"... ВІД МАМИНИХ ПІСЕНЬ НЕ ВІДЛІТАЙ..."

До 70-річчя від дня народження народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка Миколи Шопші 

Здавалося, співало все село. Пісня летіла далеко полтавським степом і стихала за обрієм. Але над білою повінню вишень, над хатами-писанками, безкрайніми ланами лунав лише один могутній і чистий голос. Співав Микола Шопша. Щовечора виходив хлопець на сільську вулицю з баяном і грав. Задушевно й лірично. Люди сходилися послухати не так його вправну гру, як той неповторний голос. Від того голосу співала і їхня душа.

А співав односельцям не заслужений лауреат, а учень Веселоподільської середньої школи, син хлібороба. Хто ж він, цей хлопець, якому земля-матінка та батьки дали такий талант? У зрілому віці він скаже: "Я полтавець, а феномен Полтавщини в тому, що там усі співають. У нас спочатку вчаться співати, а потім ходити".

8 вересня 1947 року в родині механізатора Сергія Прокоповича Шопші з с. Вереміївки Семенівського району народилася п’ята дитина – син Микола. Усіх дітей колгоспного бригадира Бог наділив якимось талантом, але йому, найменшому, залишив найбільше. Вчився хлопець у сільській восьмирічці, одинадцятий клас закінчував у знаменитому Веселому Подолі. Світлочубий учень був спортсменом-першорозрядником, баяністом і співаком. Перші пісенні уроки отримав у художній самодіяльності. 

Одного разу Миколка-другокласник вийшов на сцену з баяном, вивчивши популярну пісню "Орленок". Розгубився так, що забув усі слова. Довго стояв мовчки, а потім втік зі сцени і зарікався більше ніколи не виступати. А в шістнадцять літ юнак отримав заслужену нагороду за пісні – перше місце в обласному огляді художньої самодіяльності: акомпанував собі на баяні й співав улюблені пісні "Дивлюсь я на небо"та "Взяв би я бандуру".

Виступав із ними і по обласному радіо, чим і започаткував свою творчу біографію. У селі спів не вважали роботою. Батько хотів, щоб Микола став механізатором, як і він, адже син працював причіплювачем із тринадцяти років. Але Микола стояв на своєму – буду тільки співати. Після одинадцятирічки його взяли у народний хор ім. Верьовки. Потім була армія, ансамбль пісні й танцю Київського військового округу, де Микола отримав перші уроки професійного співу. 

Щедре природне вокальне обдаровання дало змогу стати студентом Московської консерваторії у класі видатного баса М. Рейзена. Але Москва не "вписалась”"у його тодішні можливості, жити не було за що. Повернувшись до Києва, співав декілька років у капелі "Думка". На концерті у філармонії Миколу почув славетний співак, тодішній ректор Київської консерваторії Микола Кондратюк. Його вердикт був таким: !"Тобі треба вчитися". Так, 1974 року Микола став учнем М. Кондратюка. 

Навчався Шопша на вечірньому відділенні, одночасно будучи солістом оперної студії при консерваторії. Уже на третьому курсі був незмінним учасником майже всіх урядових концертів. Як правило, Миколу з його басом тримали на закінчення програми, на фінал, жартівники так і називали його: соліст-фіналіст.Та саме ці концерти і проклали йому шлях до Національної опери, пізніше Микола говорив: "Всім, чого я досяг як співак, завдячую Миколі Кондратюку".

А зустріч на початку творчої кар’єри, 1979 року, зі Стефаном Турчаком, головним диригентом і художнім керівником Національної опери, визначила подальшу долю молодого виконавця. Микола крок за кроком ішов до вершинних партій класичного репертуару. Сходження його на творчий Олімп було нелегким і давалося завдяки систематичній наполегливій праці. Серед перших вагомих перемог були: лауреат конкурсу імені М. Лисенка (1979, перша премія), Міжнародного конкурсу вокалістів імені Р. Віньєса у Барселоні (1980, друга премія). 

Здійснивши свою першу велику гастрольну поїздку до скандинавських країн, М. Шопша, голубоокий, високий, дужий красень, розкрив перед здивованою північною Європою незнану для них вокальну культуру українського народу, "все, що життя подарувало з народження в полтавському селі". 

Маючи могутній голос (бас широкого діапазону) і високу акторську майстерність, Микола Сергійович зумів із великим успіхом втілити на головній сцені України чимало провідних, різнохарактерних оперних партій. Широку популярність у народі здобули такі образи, як Виборний і Тарас Бульба ("Наталка Полтавка", "Тарас Бульба" М. Лисенка), Мефістофель ("Фауст" Ш. Гуно), Ігор ("Князь Ігор" О. Бородіна), Гремін ("Євгеній Онєгін" П. Чайковського). 

Найвищої відзнаки в галузі української культури – Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка – Микола Шопша був удостоєний 1995 року за виконання оперних партій Івана Карася ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського), Захара Беркута ("Золотий обруч" Б. Лятошинського), Царя ("Борис Годунов" М. Мусоргського) та концертні програми 1992–1994 рр. А ще його заслуги були відзначені мистецькою премією ім. С. Гулака-Артемовського та Міжнародною премією ім. Г. Сковороди.

Найулюбленішою партією Миколи Сергійовича була партія Бориса Годунова, вона – найвищий рівень у вокальному і сценічному мистецтві. Тільки здолавши цю вершину, оперному співакові можна сказати, що чогось досяг.

На ньому фактично тримався весь репертуар Національної опери. Крім оперних, у репертуарі Миколи Шопші було чимало концертних партій: "Реквієм" Моцарта, Дев’ята симфонія Бетховена, твори Генделя і Баха, Шостаковича і Станковича, понад п’ятсот камерних творів усіх часів і народів – кращі набутки світової музичної культури. Та найбільше душі і таланту віддавав він українській народній і сучасній пісні. Хто не чув у його виконанні "Ой, не стелися хрещатий барвінку", "Стоїть явір над водою", "Ой, чого ти, дубе", "Рідна мати моя", "Мелодія" та інших, багато втратив на святі життя.

Він – народний артист України – ніс культуру рідного народу світові, гастролюючи в десятках країн, і світ гідно оцінив його за це. У статті "Виступає бас світового класу" американський музичний критик Дуг Ласл у газеті "Рекорд"писав: "Бог є нашим свідком, наскільки усім потрібні такі таланти! Шопша володіє глибоким басом, його голос надзвичайно могутній, водночас співак користується найтоншими обертами, що ставить його в лави найвидатніших басів світу…". 

Ще промовистіше оцінив нашого земляка музичний оглядач Білл Райтс із "Нью-Йорк таймс": "Голос Миколи Шопші винятково гарний. Пристрасність, надзвичайний драматизм виконання змусили глядачів затамувати подих. Великого зросту, кремезний співак захоплює слухача особливою силою свого голосу, яким він володіє так майстерно, як скрипаль володіє інструментом генія Страдіварі…". 

У США, бувало, Шопша співав по дванадцять годин підряд. Полтавцям запам’яталися виступи Миколи Сергійовича на Днях пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. на Пагорбі Скорботи, неподалік Мгарського Спасо-Преображенського монастиря. Учасники Днів пам’яті мали щасливу й унікальну можливість слухати великої сили і краси голос Шопші й під високим склепінням Спасо-Преображенського собору. Особлива акустика будівлі доносила до слухачів нечуваної краси тембр співака.

Микола Сергійович говорив: "Мене дуже тішить, що я співаю для свого народу. Часто запрошували працювати за кордон, але тільки на рідній землі я стою міцно, місяць побуду за кордоном і вже тягне додому, нічого вже не треба". До рідної Вереміївки, чистого джерельця, найулюбленішого і найдорожчого, він повертався щоразу, черпаючи натхнення і силу голосу.

А ще доля дарувала йому дружбу з видатними полтавцями, Героями України: композитором О. Білашем і поетом Б. Олійником, кожен із них, за словами співака: "Вчитель на все життя, порядний, щирий, істинна українська порода, селянська душа". Співак був цікавий і поза сценою: мав веселу вдачу, за лаштунками часто лунав його заразливий, розкотистий сміх, оточуючих він осявав гумором, добротою і приязню, щедрістю, був пристрасним футбольним уболівальником, вірним побратимом, людиною, абсолютно не зірковою.

Звістка про смерть Миколи Сергійовича викликала шок у меломанів, його колег, всіх, хто знав і любив співака – він раптово помер від серцевого нападу на 59-му році життя 14 червня 2006 року. Золотий бас покинув нас у розквіті таланту:

О музико!

Як весен ручаї,

Ти серце в грудях

розколола…

Миколу Шопшу відспівали у Михайлівському соборі, а поховали на Байковому кладовищі. У посмертному слові один з друзів просив: "…У вирій від маминих пісень не відлітай". Життя Маестро, обірвавшись на вершині мистецького Олімпу, перелилося в пісню, невмирущу, як і він сам.