Був він і солдатом, і поетом…
Пішов він, як і всі, за день на смертний бій
І молодим лицем упав в криваві трави.
Йому б співать та жить.
А він прожив так мало,
І так багато він у битвах пережив.
В. Сосюра
У нього на той час було опубліковано уже шість поетичних збірок. У кожній з них звучала його пісня "терпкою мрією і радістю зачата", поет любив рідний полтавський край "гаряче до болю", і де б не був потім, – вчувалися йому мамині пісні і "озивалися криниці".
Майбутній письменник народився 115 років тому, 11 травня 1907 року у селі Прихідьки Пирятинського повіту, дитячі та юнацькі роки провів у селі Заріччі, місті Пирятині.
Спомином дитинства, шкільних років звучить поезія-присвята "Учительці", де є рядок і про "перший негаданий вірш", що прийшов на уроці. Пробуджували поетичний талант хлопця і батьки-вчителі. Мама Віра Семенівна рано померла, туга за нею передана сином в одному з кращих ліричних віршів "Портрет".
Творче дерево поета виростало з народної мудрості, з глибин полтавської землі, з особистих вражень його короткого, але насиченого життя.
Навчаючись у Пирятинському педагогічному технікумі, Кость багато читав, брав участь у роботі літературного гуртка "Плуг". Цікавився історією Пирятина, досліджував перебування Тараса Шевченка у місті та селі Березовій Рудці.
Друкуватися юнак почав з вісімнадцяти років. Після закінчення технікуму він вчителював на Донбасі, там побачила світ його перша збірка "Зріст" (1933). З 1934 року Кость став членом Спілки письменників СРСР, а 1935 року він переїхав до Києва, працював на кінофабриці, брав участь у роботі Спілки письменників України.
Останнє передвоєнне п'ятиріччя – розквіт творчості молодого поета. Одна за одною виходять його поетичні збірки "Вересень" (1935), "Пам'ять" (1938), "Дорога" (1939), "Портрет" (1941).Перед самою війною розкрився драматичний хист К. Герасименка. Першу свою драматичну поему "При битій дорозі" (1939) він написав за мотивами творчості Т. Шевченка, передусім його "Катерини".
Драматична поема "Легенда" (1940) була відзначена премією на Всесоюзному конкурсі на кращу п'єсу, складовою частиною якої була відома "Пісня про Полтаву". Схвально відгукнувся про поему видатний майстер драматичної поезії І. Кочерга.
Кость Михайлович був сповнений любові до життя, славив "І пісню, й любов, і молодість…". Особливою задушевністю відзначалися твори, адресовані нареченій, що стала згодом дружиною поета. "Здається, рідко, хто так чисто і так часто говорив про любов, як Кость Герасименко у своїх віршах, присвячених Ірині Вериківській", – відзначав професор-літературознавець, наш земляк С. Шаховський. Все перекреслила війна.
Письменник, залишивши у Києві молоду дружину і двомісячну доньку Маринку, добровольцем пішов на фронт, працював корреспондентом армійських газет. Активно друкував нариси, фейлетони, вірші, в яких звучала любов до рідноїУкраїни:
О земле, голуба від рясту,
Вишневий край, казковий край!
Ми вирушаємо у наступ,
Ми йдем вперед. Чекай!
До своєї Вітчизни звертався і словом, і серцем:
Краю рідний, хоч вітром синім
Нам дмухни із далеких меж, –
Ти під катом не зігнеш спину,
Ти в крові і в грозі встаєш!
Однією з важливих і цікавих сторінок творчості нашого земляка було використання його поетичного слова в передачах Українського радіо. У "радіовійні" з фашистами віршоване звернення до народних месників, відоме як "Пісня українських партизанів", звучало набатом:
Муки і сльози твої, Україно,
Серце нам гнівом печуть.
Вдома лишилися пустка і горе,
Ворогом топтаний шлях.
В ніч, як над степом засвітяться зорі,
Хлопці, збирайтесь в лісах!
А ще ця пісня була віддрукована листівкою і разом з боєприпасами та продовольством скидалася літаками в партизанські загони, що діяли в глибокому тилу ворога.
Кость Герасименко, як оперативний кореспондент газети "Знамя Родины" 18-ої армії, постійно перебував на передовій, брав участь у кровопролитних боях. "Завантаженість тут у мене зараз настільки велика, що, окрім поїздок на фронт, стін редакції, я нічого не бачу", – писав він в одному з листів.
Щоденна втома, безсонні ночі, журба за поневоленою Україною і мрії про мирне життя… Це змалював в поетичних рядках полтавець Д. Шупта:
Де чорну смерть розсіюєвійна,
Поетові привиділись Прихідьки
І мати втомлена…
У тихім небі мирні чорногузи.
Діброва. Перша радість. І гриби.
Зелений берег річки Гнилогуза,
З якого видно Удай голубий.
Найважчі випробування випали на його долю на Північному Кавказі. Один з очевидців тих подій – командир полку Маренко – згадував так: "Кость Герасименко брав участь у прориві "голубої лінії фашистів" на Кубані. Під час п'ятиденного бою він доставляв боєприпасиу свою батарею:
Між чорних вибухів фугасів,
Де батарея, мов свіча,
Там воїнам боєприпасів
Укотре знов не вистача.
До неба вибухи заввишки,
Що мить там скошують весну.
Уже лишилось метрів триста,
Та Кость упав і не встає:
– О повістіть артилеристам,
Тепер для них снаряди є!
Обставини, місце, дату загибелі Герасименка пояснюють по-різному. Його, тяжко пораненого, поклали в морський госпіталь Магрі. Як свідчили очевидці, Кость помер від гангрени, не приходячи до пам'яті, і, мабуть, похований у братській могилі у Магрі. По суті, могила його і досі невідома.
Помираючи у фронтовому шпиталі, навряд чи думав Кость про безсмертя, але воно прийшло. Силою слова поет долає роки і відстані, стає поруч з нами.
В одну з роковин загибелі поета-воїна М. Рильський звертався до нього, як до живого: "Ти між нами, Костю!" І справді, Кость Герасименко живе у своїх творах, що йдуть до читачів, як в оригіналі, так і в перекладах багатьма мовами, в поетичних присвятах М. Рильського, П. Воронька, О. Ющенка, Г. Бойка та інших письменників, у меморіальних знаках Пирятинщини, у назві однієї з київських вулиць, за поетичним рядком А. Малишка:
Ти виходиш на вулицю власного імені,
Молодий, як земля, і, як небо, високий.
Немає коментарів:
Дописати коментар