АРІНА КРАВЧЕНКО

До Українського ПЕН-клубу приєдналася філологиня з Полтавщини.

Про те, що Аріна Кравченко приєдналась до спільноти Українського ПЕН, повідомили в PEN Ukraine.

Український ПЕН (PEN Ukraine) – це культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує українських письменників, журналістів та інших діячів культури й медіа. Вона працює над захистом свободи слова, популяризацією української культури та інформуванням світу про війну в Україні.

Хто така Аріна Кравченко?

Літературна критикиня, редакторка й перекладачка народилася 2000 року в Кременчуці. Попри молодий вік, Аріна вже має вагомі здобутки в українському інтелектуальному просторі. Вона авторка подкасту про українські деколонізаційні процеси «Фронтир».

Професійний шлях Аріни Кравченко розпочався з фундаментальної освіти в Києво-Могилянській академії (2024), де вона досліджувала філологію та компаративістику. Під час навчання вона проявила лідерські якості, ставши співзасновницею та головною редакторкою медіа «Спудейський вісник». Також дівчина опанувала освітні програми Центрально-Європейського університету та Гіссенського університету імені Юстуса Лібіха.

Сфера інтересів: історія літератури, постколоніальні студії, комунікації, експериментальна проза, гендерні та регіональні студії, стратегії вивчення іноземних мов та методологія перекладу.

Сьогодні Аріна є активним голосом сучасної української культури. Її аналітичні тексти та огляди регулярно з’являються на провідних платформах, як-от «Українська правда», «Читомо», «Український тиждень» та «Культ Критики». Окрім критики, вона успішно співпрацює з видавництвами як редакторка та перекладає художні й наукові тексти з англійської мови.

Валерія Малік

ДЕНЬ БЕЗПЕЧНОГО ІНТЕРНЕТУ

Діти дедалі частіше стають мішенню онлайн-злочинців, особливо в час стрімкого розвитку цифрових технологій. Про те, як можна захистити підлітків у віртуальному просторі, піде мова далі.

Діти можуть стикатися з великою кількістю різних онлайн-ризиків, які умовно можна поділити на три великі категорії:

• ті, що пов’язані з контентом – тобто з тим, що діти бачать в інтернеті;
• ті, що стосуються поведінки дітей онлайн – як саме вони себе поводять у мережі;
• ті, що пов’язані з контактом – тобто з тим, з ким вони там комунікують.

Наприклад, на чільному місці лишається кібербулінг – і, на щастя, про нього починають говорити набагато більше.

Далі – ризики, пов’язані з контентом, який може нашкодити дитині: це, зокрема, порнографічні матеріали або контент, пов’язаний з війною. Тобто весь той вміст, який може травмувати дитину.

Ще одна велика група онлайн-ризиків – це ті, що пов’язані з шахрайством: фішинговими сайтами чи схемами, доксингом (втратою особистих даних), дезінформацією та пропагандою.

Також є ще два великі блоки ризиків, які пов’язані:

• З сексуальним насильством – мається на увазі секстинг, онлайн-грумінг і сексторшн;
• З війною – тобто ризики, безпосередньо пов’язані з воєнними подіями.

Важливо: кількість випадків залучення дітей до протиправної діяльності нашими ворогами – зростає.

Останнє в списку – це ризики, пов’язані з використанням штучного інтелекту. Наприклад, діпфейки або використання чатботів, створених за допомогою ШІ.

 – #stop_sexтинг охоплює всі ризики, про які йшлося?

– Спочатку організація працювала виключно з проблемою сексуального насильства над дітьми в інтернеті, проте зараз чітко розуміємо, що, відповідно до вимог часу, потрібно трансформуватися і звертати увагу не лише на сексуальне насильство.

Це, безумовно, одна з надзвичайно важливих і недооцінених проблем суспільства, але ми все одно можемо, через наші контакти, комунікацію, продукти та розробки, звертатися і до вчителів та батьків, щоб вони також спілкувалися з дітьми про безпеку в інтернеті.

Чому це важливо? Тому що не можна обмежуватися спілкуванням з дітьми лише про один ризик. Кібербулінг не обов’язково пов’язаний лише з систематичним цькуванням в інтернеті.

А, наприклад, сексуальне насильство може початися з фішингу: зловмисники забирають приватні дані дитини і починають її шантажувати.

Воєнні ризики можуть бути пов’язані з особистими проблемами дитини: вона хоче знайти фінансову вигоду і через це може шукати роботу в Telegram за допомогою чат-ботів.

Тому, в першу чергу, маємо говорити про безпеку в інтернеті.

Те, як ми можемо не лише зберегти свою приватність, але й займатися профілактикою, а якщо щось трапиться, знати, як правильно відреагувати і як захистити себе в моменті.

– Наскільки українське суспільство усвідомлює комплексність цієї проблеми й готове захищати дітей онлайн, а також навчати їх захищатися?

– Є дві відповіді на це питання: та, яку б хотілося дати, і та, яка є реалістичною. Для більшості людей, і це цілком зрозуміло в часи війни, питання безпеки в інтернеті не є пріоритетним. Проте поступово українське суспільство почало приділяти більше уваги цій темі.

Ми почали розуміти, що безпека в інтернеті важлива так само як і безпека в офлайн-житті.

Дітям треба наводити чудову метафору: наші незахищені дані, відкриті профілі в Telegram, можна порівняти з відкритими дверима будинку.

Ви ж замикаєте двері, коли виходите з квартири, правильно? Тут приблизно так само. Тобто будь-хто може зайти й використати ваші дані в будь-яких цілях.

Загалом, є позитивні зрушення. Зокрема, в державі починають з'являтися програми цифрової грамотності, і ми поступово рухаємося в цьому напрямку.

Водночас, ми маємо вчитися не лише технічним аспектам, а й психологічним, адже наша безпека в інтернеті пов’язана не тільки з налаштуваннями приватності.

Ми маємо розуміти, що є психологічні механізми впливу, якими користуються злочинці.

Також з'являються спеціальні програми в школах. Тобто вже в школі ми починаємо говорити про безпеку в інтернеті, але ще немає системності в цих діях. Наприклад, багато закладів освіти не мають політики й чітких дій для вчителів у випадку конкретної онлайн-ситуації.

Так, вчитель може помітити ознаки того, що з дитиною щось відбувається, але що робити в такому випадку? Має бути покроковий алгоритм дій:

• до кого звертатися;
• які контакти допомоги рекомендувати;
• як поспілкуватися з батьками.

Далі маємо розуміти, що багато хто не готовий визнати факт того, що онлайн-дії мають вплив на офлайн-життя – це брак знань.

Тому задача, наприклад,— спілкуватися з людьми, проводити навчання, поширювати цю інформацію та показувати готові матеріали.

На сайті #stop_sexтинг ви можете знайти безкоштовні гайди щодо налаштування соціальних мереж, щоб стало трошки спокійніше. Це Telegram, Viber, WhatsApp, TikTok, YouTube тощо.

Окрім цього, ми ділимося потрібною інформацією і в інших соціальних мережах: в TikTok акцент на дітей, в Instagrm на підлітків і молодь, а в Facebook інформація для вчителів і батьків.

Наші вебінари також можна знайти в YouTube.

– Чи має сенс зараз працювати переважно з дорослими — батьками та вчителями, чи з дітьми, або поєднувати? Який пріоритет?

– Ідея в тому, що не можна виділити когось одного в плані захисту дітей в інтернеті. Тобто немає одного чарівного підходу чи людини, яка розв'яже всі проблеми.

Лише громадянське суспільство здатне захистити дітей.

В першу чергу це батьки, потім вчителі, представники правоохоронних органів, громадськість і інші користувачі соціальних мереж.

Умовно, дитина бачить, що хтось виставляє сторіз під російську музику, і в неї не виникає питання: “Чи можна мені робити так само?” – “Хтось робить, значить, можна і мені”.

Тому, в першу чергу, все має починатися з нашого особистого вибору і нашої особистої думки.

ЛІТЕРАТУРНІ ПРЕМІЇ

Найвідоміші літературні премії і цікаві факти про них

Кожного року створюється безліч літературних творів різних жанрів, народжується все більше письменників. Тому і існують різноманітні літературні премії, про найвідоміші ми розповімо вам нижче.

1. Найвідоміша премія, про яку знає кожен і в кожному куточку світу – Нобелівська премія, яка присуджується науковцям за видатні дослідження та революційні винаходи. Проте, існує і Нобелівська премія з літератури. Вона вважається однією з найпрестижніших та вручається кожного року Шведською Королівською академією. У 2018 році премію отримала польська письменниця українського походження – Ольга Токарчук. А вже 2020 року Нобелівською премією з літератури нагородили американку Луїзу Глюк.

2. Букерівська премія. Букерівська премія (The Man Booker Prize) – одна з найпрестижніших літературних премій. Вперше її вручили у 1969 році і спочатку присуджували авторові, який проживає в одній з країн Великої Британії за роман, написаний англійською. Тоді премію отримав Персі Говард Ньюбі за твір "За це доведеться відповісти".

Починаючи з 2014 року на неї можуть претендувати твори письменників будь-якої національності, написані англійською мовою та опубліковані у Британії. У різні роки її переможцями ставали такі відомі письменники як Айріс Мердок, Салман Рушді, Джон Кутзее, Кінгслі Еміс, Ієн Мак'юен тощо. П'ять лауреатів Букерівської премії – Вільям Ґолдінґ, Надін Гордімер, Від'ядхар Сураджпрасад Найпол, Джон Кутзее і Ішіґуро Кадзуо – згодом отримували Нобелівську премію з літератури. про неї кажуть: «Найпрестижніша, після Нобеля». Нагорода нагород або Букер Букерів – ще одна нагорода заснована організаторами Букерівської премії на честь сорокаріччя існування. Букер Букерів вручалася у 1993 (на 25-річчя) та у 2008 році, призером у двох випадках виявилася одна й та сама книга Салмана Рушді «Північні діти».

3. Пулітцерівська премія. Одна з найвідоміших нагород Сполучених Штатів Америки у галузі літератури, журналістики, музики і театру. Премія вручається уже трохи більше 100 років! Цікаво, що на відміну від Нобелівської чи Букерівської премії, Пулітцерівська не має логотипу. Лауреат отримує грошове заохочення і сертифікат – ніяких статуеток, медалей тощо.

4. У світі дитячої літератури найпрестижнішою вважається премія імені Г. Х. Андерсена. І хоч ця премія вважається «най-най», ніякої грошової нагороди за неї не дають, призи напрочуд своєрідні, у своєму дитячому стилі. До речі, серед українських дитячих письменників премію Андерсена пощастило здобути Всеволоду Нестайко за його чудовий пригодницький роман «Тореадори з Васюківки». Ви ж читали його в дитинстві?

5. Премія імені Астрід Ліндґрен. Щороку одному з видатних письменників чи ілюстраторів світу за досягнення в літературі для дітей та юнацтва вручають Меморіальну премію імені Астрід Ліндґрен. Її засновано урядом Швеції 2002 року. Передбачається, що твори лауреата близькі по духу до творчості видатної письменниці. На цю премію не номінують посмертно, тож тексти переможців – це актуальна література, цікава сучасним дітям.

Цікавий факт, письменниця на честь якої названа премія, у свій час була нагороджена премією Андерсена.

У світі існує ще безліч премій – це і Всесвітня премія фентезі – для всіх любителів цього жанру, премії родом з Франції (Гонкурівська, Міжнародна премія Симони де Бовуар), Німеччини (Премія імені Йоганна Гете) тощо.

Україні також є чим похизуватися – це і відома Шевченківська премія, премія імені Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Плужника.

Національну премію України імені Тараса Шевченка  вважають найвищою в Україні державною нагородою для діячів культури. Її присуджують лише один раз за життя митця за твори, які «є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства». Номінантами можуть бути як громадяни України, так і представники інших держав. У різні роки серед переможців були діячі культури з Німеччини, Польщі, США, Бразилії та навіть Росії (востаннє премія поїхала до цієї країни у 2004 році).

Національну премію України імені Тараса Шевченка присуджують у сімох номінаціях: література, публіцистика й журналістика, літературознавство й мистецтвознавство, музичне мистецтво, театральне мистецтво, кіномистецтво, візуальні мистецтва.

Зародження головної премії: від «республіканської» до «національної»

Історія Шевченківської премії почалася в 1961 році, під час радянської «відлиги». Саме цей рік став знаковим для заснування нагороди, адже тоді відзначали 100-ті роковини від дня смерті великого поета. Радянська влада використовувала образ Тараса Шевченка та любов українців до нього для своєї пропаганди, тому й була змушена поступитися патріотичному натиску громадськості з приводу вшанування його постаті. Так 20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР заснували Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка.

Тож, пишіть, читайте, розвивайтесь та перемагайте!

СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА

Біобібліографічний покажчик присвячений Софії Яблонській – унікальній постаті, яка поєднала в собі талант письменниці, фотографки, кінооператорки та безстрашної мандрівниці, одній із перших жінок, які представили Україну у світовій культурі через подорожі, літературу та візуальні мистецтва. Спадок Софії Яблонської «повертається додому» як свідчення свободи бути собою та сміливо йти власним шляхом. Видання адресовано для читачів, яким цікава Україна у світі й світ в очах українки, для тих, хто цінує мандрівну прозу, яскраві характери та жінок, що випереджають час.

Софія Яблонська – українка яка підкорила світ : біобібліографічний покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 36 с.

Прочитать другие публикации на Calaméo

ЄВГЕН ГУЛЕВИЧ

Люди культури, яких забрала війна. Євген Гулевич: сучасний мислитель

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року у Львові. Згодом разом з батьками переїхав у Калуш, де навчався у Калуській загальноосвітній школі № 2. 1995 року вступив на факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Закінчивши навчання (2000 рік), працював журналістом у виданнях «Експрес» і «Поступ». Упродовж 2000–2002 рр. навчався в міжнародній вищій школі інтерпретації та перекладу художніх і науково-гуманітарних текстів «Перекладацька майстерня» під керівництвом Марії Габлевич, яка діяла при Центрі гуманітарних досліджень ЛНУ. 2003 року став одним із перших студентів Експериментальної магістерської програми з культурології та соціології ЛНУ ім. Івана Франка, співпрацюючи водночас із Центром гуманітарних досліджень. Захистивши магістерську роботу з культурології (2005), далі займався художнім і науковим перекладом, редагуванням, мистецькими й дослідницькими ініціативами у згаданому Центрі. Володів іспанською мовою.

Згодом, упродовж 2010–2015 рр., очолював його. У 2019-му став співавтором виставкового проєкту «Ангели».

Доробок

Автор культурних та критичних публікацій; збірника статей, який присвячений українській письменниці Соломії Павличко. Займався проєктом «Історії літератури», в якому сповна проявив свої здібності.

Переклав українською мовою книги письменників Хосе Луїса Раміреса «Існування іронії як іронія існування», Рея Бредбері «Щось лихе насуває», Рафаеля Шактера «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» (головний редактор), Ніла Дональда Волша «Розмови з Богом».

Співавтор культурно-мистецьких проєктів, зокрема – «Свято музики», «My future heritage», «Pinzel AR», «Ангели» (2019, під керівництвом Павла Гудімова), «Агора», «Суміжність» (2021). Один із співавторів документального фільму «Випчина. Село одного дня» (2019).

Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов служити в 46-ту окрему аеромобільну бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ, де отримав професію кулеметника та оперував німецьким MG-3. Брав участь у звільненні Херсонщини. Був двічі поранений на фронті, але щоразу добровільно повертався у стрій. 31 грудня 2022 року Євген Гулевич, позивний «Художник», загинув під Бахмутом від кулі російського снайпера. Тривалий час 47-річного молодшого сержанта вважали зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати лише наприкінці березня 2023 року.

10 квітня 2023 року Євгена Гулевича поховали на Марсовому полі у Львові. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади.

Вшанування пам'яті

У жовтні 2023 року став одним з героїв фотовиставки «Честь. Мужність. Шляхетність» Львівського національного університету імені Івана Франка.

16 травня 2024 року під час відкриття Lviv Media Forum прозвучала багатоканальна аудіовізуальна інсталяція «вагоме невимовне», яка присвячена Євгенові Гулевичу.

Спогади

Людина, що понад усе любила слово, доскіпливо заглиблювалася в мову і мови, хотіла дійти до суті речей і не шкодувала на це ні уваги, ні часу, – так згадують Гулевича ті, хто працював та спілкувався з ним. «У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слова і у надро сонця!» стремів він слідом за Богданом-Ігорем Антоничем, упорядкуванням збірки якого, зокрема, займався

Як інтелектуала Євген Гулевич формував себе сам. Поруч із ним формувались інші. Обрана професія журналіста досить скоро перестала відповідати його дослідницьким запитам. Тому у 2000–2002 роках Гулевич пройшов вишкіл «Перекладацької майстерні» Марії Габлевич, а 2003-го вступив до експериментальної магістерки з культурології ЛНУ. Беручи участь у згаданих проєктах Центру гуманітарних досліджень при Львівському університеті, Гулевич стає спершу його співробітником, а через кілька років – директором.

Гулевич складно пояснював складні речі. Часто стишував голос, провокуючи співрозмовників вслухатися, вдумуватись у суть сказаного. У дискусіях із колегами викристалізувалася культурологічна тріада «антропос – топос – тропос», тобто «людина/особистість – місце/середовище/культурний контекст – ідея/метафора/спосіб буття», довкола якої Гулевич вибудовував свої проєкти.

Високий худорлявий юнак із пильним поглядом кудись за горизонт, – таким описує один із перших спогадів про Євгена Гулевича Наталія Бабалик, його колега з Центру гуманітарних досліджень. Молодий Гулевич мав довге фарбоване волосся, зібране у хвостик. Під час навчання в університеті він створював враження загадкової особи, що, здавалося, постійно себе випробовує. Гулевич міг ходити взимку в самій футболці і штанах, гартуючи тіло і дух. Або несподівано перестати говорити тижнями – не зі зневаги до людей довкола чи ментального неспокою, а заради особистого досвіду, який він згодом описав у дослідницькій роботі про мовчання в культурі.

Друзі згадують його як людину, що вміла не лише допитуватися, але й вслухатися. Мовчати – це теж діяти. Дієслово – Гулевичів топос. Ідеться про мислення, що може виявитися тілесним, і розум, що може бути відчуттям. Вчування у світ, людей, війну було його особистою практикою, якою він радо ділився. Можливо, ідея записувати звуки війни постала від бажання почути тишу між її шумами.

ВІЙСЬКОВІ І КНИЖКИ

Українські військові і книжки

Українські військові віддають перевагу таким книжкам, які захоплюють, відволікають, дають можливість змінити картинку воєнної рутини й побути трохи в іншому світі. Ця потреба часто закривається фантастичними історіями, написаними Максом Кідруком, Світланою Тараторіною, Стівеном Кінгом, Анджеєм Сапковським, Реєм Бредбері, Террі Пратчеттом та іншими винахідниками нових світів. Про це ми знаємо з досвіду, отриманого за майже два роки координації роботи проєкту «Книга на фронт» та понад 47 000 книг, переданих відвідувачами книгарень та видавництвами для українських військових. Ініціатива започаткована у квітні 2023-го року очільником платформи «Культурні сили» Миколаєм Сєргою.

Військові найчастіше просять книги з історії України, психології та фантастику. Можливо, втеча з нашого ненормального світу у світи вигадані допомагає військовим відволіктися і на якийсь час забутися, розширити горизонти, побачити нові варіанти розв’язання проблем, з якими вони мають справу. На основі досвіду численних зустрічей під час передачі книг військовим в зоні бойових дій, у шпиталях, на полігонах, в навчальних та реабілітаційних центрах, у місцях відновлення, сформувалося уявлення про те, на яких книгах затримується увага українських військових, що їм цікаво.

Серед доробку сучасних українських письменників захисники та захисниці обирають серед розмаїття вигаданих світів: від альтернативної історії Гетьманщини до участі українців у соціально-політичному житті Марса, від Києва початку XX століття, населеного нечистю, до постапокаліптичного майбутнього в Криму.

Кідрук М. Нові темні віки : [фантаст. цикл] / М. Кідрук. – 2-e вид. – [Харків] : Видавництво Бородатий Тамарин, [2023]. – Кн. 1 : Колонія. – 904 с. : тв.

Приклад із «Колонією» (Бородатий Тамарин, 2023) Макса Кідрука цілковито перекреслює уявлення про те, які книги слід передавати військовим. Адже типова рекомендація «Книги на фронт» щодо розмірів звучить так: «У військовому рюкзаку рідко буває зайвий простір». «Колонія» ж за своїми параметрами скидається на чималеньку цеглину, та коли вона потрапляє в середовище військових її «відривають з руками». Ця книга популярна і серед солдатів, і серед офіцерів. Її охоче та швидко забирають у штабах, шпиталях і навчальних центрах. Потенційних читачів либонь підкуповує той факт, що у 2142 році українці не лише все ще існують, але й достатньо успішно конкурують з іншими націями за простір під сонцем на колонізованому землянами Марсі.

Тараторіна С. Лазарус / С. Тараторіна. – Харків : Vivat, 2024. – 496 с. : тв. – (Художня література).

Романи Світлани Тараторіної пропонують подивитися на знайомі місця під незвичним кутом. «Лазарус» (Vivat, 2024) ретро-детектив про Київ початку ХХ століття, де різноманітна нечисть та люди змушені якось співіснувати, але у них не завжди це виходить.

Тараторіна С. Дім солі : роман / С. Тараторіна. – Харків : Vivat, 2024. – 559 с. : тв. – (Художня література).

«Дім солі» (Vivat, 2024) занурить читачів у жорстоке постапокаліптичне майбутнє півострова, у якому легко впізнати Крим. У цій книзі стародавня історія Криму поєднується з атмосферою «Шаленого Макса», але пророкування такого моторошного майбутнього бентежить і лякає.

АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ

А скільки мов ви знаєте? Мова піде про вченого, який знав... 60 мов!

Цю людину звали Агатангел Кримський. Народився він 1871 року у Володимирі на Волині. З дитинства хлопчик тягнувся до науки. Тато був учителем, учив малого читати вже із трьох рочків. А у пʼять його віддали до гімназії, потім до приватної колегії Галагана у Києві. Саме там хлопець загорівся ідеєю вчити мови. Уявляєте, які цікаві уроки були в тій колегії, що на момент її закінчення Агатангел говорив сімома мовами?!

Прагнучи продовжувати вивчення незвичних для України східних традицій, Кримський їде на навчання до Москви, подорожує до східних країн.

Коли в Російській імперії стався політичний переворот 1917 року, Кримський повертається до України. А невдовзі отримує запрошення з Києва від великого вченого – Володимира Вернадського. Можна і чаю випити, і Києвом прогулятися, а ще створити Академію наук України – місце, де будуть збиратися найрозумніші люди нової країни, і обовʼязково заснувати величезну наукову бібліотеку.

Як виявилося, в Україні ніхто особливо не вивчав східні країни, а Кримський у цьому був профі. Він завзято пише наукові книжки, перекладає українською священну книгу мусульман – Коран. Він мав кримськотатарське коріння. «Хоч я родом не вкраїнець, але цілком проукраїнився», – писав він про себе. Кримський настільки любив і знав українську культуру, мову, що навіть був директором Інституту української наукової мови. Йому ой як не подобалася ідея про те, що українці нібито насправді є росіянами, і, щоб довести протилежне, він сприяв створенню і був головним редактором українсько-російського словника. Дуже скоро Кримський стає одним з найкрутіших вчених України тієї доби, обіймає посаду секретаря Академії Наук, має великі плани.

Проте доля перевернеться після захоплення України більшовиками. Влада ненавиділа все українське, і багато вчених, зокрема й пан Кримський, лишилося без роботи, житла, а деяких відправили на заслання чи вбили. У першу хвилю гоніння у влади «не дійшли руки» до Агатангела Кримського, а в 1939 році йому навіть дозволили повернутися до наукової роботи. Проте ненадовго. За два роки вченого звинуватили в антирадянській діяльності й відправили до вʼязниці. У 1942 році вчений помер у тюремній лікарні від хвороб і тортур. Ми досі не знаємо, де похований письменник, проте маємо його літературну та наукову спадщину

Світова організація ЮНЕСКО, що опікується збереженням памʼяток історії та культури, внесла імʼя вченого до переліку видатних діячів світу.

Кримський А. Ю. Твори : в 5-ти т. / А. Ю. Кримський. – К. : Наукова думка. – 1972.

Т. 1 : Поетичні твори : оповідання. – 1972. – 632 с.

Т. 2 : Художня проза : літературознавство і критика. – 1972. – 718 с.

Т. 3 : Мовознавство : фольклористика. – 1973. – 511 с.

Т. 4 : Сходознавство. – 1973. – 639 с.

Т. 5. Кн. 2 : Листи з Сірії та Лівану (1896-1898). – 1974. – 336 с.

Т. 5. Кн. 1 : Листи. – 1973. – 547 с.

Кримський А. Виривки з мемуарів одного старого гріховоди : вибране / А. Кримський. – [Київ] : Академія, 2017. – 320 с.

Кримський А. Пальмове гілля : екзотичні поезії / А. Кримський. – Київ : Дніпро, 1981. – 372 с.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї службовця. У 1873-1877 рр. вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подальшу освіту вона здобувала самотужки.

З 1889 до 1891 жила в с. Димка. Пізніше вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі.

У 1894 році письменниця стала однією з фундаторок «Товариства руських жінок на Буковині». Важливою подією в житті О. Кобилянської було знайомство із Софією Окуневською, однією з найосвіченіших жінок тодішньої Галичини. Саме вона переконала письменницю писати українською мовою і познайомила її з українською письменницею Наталею Кобринською, яка пропагувала жіночий рух у Галичині. Саме, Софія Окуневська та Наталя Кобринська залучили Кобилянську до феміністичного руху. Захопившись феміністичними ідеями, О.Кобилянська вперше в українській літературі порушує тему емансипації жінки.

Формувалася естетична концепція людини і світу О. Кобилянської під впливом ідей німецького філософа Фрідріха Ніцше, який мав значний вплив на модерністів Європи.

1899 року О. Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Шевченка у Каневі. Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося жити в тяжких умовах зазнаючи переслідувань з боку румунської влади.

З 1927 року в Україні було розпочато видання дев’ятитомного зібрання творів Кобилянської. Того ж року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом пенсія, що дала письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та придбати власний будинок, в якому письменниця прожила останні роки свого життя. Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях.

Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. Перші літературні твори Кобилянської написані німецькою мовою. Перший художній твір українською мовою повість «Людина», був надрукований 1895 р. у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаною раніше німецькою мовою оповідання – «Вона вийшла заміж». Повість «Людина» була присвячена Наталі Кобринській. У цьому творі Кобилянська порушує тему освіченої жінки, що не може миритися з бездуховністю міщанського середовища.

Пізніше з’явилися оповідання й повість «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Що я любив» (1896 р.), «Аристократка» (1898), ін. позначені впливами поетики символізму, філософії надлюдини Ф. Ніцше та ідей жіночої емансипації.

Твори Кобилянської «Гортензія», «Людина», «Царівна» пронизує ідея емансипації жінки. Загалом, тема, що є провідною у творчості письменниці – це зображення жінки-інтелігентки, її боротьба за рівноправність у тогочасному міщанському середовищі.

Одним з найпоетичніших творів вважається лірично-романтична повість «В неділю рано зілля копала» (1909), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Протягом 1915-1923 рр. Кобилянська пише нитку новел на антивоєнні теми, серед яких можна виділити такі твори як «Лісова мати», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» ін. Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926 р ), у якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатією змалювавши образи представників духівництва.

Саме Ольгу Кобилянську Старицький назвав «пишною трояндою в саду української літератури».

Кобилянська О. Valse melancolique : фрагмент / О. Кобилянська // Кобилянська О. Вибрані твори. – Київ : Дніпро, 1977. – С. 89-127.

Суб’єктивно – найчуттєвіший текст у цій добірці, об’єктивно – один із найбільш естетських в усій українській літературі. І ще один твір на підтвердження думки, що більшість жіночої прози в Україні знайомить читачів з ідеями фемінізму. Три самодостатні жінки в чоловічому світі, чиї образи виглядають повнокровними й без втручання чоловічих персонажів – такі думки виглядали достатньо скандальними наприкінці ХІХ століття. Та Ольга Кобилянська, попри це, ще й передає широку палітру жіночих характерів: від ніжності до істерії. Вона єднає їх із музикальністю, що звучить в інтелектуальних розмовах навколо рояля.

Василь Дмитрович Кожелянко (1 січня 1957-22 серпня 2008) – український письменник, поет, драматург і журналіст, чия творчість стала яскравим явищем у сучасній українській літературі. Його справедливо вважають фундатором та найяскравішим представником жанру альтернативної історії в Україні – літературного напрямку, який надає друге дихання історичним подіям, переосмислюючи їх через призму можливого, а не лише дійсного.

Народився Кожелянко у селі Кам’яна Сторожинецького району на Буковині. Тут же він і провів усе своє життя – у тиші гірської природи, серед карпатського повітря та автентичної культури. Не прагнув столичних вогнів, залишаючись вірним своїй малій батьківщині, яка жила в його текстах як невичерпне джерело образів, характерів і думок.

Його літературний шлях починався з поезії. З-під пера Кожелянка вийшло чотири поетичні збірки: «Терновий іній», «Білий і рудий», «Семибарвний кінь» та філософсько-іронічна «Як учив Кожелянко-цзи». Його поезія – це тонке поєднання ліричності й гіркої іронії, образності та філософських роздумів. Вона звучала ніби на межі світів: між минулим і майбутнім, мрією та реальністю.

Окремою лінією у творчості Кожелянка проходить мала проза. Збірки оповідань «Логіка речей» та «Чужий» відкривають читачеві світ абсурду, соціального дискомфорту, екзистенційного пошуку, у якому людина намагається знайти опору – у вірі, у власному корінні, у пам’яті про себе.

Особливу сторінку у спадщині письменника становить його драматургія. У співавторстві з Володимиром Сердюком він написав п’ять п’єс, у яких продовжує дослідження тем і образів, що хвилювали його і в прозі: взаємини людини з владою, трагізм особистої долі в історичному вирі, тонка межа між героїзмом і безумством.

Проте найбільше визнання Василь Кожелянко здобув завдяки своїм романам, з яких найвідомішими стали:

• «Дефіляда в Москві» – культовий твір, що змусив українського читача по-новому подивитись на хід історії,
• «Конотоп»,
• «Людинець пана Бога»,
• «Срібний павук»,
• «Діти застою» – останній роман, який став підсумком, глибоким і гірким осмисленням покоління, що виросло в атмосфері радянської інертності, дволикості й духовної спустошеності.

У своїй прозі Кожелянко не боявся сміливих припущень, парадоксальних поворотів, іронічного погляду на вкорінені уявлення про "правильну історію". Його мова – яскрава, образна, часом різка, але завжди живо тримає читача у напрузі. Він зумів поєднати гостросюжетність з глибокими роздумами про ідентичність, пам’ять, історичну правду і вигадку.

Кожелянко – письменник, який не належав до жодних формальних літературних угруповань, але водночас вплинув на ціле покоління українських авторів. Його тексти стали викликом стереотипам, спробою сказати більше, ніж дозволяє офіційна версія історії, а головне – сказати щиро, без страху й без надії на схвалення.

Василь Кожелянко помер 22 серпня 2008 року у рідному селі Кам’яна, залишивши по собі не лише літературну спадщину, а й дух свободи думки, який досі відчувається у кожному його рядку.

ЛАСЛО КРАСНАГОРКАЇ

Нобелівський комітет оголосив цьогорічного лауреата з літератури. Ним став угорський письменник Ласло Краснагоркаї.

"Загалом він дуже "картографічний" – пов’язаний із багатьма територіями. Народився в Угорщині, довго жив у Німеччині, неодноразово туди повертався, багато часу провів у Китаї. Життя там дуже вплинуло на його творчість, особливо на прозу.

Саме тому, що він поєднує у собі центральноєвропейський, азійський і західноєвропейський світи, він став доволі "зручним" лауреатом – Нобелівська премія часто обирає саме таких авторів

Ласло Краснахоркаї вже кілька років поспіль фігурував серед найімовірніших кандидатів на Нобеля – його навіть ставили в один ряд із Салманом Рушді. Торік він теж був у коротких списках букмекерів. І ось нарешті – переміг", – пояснює вибір Нобелівської академії книжкова оглядачка Аріна Кравченко.

Ласло Краснагоркаї також багато часу провів у Нью-Йорку, знайомий з багатьма письменниками XX століття, які дуже добре про нього відгукувалися. Зокрема, Сьюзен Зонтаґ високо його цінувала.

У інтерв’ю він висловив підтримку Україні. На запитання про війну, адже Україна згадується в одному з його текстів, він сказав, що ця війна викликає в нього абсолютний жах.

Окремо він прокоментував позицію Угорщини, зазначивши, що нинішній політичний режим – це фактично "психічно неврівноважена структура", яка не розуміє, наскільки серйозні проблеми стоять перед країною", додала книжкова оглядачка.

Критики та літератори часто відносять письменника до напряму постмодернізму. Він пише переважно антиутопічні притчі про гротескне існування людей у світі, ізольованому від зовнішніх зв'язків і позбавленому осмислених перспектив.

Краснагоркаї також є лавреатом Міжнародної Букерівської премії 2015 року. Він став першим представником Угорщини, що отримав нагороду.

Українською книги нобелівського лавреата поки не видавалися. 

Втім, видавництво "Комора" планує випустити переклад "Меланхолії опору" – одного зі знакових текстів Краснагоркаї.

"Події роману розгортаються в угорському провінційному містечку, куди приїздить цирк із загадковою виставою, що стає каталізатором хаосу в суспільстві. Головні герої книжки намагаються по-різному протистояти гнітючим силам, які загрожують їхньому світу, завдяки чому автор досліджує людське безсилля та зникнення звичного порядку, порушуючи глибокі філософські й екзистенційні питання, наприклад, скінченності усього сущого", – йдеться в анотації.

З ким конкурував Краснагоркаї

За даними букмекерських контор, серед авторів, які мали найбільші шанси на отримання цьогорічної премії Цань Сюе, Ласло Краснагоркай, Харукі Муракамі, Маргарет Етвуд та Салман Рушді.

Цань Сюе (справжнє ім’я Ден Сяохуа) – китайська письменниця-авангардистка та літературна критикиня, яка зійшла на літературну сцену у 80-ті роки ХХ століття. Вона народилася 1953 року в родині китайського інтелектуала, що був репресований у період Культурної революції в КНР.

У молодості працювала на металургійному заводі та разом з чоловіком організувала невеличкий кравецький бізнес. Почала писати у 1983-му і видала своє перше оповідання "Мильні бульбашки в брудній воді" у січні 1985-го. Того ж року опублікувала ще два оповідання та обрала собі псевдонім, який дозволив їй писати, не розкриваючи своєї статі.

У 1990-х її абстрактний стиль і нетрадиційна форма оповіді привернули увагу критиків. Її твори інтерпретували як політичну алегорію, знаходячи там натяки на Культурну революцію та інші рухи ранньої КНР. Утім, сама авторка каже: "У моїх роботах немає жодного політичного підґрунтя".

Наразі її вважають найвидатнішою китайською авторкою експериментальної літератури. Уже двічі – у 2019 і 2021 році – вона потрапляла в лонгліст Міжнародної Букерівської премії: за роман "Любов у новому тисячолітті" та збірку оповідань "Я живу в нетрях".

Українською мовою перекладів книжок Цань Сюе поки немає.

Торік авторку також вважали однією з потенційних лавреаток Нобелівської премії.

Ще одним з конкурентів вважають Харукі Муракамі, якого також висували торік.

АРТУР ДРОНЬ

Премію імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики 2025 року отримав Артур Дронь з книгою «Гемінгвей нічого не знає». Про це повідомила комунікаційна команда Українського ПЕН.

Переможець отримав статуетку «Бронзовий ангел», виготовлену скульпторкою Світланою Карунською, а також грошову премію та дипломом лавреата. Урочиста церемонія нагородження відбулася в Києві 17 грудня, в день народження мовознавця, історика української літератури, есеїста Юрія Шевельова. Відзнаку Артуру Дроню вручив президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко.

«Для мене як окремої людини сьогодні найбільше важить, що мою книжку відзначили. Але для нас всіх як спільноти насправді найбільше важить сам факт того, що ми тут робимо. Важить те, що навіть зараз, у найскладніші часи ми спромоглись на те, щоб дбати про літературу. Про мистецтво, культуру, які – як би банально не звучало – роблять нас людьми», – зазначив Дронь у своїй промові.

Артур Дронь прозаїк і поет, військовий ветеран. Його тексти перекладені польською, литовською, італійською, французькою та англійською мовами. Дебютна збірка Артура Дроня «Гуртожиток №6» (2020) відзначена літературною премією ім. Анатолія Криловця. Він також є володарем Молодіжної премії Львівської міської ради «Сміливі 2022» в номінації «Поезія – це також зброя» (2022) та Відзнаки літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2022).

«Для мене есеїстика – це те, що поєднує художні враження. І не лише тим, що і як автор пише. А буквально справляти реалістичне враження. Це має бути опис, майже як подорожній, поєднаний з інтелектуальними розмовами. Ось тоді це – есеїстика. І в Артура Дроня це є», – прокоментував філософ та перекладач, член Капітули Премії Олексій Панич.

Поет та військовий Артур Дронь був звільнений у запас, оскільки отримав інвалідність внаслідок тогорічного поранення. Під час служби він продовжував писати.

"Ця історія мала багато нагод закінчитися раніше й трагічніше. Але все ж закінчується ось так, тож я просто вдячний Богові... Попереду – цивільне життя, продовження занять з реабілітологом і ще одна операція. А під кінець року навіть досягну призовного віку", – йдеться у дописі.

Дронь подякував кожному, хто підтримував його впродовж 3 років і 4 місяців служби, та побажав своїм побратимам і посестрам, аби вони повернулися додому живими.

"Можливо, колись у цьому військовому квитку з'явиться ще якийсь запис. Я тверезо дивлюсь на наші обставини і розумію, що це може бути не закінченням історії, а тільки перервою. Але наразі я скористаюся можливістю, яку пропонує Закон, і відпочину. Тепер я остаточно вдома. Хочу пожити", – зауважив письменник.

"Не знаю, чи то пасує говорити ці слова, коли ти вже цивільний, але на правах ветерана-інваліда війни певне можу собі дозволити. Мав за велику честь знаходитись поруч із найкращими людьми цієї країни і говорити: «Служу українському народові»".

Також Дронь анонсував свою нову книжку "Гемінґвей нічого не знає". Він зазначив, що, передзамовивши її у "Видавництві Старого Лева", можна привітати його з поверненням.

Видання є збіркою короткої прози. В анотації йдеться, що це "свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів".

«Гемінґвей нічого не знає» – це третя в доробку й перша прозова книжка ветерана теперішньої війни двадцятичотирирічного Артура Дроня. Героями книжки стають люди, яких письменник зустрів на війні чи близькі, про яких йому важливо говорити, чия присутність важлива. Це його побратими й товариші, мешканці прифронтових територій чи люди з близького оточення автора.

"Я був дуже спокійним, коли писав ту книжку, бо я знав, що вона дуже важлива і потрібна мені, але я був дуже тривожним, коли чекав її з друку, тому що знав, що вона буде важливою і потрібною ще комусь. І тому я дуже чую таку велику вдячність тим, хто її читали і показали мені, чому і кому вона може бути важливою.

Наприклад, жінці, яка після київської презентації сказала: "Ви собі говоріть, що хочете, а та книжка про мене і про мого чоловіка. Тому що він служив в Зарічному, про яке ви пишете, і загинув в Торському, про яке ви пишете. І, значить, він боявся того, чого ви боялись, і сміявся з того, з чого ви сміялись, і, значить, це про нього". Це найкраще, що можна про книжку почути, і я за це дуже вдячний", – сказав Артур Дронь під час церемонії нагородження.

Про письменника

Артур Дронь народився 31 грудня 2000 року у селі Воскресинці, на Івано-Франківщині.У 2017-2022 роках навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка на факультеті журналістики. Паралельно з навчанням, у 2020-2021 роках працював у студентському відділі ЛНУ ім. І. Франка, а у 2021-2022 році – івент-менеджером у "Видавництві Старого Лева".

З початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем і відтоді ніс службу в 125-й окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. З серпня 2022-го у складі бригади виконував завдання в зоні бойових дій на території Донецької, а згодом Харківської областей.

Перебуваючи на фронті, продовжував писати. У 2024 році збірка його поезії "Тут були ми" вийшла норвезькою у видавництві Audiatur.

Про премію

Премія імені Юрія Шевельова присуджується раз на рік українському авторові за художню та наукову есеїстику. Нагорода носить імʼя Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику, та відзначає внесок у незалежність думки та витонченість стилю.

Лауреатами Премії минулих років стали Тарас Прохасько ("Одної і тої самої"), Андрій Портнов ("Історії для домашнього вжитку"), Костянтин Москалець ("Сполохи"), Олександр Бойченко ("Більше/менше"), Вахтанґ Кебуладзе ("Чарунки долі"), Андрій Любка ("Саудаде"), Володимир Єрмоленко ("Плинні ідеології"), Діана Клочко ("65 українських шедеврів. Визнані й неявні"), Тарас Лютий ("Культура принад і спротиву"), Андрій Бондар ("Ласощі для Медора"), Андрій Павлишин ("Нам і далі загрожує вічність"), Олександр Михед ("Позивний для Йова. Хроніки вторгнення"), Мирослав Лаюк ("Бахмут").