СВІТЛАНА КОРОНЕНКО

Короненко Світлана Анатоліївна – український прозаїк, поет і журналіст. Родом з міста Фастова, де народилася16 липня 1960 року. Закінчила факультет журналістики Київського університету в 1985 році. Працювала у київських журналах «Ранок», «Українська культура». З 2002 року працює заступником директора ТО «Культура» Національної радіокомпанії України. Лауреат премій імені Є. Плужника, імені І. Франка, імені М. Коцюбинського, імені Д. Нитченка та ін. Відзначена премією «Літературна Україна» за найкращу поетичну публікацію 2019 року.

Біблія борщу (Трохи з таємниць української національної кулінарії. Рецепти борщу з кулінарних, етнографічних, художніх книг 1584-2022 рр. з коментарями)

Це перше кулінарно-етнографічне дослідження про найпопулярнішу національну українську страву борщ. У пропонованій книзі – понад 900 рецептів борщів та їх описів з майже 200 українських, польських, білоруських і російських кулінарних, етнографічних, популярних та художніх книг 1584–2022 років. Авторка на основі багатющого і унікального матеріалу простежує не лише появу і процес змін легендарної української страви, а й загалом шлях української кухні, впливи на неї кухонь сусідніх держав, а також попри усі лихоліття – безперервність і сталість українських смаків.

У книзі багато сенсаційного матеріалу. Це по суті перше дослідження про формування борщу за майже чотири століття – від борщу з дикорослої рослини борщівник, згодом борщу з буряком, королівських і гетьманських борщів, які згодом потрапляли до кулінарних книжок і ставали звичними для містян і селян, борщів періодів голодоморів і воєн і – аж до печально відомого уніфікованого радянського борщу, а в часи незалежної України – вже до розмаїття рецептів регіональних борщів, якими нині щедро наповнені кулінарні книжки, що все частіше з’являються в обласних центрах і районних містечках.

Є у книзі й унікальний борщовий покажчик – своєрідний каталог інгредієнтів борщу. І цих інгредієнтів авторка наводить сотні, а також розповідає про них у третьому розділі «Сильвети про інгредієнти борщу», наводячи як приклади рецепти борщів, в яких використовувалися ті чи інші інгредієнти.

2021 року культура приготування українського борщу була внесена до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, як така, що потребує термінової охорони, за рішенням Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини, до складу якого входять представники держав-учасниць Конвенції ЮНЕСКО. Тож символічно, що ця всесвітньовідома українська страва стала об’єктом пильного дослідження авторки.

Книга розрахована на найширші кола читачів.

Чи знаєте ви:

Що найперші рецепти борщу були надруковані 1682 року в кулінарній книжці Станіслава Чернецького «Compendium ferculorum». І вони були у розділі «Молочні страви».

• Що найдавніші борщі готували з борщівником, а рецепт такого борщу зберігся в збірнику «Moda bardzo dobra smażenia różnych konfektów» (1686-1688).
• Що найперший рецепт борщу з назвою «український» вперше надрукований 1834 року Герасимом Степановим у книзі «Полный кухмистер и кондитер».
• Що найдавніші борщі готували з кров’ю тварин і називалися вони кров’яними, їх досі готують на Волині, а у Польщі вони збереглися під назвою «чорнина».
• Що одним з найголовніших інгредієнтів борщу була риба: білуга, осетер, оселедець, карась, тюлька і навіть рибна ікра.
• Що є десятки рецептів алкогольних борщів з мадерою, портвейном, бургундським вином, ромом.
• Що до картоплі борщ готували з крупами – гречкою просом, яєчком, перловкою і навіть з крупою саго.
• Що рецептів борщу в цій книзі майже 900, а інгредієнтів у покажчику – понад тисячу.
• Про все це і не тільки про це ви прочитаєте у «Біблії борщу»!

ВІКТОР ПОЛЯНКО

У школі часто чуємо думку про вміння вчителя подати матеріал школярам. Зацікавити юні голівки своїм предметом, можливо, навіть закохати в якусь науку, справа не з легких. Про літературу тим паче варто говорити, бо діти вперше намагаються аналізувати твори і вперше визначаються зі своїми вподобаннями.

І саме вміння вчителя розкрити красу написаного слова часто є ключем до зародження любові читання в дитячих серцях. Від цього залежить не багато, не мало десь 50% успіху. Звісно, є різні маленькі люди, як і дорослі: хтось більше любить літературу, хтось математику, а хтось біологію. Але саме у дитинстві закладається фундамент вміння дитини навчатися, чим би вона не займалася в майбутньому і яку дорогу не обрала б. А навчання без книги неможливе.

А друга важлива складова до успіху є цікава для школярів література. Адже, дитяча жага до пізнання усього, що є навколо, це висока планка та виклик для дитячого чи підліткового письменника у своїй справі не менше, ніж для вчителя літератури.

Полянко В. Приборкання Кичери : пригодницька повість / В. Полянко. – Київ : Ліра-К, [2022]. – 232 с.

Книга Віктора Полянка відзначена премією конкурсу “Дитяча Коронація слова”. І саме цей твір змушує замислитися, що українська підліткова та дитяча літератури зараз дуже сучасні, і відображають справжнє життя у XXI-ому столітті з його модерністю, розвитком і проблемами. Але головне у книзі сюжет, особиста історія, яка знайомить із сім‘єю хлопчика Мирика (і ним самим, звісно), котра вирушає в подорож у гори. Мандрівку, спочатку не дуже бажану для самого Мирика, але яка точно стала б одним із найкращих його спогадів, якби він був сусідським хлопчиком, а не персонажем твору.

Проста і доступна мова викладення зовсім така, яку зараз можна почути на вулицях наших міст, але у той же час вона цілком розкриває характери героїв, їхні бажання і зміни ставлення до пригод, що чекають на родину Мирика в дорозі. Автор показує різні світогляди батьків і дітей, які видозмінюються протягом пригоди, та навчають читача багатьом речам – важливості взаємоповаги, теплоти до найрідніших, у деяких моментах навіть відстоювання особистих меж, коли вони порушуються випадковими знайомими у подорожі.

На сторінках книги точно є де розгулятися дитячій фантазії, адже, тут чекають і “зомбі”, і криївки, і загадкові печери, і шукання шляху за допомогою зір і компасів, і неймовірні краєвиди Українських Карпат.

І в той же момент твір пронизаний діалогами Мирика з мамою Олею і татом Дмитром, забаганками маленької сестрички Яринки, деколи непорозумінням поколінь, деколи моментами примирення, але абсолютно точно великою любов‘ю найрідніших сердець.

ВАЛЕРІЯ СУБОТІНА

«Нава» з Маріуполя. Суботіна Валерія

Історія звільненої захисниці Азовсталі: поетки і пресофіцерки

Суботіна «Нава», Валерія. Полон / В. Суботіна «Нава». – Харків : Фоліо, 2024. – 254 с. : тв. – (Воєнні щоденники).

86 діб українські військові тримали оборону в оточеному Маріуполі та на території заводу «Азовсталь». Для збереження життів бійців і порятунку поранених, наказом вищого військового командування, захисники припинили оборону, покинули територію заводу і мали здатися в так званий «почесний полон» у присутності міжнародних організацій і спостерігачів, з умовою обміну через 3-4 місяці.

У полоні відростало волосся. На «Азовсталі» вона коротко постриглася, поголилася, точніше, щоб економити воду. Росіяни одразу прийняли її за снайперку через це, а ще й татуха з Бандерою, бо дарма їм пояснювати, що то тату з Лесею Українкою. У полоні волосся почало відростати. Води нема, мила нема, заплітали з подругами одна одну, скріпляли коси нитками, насмиканими з ганчірок (Заборонено! Покарана!). Мріяла про те, як звільниться, вимиє голову й купить різних гребінців. Мріяла у відповідь на пресинг на допиті: «Що ти робитимеш, коли звільнять? Кому ти там потрібна?». І знову згодом, уже серед своїх людей у камері: «Кажу: – От вийдем на свободу, куплю собі власну щітку для волосся! Віта сміється: – а Лєрочка, 34 рочки. Ну нічого собі у тебе серйозні дорослі мрії!». Мама Валеріїного чоловіка передасть їй у палату для щойно звільнених полонених сумку. Там буде щітка з різнокольоровими зубчиками – найкрасивіша.

Навряд хтось із тих, хто бачив цю жінку на фото Дмитра Козацького (Ореста), зміг би забути її лице. Але знаємо її не лише з фото. Валерія Суботіна (Нава) – голос «Азовсталі», усе, що ми чули в тих відео про захисників, писала вона, збирала й складала історії. Валерія Суботіна – майорка Національної гвардії, пресофіцерка, фахівчиня із соціальних комунікацій, служила в пресслужбах полку «Азов» і Донецького прикордонного загону. 2020-го вона звільнилася зі служби, через стан здоров’я, її визнали обмежено придатною у воєнний час. Суботіна жила в будиночку в рідному Маріуполі з коханою людиною, планувала весілля й ремонт. З початком повномасштабної війни її мобілізували до «Азову». 5 травня в оточеній росіянами «Азовсталі» Валерія побралася зі своїм коханим, а за два дні овдовіла. 17 травня за наказом командування здалася в полон. Її обміняли 10 квітня наступного року.

Майже рік в ув’язненні, 327 днів полону.

Про рік полону вона написала книжку, яка так і називається – «Полон». Писати в полоні Валерія очевидно що не могла. Але потребувала того постійно. Книжка — спогади, не щоденники, вони фільтровані психологічно й стилістично. Мета книжки очевидна, і на ній акцентує сама авторка: вона є голосом тих азовців, хто й досі за ґратами, вона – нагадування, вона – спосіб їх звільнити. Вона делегує свій голос полоненим.

У «Полоні» є один герой-чоловік, авторка зве його Друг. Він тримає Наву за руку, коли їх перевозять у табір, він заспокоює, що їх, дівчат, напевно, швидко обміняють. Його вдома чекає наречена. Він теж із пресслужби. Вона намагається в Оленівці зв’язатися з ним, не виходить, бачить його, знеможеного, здалеку. У книжці Суботіна дає портретні описи людей, про яких розказує, вона називає їхні імена, позивні, рідні міста. Але не цього хлопця, не Друга. А це значить, що про нього не можна багато говорити. Значить, він усе ще в полоні… Дуже сильно. І бодай би то був просто літературний прийом, хай би то була лише література.

Магістральна тема полону (одна з трьох насправді) – ціннісна, ба навіть тожсамістна. Різниця між в’язнем і військовополоненим. Росіяни ставилися до полонених як до урків, змушували, зокрема, опановувати тюремну культуру (між серіями «Шуріка» і «Москва слєзам нє вєріт»). «Товаріші начальніки» ламали – і ламали грамотно. Вона жорстка, брутальна, ядуча й непокірна – на допитах. Вона з усіх сил не показує, де на неї можна тиснути. Нава повторить це в «Полоні» десятки разів: нема важелів впливу, нема родини, нема коханого, нема дому, навіть міста рідного й того вже нема (вона ще не знає, що, поки була в полоні, втратила єдину рідну людину – бабусю). Вона вимагає ставлення до себе як до військовополоненої. А потім – у її камері є одна сліпа цятка, де можна сховатися й ридати в паніці, у повній готовності накласти на себе руки після допиту, що ледь не закінчився груповим зґвалтуванням. Це було за місяць до обміну.

ЕЛЕКТРОННІ КНИГИ

Електронна книга в iPhone

У 1971 році в одному з університетів Сполучених Штатів Америки передрукували в комп’ютер Декларацію незалежності США. Це і стало першою електронною книгою. За понад 50 років електронні книги стали буденним явищем і навіть частково створюють конкуренцію паперовим. Тож розробники телефонів і застосунків приділяють функції е-читання неабияку увагу.

Зокрема представники Айфона запевняють, що дискомфорт чи відсутність якісного освітлення – не перешкода. Він здатен замінити кишеньковий «рідер», а його екран за правильного підходу до експлуатації – цілком безпечний для очей.

Щоб читання приносило задоволення і не шкодило зору, потрібно дотримуватися кількох правил.

Використання спеціального програмного забезпечення

Телефон iPhone від Apple має попит, адже може виконувати чимало завдань. Серед іншого – якісна робота з текстовими документами, до яких належать й електронні книги. Вони виходять у PDF, TXT, EPUB, DjVu, FB2 та багатьох інших форматах. Щоб завантажувати, відкривати та читати такі файли, потрібно використовувати програмне забезпечення. Очевидне рішення – утиліта «Книги», вбудована в операційну систему IOS. В неї простий інтуїтивний інтерфейс з барвистим графічним оформленням, зручна система пошуку та «Книгарня». Є безплатні та платні видання. Головна перевага програми полягає в можливості завантаження на смартфон книг зі сторонніх ресурсів – через iTunes.

Альтернатив iBooks багато, у деяких – набагато більше функцій та вбудованих фішок.

Kybook з вбудованим перекладачем дозволяє ділитися цікавими літературними творами через популярні соцмережі;

Rork – рішення для тих, кому потрібен віртуальний читацький щоденник з «плюшками» у вигляді простежування прогресу, соціальної взаємодії з іншими читачами, трекінгу прочитаного;

BookMate – аналог приватної бібліотеки в телефоні. Місячна підписка забезпечує доступ до десятків тисяч книг;

PocketBook – має доступ до хмарних сховищ та каталогів мережевих бібліотек, добре персоналізується, дозволяє систематизувати зберігання аудіо- та звичайних електронних книг.

Безпечна дистанція

Айфон підтримує гнучкі налаштування яскравості, має невеликі габарити, відображає сторінки книг в портретній і в альбомній орієнтації. Широкий арсенал можливостей розслабляє: завдяки високій ергономіці смартфона не доводиться підшукувати зручне положення для читання. Можна навіть влягтися в ліжко та тримати екран майже впритул до очей, щоб було добре видно невеликі літери. Але це не найкраща ідея – за такий експеримент зір точно не скаже «дякую». Читати потрібно сидячи. Безпечна відстань до дисплея – від 30 см, а шрифт варто обрати середній або великий, бо дрібний змушує мружитися.

Вибір місця для читання

Корисне заняття може стати шкідливим зокрема через невідповідне для цього місце. Наприклад, читати не бажано:

– у транспорті. Особливо – в автобусах та автомобілях, адже вони не можуть забезпечити повну відсутність гойдання та вібрацій;

– на ходу. Можна випадково оступитися, зашпортатися, впасти та забитися. Або ж врізатися в іншу людину чи стовп;

– в приміщенні з занадто яскравим освітленням. Багато світла – так само погано, як і замало.

Пильнуйте за часом

Цікаві книги «затягують». Від них не хочеться відриватися ні на хвилину, адже кожна сторінка дарує незабутні емоції. Сидіти цілими днями в телефоні небезпечно: через це може виникнути синдром сухого ока, відчуття втоми та головний біль. Щоб уникнути наслідків, треба читати не більше 2-3 годин на день, обов’язково з перервами – хоча б коротенькими.

Добре працює правило трьох двадцяток. Через кожні двадцять хвилин потрібно відводити очі від екрана секунд на 20 і дивитися вдалину – приблизно на 20 метрів вперед. Не варто недооцінювати ефективність гімнастики для очей.

«Висока жінка, горда, наче бунт» (до 95-річчя від дня народження Ліни Костенко)

Ліна Василівна Костенко – славна українська поетеса, велика патріотка України, борчиня за права, моральність та гідність нашої Батьківщини, жінка, котра для мільйонів людей стала прообразом та символом живого українського слова.

Творчість Ліни Костенко поза часом. У її поезії можна знайти розраду у важкі хвилини, підказку в складному виборі, натхнення, мотивацію, бажання жити, змінюватися і боротися.

Про це – у матеріалі біобібліографічного досьє.

Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться видатними особистостями України.

«Висока жінка, горда, наче бунт» (до 95-річчя від дня народження Ліни Костенко) : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2024. – 36 с.

КОСТЯНТИН СТАРОВИЦЬКИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Костянтин Старовицький: Маестро

Костянтин Геннадійович Старовицький (позивний «Маестро»; 30 жовтня 1982, Херсон, Україна – 4 квітня 2023, Донецька область) – український, диригент, фаготист. Військовослужбовець, учасник російсько-української війни

Костянтин Старовицький народився 30 жовтня 1982 року в Херсоні. 2018-го закінчив Національну музичну академію України ім. П. І. Чайковського за спеціальністю оперно-симфонічне диригування. Працював у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва, а також у Державному академічному естрадно-симфонічному оркестрі. Був головним диригентом фестивалю камерних опер «Оперний вікенд». Здійснив постановки різноманітних опер на різних сценах Києва, зокрема: Г. Доніцетті «Ріта» (2015), «Дон Паскуале» (2019), Дж. К. Менотті «Медіум» (2018), Дж. Пуччині «Джанні Скіккі» (2019). Диригував операми Дж. Верді «Травіата», С. Рахманінова «Алеко», С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» з оркестром Оперної студії Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2021 року отримав запрошення до Берлінської оперної академії як асистент диригента. Мав дружину Сніжану та доньку Єву. У лютому 2022 року вступив до лав ЗСУ. Загинув 4 квітня 2023 року на краматорському напрямку.

Він ішов до диригенства довгим шляхом. Десять років музичної школи, п’ять – консерваторії, три – асистентури. Після цього грав у різних оркестрах, а іноді лишався без роботи, часом зневірювався у собі, та одразу захоплювався новим проєктом. У якому б оркестрі не опинився – в Київській опері на Подолі, у Президентському оркестрі чи у складі київського Lords of the Sound, де виконував хіти з кінофільмів, – усюди організовував свій духовий квінтет чи квартет фаготистів. «Він хотів робити щось своє. Це давало йому можливість втілювати власне бачення музики та впорядковувати світ – хай принаймні у нотах і партитурах», – пригадує однокурсник Євген Слабеняк. Навіть у студенстві, сором’язливий і трохи скутий, Костя вже відчував у собі бажання керувати, надихати, вести за помахом своєї палички.

Його першою великою диригентською роботою була комедійна опера італійського композитора Доніцетті «Ріта», для якої Костя сам переписав партитуру під квінтет дерев’яно-духових інструментів. Прем’єра відбулась 2015 року в Театрі юного глядача на Липках. «У нас тоді виникла така думка, щоб диригент і музиканти стали дійовими особами та грали в опері разом з акторами», – розповідає режисерка Лада Шиленко. Костя миттєво пристав на цю ідею і навіть писав репліки своїм музикантам. Вони кликали його «маестро», а він бешкетливо їм підморгував: «граймо гучніше, панове!». Сюжет опери розгортався в готельному номері, де головні герої були затиснуті у пустотливому любовному трикутнику. «Пригадую, як Костя переймався, що забув узути готельні капці перед виходом на сцену», – усміхається Галина. Він серйозно ставився до акторської гри.

В театрі не було майже жодної роботи, за яку Костя з радістю б не брався. Як диригент-постановник, він відповідав за оркестрову частину, проте залюбки лишався порепетирувати з музикантами, яких розумів і відчував «майже шкірою», пригадує Лада. Він радо допомагав людям, і вони відповідали йому тим самим. Коли потрібно було за кілька годин зібрати оркестр, музиканти з готовністю відгукувались на його запрошення. Так само легко він організовував перевезення декорацій чи домовлявся з дирекцією театру. Коли серед відвідувачів театру почали з’являтися ветерани російсько-української війни, Костя переймався розташуванням стільців – хотів, щоб люди з інвалідністю могли комфортно пересуватися залою. «Якось він написав мені: дивись, у театрі холодно, опалення немає, тож я купив каністру бензину для генератора», – пригадує Галина. Він не мав цього робити, але робив, бо театр і музика були для нього більше, ніж просто роботою. Костя любив свою справу, але, як і більшість музикантів, розумів, що культура академічної музики в Україні перебуває в занепаді. Багато проєктів та задумів стикалися з браком фінансування. «Нам казали, що ніхто не зацікавлений в академічній музиці або що діти не захочуть слухати оперу», -– пригадує Галина. Костя вірив, що це не так. Разом із Євгеном Слабеняком він перевдягався у стародавні камзоли й перуки та влаштовував на вході в театр невеликі вистави для дітей. Випереджаючи свій час, він зрозумів, що нове покоління можна зацікавити коротшими, одноактовими, пʼєсами, для яких залюбки писав оркестровки. Але на цьому складнощі не закінчувалися.

Довгий час українська оперна сцена потерпала від тотального зросійщення. Ще у 2013 році в Національній опері вистави італійських композиторів йшли у російському перекладі. Костя намагався боротися з цим – перекладав лібрето «Ріти» та «Шлюбного векселя» Россіні українською. Він шкодував, що стільки творів українських композиторів було втрачено під час репресій 1930-х років. «Костя відмовлявся вірити, що оперна співачка Соломія Крушельницька була чи не єдиною представницею української оперної сцени, і вважав, що ми маємо шукати родичів композиторів і перебирати архіви, щоб знайти втрачений пласт нашої культури», – пригадує дружина Кості, Сніжана. Він мріяв колись зібрати свій невеликий оркестр з українських музикантів та поїхати гастролювати Європою, щоб українська академічна музика стала загальноєвропейським брендом. Але на заваді, як і сто років тому, став той самий ворог, що нищить українську культуру, забираючи життя її митців.

СЕРГІЙ КРИВОНОС

Про книгу «Зі щитом або на щиті. Правда про війну» Сергія Кривоноса

Уперше в новій історії України книжку написав бойовий генерал – спецпризначенець, представник елітних військ – Сил спеціальних операцій, винятковий професіонал. Один із небагатьох військових, хто публічно попереджав про небезпеку російського вторгнення та необхідність належним чином готувати націю до широкомасштабної війни.

З позиції державного менеджера Сергій Кривонос розробив не лише дієвий механізм формування та розвитку сучасної територіальної оборони, а й спеціальну програму «П’ять кроків», що передбачала глобальну підготовку суспільства до системного опору великій сусідній країні.

У книжці автор розповідає власну історію й ділиться маловідомими фактами й деталями подій, безпосереднім учасником яких він був. Його двічі виштовхували в політику. Перший раз, коли лишили можливості професійної самореалізації – розвитку створених ним Сил спеціальних операцій. Другий – коли за виконання громадянського обов’язку із захисту Києва, зокрема однієї з найбільш небезпечних і вразливих ділянок столиці – міжнародного аеропорту «Київ-Жуляни», – замість подяки завели карну справу.

На тлі системного аналізу й дуже холодних, тверезих оцінок генерал Кривонос пропонує конкретні формули – з розвитку національного війська та оборонної промисловості, з формування й підготовки національного спротиву ворогу, з формування влади, яка служитиме народові.

Книжка буде цікава як для підготовленого військового фахівця, так і для пересічного громадянина, який хоче знати більше правди про цю війну – від її НЕпідготовки до погляду в майбутнє – після Перемоги.

Цитата з видання «Зі щитом або на щиті. Правда про війну»

«В одному з боїв ми брали участь разом із Головнокомандувачем ЗСУ генералом Муженком і кількома іншими генералами. Муженку зателефонував Забродський і повідомив, що вони ведуть бій у районі Добропілля. Пощастило, що якраз у небі були два МіГ-29, тож генерал Муженко через командувача Повітряних сил переспрямував літаки на прикриття підрозділів бригади Забродського. Ми також швидко завантажилися в гелікоптери й полетіли в район бойових дій. Там, між Краматорськом і Добропіллям, наша така собі «зведена генеральсько-офіцерська група» деблокувала 25-ту бригаду ВДВ і звільнила наших десантників з полону проросійських сепаратистів».

Про автора

Сергій Григорович Кривонос (нар. 26 липня 1970, Кременчук, Полтавська область, Україна) – український політичний і військовий діяч, генерал-майор запасу Збройних сил України, перший заступник командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ (2016-2019).

Освіта

Закінчив Кременчуцьке професійно-технічне училище № 19.

У грудні 1988 року був призваний до армії, де він потрапив до розвідувального батальйону. Після служби вступив до Київського вищого загальновійськового командного Червонопрапорного училища ім. Фрунзе (установу вищої освіти після ліквідації приєднали до Одеського інституту Сухопутних військ), яке закінчив з відзнакою. Також закінчив Національний університет оборони України імені Черняховського.

У 2014 році особисто командував обороною Краматорського аеродрому, яка позначилася великими втратами ворога.

Заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України (2019-2020).

Головнокомандувачем ЗС України Валерієм Залужним навесні 2022 року Сергія Кривоноса було призначено керівником оборони аеропорту «Київ». Тридцять дев’ять діб під його командуванням тривала оборона цього надважливого стратегічного об’єкта.

Нагороди

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (8 вересня 2014 року) – за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час Антитерористичної операції збройних сил України на Донбасі.

Медаль «За військову службу Україні» (27 липня 2018 року) – за особисту мужність та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов'язку.