 |
| Іван Чепурний |
Щоб стати поетом, самого бажання замало. Треба з ним народитись, Вища сила вкладає в сутність людську, ще до появи її у світ, кому менше талану, проникаючий в невидимий для земної людини буття. Уміння вправно заримувати думки – це ще не поезія. Поезія починається з одкровення – спершу для автора, а потім і для читача.
Поезія – неповторний і різнобарвний світ, витворений поетом. Нею можна милуватися як картиною або скульптурою. У неї можна вслухатися як у музику. Про те, що доба поетів не пройшла, свідчить і творчість поета, з яким я сьогодні познайомлю.
Народився Іван Чепурний, як і всі звичайні люди, у селі Погребняках Семенівського району в родині сільських трударів. Батько Іван Григорович Чепурний, працював механізатором, а мати, Уляна Олексіївна – дояркою.
З’явився на світ у благодатну пору в липні 3 числа, року 1962. У дитинстві був, як і всі селянські діти, допитливим і рухливим, закоханий у рідну, неповторну природу.
Це вже потім хвороба зробила з ним чорну справу – відібрала зір і дала в руки інвалідський костур.
Прикрий фінал дитинства, але що вдієш проти долі… кожен її має випити сповна.
Але спогади дитинства, яке дарувало Іванові море польових ромашок, неповторну велич правічних річкових лілей, білий цвіт солодкої акації, золото соняхів, ранковий посвист іволг і тужливий крик невтомних журавлів, які забирали і забирають від нас зелено мовне літо, а потім повертають блакитнооку весну, назавжди відбилися у допитливій пам’яті хлопця, щоб потім через роки повертатися до людей, до нас з вами неповторною красою слова.
Вдосталь натоптавши босими ногами теплу шляхову куряву, Іван Чепурний із своїми однолітками на початку 1969 року пішов до школи.
Перша вчителька Дарія Сергіївна вчила первачка виводити перші літери, складати їх у слова.
Не міг Іван думати, що ці слова згодом стануть золотим ключем до дверей величного храму поезії. Але в книгу вже відтоді закохався з першого погляду і на все життя.
Правду кажучи, до віршів особистої приязні він не мав, а от народну пісню, наспіви – любив до нестями.
Провчився рік у Погребняківській школі з лихої волі деяких людей, опинився у спецшколі у селі Свиридівка на Лохвиччині, де навчався півроку.
Звідки батьки забрали його тяжко хворим, хлопець ледве зміг переступити поріг рідної хати.
Відпойовувала мати травами, сосновими та ялинковими бруньками і гілочками, зігрівала всім серцем материнським, і таки Іван зміг стати на ноги і піти до школи.
На жаль навчання не зміг продовжувати до завершення, а змушений вже в Харкові вчитися у школі для незрячих дітей ( тепер там гімназія).
Отам, у далекому місті, сумуючи за рідним посульським селом, вперше відчув Іван невгамовний потяг до поезії, і навесні 1978 року, під впливом Шевченкового Кобзаря народився у нього перший, незграбний дещо, вірш.
Там у школі для незрячих дітей навчився читати пальцями всліпу і передавати свої думки за спеціальною системою крапкового шрифту Брайля. Йому везло на добрих наставників, закоханих у поетичне слово.
Ази поетичної грамотності він одержав від своїх педагогів, членів Спілки письменників України – Анатолія Курочки та Альфреда Завадського. На жаль, це знайомство було не тривалим, але від нього залишилися зерна прекрасної поезії, любові до дзвінкого українського слова.
Пошуках власного хліба юнак переїхав у 1979 році до Полтави, де в системі УТОС працював у навчально-виробничому об’єднанні.
Але в Полтаві медово-полинові обійми поезії не давали юнакові спокою, будили на зорі скрипом журавля рідної криниці.
Пропрацювавши півтора року слюсарем-збиральником радіоапаратури, Іван Чепурний мав у далекій перспективі отримати квартиру і спокійне, забезпечене життя. Та все-таки туга за рідним селом, батьківською землею давалися взнаки, бо не міг творити поезію, не відчуваючи її дихання поряд. Про свої Погребняки він пише з почуттям сина, який безмежно любить свій край, свою Батьківщину:
…Які ж слова золото мовні
Відлиті з сонця на віки,
Аби в сузір’ї сіл полтавських
Побачить вас Погребняки?...
Свій перший друкований вірш «Міжміська телефонна» Іван Чепурний надрукував на сторінках Семенівської районної газети в 1985 році.
Він підтримував тісні зв’язки із журналістами районної газети і поетом з Паніванівки Олексієм Дудником. Це завдяки їм, зумів юнак відгострити своє перо, досягнути поетичної майстерності.
Протягом майже десяти років вірші і пісні Івана Чепурного друкувалися в районних газетах Семенівки, Глобиного, Оржиці, а також на сторінках обласних газет «Зоря Полтавщини», «Комсомолець Полтавщини», у альманасі «Криниця». До багатьох своїх віршів автор створив музику і з успіхом виконував свої пісні зі сцени.
Чотири рази Іван Чепурний ставав лауреатом обласних поетичних конкурсів, його поезія звучала у передачах обласного радіо.
У 1987 році Іван одружився із сільським бібліотекарем з лагідним ім’ям Зоя, яка також була інвалідом.
Дякуючи правлінню місцевого колгоспу та його голові Михайлу Григоровичу Нагірному, це подружжя отримало однокімнатну квартиру до якої в вересні 1992 року прийшло щастячко – народився голубоокий синочок, якого Іван та Зоя назвали Богданом.
І знову доля готує Івану важкі випробування та важкі втрати – у липні 1990 року пішов із життя батько, а у травні 1991 році не стало матері. У 1997 році вийшла перша збірка віршів Івана Чепурного під назвою «Торкаю нервом білий світ» в Глобинському видавництві «Поліграфсервіс».
Талант Чепурного самобутній і різнобарвний. Поет закоханий в природу Посулля, в його людей. Поетичні рядки – то чисте джерело:
Де на вигоні акацій,
Мов крокують із села,
Тут не раз мені здавалося,
Що обійми простягла
Ця дорога – шлях до матері
І до отчої землі,
Де вишнева пісня проситься
До лілеї на Сулі,
І де тиша зорепам’яттю
Будить серце в вечори,
Де мені всього не висловить,
Що, душа не говори.
Ви прийміть мене, акації,
Стану з вами край села,
Щоб слова, мої як паростки,
Ця дорога прийняла.
І я буду зелен-вітами
Між акацій шелестіть.
І тому, хто повертається,
Тихо листям гомоніть.
Де на вигоні акації,
Мов крокують із села,
То дорога – шлях до матері –
Вам обійми постягла.
(«Край села»)
Ятрить серце поета спогад про війну, і свої думки про неї він викликає у віршах «Схилилися верби», «Розстріляна війна», «Це правда, люди…», «Чому роси мовчать», «Засторога» та інші.
… Ніколи нам не зрозуміти,
Як сиву вічність не обнять,
З яких джерел черпає мати
Надію й віру, щоб чекать.
До тину верби похилились,
А за роками йдуть роки,
Стають легендами й піснями
Старі чекальниці-жінки.
(«Схилились верби»).
Є в Івана Чепурного чимало віршів, у яких бринить тиха радість, насолода спілкування з живою природою – «Подих весни», «Вишневий вальс», «Не журіться», «Рання осінь», «Молода верба», «Осіннє» та інші.
Вже напина вітрила сині
Весна на зоряних вітрах,
І ніби бризки гіркуваті,
Бруньки вишневі на гілках.
І я, здається, серед моря,-
Так дивно пахне навкруги,
Неначе серце тихо кличуть
Мого дитинства береги.
Та я в солодкому ваганні:
Чи йти залишаюся на цьому,
На цьому березі весни.
(«Подих весни»)
Якщо врахувати, що Іван Іванович був незрячим і майже все життя не бачив навколо себе нічого, то дивуєшся, як так ніжно і глибоко можна описувати у своїх віршах природу, серед якої жив і творив поет.
Так, це був непересічний талант людини-творця, людини-мислителя. У розквіті творчих сил на 41-му році життя після тяжкої хвороби перестало битися серце полум’яного поета.
Він був мужньою людиною, безмежно любив життя. А життя людське – як спалах зірки: засвітиться і погасне. Та за цю коротку мить поет встиг залишити хороший слід на землі. Як до живої істоти звертався Іван Чепурний до своєї музи:
Не ради слави молодої,
Не ради лаврових вінків,
В ради весен незабутніх,
І ради стомлених років,
Сплети зі словом мої думи,
О, Музо вічної краси!
Не дай розпеченого сонця.
Не дай промерзлої роси.
Навчи, як вилити у муках
Під склепом творчої журби
Слова у злиток найцінніший
В людей людей не визнавши злоби.
Якщо за це потрібно буде
Віддати серце і життя –
Усе укину до остатку
У твій вогонь без каяття.
Лише почути в мить останню –
Мов, був звичайний і простий,
Та залишив у спадок людям
Словесний злиток золотий.
(«До музи»)
Таким він був таким залишиться в пам’яті кожного, хто його знав.
Немає коментарів:
Дописати коментар