170 років від дня народження Леоніда Володимировича Позена (1849–1921), українського та російського скульптора
Полтавщина – щедрий край, благодатний куточок землі української. Славиться вона своїми чорноземами, зеленими садами, дорідними врожаями, а ще більше роботящими, талановитими людьми.
… 1849 рік. В провінційному містечку Оболонь Полтавської губернії, Хорольського уїзду, в маєтку свого діда статс – секретаря Михайла Павловича Позена 10 липня народився хлопчик, якого назвали Льоня, і якому судилося стати відомим скульптором.
Його батько, потомствений дворянин Володимир Михайлович Позен служив гвардійській кавалерії і в 1849 році, будучи у відставці, жив з сім’єю в Оболоні в родовому маєтку.
Мати – потомствена дворянка Смоленської губернії – Софія Олександрівна – уродженка Трубачеєва.
Михайло Павлович Позен став власником Оболоні та навколишніх 5-ти цензових землевласників Хорольського повіту.
За даними 1863 року Оболонь мала 418 дворів, що налічували 2602 особи населення. В селі була мурована Преображенська церква. Відбувались раз на рік ярмарки.
Безтурботні дитячі роки маленького Льоні Позена проходили в родинному маєтку, що височить на крутому березі заболоченої річки Рудки, серед чудового парку.
Початкову освіту хлопчик здобув вдома. Виховувався він зарубіжними гувернантками, а навчали вчителі маститих середніх навчальних закладів. Наука і гра на фортепіано давалася хлопцеві не легко. Але найбільше його захоплення – це ліплення. З свіжого чорного хліба в нього швидко виходили різні кумедні фігурки.
Батьків дивувала ця пристрасть сина. А через багато літ, близькі до Позена люди, згадували, як маленький Льоня годинами міг милуватись кониками, півниками, свищиками, статуетками, які продавали опішнянські гончарі на ярмарках. В душі маленького хлопчика з дитячих літ зародилось те золоте зерно, якому судилося прорости в зрілому вже віці.
Коли Льоні Позену виповнилося 15 років, в 1864 році, батьки віддають його в 5-й клас Полтавської гімназії. Тут також юнак багато малює і ліпить. В цьому його схвально підтримує учитель малювання Федот Леонтійович Ткаченко, близький друг Т.Г. Шевченка.
Батьки, переконавшись у мистецьких здібностях сина, радили йому після закінчення гімназії поступити до Петербурзької Академії художеств. Проте Леонід відхилив цю пораду рідних, бо на перших порах серйозно не ставився до своїх художніх уподобань, а сприймав їх , як захоплення.
Після закінчення в 1867 році гімназії він восени того ж таки року, поступає до Харківського університету на юридичний факультет. А через рік, в 1869 році, переводиться до Петербургського університету, по закінченні якого, взимку 1872 року, одержує посаду помічника присяжного повіреного в Полтаві.
Будучи студентом і на адвокатській службі, Л. Позен не полишає свого захоплення. Він самостійно поступово вивчає багатовікову історію мистецтва, часто відвідує Ермітаж та Публічну бібліотеку. Буває на художніх виставках.
Працюючи в Полтаві, Позен серйозно ставиться до своєї професійної освіти, пише дисертацію на ступінь кандидата права і удостоюється цього звання Петербурзьким університетом 8 травня 1873 року.
В тому ж 1873 році Леонід Володимирович переїздить до Петербурга і поступає в помічники до присяжного повіреного Костянтина Федоровича Дортуларп.
Перебуваючи тимчасово у Пензі, в 1875 році, в справах своєї служби,
Л. В. Позен познайомився з художником Костянтином Аполлоновичем Савицьким, який гостював в той час в Петербурзького губернатора
А. А. Татищева. І знайомство це мало для Л. В. Позена наслідки не аби якого інтересу до живопису і скульптури, мистецтва, до якого давно прагнула його душа.
Деякі спроби ліплення із звичайного воску, зроблені у Пензі під наглядом К. А. Савицького, спонукали Позена після повернення в Петербург, придбати собі пластичного воску і потрібних стекелів для копіювання медалей і фотографій.
Згодом ці заняття були перервані переїздом до Полтави, де він оселяється з квітня 1875 і працює на посаді помічника присяжного повіреного.
В березні 1876 року Л. Позен залишає адвокатуру і влаштовується на службу в Міністерство юстиції, яке направляє його в Полтаву кандидатом на судові посади при окружному суді. З цього починається судейська кар’єра Леоніда Володимировича, яка тривала понад 40 років. Його службовий формуляр засвідчує досить помітний ріст в професійному плані – від судового слідчого 2-ї дільниці Полтавського повіту до сенатора Кримінального касаційного департаменту правительствуючого Сенату, таємного радника – високий чин, відповідний генеральському .
В період з 1875 року вересень 1878 року заняття скульптурою були для
Л. Позена зовсім не можливим, так як судейська справа повністю займала весь час.
До професійних справ додались особисті – 20 серпня 1876 року Леонід Володимирович одружується з Марією Федорівною Дейтріх, донькою вдови генерал-лейтенанта Катерини Романівни Дейтріх, яка була в той час директрисою Полтавського інституту шляхетних дівиць.
І хоч просувався по службі Позен успішно, досяг високого чину, але не судейська справа була головним в його житті. Мистецтво заполонило найпотаємніші куточки його душі. Ним він і жив.
І саме в Полтаві Леонід Володимирович знову відновлює свої спроби в галузі скульптури. Саме це місто позитивно послужило творчому спалаху митця. Про це згадується в автобіографії, написаній зі слів хворого скульптора в 1919 році, дружиною Марією Федорівною Позером : « Умови університетського життя, а згодом постійні роз’їзди в службових справах, не давали Позену можливості займатися скульптурою, до якої він з дитинства відчував потяг і лише в 1875 році, коли служив у Полтаві, він почав ліпити».
З одержанням в серпні 1878 року (Позену 29 років) призначення товаришем Прокурора Полтавської Окружного Суду у Позена з’являється більше вільного часу, який він повністю присвячує скульптурі, відмовившись від будь-яких розваг, проводить вільний час вдома за роботою.
Л. Позен багато часу і сил затрачав на оволодіння технікою ліплення. Він копіював гіпсові моделі різних авторів, навіть виконані невідомими йому майстрами. Та особливо він захоплювався творами скульпторів Клода, Ліберіха, Лансера, Мена. Згодом Леонід Володимирович ліпить з натури невеликі портрети і етюди, а далі береться за складні композиції. На жаль, перші роботи скульптора не збереглись.
Випадок, що стався в житті Л.Позена в 1881 році, вивчив його подальшу долю. Працював він тоді над скульптурною групою «На волах». Ліпив її більше року. Тему із життя, адже такі картини спостерігав часто. Дорогою, розмитими дощами, повільно просувається селянський віз, запряжений парою волів. На возі зручно вмостилась господиня в кожусі з піднятим коміром. А чоловік із батогом у руці, задкуючи, веде волів.
Коли робота, була майже готова, до Позена завітав один із засновників Товариства пересувних виставок російський художник Григорій Григорович М’ясоєдов, котрий проїздом був у Полтаві. (В Харківській губернії мав свій маєток, куди і направлявся.)
Через кілька днів після відкриття виставки власник фабрики художнього литва в Петербурзі, фабрикант бронзових виробів К. Ф. Вербель придбав групу «На волах» для відтворення її в бронзі, а згодом він купив і інші роботи скульптора, які відливав в бронзі і розповсюджував в Західній Європі і Америці. Роботи Позена «завжди мали швидкий і вдалий збут не лише в Росії, а й за кордоном. Останні 2 роки бронзові відливи, з яких демонструвались на виставках в Італії, Німеччині, Голландії, та Америці, і всюди розкупалися на розхват».
Отже, Л. Позен знайшов в особі фабриканта К. Верфеля мецената. А загалом про небувалий успіх Товариства передвижників свідчить і той факт, що він знайшов собі постійних меценатів в особі П. Трет’якова в Москві,
Олександра ІІІ у Петербурзі та родини Терещенків у Києві, що забезпечували повну фінансову незалежність від урядових замовлень, а також знайшов відданих справі критиків, зокрема таких, як В.Стасов у Росії та М. Мурашко на Україні, які відстоювали ідейно-творчі позиції передвижництва.
Після 10-ї передвижницької виставки Л.В.Позен, окрилений першим успіхом, з головою поринув у творчу роботу. З’являються нові жанрові скульптури, зокрема «Шинкар», «Кобзар», «Черкаський віл», «Лоша».
З 1882 року Позен, за рідким виключенням, щороку поміщав свої твори на виставці Товариства пересувних виставок, приїжджаючи на час виставки в Петербург.
А 1892 році Леонід Володимирович поселяється в Санкт-Петербурзі, де одержує призначення Товариства Прокурора Окружного Суду.
Довелося кинути Полтаву, де проявився в усій силі його талант скульптора. Однак і в столиці Позен продовжує ліпити, бере активну участь у виставках. Тут він знову звертається до свого улюбленого селянського жанру і створює скульптурну групу «Оранка в Малоросії», яку успішно експонував на 25-й пересувній виставці в 1897 році.
В 1894 році Позен прийнятий в дійсні члени Імператорської Академії художеств і затверджений у цьому званні Государем Імператором
Олександром ІІІ у вересні того ж таки 1894 року.
Майже, щороку скульптор створював свої безсмертні твори:
1881 р. – «На волах»
1883 р. – «Кобзар»
1884 р. – «Переселенці»
1886 р. – «Жебрак»
1887 р. – «Запорожець у розвідці»
1889 р. – «Скіф»
1897 р. – «Оранка в Малоросії».
Кращим з творів майстра властивості яскраво виявити демократичне спрямування, часом – соціально-викривальні риси, досконала пластична форма.
Значить місце у творчості Л. Позена належить портрету. Так 1890 року він ліпить погруддя художника, передвижника Г. Мясоєдова, 1897 року – погруддя артиста Ф. Ставинського, 1898 -1899 рр. – погруддя художника М. Ярошенка.
Незважаючи на своє високе службове становище, Л. Позен з великою вдячністю приймає прохання полтавської громадкості виготовити пам’ятник корифею української літератури Івану Петровичу Котляревському. Почалася невтомна, шестирічна праця над монументом автора прославленої «Енеїди». На засіданні Полтавської міської думи 12 січня 1898 року Леонід Володимирович доповів, що погруддя Котляревського готове і відлите з гіпсу, а до виготовлення горельєфів лише приступив. Роботу над ними він закінчив у 1902 році. Горельєфи він виконав на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника», де точно відтворив характер героїв і оточення, в якому розгортаються дія. В них відчувається прагнення Л. Позена максимально наблизити багатофігурну пластику до картини. Ретельна розробка деталей промовляє до глядача багатством світлотіньових ефектів, а велика група, що розгорнута на площі, композиційно і ритмічно злагоджена. Над цією роботою скульптор працював з 1896 року по 1903 рік.
У 1899 році, в січні місяці в Петербурзі проходив урочистий вечір, присвячений сторіччю з часу виходу «Енеїди». Публіка, що прибула на свято, побачила в залі велике погруддя ҐІ. Котляревського. В журналі «Киевская старина» про це повідомлялося так: «В кутку біля сцени на високому постаменті містилося величезне погруддя поета роботи Позена, яке являло, крім вдалого виконання, тим більший інтерес, що з цього зліпку буде відлито пам’ятник у Полтаві». Погруддя І. Котляревського, Л.Позен експонував на 30-й пересувній художній виставці. Скульптора поета витримана в строгих спокійних формах, виразно передає риси образу письменника і добре сприймається як зблизька, так і здалека. Після урочистого відкриття пам’ятника Котляревському Леонід Позен по праву став найпопулярнішим українським митцем.
Коли у нашому краї розгорнулася підготовка до сторічного ювілею з дня народження великого сатирика, земляка Миколи Васильовича Гоголя і постало питання про встановлення йому пам’ятника, полтавці знову звернулися до Леоніда Володимировича Позена, щоб той виліпив скульптуру славетного письменника. Скульптор погодився і приступив до виконання почесного завдання для своїх земляків.
Із замітки, опублікованої в київському журналі «Сяйво», дізнаємося, що на початку 1914 року комітет по спорудженню пам’ятника, розгорнувши проект, вирішив негайно розпочати будівництво, щоб завершити його до осені.
З фотографії, яка збереглася, і зробленої в червні 1914 року в майстерні Позена, видно що на той час скульптура була готова. Проте пам’ятник Гоголю в тому році не був відкритий. На початку 1915 року загальні збори Академії художеств схвалили поданий Позером проект монумента. Скульптор відтворив великого письменника в хвилини творчих роздумів, М. Гоголь сидить. У лівій руці, яку він поклав на коліно – книжка. Свою роботу Л. Позен подарував Полтаві, місту дорогому для скульптора.
Встановлення пам’ятника письменнику затяглося. Пам’ятник планувалось поставити у сквері, що біля театру ім.. М. Гоголя. Проте пам’ятник так і не вдалося поставити. На заваді стала перша світова війна, потім 1917 рік, громадянська війна. Монумент було встановлено лише в березні 1934 року, вже після смерті Л. Позена.
Невдовзі Л.В. Позен став членом Спілки скульпторів. Він активно підтримував нову владу і своєю посильною працею, зайняв посаду художника у Центральному географічному музеї, де зразу ж приступив до виготовлення статуеток, які зображають типи народів Росії. Однак тяжка хвороба перервала цю працю.
Не легким видався для скульптора 1918 рік. З Оболоні надійшла гірка звістка – повсталі селяни, відбираючи панські землі, маєток, вбили всю родину Позенів. Напевне, господар, як і інші власники в той час, не хотіли віддавати надбане за довгий вік. А жаліти було за чим – 8 тисяч десятин землі налічувалося при селах Оболонь, Дем’янівка, Погребняки та Степанівна.
Сьогодні вже ніхто не пам’ятає чи приїздив Леонід Володимирович тоді, після тих трагічних подій, в Оболонь, але надгробний камінь з висіченими іменами і роками життя батьків, рештки якого збереглися до наших днів.
Помер Леонід Володимирович Позен 8 січня 1921 року, а поховано його на Смоленському кладовищі в Ленінграді.
Позен був, є і буде справжнім передвижником ідей, чудовим прикладом служіння своєму народові.
Особливо він дорогий Полтавщині, як земляк, як творець пам’ятників М. Гоголю і І. Котляревському.
Немає коментарів:
Дописати коментар