Васильченко служив офіцером царської армії, командував ротою саперів. Написав "Окопний щоденник" і кілька оповідань, де правдиво зобразив усе жахіття війни, тяжке життя солдатів під постійною загрозою смерті, безглуздість людської бійні.

У роки Української революції письменник підтримував Українську Народну Республіку, деякий час мешкав і працював у тимчасовій столиці УНР – Кам’янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання "Про жидка Марчика, бідного кравчика". Тут написав також сатиричний твір "Про козака Ося і москаля Ася".

Влітку 1920 року взяв участь у гастрольному турне Першої мандрівної капели Дніпросоюзу містами Лівобережжя (Полтава, Миргород, Харків, Кобеляки, Лубни, Кременчук, Ромодан, Лохвиця, Ромни). Капела займалася популяризацією української пісні, а Васильченко записував свої враження у книзі "З піснею крізь вогонь і води".

Влітку він разом з капе­лою "Думка" приїздить до Миргорода, де в той час жила ного дружина з сином. Відбулося кілька концертів ка­пели, і дуже радів письменник, слуха­ючи пісні рідною українською мовою, якого ще так недавно відкрито не могли співати. Дружина Васильченка згадує: "Степан був схвильований. Вдивлявся в людські обличчя, прислухався до розмов, міркувань громадян, а коли ар­тисти після концерту відпочивали, він сідав десь у куточку, виймав свій за­писник у темній клейончастій обклади­нці, прилаштовував на коліні і дріб­ним ощадливим почерком занотовував враження від усього баченого й чуто­го".

1921 року здійснив поїздку містами й селами Поділля, збираючи архівний та етнографічний матеріал про боротьбу українських селян проти кріпацтва у XIX столітті. Результатом поїздки стало написання п’єси "Кармелюк".

У 1926 році Васильченко знову в Миргороді. Тоді він писав повість "Олив’яний перстень" і шукав спокій­ного для себе місця. Для цього на де­який час виїжджав у Шишаки, зні­мав там кімнатку і плідно працював над повістю. Письменник знав багато пісень, час­то брався за скрипку, співав у гурті сусідів. Тому швидко завоював симпа­тії жителів, і вони постійно запрошували його на колодки.

Васильченко навідувався в Яреськи, у навколишні села, зокрема в При­шиб на ярмарок. Про один з них він згодом написав нарис, який, на жаль, залишився ненадрукованпй.

Так щедра полтавська земля була й місцем перебування видатного україн­ського письменника Степана Васильо­вича Васильченка.

Останнім великим творчим задумом письменника став роман-епопея "Широкий шлях", присвячений постаті Тараса Шевченка. Та написати він встиг лише першу частину про дитинство Кобзаря – "В бур’янах", яка побачила світ вже по смерті автора. 11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер у Києві від тривалої серцевої хвороби та виснаження. Похований на Байковому цвинтарі, де йому встановлено скромний пам’ятник. Син Юрій під час німецько-радянської війни потрапив до німецького полону та вирішив не повертатися до "сталінського раю" – після розгрому гітлерівців емігрував до Канади, став відомим архітектором, скульптором, іконописцем, у 1960-х будував школи для канадських ескімосів.

Література

• Голубенко С. Визначний мастер оповідання : [Степан Васильченко - український письменник, який багато років працював на Полтавщині] / С. Голубенко // Молода Україна. – 1973. – № 2. – С. 2-4.
• Людина чистих, високих ідеалів... : до 140-річчя від дня народження видатного майстра прози С. В. Васильченка : біобібліографічна пам'ятка / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; упорядник Н. Требіна. – Полтава, 2018. – 28 с.
• Титаренко Г. Полтавці сумують з приводу тяжкої втрати : [смерті великої патріотки України Т. В. Король, пов'язаної з сім'єю С. Васильченка] / Г. Титаренко // Слово Просвіти. – 2015. – 16 квіт. – С. 6.