ВРАЖЛИВИЙ ВАСИЛЬ "… ВОСКРЕШАЮ ВАС, ЯСНИХ, БЕЗВИННИХ…"

З далеких тридцятих років образ молодого письменника Василя Вражливого бачиться нам романтичним і світлим. Він з того покоління митців, в яких насильно відібрали життя, не давши йому розквітнути, у свої 34 роки початкуючий автор не встиг написати вимріяного, заповітного. 

Василь Якович Вражливий (справжнє прізвище – Штанько) народився 1903 року у с. Опішні Зіньківського повіту Полтавської губернії у багатодітній родині заможного козака Якова Штанька. Товариш дитячих літ, майбутній письменник Яків Майстренко (1903–1987), згадував: "Був Василь якийсь мрійливий з дитинства. Любив природу, годинами вислуховував пісні жайворонка в степу. А то сидить коло Ворскли і дивиться на плин ріки, і щось ніби шепоче. Його вражало все: тихі рожеві ранки, срібляста роса на травах, золотий квіт соняшника. Тож, мабуть, тому і взяв він для себе літературний псевдонім – Вражливий". 

Навчався Василь у сільській школі, Зіньківській гімназії, але останні гімназійні роки були перервані громадянською війною. Потім було навчання в Опішнянській агрономічній школі, в Харківському вечірньому робітничому технікумі. Роки були важкими: війна, розруха, голод. Не обійшла біда і родину Штаньків. Батька розкуркулили і ця ситуація загрожувала великими неприємностями в подальшому його житті. 

Юнак вирішив не чекати, поки йому приліплять ярлик класово-ворожого елемента, залишив технікум і круто змінив життєву дорогу. Найкраще цей період ілюструють уривки зі спогадів його друзів по "харківській богемі". 

Іван Сенченко (1901–1975), письменник-полтавець, у "Нотатках про літературне життя 20-40 рр." відвів не одну сторінку своєму землякові і другові: "Василь Вражливий. Симпатичний гарний хлопець. Він мав дуже хороше, видовжене, прикрашене прозорими карими очима обличчя, з приязним доброзичливим поглядом. Це привертало до нього. Мав ліричний роман з Наталією Львівною Забілою, яку підносив до небес. 

В "плужанській богемі" не затримався. Познайомився з працівниками Державного видавництва України, влаштувався там на роботу, оволодіваючи мистецтвом редактора української мови. Пізніше разом з усіма перейшов жити в "Слово" (будинок письменників). Поставив собі завдання оволодіти французькою мовою. Найняв учителя і відразу взявся з ним за один з романів французького письменника А. Р. Лесажа (1668–1747). Вивчав отак мову і перекладав, наполегливо і продуктивно". 

Юрій Смолич (1900–1976) – майбутній класик української літератури, в "Розповідях про неспокій: дещо про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті" теж цікаво описував повсякденне життя молодих літераторів: 

"Не можу не згадати зовнішній вигляд моїх знайомців – перших, власне, після Блакитного, Тичини з Йогансеном письменників… 

Літературна братія грошей на піжонство, певна річ, не мала, але й – де правду діти – дещо хизувалася своїм "пролетарським" одягом… 

І тільки Вася Вражливий мав надзвичайної краси вишивану сорочку – гаптовану білою заполоччю на білому полотні". 

У 20-х рр., коли життя стабілізувалося, культурна, літературна діяльність в Україні поновлюється, з'являються нові творчі сили, які, як вірив М. Зеров, "простелять творчості нової тло…". 

Протягом першого пореволюційного десятиліття в літературі зберігався певний простір якщо не для вільної думки, то для енергійних пошуків і самовираження. 

Так, у замітках "Події 20-х років" Іван Сенченко писав: "Літературний процес початку двадцятих років мав кілька особливостей. Візьмемо приміром "Плуг" (Спілку селянських письменників), яка мала свої філії у Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках…). "Плуг" був воістину "Земля моя, всеплодющая мати". Він виростив кадри, які потім, пізніше, заповнили ряди ВУСППУ, "Молодняка", ВАПЛІТЕ. Через "Плуг" пройшли Панч, Усенко, Копиленко, Василь Вражливий…". 

На початку 1927 року до ВАПЛІТЕ входило 25 чоловік (перший в списку – Василь Вражливий)". Організацію очолював Микола Хвильовий (1893–1933), вона почала видавати свій альманах "Квартали", в одному з перших номерів якого було надруковане оповідання В. Вражливого "Кабаре", пізніше відоме під назвою "Паштетня". 

1983 року уродженець с. Опішні, письменник-публіцист Іван Майстренко (1899–1984), в еміграції першим згадав В. Вражливого у зв'язку з його 80-річчям: "Десь напровесні, мабуть, 1924 року, до мене, харківського студента, зайшов земляк – юнак Василь Штанько. Він прийшов до мене ніби у вузько особистій справі… Але в дійсності мета його була інша. Він несміливо запропонував мені вислухати його оповідання. Перше оповідання, пам'ятаю, називалося "В яру". Я був вражений: незважаючи на те, що Василь мав двадцять років, це був уже зрілий твір. 

Після прочитання оповідання я сказав Василеві, щоб він негайно йшов до Хвильового, і дав адресу". 

Іван Сенченко теж відзначав авторський дебют В. Вражливого, розповідаючи про літературні вечори Спілки селянських письменників "Плуг" у підвалі Селянського будинку в Харкові – знамениті "плужанські понеділки": "Зокрема, я пам'ятаю в цій аудиторії П. Г. Тичину. Того вечора з читанням свого оповідання виступив В. Вражливий. Вислухавши, Павло Григорович сказав: "От уже готовий письменник!". 

Отримавши підтримку з уст маститого автора, Василь вирішив зайнятись літературною діяльністю. Уже в червні 1924 року у Харкові вийшла з друку перша його книжечка "В яру" з чотирьох оповідань. 

Позитивні відгуки авторитетів у літературі, зокрема, письменника Миколи Хвильового, підбадьорливі рецензії педагога і журналіста, зіньківчанина Михайла Биковця (1894–1937), цікавість читачів до збірки, пробуджували творчу наснагу молодого письменника. Щаслива доля поєднала Василя Яковича з уже відомими в літературних колах П. Тичиною, О. Копиленком, А. Любченком, П. Панчем, І. Дніпровським. 

Наступна збірка оповідань "Земля" (1925) теж не залишилася поза увагою читачів, критиків. Літературознавець Григорій Майфет (1903–1975), автор першого і єдиного літературного портрета В. Вражливого, визначив його творчу манеру: 

"В тематиці помітно авторську увагу до темних боків життя: вражений ними, він спиняється на випадках виняткових…". А літературний оглядач 

В. Коряк відзначав: "Вражливий гаптує, вимережує, а не пише. А тема і фабула – ладні, добре зроблено, припасовано". 

Михайло Доленго (1896–1981) – професор, поет, літературознавець побачив іншу характерну авторську рису : "Книжка Василя Вражливого звертає на себе увагу своїм мало звичним для українського письменства лаконічним, стислим стилем, який подекуди нагадує стиль В. Підмогильного. Молода книжечка Вражливого саме тим і цікава, що вона наближається до чистої прози". З рецензіями на книгу виступили і такі критики як Б. Коваленко і 

Ф. Якубовський – високі того часу авторитети у галузі літератури. Зустрінута позитивно збірка "Земля" стала добрим пропуском 22-річному автору в українську літературу. 

"Чимало того, що з'явилося в творах Василя Яковича, – згадував його друг, ровесник, письменник, Я. Майстренко (1903–1987), – Вражливий спостерігав у довколишніх селах нашого Зіньківського повіту, куди часто приїздив з Харкова…". 

1929 року побачила світ нова його збірка – "Молодість", крім оповідань, туди увійшла і повість "Батько". В оповіданнях автор змалював добре знайоме йому студентське життя у великому місті. 

Критикуючи окремі оповідання, навіть завзяті опоненти не могли не визначити сильні сторони повісті "Батько". Цей твір непростий, не для кожного читача зрозумілий. Автор вивів образи нетипові, які діють в нетипових обставинах, його хвилювала людина в післяреволюційному суспільстві. Рецензії Н. Савченка, Л. Підгайного, Л. Стариковича були надруковані у журналах "Критика", "Червоний шлях", в газетах "Пролетарська правда", "Народний учитель". Це значить, що книги В. Вражливого у той час не були легковажними барвистими метеликами, котрих у 20-х роках було багато. 

Вони правдиво відображали життя, хвилювали серця читачів і привертали до себе увагу критиків і літературознавців. 

Письменник української діаспори Дмитро Нитченко, земляк Василя, писав: "…з Опішнього походить талановитий письменник Василь Вражливий (Штанько). Мені подобалися його твори "Життя білого будинку" та "Батько"". 

Сучасний літературознавець, полтавець Микола Костенко, досліджуючи прозу полтавців перших десятиліть ХХ ст., пише про твори В. Вражливого так: "Він будував нехитрий, проте міцний сюжет у традиціях старої авантюрної прози з її хитросплетінням подій і образів, переслідуваннями, вбивствами, тобто запозиченнями з європейської літератури. Це – лірик-імпресіоніст, водночас реаліст-побутовик…". 

У грудні 1934 року країну накрила хвиля арештів ("відповідь терором на вбивство товариша Кірова"). Іван Сенченко згадував: "Наш будинок "Слово" з обох входів патрулювався філерами (агентами). За час мого перебування в Луганську (рік) зникли навіки Г. Епік, В. Поліщук, В. Вражливий… Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові". 

За Василем Вражливим прийшли у ніч з 25 на 26 грудня 1934 року. За іронією долі, оперативники, які вдерлися до його квартири № 54 у вже майже безлюдному будинку "Слово", повелися із ним так, як за десять років перед тим він сам написав у оповіданні "Земля": 

"Звичайними словами, що скрізь лунають по нашій розлогій країні, наказали піднести руки вгору". 

Перший допит. Чекісти домоглися від Василя головного зізнання, на якому й була побудована "Слідча справа № 1255": "Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я – вихованець Хвильового, знаходився під його впливом, і вже у 1927–1928 рр. це визначило мій наступний політичний шлях". 

Далі оперативники добилися ще одного Василевого свідчення щодо його зв'язків з Євгеном Плужником (1898–1938). 

Велику групу українських письменників, інших представників інтелігенції, в т. ч. і Вражливого, чекісти запишуть в так звану контр-революційну організацію українських есерів-боротьбистів. Глибинні ж причини, що робили його потенційною жертвою режиму, виникли давно: український письменник, вихованець Хвильового, член крамольних ВАПЛІТЕ і "Пролітфронту". 

Додамо думку письменника-полтавця Олеся Гончара, висловлену 11 серпня 1994 року у "Щоденниках": ""Гріх" Вражливого полягав у тому, що він – "син розкуркуленого". Ну й ще звісно, японський або бразильський шпигун…". 

Попереднім і судовим слідством "встановлять", що мета організації – відірвати Україну від СРСР і перетворити її в "колонію німецького і польського фашизму". А завдання групи злісних "контрреволюціонерів" (17 чоловік) – вбити керівників органів влади і комуністичної партії, для чого в Києві, Харкові, Полтаві мовби створювалися терористичні групи. 

Виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР 28 березня 1935 року В. Вражливий був засуджений за статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР (разом із 16-ма звинуваченими на процесі боротьбистів) до 10 років виправно-трудових таборів. Відбував заслання на Соловках. 

Олесь Гончар 18 серпня 1992 року записав у "Щоденниках": "Наче вся Україна опинилась на тому острові серед зойку чайок під низькими осінніми хмарами… галичани і східняки поєднались на тих болотах… Филипович і Драй-Хмара, Григорій Коляда і Василь Вражливий… З усіх імперій, що були на світі, не було жахливішої, ніж ця, московська… Ні фараони, ні римські цезарі не доходили до таких глумлінь над людиною…І ми в цій імперії жили! О, прокляття їй навіки-віків!..". 

Тільки в однім Сандармосі, 

Наче Вкраїна уся! 

Господи, що ми тут робимо? 

Вдома чекають весни. 

... Варва, Прилуки, Коробівка. 

Миргород і Ромни. 

– запитує українська поетеса Антоніна Листопад в поетичній епопеї "Соловки", кожен рядок з п'ятисот якої стукає в серце. 

Безжалісним сатрапам здавалося, що і за колючим дротом вимучені "зеки" знову готують "замахи", "повстання", займаються "шпигунством". 1937 року проти Вражливого було сфабриковано звинувачення у "диверсійно-терористичній шпигунській діяльності". 

Особливою трійкою на чолі з начальником УНКВС Ленінградської області Л. Заковським 25 листопада 1937 року Василь Якович був повторно засуджений до вищої міри покарання за статтями 58-8 і 58-11 КК РРФСР. В протокол № 199 між прізвищами росіянина Васильєва і німця Гепнера в чергу на розстріл поставлений українець з Полтавщини Вражливий. 

Такі справи слухалися без участі сторін, тобто без обвинувача та оборонця. Не допускалися касаційні оскарження вироків і подання клопотань про помилування. Вирок до найвищої міри покарання мав виконуватися негайно, після його винесення. Групу соловчан, ймовірно, було страчено в Ленінградській області – "в звичайному місці розстрілів" на пустищі Койранкангас. 

В довідниках, пропущених через радянські ідеологічні фільтри, наприклад, "Українському радянському енциклопедичному словнику", "Українській літературній енциклопедії" (1988 рік) дати смерті жертв розстрілів дуже часто не відповідали дійсності. Замість 1937 року вказані, наприклад, 1941 (М. Зерову), 1938 (В. Вражливому). 

Згідно ж документів з книги "Архів Розстріляного Відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920–1930-х рр.." (2010 рік), статті з п'ятого тому "Енциклопедії Сучасної України" (2006 рік) вирок Василеві Вражливому було виконано 8 грудня 1937 року, місце смерті – урочище Сандармох поблизу м. Медвеж'єгорськ, Карелія, РФ. Письменник був реабілітований посмертно 1956 року.

Коли відкрилися архіви і стали відомі злочини сталінської репресивної машини, Олесь Гончар 11 серпня 1994 року записав у "Щоденниках": "Ні Сталін, ні його трибунали, гадаю, ніколи не мали сумніву, що перед ними вигадані "вороги, агенти іноземних розвідок"; кати самі добре знали, що винищують людей безневинних. Винищували ж тому, що перед ними була нація обдарованих, волелюбних людей і тим особливо небезпечна для сталінської імперії… Так гинула на очах цивілізованого світу – хліборобська українська Атлантида! Зло, вчинене проти нас, – безмежне".