ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Юрій Іздрик, знаний також як Юрко Іздрик, народився 16 серпня 1962 року в Калуші – місті, де пульс української культури зливається з ритмами щоденного життя. Він – не просто український письменник, поет і культуролог, а справжній митець широкого творчого діапазону: від літератури й малярства до музики та філософських рефлексій. Автор і натхненник легендарного журналу «Четвер», Іздрик по праву вважається одним із провідних представників так званого «станіславського феномену» – літературно-культурного явища, що виросло на західноукраїнському ґрунті й здобуло визнання далеко за його межами.

Після школи Юрій вступив до Львівського політехнічного інституту, де здобував інженерну освіту. Проте технічні науки не обмежили його інтересів: він занурився у світ історії мистецтва, відвідував лекції з естетики, грав у студентському рок-гурті, виступав у театральних постановках. Така активна участь у культурному житті лише зміцнювала в ньому художню свідомість.

Закінчивши інститут, Іздрик повернувся до рідного краю і працював інженером: спочатку на заводі автоматизованих ливарних машин в Івано-Франківську (1984–1986), а згодом – у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990). Але ці роки стали для нього не стільки технічним, скільки творчим випробуванням.

1989 року стартував амбітний і водночас бунтівний самвидавчий проєкт – журнал «Четвер». Перші випуски Іздрик видавав самостійно, а вже з 1990-го долучив до справи Юрія Андруховича. Так народився культурний дует, який на десятиліття вперед окреслив нові горизонти української літератури. Саме навколо «Четверга» почала формуватися своєрідна літературна школа, стиль якої був не просто модерністським – він був метафізичним, іронічним, багатовимірним.

У 1990–1994 роках Іздрик тимчасово відкладає літературну діяльність, аби повністю присвятити себе живопису. Його роботи експонувалися в численних виставках, і досі залишаються в колекціях поціновувачів у різних куточках світу: Україні, Польщі, Німеччині, Австрії, Іспанії, США, Таїланді. Але слово знову кличе його до себе.

Починаючи з 1994 року, Іздрик остаточно повертається до літературної творчості. Його стиль визріває, набуває нових форм і змістів. Він співпрацює з газетою «День», редагує журнал «Четвер», паралельно експериментує з музикою та формою літературного висловлення.

До сьогодні Юрко Іздрик – автор численних книг і проєктів: повість «Острів Крк» (1994), збірка «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романи «Подвійний Леон» (2000), «АМтм» (2004), есеї «Флешка» (2007), «Таке» (2009), «Underwor(l)d» (2011), «Іздрик. Ю» (2013), а також численні поетичні й культурологічні тексти, які формують нову мову розмови про мистецтво.

Сьогодні Юрій Іздрик живе в Калуші, активно працює над новими творчими проєктами. Зокрема, вже кілька років триває його колаборація з поетом і музикантом Григорієм Семенчуком – спільний музично-поетичний перформанс «DrumТИатр», який руйнує жанрові межі й пропонує унікальну синергію слова, ритму та емоції.

Іздрик Ю. 3 : 1 : Острів Крк ; Воццек ; Подвійний Леон / Ю. Іздрик. – 2-ге вид., стереотипне. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 320 с. : тв.

Юрко Іздрик написав роман, у якому головним героєм є сон – і не язичницький бог, як у Ніла Ґеймана, а радше саме явище сну. А ще пародіювання й інтерпретація цитат, зміни свідомості, коментування й марення – усе це й складається в найліпший роман письменника. Соломія Павличко порівнювала цю книжку із творами Роберта Музіля, Мілана Кундери, Франца Кафки й Хорхе Луїса Борхеса – і недарма, адже «Воццек & воццекургія» є класичним постмодерністським текстом.

Сергій Жадан народився 23 серпня 1974, в м. Старобільськ в україномовній родині, де і пройшло його дитинство. В часи перебудови 1990-1991 років поширював у містечку Рухівські газети та національну символіку.

У 1991 році переїхав до Харкова, був одним з організаторів харківського неофутуристського літературного угрупування «Червона Фіра».

1996 – закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології.

У 1996–1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету, захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка» (2000 рік).

З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету, Віце-президент Асоціації українських письменників.

З 2004 – незалежний письменник.

У 2011 провів акцію проти закону «Про захист суспільної моралі».

Живе і працює в Харкові. Брав активну участь у харківській помаранчевій революції, Євромайдані.

Пише романи, поезії, есеї. Темою творів письменника є пострадянська дійсність в Україні. Для стилю Жадана характерний вжиток розмовної та нецензурної лексики.

Роман «Ворошиловград» став книжкою року 2010 за версією «BBC» .

Жадан С. Ворошиловград / С. Жадан. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 320 с.

Класичний жаданівський роман, тому тут є: протагоніст, який усвідомлює нікчемність свого життя, незмінна компанія невдах, що регулярно втрапляє в халепи, та антигерої (часто – кримінальні авторитети), яким від невдах щось треба. На цей кістяк додатково нарощується досвід кожного персонажа та особиста пам’ять. Цінна тут не так історія, як стиль автора – і саме у «Ворошиловграді» він довершений. Лірика донбаських степів, меланхолійний сюр та ностальгія, приперчені характерною лексикою місцевих жителів.

2010 року роман став найкращою книжкою десятиріччя за версією премії «Книга року BBC». Згодом його визнали й за кордоном, а минулого року режисер Ярослав Лодигін презентував екранізацію «Ворошиловграду» – фільм «Дике поле».

28 квітня 1941 року – в Києві народилася Ірина Жиленко, поетка з кола шістдесятників, авторка більше 20 поетичних збірок, лауреат Шевченківської премії та премії Василя Стуса.

Дитинство Іраїди (таким було офіційне ім’я поетки) пройшло на Черкащині, у Звенигороді. Туди її віддали батьки до родичів, ховаючи від війни. Батьки загинули, а дівчинка виростала у прийомній родині.

Після війни Жиленко повернулася до Києва. Важко переживала несприйняття однокласниками її україномовності, горнулася до вчительки української мови та літератури Діни Іванівни Попель, яка її підтримувала і заохочувала до творчості. Перший вірш Ірина Жиленко написала у вісім років. А у вісімнадцять перші публікації з’явилися у газеті «Київська правда» – з передмовою Валентина Лагоди.

Після закінчення вечірньої середньої школи працювала вихователькою дитсадка, паралельно вступивши на вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

Брала активну участь у роботі осередків українського відродження Києва 1960-х. Професійно займалась вокалом в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії, танцювала у «Веснянці», гарно малювала. Тоді ж вона зблизилася з колом шістдесятників. Була членом Клубу Творчої молоді, Спілки письменників України, виступала на літературних вечорах. Товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та іншими.

У 1962 році на літературному вечорі у Спілці письменників познайомилася з Володимиром Дроздом. Через три дні вони подали заяву – і прожили в любові і гармонії більше сорока років. Виховали двох дітей: Орися - кандидат богослов’я, історик, Павло – фахівець в ІТ-сфері. Ірина Жиленко пережила чоловіка на десять років.

У роки репресій над інакодумцями родина Дроздів-Жиленко зазнала утисків: Володимира Дрозда на три роки було мобілізовано в армію, Ірину Жиленко звільнили з роботи, позбавили житла, їхні твори ніхто не хотів брати до друку.

Працювала у редакціях газет та журналів (газети «Вечірній Київ», «Молодь України», «Літературна Україна»), дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка викликала гострі дискусії: від захоплення до звинувачення у «відірваності від життя» (у цьому Ірині Жиленко радянська критика дорікатиме весь час, бо замість оспівування трудових подвигів вона писала про просте життя, яке любила і яким його бачила). Натомість Євген Маланюк про збірку відгукувався так: «…вірші Жиленко звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і незалежністю тону».

З-під пера І. Жиленко вийшло близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.

Ірина Жиленко все життя писала щоденники. Вони лягли в основу її книги спогадів про шістдесятників «Homo feriens», яка побачила світ у 2011 році. Наступного року за цю книгу письменниця була удостоєна премії імені Василя Стуса.

Померла Ірина Жиленко 3 серпня 2013 року.

Жиленко І. Євангеліє від ластівки : вибрані твори / І. Жиленко. – Київ : Пульсари, 2006. – 488 с.

У своїх віршах для дітей Ірина Жиленко намагається створити повсюдну атмосферу свята, ця ж легкість і чарівність залишаються в «дорослій» поезії авторки. Недооцінена шістдесятниця, чия лірика дихає гедонізмом та естетською меланхолійністю. Поряд із патетичним й подекуди пафосним звучанням інших авторів цього періоду, Ірина Жиленко залишається гармонійною й людською. До збірки «Євангеліє від ластівки» ввійшли вибрані поезії авторки, що найяскравіше передають її стиль, оцю позатрадиційність і позаідеологічність