ЮРІЙ КАРПАТЕНКО

Люди культури, яких забрала війна. Юрій Керпатенко: диригент із принципами

Юрій Керпатенко народився 9 вересня 1976 року в Херсоні. У 1991 році закінчив музичну школу з класу баяна, а в 1995-му – музичне училище в Херсоні за цим же інструментом. В училищі також факультативно вивчав композицію. Написав низку творів для баяна, фортепіано, народного та камерного оркестрів, які увійшли в репертуар народного оркестру ХМУ, різних ансамблів народних інструментів, камерного оркестру «Гілея» Херсонської обласної філармонії. 2000 року закінчив київську Національну музичну академію ім. Петра Чайковського з класу баяна, а в 2004-му – кафедру оперно-симфонічного диригування, де навчався в народного артиста України Вадима Гнєдаша. Одразу після цього працював головним диригентом камерного оркестру «Гілея» в Херсонській філармонії. З 2004-го і протягом десяти років – головний диригент Херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Під керівництвом Керпатенка оркестр театру був на піку своєї популярності. Після звільнення з театру займався аранжуванням, виконуючи замовлення для ансамблів та оркестрів. Разом із Сергієм Чорноусом та Олександром Василенком створив музичну компанію Sirius Prime. Із серпня 2021 року займав посаду головного диригента камерного оркестру «Гілея» Херсонської обласної філармонії.

27 вересня 2022 року російські окупанти розстріляли Юрія Керпатенка за відмову співпрацювати з ними. Іменем Юрія Керпатенка сьогодні в Херсоні названа вулиця, де минуло його дитинство.

«Він був українським патріотом. Він також був російськомовним, вихованим на російській музиці та російській культурі. Київська консерваторія, його альма-матер, носила ім’я Чайковського і була підтримана Рахманіновим – композитором, якого він обожнював. У нього були друзі в росії. Але якою тепер була росія? Всі типи КДБ і НКВС, що керують концтабором...» – пригадують про диригента.

Музикування під час окупації припинилось. Це здавалося митцю правильним, кажуть журналісти.

У 2014 році диригент звільнився з музично-драматичного театру через схожу ситуацію: того лютого, під час дводенної жалоби за загиблими на Майдані, директор театру наполіг на тому, щоб провести концерт під назвою «Диско, ретро, джаз».

«Грати таку музику тоді було неподобством, та ще й у «жалобному стилі», який нахабно запропонував режисер, і він відмовився диригувати.

Це створило йому репутацію незручної, але водночас принципової людини. І онлайн, і в житті він мав звичку «воювати з вітряками». Він робив усе можливе, щоб захистити свої оркестри та музику», – пишуть автори.

Жовтневий концерт окупанти спланували для того, щоб популяризувати брехню про «мирне і спокійне» життя в Херсоні під окупацією росії.

Росіяни призначили нового директора і художнього керівника театру, які переконували музикантів грати.

«Для Юрія ця співпраця була найболючішим, найпідступнішим явищем, що він бачив у своєму місті. Януковича, маріонетку москви, вигнали з України раз і назавжди, але хтось на зразок Володимира Сальдо, був місцевим, постійним, але не своїм, а тепер уже другом ворога», – пишуть журналісти зі слів самого митця у Facebook.

У вересні диригент Юрій Керпатенко категорично відмовився грати для ворогів.

Приблизно у день народження Юрія 9 вересня його «онлайн-голос замовк», а друзі та родичі не мали жодної інформації про чоловіка.

«У середині жовтня стало відомо, що російські спецслужби приходили до Юрія в квартиру, щоб поговорити з ним. Коли він відповів їм відмовою, вони сказали, що повернуться. Через кілька днів вони повернулися з кулеметом, яким вистрілили у вхідні двері, і одразу вбили його…

Цей вчинок був би таким же огидним, якби він був фермером або власником крамниці. Але його статус музиканта надавав цьому особливого символізму», – додають журналісти.

Британське видання The Economist опублікувало некролог, присвячений диригенту.

У тексті під назвою «Чоловік, який сказав ні» зафіксовано моменти з творчості митця, а також – обставини його загибелі.

ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА

Книги для дітей про добро та надію в час війни

Хтось шукає кумедні дитячі книжки, хтось – динамічні, хтось – страшні, а хтось – серйозні. Та в уявленнях багатьох людей, дитячі книжки – це така література, яка транслює доброту і сердечність, розчулює і наснажує водночас.

В час війни важливо підтримувати у дітей відчуття добра і надії. Говорити про війну, смерть, втрати й горе з дітьми складно. Далеко не кожний дорослий може самотужки підібрати слова та образи, які не будуть додатково травмувати дитину.

Ось кілька дитячих книг, які допоможуть їм зрозуміти та пережити складні часи:

Шатохін О. Жовтий метелик / О. Шатохін. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2022. – 61 с. : тв.

Сайлентбук, тобто книгу без слів, «Жовтий метелик», можна «прочитати» за 10-20 хвилин, але з кожним новим прочитанням у книжці знаходитимуться нові сенси. Колючий дріт на початку – образ обмежень та страху, які принесла війна. Дівчинка – це сама Україна. Та, що тікає й протестує проти обмежень, рабства. Жовтим метеликам – душам українців, нашим спогадам та сподіванням, ніякий дріт не може стати на заваді. Тож зустрічаючи метеликів, вільних і яскравих, дівчинка розуміє, що життя буде продовжуватись, тому що свободу метелика неможливо обмежити чи знищити.

«Жовтий метелик» – «тиха» розповідь про гучну війну без жодного слова. Сайлентбук допоможе вам та вашим дітям переосмислити війну, яка досі триває, та налаштуватися на перемогу.

За версією Міжнародної мистецької платформи dPICTUS «Жовтий метелик» увійшов до світового переліку зі 100 найкращих книжок-картинок 2023 року.

Чернишенко В. Битва за місто / В. Чернишенко, Т. Копитова. – [2-ге вид.]. – [Київ] : ARTBOOKS, [2022]. – 36 с. : тв. – (Читати – класно !).

Зворушлива віршована книжка Володимира Чернишенка з яскравими ілюстраціями Тетяни Копилової стане для батьків справжнім помічником в обговоренні із малечею найболючіших тем війни.

Усередині прості коротенькі віршики, які легко запам'ятовуються, та великі ілюстрації, які можна довго розглядати. Герої книжки допоможуть дітлахам побороти страх, розкажуть про нашу боротьбу, важливість згуртованості і, звичайно, про перемогу. Ця книжка про те, що світло переможе темряву, а зло обов'язково буде покаране.

«У мене двоє синів – 7 і 4 років. Вони читають «Битву за місто» по декілька разів на день! Після того, як у нас з'явилася ця книга, діти менше бояться повітряних тривог, бо стали більш впевненими, що наші літаки нас захистять!» – таку рецензію написала одна з мам.

Живка З. Пес Патрон : маленька історія про велику мрію / З. Живка. – Львів : Свічадо, 2023. – 60 с. : тв.

Пес Патрон – улюбленець дітей та дорослих, талісман Державної служби України з надзвичайних ситуацій, єдиний у світі пес доброї волі дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ, володар медалі «За віддану службу», який допомагає саперам знешкоджувати ворожі вибухові пристрої.

Ця книжка – своєрідна автобіографія Патрона. Зоряна Живка і Богдана Бондар підготували для українських дітей переклад із собачої мови на людську – і з цього вийшла ось така історія. Вона надихає мріяти, вірити й перемагати!

Єгорушкіна К. Мої вимушені канікули / К. Єгорушкіна. – Харків : Vivat, 2022. – 48 с. : тв.

Ця книжка про «канікули». Але не ті, які бувають у мирні часи. Віра – головна героїня оповідання, проводить вимушені канікули разом із батьками та маленьким братиком у підвалі багатоповерхівки. Тому що на вулицях Віриного міста війна, і її родина опинилася на лінії вогню. Як це – жити у підвалі? Щоб здобути воду, доводиться топити сніг. А щоб зігрітися – співати пісні. Але Віра не падає духом, вона мужньо тримається, і веде щоденник війни.

«Мої вимушені канікули» – книжка, заснована на реальних подіях. Катерина Єгорушкіна розповідає, що ідея книги з'явилася тоді, коли вона сама почала шукати для своєї дочки відповіді на питання про війну. «Ми мусимо говорити з дітьми про війну. Складні теми повинні бути проговорені, інакше вони залишаться в тілі, можуть перетворитися на хвороби й передаватися як міжгенераційна травма», – а говорить авторка.

Також, крім оповідання про Віру, у книжці містяться корисні поради та заспокійливі практики від психологині Світлани Ройз.

Гербіш Н. Яблука війни / Н. Гербіш. – Київ : Портал, 2020. – 80 с. : тв.

Перша світова війна. Разом із батьками Софія перебирається до Америки. У Жовкві, маленькому українському містечку, сім'я залишила свій дім, який тепер за нею сумує. А Софія сумує за Жовквою. У новому домі не все гаразд, у татка дівчини посттравматичний стресовий розлад, він п'є алкоголь та тримається осторонь від своїх рідних. Мама Софії намагається зберегти мир всередині їхнього маленького світу, їй не завжди це вдається, але попри все «у маминих очах відсвічує незламна, вперта непереможність».

«Яблука війни» – книжка про події сторічної давнини, але вона й про те, що стало актуальним і для нашого сьогодення: вимушена еміграція, ПТСР, стосунки в сім'ї й те, як дитина переживає кризу в родині. Попри серйозність тем, авторці вдалося створити відчуття домашнього затишку, тепла й очікування змін на краще, які обов'язково настануть. Книжка допоможе вам та вашим дітям відновити втрачений життєвий баланс та навчитися цінувати кожну мить, проведену в поряд із рідними.

Русіна О. Абрикоси зацвітають уночі / О. Русіна. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. – 144 с.

Ця книжка видана вже під час повномасштабного вторгнення. Але йдеться в ній про перше літо російсько-української війни, яку тоді ще називали антитерористичною операціє. Хлопчик Устим живе на лінії розмежування. У 2014-му його життя різко змінюється. Усе навколо стає небезпечним. Устим вчиться жити в новій реальності: із замінованими полями біля дому, рідними, що залишили свою домівку, вибухами, що час від часу змушують усіх ховатися до підвалів. Одного разу собака Устима Жменька знаходить безпілотник на ім'я Ел. Казковий персонаж Ел – «кустарний» безпілотник. Він загубився, розрядився і вже не пам'ятає, хто його створив і на якій він був стороні. Зате Ел навчився спати й так підзаряджатися. Безпілотник літає над Донеччиною й показує читачам світ, до якого прийшла війна, «дитячими», неупередженими очима.

У цій книжці багато такого, що може здатися казкою, але вона про справжніх людей і про те, що життя триває попри всі перепони: війну, негаразди та страх. А коли прийде весна, то попри все абрикоси неодмінно зацвітуть…

Білобров О. На межі можливого : [повість] / О. Білобров. – [Київ] : Грані-Т, [2011]. – 232 с. : тв.

Чотирнадцятирічний Хамід дуже хотів би жити звичайним життям: слухати гучну музику, годинами грати в комп'ютерні ігри, переживати всі природні підліткові кризи в стосунках із батьками, ходити на побачення. Та він – дитина війни, народжена в Афганістані. Його дитинство минуло не під віртуальну стрілянину з екрану, а під справжніми кулями, які калічать і вбивають. На цій війні загинула його сім'я – батьки й маленька сестричка, на цій же війні Хамід нажив смертельного ворога – жорстокого терориста Автурхана, який не даватиме хлопцеві спокою й у далекому Євросоюзі. Але якщо в тебе є друзі, і якщо твоя справа правдива, щастя завжди буде на твоєму боці.

Літературні критики кажуть, що Афганську війну в повісті зображено правдиво й «без прикрас», адже автор, Олекса Білобров, – сам військовий і про війну в Афганістані знає не з чужих слів. 12 років тому, коли ця книжка побачила світ, важко було уявити, що така ж жорстока війна може прийти і на землі України…

Всі книги є в фондах нашої бібліотеки!

КАТЕРИНА ПЕКУР

Письменниця Катерина Пекур отримала премію «Єврокон»

Українська письменниця, сценаристка та кіноредакторка Катерина Пекур стала лауреаткою літературної премії «Єврокон» у номінації «Кризаліс», яка присуджується за яскравий дебют у жанрі фантастики.

Пекур представила два свої романи – «Пісня бризів» від видавництва «Жорж» та «Діти вогненного часу», який письменнниця видала у співавторстві з Мією Марченко з Readberry.

«Фантастика є ідеальним інструментом для того, щоб екологічно обміркувати болючі речі. Важливо, що мої історії звучать – не тільки в Україні, а й за її межами. Це перемога не лише моя, а всієї нашої фантастичної спільноти», – поідлилася Катерина Пекур.

Український портал UAGeek переміг у номінації «Найкраща публікація в інтернеті».

Оголошення переможців відбулося під час міжнародного фестивалю фантастики «Архіпелакон-2», який цьогоріч проходив із 26 по 29 червня на Аландських островах (Фінляндія). Подію приймав 47-й конвент Європейського співтовариства наукової фантастики «Єврокон».

Марченко М. Діти вогненного часу / М. Марченко, К. Пекур. – [Харків] : Readberry, [2024]. – 640 с. : тв. – (Навпакиїв).

Події роману «Діти вогненного часу» розгортаються на залізничному вокзалі Києва у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Головна героїня – підлітка Катя, яка разом з бабусею евакуюється зі столиці, – потрапляє до паралельного міфічного світу «Завокзалля», де переплітаються війна, магія, українська історія та колективна пам'ять.

Авторки неодноразово ділилися з читачами, що під час підготовки провели ґрунтовне дослідження, зібрали багато історій Києва з минулого та сучасного, докопалися до маленьких історичних цікавинок. І найцінніше в романі – життєві історії людей сучасних та з минулого. Видання вражає не лише змістом, а й візуальним оформленням.

Книга «Діти вогненного часу» отримала численні схвальні відгуки за поєднання терапевтичного наративу, глибини сюжету та яскравих образів, що не залишають байдужими навіть тих, хто зазвичай не читає фантастику.

«Мені подобається створювати захопливі історії у жанрах фантастики, історичного та міського фентезі. Фантастика є ідеальним інструментом для того, щоб екологічно обміркувати болючі речі», – говорить Катерина Пекур.

На думку письменниці, українська фантастика варта міжнародного визнання.

«Мені надзвичайно важливо, що мої історії звучать – не тільки в Україні, а й за її межами. Це перемога не лише моя, а всієї нашої фантастичної спільноти», – резюмує пані Катерина новину про нагороду.

Катерина Пекур – українська письменниця, редакторка та сценаристка, яка створює захопливі історії у жанрах фантастики, історичного та міського фентезі.

Народилася Катерина в Черкасах, а нині мешкає в Києві. За освітою – лікар-патолог, але згодом змінила професію, поринувши у світ кіно та літератури. Працювала журналісткою, дописуючи до видань «Українське слово» та «АRТ Ukraine», а з 2015 року почала працювати сценаристкою та редакторкою в кіноіндустрії.

Катерина є співзасновницею творчого об’єднання «ЛІТтавиця», яке підтримує молодих авторів фантастики та сприяє популяризації жанру. Її книги – це поєднання глибоких сюжетів, яскравих персонажів та майстерного стилю. Серед найвідоміших творів – «Діти вогненного часу», «Корчма на перехресті світів», «Пісня бризів. Книга 1. Діти Книги», «Ключ від всіх дверей».

Цікаво, що Катерина не лише пише, а й активно працює над сценаріями, редагує тексти та навіть епізодично знімається у кіно. Її захоплення природничими науками, історією та мистецтвом відчутно впливає на її творчість, додаючи глибини та унікальності її сюжетам.

Книга є в фондах нашої бібліотеки!

ПІДЛІТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Підліткові книги

Таємниці магічних світів, виклики футуристичних міст і цілком собі звичайні шкільні будні – цієї весни українські видавництва підготували чимало нових книжок для підлітків. Уже традиційно ми бачимо багато видань у жанрі фентезі, які розраховані як на підлітків, так і на дорослих читачів: юним героям доводиться шукати не лише власне «я», але й шляхів порятунку світу від могутнього зла. Прикметно, що більшає саме українського фентезі: як перевидань, так і нових історій.

Якщо у 2022-2023 роках книжковий ринок поповнився великою кількістю видань про життя дітей і підлітків в умовах великої війни, то цього року нові видання, у яких центральне місце в сюжеті відіграє повномасштабне вторгнення, практично відсутні. Утім, серйозних тем не бракує: це й расова дискримінація, і конфлікти з однолітками, і життя лише з одним із батьків.

Федорченко Л. Під жовтим небом мрій / Л. Федорченко – Львів, Видавництво Старого Лева, 2025 – 136 с.

Написана у форматі щоденника, ця підліткова книжка не лише занурює читача в шкільне життя головної героїні, але також порушує тему, що рідко звучить в українській літературі – толерантність до людей інших рас і національностей.

Марія-Валентина Мороз-Матіас – донька українця й домініканки, яка від своїх однолітків відрізняється лише трішки темнішим кольором шкіри. Проте цього достатньо, щоби стати об’єктом насмішок однолітків. Читач, «підглядаючи» у щоденник Марії-Валентини, дізнається більше про її часом непрості будні, а також про опори – дружбу, сім’ю та малювання, які допомагають дівчинці долати життєві труднощі. Цікавий факт: авторка книжки Лариса Федорченко 15 років прожила в тропіках Домініканської Республіки, тож, вочевидь, напівдомініканкою Марія-Валентина стала зокрема завдяки цьому.

Елман М. Як казати «Ні». Встановлюйте кордони для ваших друзів, вашого тіла та вашого життя. – Львів, Видавництво Старого Лева, 2025 – 240 с.

Сучасне покоління 30+ добре пам’ятає «установки» зі свого дитинства: «старші завжди праві», «будь розумнішою – поступися», «хіба тобі важко?», «треба слухатися», «ну нічого, потерпиш». На щастя, сьогодні виховання дітей передбачає набагато більше лояльності, а головне – поваги до особистих кордонів дитини, навіть (особливо!) якщо йдеться про стосунки з рідними чи друзями.

У своїй книжці лайф-коучерка Мішель Елман пояснює, чому підліткам понад усе важливо навчитися казати «ні», аби мати змогу протистояти тиску, порушенню кордонів, булінгу чи бодішеймингу. І дає ключову пораду: сказавши «ні», підліток не втратить людей, які його люблять.

Ранделл К. Неймовірні створіння. – Віват, 2025 – 400 с.

Перша частина п’ятикнижжя про магічний Архіпелаг – скупчення островів, де живуть різноманітні міфічні істоти. Одну з них – грифона – випадково рятує звичайний хлопчик КрістоферФоррестер, і це не лише змінює його уявлення про світ, але й втягує в небезпечні пригоди. Позбавивши Архіпелаг магії й змусивши його мешканців шукати прихисток деінде, авторка натякає на втрату біорізноманіття у вже реальному світі й на міграцію, до якої змушені вдаватися живі істоти внаслідок кліматичних змін.

За цю книгу КетрінРанделл вже отримала нагороду British Book Awards в категорії «Найкраща художня книжка року», а також була названа авторкою року.

Друга частина серії вийде друком в оригіналі вже у вересні, тож можна сподіватися, що невдовзі після цього її матимуть змогу прочитати й українські читачі.

Кінгфішер Т. Чаклунський довідник з оборонного пекарства. – Жорж, 2025 – 296 с.

Людей, які працюють з тістом, часто називають чарівниками. Бо як інакше, аніж магією, можна пояснити їхнє вміння готувати пухкі булочки, запашні хлібини та тістечка? Приборкувати тісто й випічку вміє й героїня цієї історії – чотирнадцятирічна Мона. І це не просто талант – це таки справжня магія, адже допомагає юній пекарці дух – закваска на ім’я Боб.

Та одного ранку на підлозі кухні Мона знаходить мертву незнайомку, а тоді дізнається, що рідному місту загрожує напад ворогів. Чи достатньо саме таких чаклунських здібностей, аби протистояти небезпеці, а чи одними пряниковими чоловічками тут не зарадиш?

Лаура Вуд. Під зіркою, що танцює. – Readberry, 2025 – 304 с.

Книжка, орієнтована на старших підлітків і молодь, що обіцяє читачам історію з характером, атмосферою та пристрастю. Консервативна Англія 1933 року. Головна героїня – Беа – змалку знає, що мусить одного дня вийти заміж за когось, кого схвалять батьки, і з ким вона зможе втримати на плаву 500-річний родинний маєток. Та їй, юній і бунтівній, хочеться іншого: свободи, пригод і, можливо, кохання.

Беа опиняється в Італії, де проводить літо на віллі зі своїми дядьком-артистом, його нареченою та Беном – харизматичним художником. Як і буває з першою закоханістю, з часом кпини й сором’язливість переростають у дещо більше. Звісно, тоді Беа бажатиме, щоб літо тривало вічно.

Це вже третя видана українською книжка Лаури Вуд, тож поціновувачам творчості авторки варто звернути увагу на цю новинку.

СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ

Ця людина пройшла через справжнє пекло, однак знайшла в собі сили творити прекрасне.

Сто років тому, 9 січня 1924 року, у Тбілісі, у вірменській родині народився хлопчик на імʼя Саркіс, якого весь світ знає як Сергія Параджанова. Його доля була нелегкою, однак сповненою пригод. Параджанову судилося зняти кілька фільмів, визнаних шедеврами, потрапити до радянської в'язниці, вижити там у найважчих умовах і стати одним із найвидатніших кінорежисерів ХХ століття.

Після визволення з радянської вʼязниці митець жартував, що його звинуватили у тому, що він зґвалтував 340 членів КПРС.

Параджанов не приховував своїх критичних поглядів на радянську систему. Він намагався жити і працювати так, ніби Радянського Союзу з його репресивним апаратом, обмежувальною та ідеологічно бідною культурною політикою просто не існує.

Українське кіно: перші кроки

Майбутньому режисеру дуже пощастило, адже у московському ВДІКу він став учнем класика радянського та українського кіно Ігоря Савченка.

Значна частина випускників після закінчення ВДІКу вирушила працювати в Україну – на Київську та Одеську кіностудії. Параджанову тоді випало поїхати до Києва.

Настає дуже цікавий період у його творчості. Параджанов знімає кілька відверто посередніх фільмів. Спочатку це «Андрієш», далі «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Це були «проби пера», адже скоро режисер створить найкращий український фільм.

«Тіні забутих предків». Стрічка знята на Київській кіностудії у 1964 році за мотивами творів класика української літератури Михайла Коцюбинського. Майже через 60 років після цього кінокритики визнали кінострічку найкращим фільмом в історії українського кіно.

Фільм вийшов українською мовою і не був дубльований російською, що було для того часу майже нечуваним. Параджанов одразу став знаменитістю, відомим режисером, а влада побачила в ньому ще й українського націоналіста, мабуть, тому що він потоваришував з дисидентами і не приховував свого невдоволення культурною політикою Радянського Союзу.

Це відіграло чималу роль у тому, що його наступний фільм – «Київські фрески» закрили, хоча зйомки вже йшли повним ходом.

Невідзняте кіно Параджанова про Київ

Важко думати про те, скільки стрічок Параджанова не побачив світ через заборону на творчість і репресії – успіх «Тіней забутих предків» не відкрив для митця можливостей.

Якщо режисер не міг знімати кіно, він писав його – так у нього назбиралося десятки невтілених сценаріїв. Артгаусне кіно «Київські фрески» мало бути присвячене 20-річчю перемоги у Другій світовій війні, сценарій був написаний разом із письменником Павлом Загребельним.

На думку цензорів, проєкт виявився дуже вільної форми, тому дирекція студії одразу ж закрила фільм. Натомість Параджанов не дозволяв комісії вносити правки у сценарій та всіляко відмовлявся йти на компроміси. Через кілька місяців стрічку зняли з виробництва за причиною «містично-суб'єктивного ставлення до сучасної дійсності».

Від «Київських фресок» збереглися лише 15-хвилинні кінопроби та документи-вказівки для знімальної групи.

Параджанов пізніше скаже: «Час перетворив наш матеріал на фільм, і я хочу, щоб ви подивились його!». Уже в 1988 році на кінофестивалі в Мюнхені світова кінематографічна преса визнала ці проби-етюди «новаторським відкриттям!

Не лише «Тіні…»: 6 легендарних робіт Параджанова – «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Арабески на тему Піросмані», «Лебедине озеро. Зона», «Етюди про Врубеля», «Ашик-Керіб»

В'язниця: подорож до пекла

Після «Кольору граната» в СРСР перед його автором зачинили всі двері. Він написав близько десятка сценаріїв, у тому числі такий «невинний» як «Диво в Оденсе», розповідь про життя казкаря Андерсена (спільно з Віктором Шкловським). Але жодний з них не реалізували – чиновництво не дрімало. І що гірше – не дрімали спецслужби.

Параджанов був на прицілі у КДБ. Попри це, режисер продовжував дружити з дисидентами (хоча самого його дисидентом назвати не можна) і час від часу публічно виступати з «крамольними антирадянськими промовами».

І силовики перейшли до дій. Сфабрикували анонімні доноси, пошили кримінальну справу, висунули звинувачення. Суд був (звичайно!) закритим, і у 1974 році Параджанов отримав п'ять років ув'язнення у таборах суворого режиму за звинуваченням в одностатевих зв'язках, насильстві та порнографії.

Вижити в радянській в'язниці, потрапивши туди за гомосексуалізм, було надзвичайно складно. Параджанову це вдалося, хоча він пройшов через справжнісіньке пекло – муки, знущання, спробу самогубства, тяжкі хвороби, голод.

В'язні, які не вірили спочатку, що до них потрапив знаменитий режисер, поступово перейнялися повагою до нього як до художника. Увʼязнення Параджанова обернулося новим сплеском таланту, креативності та надзвичайної яскравості творчих рішень.

Кампанія за звільнення режисера, яку вели Ліля Брік, Андрій Тарковський, Лукіно Вісконті, Роберт де Ніро, та інші всесвітньо відомі митці та літератори, дала результат, коли французький письменник Луї Арагон погодився приїхати до Радянського Союзу. Він попросив Леоніда Брежнєва звільнити Параджанова.

І досяг свого. Режисер вийшов на волю 31 грудня 1977 року і повернувся додому до Тбілісі.

ЮЛІЯ ПАЄВСЬКА

Жінка, яка пройшла полон – і змогла записати вірші з того боку вічності.

Відома українська військовослужбовиця, парамедикиня та волонтерка Юлія «Тайра» Паєвська анонсувала вихід друком збірки поезій під назвою «Наживо», написаних нею після полону.

«Читайте. Якщо не боїтесь дізнатись, як звучить біль і любов», – 

закликала «Тайра».

Юлія Паєвська (псевдо: «Тайра», «Габрієл») народилася 19 грудня 1968 року в Київі – військовослужбовиця, парамедикиня, психолог, волонтерка та доброволиця; командирка підрозділу «Янголи Тайри» та евакуаційного відділення 61-го військового мобільного госпіталю (2018-2020, офіцерка корпусу НГУ «Хартія».

Юлію виховували бабуся та дідусь – ветеран Другої світової війни Костянтин Чубуков. З 1-го класу у школі вчилася робити перев'язки і накладати джгути: її вчила шкільна медсестра, яка була санінструктором під час Другої світової. З шести років займалася спортом.

Закінчила Національний університет фізичного виховання і спорту України (НУФВІСУ). Є дружиною Вадима Пузанова, мають дочку Анну-Софію. До 2014 року професійно займалася дизайном (книжкова графіка, реклама) та художньою керамікою. Займається спортом, має 5-й дан айкідо. Очолює федерацію айкідо «Мутокукай Україна» та викладала айкідо понад 20 років.

Початок російського вторгнення 2022 року зустріла у Маріуполі. Надала допомогу сотням поранених бійців та цивільних : доставляла людей у шпиталь і направляла їх до лікарів залежно від пошкоджень та ступеня ураження. 16 березня Юлію та водія реанімобіля Сергія, з яким вона працювала, затримали на блокпості в селищі Мангуш неподалік Маріуполя. Вони потрапили в полон до російських окупантів, коли їхали так званим зеленим коридором, організованим для виїзду цивільних до Запоріжжя.

17 червня 2022 року Президент України Володимир Зеленський повідомив, що Юлію звільнили після трьох місяців полону: «Вдалося звільнити з полону «Тайру», українського парамедика Юлію Паєвську.

На червень 2025 року займає посаду в відділі морально психологічного забезпечення 13 БрОП.

Паєвська Ю. (Тайра) Ю. Наживо : поезії / Юлія Паєвська (Тайра). – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2025. – 144 с.

«Наживо» – це дебютна поетична збірка, що виникла як осмислення пережитого досвіду: одинадцяти років війни, полону та випробувань особистості. Тут не стільки про пошук балансу, більше про стійкість і незламну людяність, яка набирає сили попри будь-які виклики. Ця історія – шлях волі (в усіх сенсах), що проходить до сяйва крізь найтемнішу імперію в стані руйнації.

«Я не збиралась видавати вірші. Але деякі речі – оживають і існують ніби самі по собі. «Наживо» – це тексти, які не питали дозволу бути. Вони не лагідні. І не милі. Вони про виживання всупереч», – ідеться в дописі. Тайра пише, щоби пам’ятати, щоби не пробачити забуттю, щоби зберегти справжнє обличчя війни – жіноче, сильне, вистраждане.

Як розповіла авторка, після полону, аби зібрати до купи розідрану душу і вирівняти психіку, вона вибрала однією з терапій поезію. «...Тим більше, що вірші я писала завжди, але тільки тепер, здобувши неймовірно важкий досвід війни, полону та тортур мені є що сказати світу», – додала вона.

«Навіть в підвалах Донецька я писала уламками вапна вірші та псалми на обідраних стінах вкритих підозрілими плямами грибка і страждань. Ті рядки лишились в Донецькому СІЗО. І я їх не запам’ятала. Нічого. Я написала нові...», – зауважила Паєвська.

У цій збірці – війна. Полон. Тортури. Госпіталь у вогні і крові Маріуполя. Живі й мертві.

Це тексти, написані між евакуацією поранених, любов’ю і катівнями та перельотами між континентами. Поезія, яка не просить співчуття. Вона – дух епохи.

Тайра попри все каже не «досить», а «далі буде».

Це – «Наживо». Як голка, що стягує краї рани та реальності.

«А ненависть стане любов'ю,

а ти дочекаєшся мене

із цього полону…»

Для кого ця книжка?

• Для всіх, хто хоче відчути, чим живе Україна в момент історичного болю і боротьби.
• Для тих, хто цінує поезію, написану не про війну, а зсередини війни.
• Для читачів, яким близька збірка «Воєнний стан», твори Артема Чеха, Бориса Гуменюка, Олени Гусейнової.
• Для молоді, яка хоче розуміти не заголовки, а справжні людські історії війни.
• Для усіх, хто шукає книжки українською мовою – чесні, глибокі, емоційні.

Народ, що не пам'ятає своєї історії, не готовий зустріти своє майбутнє, саме тому ворог великі сили і ресурси втрачає саме на фальшування історії як минулого, так і сучасності. Але скільки не називай темряву світлом – сенс явищ від того не зміниться.

Юлія Паєвська

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині (тепер Охтирський район Сумської області). Закінчив початкову, потім – двокласну школу в Зінькові.

Навчався в Київській військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. Працював фельдшером: спочатку – в армії, а згодом – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, але навчання не закінчив. Натомість розпочав журналістську та літературну роботу. З 1919 р. почав писати фейлетони. Цього ж 1919 р. разом з іншими ентузіастами українського відродження потрапляє до Кам’янця-Подільського, звідки повертається навесні 1920 р. Восени журналіста заарештовують, але ніяких доказів вини не знаходять, тому у квітні 1921 р. П. Губенка випускають із в’язниці. Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор. На вимогу читачів їх видавали окремими збірками. До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. У грудні 1933 р. Остапа Вишню знову заарештовано. Його було звинувачено у підготовні терористичного акту. Письменника засудили до смертної кари, але потім вирок замінили десятьма роками ув’язнення в північних таборах. Його письменник відбував у Чиб’ю Ухто-ПечОрського табору. Остапові Вишні пощастило вижити. Тільки у 1944 р. він повертається додому і продовжує писати. Помер Остап Вишня у 1956 році.

Вишня О. Мисливські усмішки та інші оповідання / О. Вишня. – Донецьк : БАО, 2007. – 288 с.

«Мисливські усмішки» – збірка творів українського письменника Остапа Вишні. Вважається вершиною розвитку жанру «усмішки», які Максим Рильський назвав «ліричною поезією в прозі». Остап Вишня був затятим мисливцем та рибалкою, часто виїжджав у мальовничі місцевості з друзями на полювання. Усі ті спостереження, усе почуте він записував та використовував згодом при написанні «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» Остапом Вишнею були написані вже після війни, коли він повернувся зі сталінських таборів. Роботу над збіркою Остап Вишня закінчив у 1956 році незадовго до своєї смерті. Повний же цикл оповідань вийшов 1958 року у видавництві «Держлітвидав».

Ірина Вільде, справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон, – українська письменниця, народилась 5 травня 1907 року у Чернівцях. Найвідоміша як авторка феміністичного роману «Сестри Річинські», за який отримала Шевченківську премію у 1965 році. Вона також була депутаткою Верховної Ради УРСР та очолювала Львівську організацію Спілки письменників України.

Народилась 5 травня 1907 року у Чернівцях. Батько, Дмитро Макогон, був письменником.

Навчалась у Чернівецькій гімназії, потім у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), де здобула освіту на гуманітарному факультеті Львівського університету.

Дебютувала у 1930 році з оповіданням «Поема життя». У 1935 році взяла псевдонім Ірина Вільде. Писала про життя західноукраїнської інтелігенції, мещанства, студентської молоді, зокрема про жінок.

Автор романів «Сестри Річинські», «Метелики на шпильках», «Повнолітні діти» та інших творів, зокрема збірок оповідань та повістей.

Лауреатка Шевченківської премії (1965). Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965-1966).

Померла 30 жовтня 1982 року у Львові.

Вільде І. Твори : в 5-ти т. / І. Вільде . – Київ : Дніпро, 1986 – Т. 2., Кн. 2-а., Ч. 1-а : Сестри Річинські : роман. – 1987. – 424 с.

Чотирьох дочок коломийського священика зненацька після смерті батька захоплюють життєві обставини часів міжвоєнної Польщі. Ірина Вільде зробила суспільно-політичний зріз епохи, показавши дискурс ідеологій ХХ століття: від польського шовінізму до комуністичного підпілля. Критика роману поділилася надвоє: одні звинувачують його у трансляції радянщини, інші вважають, що авторці вдалося обійти цензуру й обвести владу навколо пальця. У будь-якому разі це приклад великої жіночої прози – із карколомними любовними лініями, складною плутаниною почуттів героїнь та характерними психологічними образами, що розгортаються в історичному контексті.

Марко Вовчок (справжнє ім'я – Марія Олександрівна Вілінська) – відома українська письменниця, перекладачка, народилася 22 грудня 1833 року в селі Єкатерининське, Орловської губернії (нині Липецька область, росія), у збіднілій дворянській родині. Вона здобула освіту в приватному пансіоні та самостійно вивчала українську мову, культуру та побут українського народу. Марко Вовчок відома своїми "Народними оповіданнями", які принесли їй широке визнання та стали класикою української літератури.

Марко Вовчок народилася в родині, де панувала французька мова. Вона отримала домашню освіту, а потім навчалася у приватному пансіоні в Харкові.

У 1851 році Марія вийшла заміж за етнографа Опанаса Марковича, що вплинуло на вибір псевдоніму. Подружжя оселилося в Україні, де Марко Вовчок почала активно цікавитися життям українського народу та його культурою.

У 1857 році вийшли друком «Народні оповідання», які мали великий успіх. Твори Марка Вовчка вирізнялися психологізмом, яскравими персонажами та глибоким співчуттям до простих людей.

Через хворобу Марко Вовчок змушена була виїхати за кордон, де продовжувала працювати над своїми творами, вивчала мови та спілкувалася з іншими літераторами.

Після повернення до Росії письменниця вела більш усамітнений спосіб життя. Останні роки провела в Нальчику, де й померла 10 серпня 1907 року.

Марко Вовчок була однією з найосвіченіших жінок свого часу, знала багато мов, зокрема українську, російську, французьку, англійську, польську, німецьку та інші. Її творчість зробила значний внесок у розвиток української літератури, а її твори залишаються актуальними й досі.

Вовчок М. Інститутка : повість / М. Вовчок. – Київ : Дніпро, 1979. – 108 с.

З історії написання твору «Інститутка»

Марко Вовчок працювала над повістю з початковою назвою «Панночка» з 1858 по 1859 рік.

Прагнучи ще з більшим сарказмом підкреслити типові риси морально-духовного виродження і стан культури та освіти панів-кріпосників, письменниця змінила назву твору на «Інститутка».

У 1860 р. повість була надрукована російською мовою на сторінках журналу «Отечественные записки». Українською мовою вийшла в журналі «Основа» в 1862 р. з посвятою Т. Г. Шевченку. Марко Вовчок познайомилась з ним у січні 1859 р., перебуваючи в Петербурзі. Тоді ж, у січні, поет, високо оцінивши «Народні оповідання» письменниці, написав вірш «Марку Вовчку». У ньому були такі рядки:

Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих…

ВАЛЕРІЙ ЗАЛУЖНИЙ

Посол України у Великій Британії та колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний видав свою книжку «Моя війна». Вона є першою з трилогії.

За його словами, він почав працювати над книгою ще у березні 2023 року, коли був на посаді головнокомандувача. Редагувала рукопис його дружина.

Залужний розповідає, що написав книгу для молоді та хоче в ній «донести важливу істину: у житті можливо все, якщо ти дуже цього хочеш».

«Це книга про мою війну. По-перше, війну з власними страхами, які не дають щось робити. По-друге, війну з людьми, які перешкоджають досягати мети. І нарешті – війну з обставинами, які стають перепонами у житті», – описує свій твір ексголовком.

Книга Залужного «Моя війна» – це історія особистості та водночас історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої, ґлобальної, повномасштабної. Автор тісно переплітає події різних часів: з мирної школи 80-х у Новограді-Волинському (сьогодні – Звягель) переносить читача на Донбас 2015-го, у напівзруйнований клас, із казарм військового училища – до окопів та бліндажів 2014-го, із затишних квартир, обжитих дружною родиною, – у бункери урядового кварталу 2022-го…

«Ця книжка – особиста розповідь генерала Валерія Залужного про шлях від хлопчака до Головнокомандувача Збройних сил України. А водночас це історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої і повномасштабної», – йдеться в анотації.

Наступні дві книжки матимуть назви «Наша війна» та «Їхня війна».

ІВАН СІРКО: ЯКИМ МИ ЙОГО НЕ ЗНАЄМО

Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них – кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. Часто в бій за праведне діло вів козаків Іван Сірко. Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй. Про це – у матеріалі бібліографічного покажчика. Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться видатними особистостями України.

Іван Сірко: яким ми його не знаємо : (до 420 (415) річчя від дня народження Івана Сірка) : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 32 с. – (Серія «Титани, які зміцнюють націю»).

ЧИТАННЯ УКРАЇЦІВ

Український інститут книги опублікував результати всеукраїнського соціологічного дослідження «Читання в контексті медіаспоживання та життєконструювання».

«Можна сміливо стверджувати, що це дослідження читання – наймасштабніше за останній час: воно охопило практично всі вікові групи, включало не лише масові опитування, але й фокус-групи. Окрім того, це дослідження логічно продовжило дослідження The Ukrainian Reading and Publishing Data 2018, а отже, ми нарешті можемо говорити про те, чи змінилися читацькі звички українців за цей період – тобто вперше відстежувати динаміку, будувати плани щодо промоції читання та зростання кількості читачів. Переконана, що ці дані будуть корисними для всіх, хто працює у галузі книговидання і культури загалом», – розповіла координаторка дослідження Ірина Батуревич.

За результатами дослідження, найпопулярнішими жанрами для дорослих є класика (20%) та детективи (18%), любовні романи (16%), книги з психології та саморозвитку, а також фантастика і фентезі та сучасні романи (по 15%), наукові та науково-популярні видання (14%), фахова та бізнес-література (12%).

Ось ще кілька важливих і цікавих результатів дослідження:

• вперше за часи незалежності України українські читачі почали надавати перевагу саме україномовним книжкам – 32% українською проти 27% – російською;
• 8% дорослих і 13% дітей щоденно читають книжки;
• у 2020 році 34% українці хоч раз купили друковану книжку;
• за час карантину 2020 року 23% дітей-читачів почали частіше читати під час карантину, а 16% – рідше;
• жінки значно частіше читають, ніж чоловіки: ніколи не читає 38% чоловіків і 28% жінок, при цьому, щодня читають 7% чоловіків і 9% жінок;
• 57% дітей читають з примусу.

За словами директорки Українського інституту книги Олександри Коваль, третина людей в Україні читають більше ніж раз на тиждень.

«Можна побачити, як разюче відрізняється ситуація з читанням в Україні і в кількох європейських країнах. Скільки людей читає регулярно, тобто більше ніж раз на тиждень, чи мінімум раз на тиждень.

І якщо в Італії цей показник 56%, в сусідній з нами Польщі 36%, то в Україні таких читачів, які читають книжку більш ніж раз на тиждень, лише 27%», – розповіла Коваль під час Всеукраїнського форуму «Україна 30. «Культура. Медіа. Туризм».

«Трохи зросли продажі електронних книжок, чи через інтернет-книгарні, а не через стаціонарні книгарні. Але це лише трошечки, і зовсім не відповідає тим трендам і тенденціям, які ми можемо спостерігати в інших країнах світу, де справді є реальне зростання на 7-9% продажів за результатами року.

Довідково

У дослідженні взяло участь 3900 осіб, а саме – 2100 дорослих та 1800 дітей. Зокрема, було проведено 8 фокус-груп з дорослими респондентами 18-59 років та 16 фокус груп з дітьми 6-17 років.

Респонденти надали відповіді на 44 запитання, що широко охоплюють книжкову тематику.

За матеріалами – Український інститут книги