ПІДЛІТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Останні події в українському книговидавничому процесі свідчать, що український культурний контекст (і не вперше!) нарешті реагує на загальносвітові тенденції не через двадцять років, а тут і зараз. І хоча слово «фемінізм» перестало сприйматися як лайка в більшості західних країн, здавалося б, ще в середині минулого століття, в останні роки теми, проблеми й інциденти, пов’язані з гендерною рівністю, опинилися у фокусі всіх світових медіа.

А простіше кажучи, з’ясувалося, що попри вже понад півстолітнє існування праць Сімони де Бовуар, Кейт Міллет і Люс Іриґерей, чиїсь права все ще не такі рівні, а чиїсь таланти, здібності й сила ставляться під сумнів просто тому що ця хтось – «ти ж дівчинка». І тому такі нібито цілком логічні явища, як соцмережні флешмоби #metoo та український #янебоюсьсказати (котрий відбувся навіть раніше), виявилися холодним душем для дуже багатьох людей у нібито прогресивному світі, де вже начебто давно побороли всі упередження.

Нові часи – нові казки на ніч

Елена Фавіллі, Франческа Кавалло. Казки на ніч для дівчат-бунтарок / перекладачка Тетяна Савчинська. – Київ: Книголав, 2018. – 224 с.

У квітні 2016 року, ще до #metoo, але вже десь дуже поруч із #янебоюсьсказати, в Америці дві «ти ж дівчинки», журналістка Елена Фавіллі та письменниця й театральна режисерка Франческа Кавалло, ініціювали на краудфандинговій платформі Kickstarter збір коштів на публікацію дитячої книжки. Проєкт профінансували понад 20 тисяч користувачів платформи, заявлену суму вдалося перевищити в понад 15 разів. Вже в грудні 2016-го книжка вийшла – і була розпродана сотнями тисяч примірників, неодноразово перевидана, перекладена десятками мов. У 2017 році на тій-таки Kickstarter запустили збір коштів на другий том.

Що такого особливого виявилося в цій книжці? Та ніби й нічого, всього-на-всього 100 коротеньких історій про сотню жінок, які зуміли змінити світ. Декотрі з них відомі всім і кожному, а декотрі довгий час були забутими й замовчаними, деякі з цих жінок – сучасниці (а то й ровесниці) читачок і читачів книжки, а деякі жили сотні років тому. Об’єднані простим і промовистим заголовком «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» (англ. Goodnight Stories for Rebel Girls), ці історії мали таку ж просту й промовисту мету – розказати дітям (і не лише дівчаткам) про сильних жінок, яким вдалося подолати безліч обмежень, упереджень, утисків та стати видатними особистостями.

Чи варто говорити, наскільки необхідною в умовах сучасних дискусій про гендерну рівність виявилась така книжка. І далеко не лише в Америці й загалом англомовному світі. Бо з літературознавчого погляду форма «Казок на ніч для дівчат-бунтарок» замахується не на абищо, а на класичний хронотоп казки, випрацюваний, виточений і дбайливо бережений чи не в кожній європейській країні.

А багато ви знаєте народних казок (хай навіть і українських), які проходять тест Бекдел (тобто перевірку твору на гендерну упередженість)? А багато таких, де головна дійова особа – дівчинка чи жінка?

І так, український книговидавничий ринок не лишився осторонь цієї ідеї – і, окрім власне перекладу оригінальної книжки українською, за останні два місяці відбулося аж дві презентації збірок історій про видатних українських жінок, котрі запозичили формат у книжки Елени Фавіллі та Франчески Кавалло. І «Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків» від видавництва «Книголав», і «Це зробила вона», продукт видавництва «Видавництво», не були обділені увагою ані медіа, ані читацької публіки. Ідея та сама, схожий формат, чимало героїнь перетинаються – але, попри це, книжки вийшли зовсім різними, самодостатніми й цікавими не лише для дитячої аудиторії. Втім, у справі перевідкривання видатних українок широкому загалу вони таки не були першими.

2017 року на Книжковому арсеналі в Києві відбулася презентація книжки, яка стала справді безпрецедентним для України явищем. Це були твори чотирьох українських письменниць, про яких дуже мало хто доти чув. Попри складність становища жінки-письменниці в Україні навіть у ліберальні 20-ті, коли вона мусила розриватися між родиною та літературною кар’єрою, їхніх творів назбиралося на цілу антологію. Назву для неї – «Моя кар’єра» – було запозичено з одного з оповідань Марії Галич, які увійшли до антології, проте концептуально вона виявляється значно місткішою. Всі твори, об’єднані під обкладинкою, написані жінками, про жінок і для жінок. Такі собі «казки на ніч», тільки вже для дорослих бунтарок. Не завжди зі щасливим кінцем, проте завжди такі, що надихають і дивують.

Катерина Бабкіна, Марк Лівін. Сила дівчат / ілюстрації Анни Сарвіри та Юлії Твєрітіної. – Київ: Книголав, 2018. – 112 с.

Перша книжка для українських дівчаток-бунтарок про українських жінок-бунтарок, презентована в Мистецькому арсеналі 31 березня, одразу ж після появи перших анонсів викликала неабиякий інтерес читачок і читачів, як малих, так і дорослих. Проте «Сила дівчат» – це книжка, яку не купити в книгарнях і взагалі не так просто дістати. Перший наклад, а саме 5000 примірників, призначений для безкоштовного розповсюдження в шкільні та дитячі бібліотеки Донецької та Луганської областей, а також адресно – дітям загиблих бійців та ветеранів АТО. Прикметно, що до «Сили дівчат» увійшли й історії двох жінок-учасниць бойових дій в зоні АТО – військової Оксани Якубової та парамедиці Юлії Паєвської. Ще одна можливість стати видимими для українського «невидимого батальйону» і ще одна змога наочно продемонструвати дітям: жінки на війні – це далеко не лише медсестри. І бути жінкою на війні – героїчно й почесно.

Загалом, акцент на сучасницях є однозначно сильним боком «Сили дівчат». Попри складність відбору героїнь, котрі провадять свою діяльність тут і зараз, вибірка вийшла справді вдалою. Читачки й читачі легко зможуть знайти профілі героїнь у соцмережах, якщо одразу не впізнають імена Нати Жижченко, Ольги Харлан чи Олени Притули. Усвідомлення, що справжні героїні – зовсім поруч і ділять один час і простір з тобою, однозначно мотивуватиме й надихатиме юних бунтарок і бунтарів ще більше. Не обійшлося, ясна річ, і без історичних хрестоматійних постатей: як уже відомих Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Марії Примаченко, Катерини Білокур, так і діячок, про яких не зайве дізнатися більше, репортерки Софії Яблонської, народної мисткині Параски Плитки-Горицвіт, феміністичної активістки Мілени Рудницької чи Оксани Антипчук, вшанованої званням праведниці народів світу.

Попри таку строкатість набору героїнь та відмінність їхніх історій, стиль книжки, як і «оригінальних» американських «Бунтарок», рівний і не обтяжений надмірними складнощами. Історії витримано в приблизно однаковій формульно-казковій сюжетній схемі – не в останню чергу завдяки тому, що всі 50 історій написали лише двоє авторів, Катерина Бабкіна й Марк Лівін (ілюстрації теж намалювали дві художниці – Анна Сарвіра та Юлія Твєрітіна). Автори, як вони самі зізнавались на презентації, постали перед неабияким викликом, обираючи собі персонажок: про деяких із них на момент початку роботи над книжкою їм майже нічого не було відомо, про інших же, навпаки, хотілося розповісти стільки, що вистачило б на цілу книжку. І якщо у збірці й відчуваються якісь стилістичні розбіжності між оповіданнями, то саме тоді, коли автори були більш чи менш заангажовані в історії своїх персонажок.

Хай там як, пророблена цим тандемом робота справді вражає, а книжка вдалася цілісною, легкою і приємною, якою й мала вдатися. А ще одна «фішка» книжки – підписи до ілюстрацій. Вони навчають, як ставати схожими на зображену на них героїню, а зібрані разом складають непоганий план із самовдосконалення. І не лише для дівчаток.

Це зробила вона / [наукова редакція Д. Вортман] ; [Національний Демократичний Інститут Міжнародних Відносин (НДІ)]. - [Київ] : Видавництво, [2018]. - 104 с.

І от вже є в України одні «Казки на ніч для дівчат-бунтарок». Та й читачам, очевидно, цікаво, навіщо було видавати дві однакові книжки про українських жінок. Втім, навіть говорити зайве: попри те що частина героїнь двох книжок перетинається (бо є такі українські жінки, про яких неможливо не написати), вийшли вони абсолютно різними.

Як пам’ятаємо, всі сто історій, які склали «Казки на ніч для дівчат-бунтарок», написали дві авторки – Елена Фавіллі та Франческа Кавалло. Ілюстраторок було значно більше. «Сила дівчат» зберегла концепцію двох авторів і стилістичної цілісності не лише в текстовому, а й в ілюстративному оформленні. Творці «Це зробила вона», навпаки, вирішили максимально урізноманітнити книжку: один автор/одна авторка – одна історія, один художник/одна художниця – одна ілюстрація.

Можна сказати, що «Це зробила вона» – навіть не так збірка, як мистецький альбом. Серед авторок історій, окрім знаних українських дитячих письменниць (Валентина Вздульська, Валентина Захабура, Саша Кочубей), – і літературна критикиня Ганна Улюра, і громадська активістка Анастасія Мельниченко, і журналістка Марія Семенченко, і літературознавиця Тамара Гундорова, і чимало інших, чиє письмо вже встигли оцінити читачі. Що вже казати про ілюстрації: «Це зробила вона» зібрала, напевно, всі найяскравіші авторські стилі та техніки, які зробили безліч українських сучасних видань справді унікальними, а художниць/художників – поцінованими. Хочете дізнатися, як (і хто) пишуть та ілюструють в Україні у 2018-му – погортайте «Це зробила вона».

Проте цілісності «Це зробила вона» як збірці оповідань-історій таки бракує. «Оригінальний» казковий модус збережено лише в кількох історіях, більшість же героїнь на присвячених їм сторінках живуть своїм життям.

Вони то відсторонено спостерігають за описом подій із власного життєпису, то стрімко стартують із його кульмінаційного й найбільш відомого моменту, то піддаються ностальгії й дитячим спогадам, а то взагалі ламають «четверту стіну», звертаючись безпосередньо до читачів. Плавно прочитати книжку на одному диханні не вийде: занадто вже різкими й візуально, і текстуально є стилістичні переходи від історії до історії. Це автоматично «підвищує» вік цільової аудиторії «Це зробила вона», порівнюючи із «Силою дівчат». Коли остання має на меті передовсім розповісти, познайомити читачок і читачів з видатними персонажками, то «Це зробила вона» очуднює і образ кожної персонажки, і її життєву історію в свій унікальний спосіб.

Окрім того, вона символічно «реабілітує» тих українок, які зробили кар’єру чи стали відомими закордоном. Зокрема, тут ціла когорта діаспорянок: перша українська адвокатка Марія Бек, килимарка Стефанія Шабатура, астронавтка Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, німецько-американська акторка Анна Стен, яка майже підкорила Голівуд, балерина Віденської опери Рома Прийма-Богачевська, одна з найвідоміших футбольних арбітрок сучасності Катерина Монзуль – чи багато читацька аудиторія знає про цих діячок з українським корінням?

Ще одним важливим штрихом є акцент на жінках-військових, і на сторінках книжки поруч із Людмилою Павличенко та Катериною Зеленко, які здійснювали свої подвиги на фронтах Другої Світової війни, – розвідниця УВО Ольга Басараб та перша українська офіцерка з лав Українських січових стрільців Олена Степанівна. Є велике сподівання, що ці персонажки в уяві сучасних підліток та підлітків постануть однаково героїчними й однаково людяними, без жодних ідеологічних нашарувань.

ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ

Сучасні українські письменники, яких варто прочитати

Олексій Чупа

Молодого українського автора називають «другим Жаданом». І не тільки тому, що народилися та виросли вони на Донбасі, а тому що проза Чупи така ж нищівна та правдива. До трагічних подій на Сході він працював на металургійному заводі, а у вільний час писав поезію про будні робочих. Сатиричні, іронічні, місцями жорстокі вірші не приховують правди про життя східняків. Його ж проза вражає майстерністю та наївністю.

Варто відзначити книгу «Казки мого бомбосховища». 12 історій про один день із життя жителів будинку в Макіївці: про їхні болі, буденність, проблеми. Але хто міг передбачити, що цей день змусить їх подивитись один одному в очі, коли будинок накриє «Градами». А серед них опиниться і сам автор.

Варто прочитати: «10 слів про Вітчизну», «Бомжі Донбасу», «Казки мого бомбосховища».

Катерина Батушан

Юна поетеса з Дніпра (колишнього Дніпропетровська) вражає своєю емоційністю та відвертістю. Про таких письменників, як вона, кажуть, що краще один раз почути, аніж сотню прочитати. Харизматичність та мужність – саме так можна описати її творчі вечори. Тендітна дівчина, яка не приховує від своїх читачів всі язви навколишнього світу, її міста, її оточуючих. Місцями жорстока, а місцями ніжна та жіночна – саме такою вона постає у своїх поетичних творах.

Варто прочитати: «Третий в лодке», «Заточка», «Homo sapiens любят по Фрейду», «Да святиться имя твое».

Генрі Лайон Олді

«Генрі Лайон Олді» – колективний псевдонім українських письменників-фантастів. Активно публікуються з 1993 року, а до цього часу світ побачили близько 30 їхніх романів. Самі автори свій жанр називають «фантастичним бойовиком». Вони є одними із найпопулярніших фантастів. Їхні романи активно перекладаються на десятки різних мов світу.

Радимо прочитати: «Ойкумена», «Три повести о чудесах», «Гарпия».

Артем Полежака

Полежака є найкращим представником Харківської школи «чорного слему». Неодноразово отримував перемогу на таких літературних турнірах. Він є унікальним автором, чия поетична збірка не містила жодного тексту. Його поезія дзеркально відображає сучасне життя, з усіма радощами та негараздами. Його тексти мають любовні мотиви, проте часто використовує сарказм та іронію. У його текстах часто «проскакує» нецензурна лексика, проте вона сприймається радше як літературний прийом, аніж показник невихованості.

Варто прочитати: «Мої нездійснені мрії», «Вечір іронічної поезії V.I.P».

Люко Дашвар

Під псевдонімом «Люко Дашвар» ховається колишня журналістка Ірина Чернова. Її літературна діяльність розпочалася після того, як її роман «Село не люди» отримав нагороду на «Коронації слова». За кількісними показниками, вона мало чи не найуспішніша українська письменниця. Її книги продаються небаченими накладами в Україні. Роман «Молоко з кров’ю», для прикладу, розійшовся накладом у 100 тисяч примірників.

Варто прочитати: «На запах м’яса», трилогія «Биті Є», «Мати все», «Рай.Центр».

Ірен Роздобудько

Безхмарна літературна кар’єра донецької письменниці та журналіста розпочалася після 2000-го року. Авторка не припиняє дивувати свого читача своєю різноманітністю та ерудованістю. Письменниця сміливо експериментує зі стилями, жанрами, темами, сюжетами й героями. За роки роботи їй вдалося вибудувати власну концепцію пера, яку вона називає «життєво-творчою».

Варто прочитати: «Гудзик», «ЛСД», «Ескорт у смерть», «Дві хвилини правди».

Марія Матіос

Марія Матіос особлива постать в українській літературі, оскільки саме її творчість ознаменувала закінчення панування постмодернізму та перехід до нової епохи письменництва. У своїй творчості вона користується таким кредо: пошук украденого щастя нації і пошук украденого щастя людини. У текстах письменниця звертається до людини, її поведінки та мотивацій. Літературний доробок сучасної письменниці становлять численні збірки віршів, а також книги оповідань. Більшість її творів були перекладені російською, китайською, хорватською, японською та іншими мовами.

Варто прочитати: «Армагедон уже відбувся», «Чотири пори життя», «Нація. Одкровення».

Василь Шкляр

Цього письменники критики називають «батьком українського бестселера». Годі й шукати негативних відгуків про його творчість. Проте найбільший резонанс серед українських критиків викликав його роман «Залишенець. Чорний ворон», який було видано у 2009 році. Цей твір яскраво висвітлює трагічні сторінки історії нашої держави – повстанську боротьбу народу проти жорсткої влади окупантів у 20-х роках XX сторіччя. Роман дуже неоднозначний, проте заслуговує на прочитання.

Варто прочитати: «Залишенець. Чорний ворон», «Репетиція сатани», «Елементал».

ВАЛЕРІЙ МАРКУС

Що відомо про Валерія Маркуса

Валерій Маркус – військовий, блогер, письменник, мандрівник, колишній головний майстер-сержант 47-го окремого батальйону, ідеолог благодійного фонду "Markus Foundation" та автор бестселеру "Сліди на дорозі".

Валерій Маркус став відомим з початком бойових дій на Донбасі у 2014 році, коли почав знімати відео про побут десантників з його 25-ї бригади. Тоді він мав псевдонім "Валерій Ананьєв"

Валерій Маркус воював з 2014 року у складі 25-ї повітрянодесантної бригади

"Я використовував популярність, щоб матеріально допомагати роті і сконцентрувати навколо підрозділу волонтерів.", – пояснював Маркус в інтерв'ю BBC Україна.

На початку АТО він був механіком-водієм БМД, воював під Краматорськом, Шахтарськом, Слов'янськом, Добропіллям.

У 2016 році звільнився з армії за станом здоров'я.

У 2018 році Валерій Маркус випадково зустрів в італійській Вероні російського ведучого ток-шоу Артема Шейніна і плюнув тому в обличчя.

"Погано, що ми з вами зустрілися тут. Якби ми з вами зустрілися в іншому місці, я б вас задушив", – говорить Маркус на тому відео, яке набрало більш як 6 млн переглядів.

Також Валерій Маркус написав біографічний воєнний роман "Сліди на дорозі".

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року він періодично проводив ефіри на своєму каналі, які набирали сотні тисяч переглядів, а також планував похід на Еверест.

Після 24 лютого 2022 року повернувся до ЗСУ.

Влітку 2023 року головний сержант 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура" Валерій Маркус написав рапорт, у якому просив перевести його на нижчу посаду.

Ананьєв В. Сліди на дорозі / В. Ананьєв. – 4-тє вид. – [Кам'янець-Подільський] : ФОП Гордукова І. Є., [2019]. – 375 с.

Рекомендуємо "Сліди на дорозі" – це історія про наше сьогодення, яке не вкладається у рамки здорового глузду: про війну, яку веде так званий «братній народ» проти свого сусіда, про війну на Сході України, в якій українці змушені боронити свою землю від «заклятого друга», у ХХІ столітті. Книга повчальна, цікава та важка. Вона нагадує, що за декілька сотень кілометрів від вашої квартири, в якій ви спокійно лягаєте спати і маєте можливість прокидатися від звуку будильника, а не автоматної черги – йде справжня війна, на якій гинуть чиїсь чоловіки та дружини, доньки та сини, кохані.