ДЕНИС КРИВИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Денис Кривий

Денис Олександрович Кривий (19 жовтня 1988, смт Черняхів, Житомирська область – 11 травня 2023, Донецька область) – український фотохудожник, військовослужбовець Сил спеціальних операцій Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2023, посмертно), почесний громадянин міста Первомайська (2024, посмертно).

Його фотороботи були окрасою міжнародних та національних виставок.

34-річний фотомитець-натураліст Денис Кривий з Первомайська на Миколаївщині добре відомий серед професійної спільноти. Чоловік був володарем престижної премії «Блакитна стрічка» Міжнародної федерації фотомистецтва FIAP, а його роботи публікували в міжнародному науково-популярному часописі National Geographic.

Ще під час навчання на історичному факультеті Первомайського інституту Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Денис почав захоплюватися фотографією, комп’ютерною графікою, медіадизайном, туризмом. Особливо йому вдавалися пейзажні знімки. Першим професійним інструментом чоловіка була звичайна цифрова «мильниця», але вже за короткий час він зміг піднятися до рівня відомого фотомайстра. Денис є автором найкращих світлин природи Національного парку «Бузький Гард» (Миколаївська область), їздив знімати природу в Карпати.

Денис – переможець численних фотоконкурсів, учасник виставок фотографій природних пейзажів і тварин у різних містах України, а також у Косові. Проводив професійні пленери, семінари і тренінги. В останні роки опановував аерофотозйомку.

Значну частину своєї творчості фотомитець присвятив дивовижній природі півдня України - на світлинах йому вдавалося зафіксувати унікальні моменти з життя тутешньої флори та фауни.

«Молодий, енергійний, талановитий, автор фотовиставки «Краса Бузького Гарду», яка неодноразово демонструвалась в музеях нашої країни. Фото Дениса Кривого красуються у виданнях національного природного парку «Бузький Гард», на нашому сайті, стендах, путівниках, листівках та інших публікаціях. Ми ніколи не забудемо світлі справи та талант Дениса», – написали співробітники нацпарку «Бузький Гард» у Фейсбуці.

Денис був веселим, комунікабельним, мав багато друзів.

«Про Дена можна говорити багато. Ми дружили пів життя. І в мій день народження він завжди глузував з мене. Віка, а мені ще три місяці бути молодшим за тебе...», – пригадує товаришка Вікторія Коцюбенко.

А його друг Володимир Галузінський стверджує, що Денис, попри легку вдачу, завжди серйозно ставився до своєї роботи. «Він завжди був дуже талановитим, натхненним і «двіжовим». З перших днів, як він з’явився в нашому місті (звідси родом його мама) одразу став центром компанії. Був одночасно і веселим та непосидючим, і таким, що викликав повагу людей. Завжди глибоко занурювався в усе, чим цікавився», – зазначив Володимир.

ОСТАП ВИШНЯ

Остап Вишня – майстер українського гумору

В історії української літератури особливе місце займає Остап Вишня, талановитий письменник, який подарував нам безліч яскравих і дотепних творів. Саме він став засновником нового жанру в українській літературі – «усмішки». Це невеликі за обсягом прозові твори, насичені гумором, сатирою та іронією, які з легкістю підкорили серця читачів.

Творчість Остапа Вишні: усмішка як стиль життя

Остап Вишня, незважаючи на трагічні сторінки своєї біографії, залишив нам багатий літературний спадок, пронизаний оптимізмом і гумором. Його творчість, за його власним визнанням, була своєрідним відображенням його життєвої позиції: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки».

Народження нового жанру

Саме Остап Вишня започаткував новий літературний жанр – усмішку. Це короткий гумористичний твір, що поєднував у собі гостру сатиру, тонкий ліризм та глибоке знання українського села і його мешканців. Вишня не просто розважав читача, а й пропонував йому замислитися над актуальними проблемами суспільства.

Продуктивність і популярність

Продуктивність Вишні була вражаючою. За кілька років він створив сотні усмішок, які об’єднав у численні збірки. Особливою популярністю користувалися цикли «Вишневі усмішки», присвячені різним аспектам життя українського села. Збірка «Українізуємось» стала справжнім бестселером і кілька разів перевидавалася.

Особливості усмішок Вишні

Усмішки Вишні вирізнялися лаконічністю, дотепністю та іронічністю. Письменник майстерно володів словом, зумівши створити яскраві, незабутні образи. Його гумор завжди був доброзичливим і спрямованим на виправлення людських вад.

Природа в творчості Вишні

Особливе місце в творчості Вишні займає українська природа. У збірці «Мисливські усмішки» письменник змальовує мальовничі краєвиди рідної землі, передаючи всю її красу і велич.

Спадщина Остапа Вишні

Остап Вишня залишив після себе багатий літературний спадок. Його твори й досі актуальні і викликають посмішку у читачів різних поколінь. Вишня не просто розважав, він виховував у читачах почуття патріотизму, любові до рідної землі і до людей. Його творчість стала важливою частиною української культури.

Щоденник і переклади

Крім усмішок, збереглися щоденники Вишні, які дають унікальну можливість зазирнути в його душу, дізнатися про його думки і почуття. Також письменник займався перекладами творів класиків світової літератури.

Остап Вишня був не просто письменником, а справжнім митцем, який зумів своїми творами підкорити серця мільйонів читачів. Його творчість є цінним надбанням української літератури. За життя гумориста тільки в Україні вийшло понад 100 збірок його творів. Виходили вишнівські усмішки і в численних перекладах. Шанували і читали його в українській діаспорі.

В'ЯЧЕСЛАВ ЗАЙЦЕВ

Люди культури, яких забрала війна. В’ячеслав Зайцев: позивний Хортиця

В’ячеслав Олексійович Зайцев (6 вересня 1980, Іванівка, Запорізька область – 5 жовтня 2022, Донецька область) – український громадський діяч, історик, військовослужбовець, сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.

Хортиця – це дванадцятикілометровий острів у серці Запоріжжя, що лежить за збудованою на місці легендарних Дніпрових порогів греблею ДніпроГЕСу. Хортиця – це Музей історії запорізького козацтва та Музей судноплавства, кінний театр та реконструйована Січ, святилища доби енеоліту і бронзи, обсерваторія, старша за Стоунхендж, скіфські кургани та лабіринт паркових зон. Хортиця - це тисячолітні дуби та п’янкий, сухий, жагучий степовий аромат. Коли влітку простуєш на Хортицю через Арковий міст під безжалісним південним сонцем, коли занурюєшся в затінок хвойного лісу і пробуєш розгледіти поміж дерев силуети оленів, кабанів чи фазанів, коли виходиш із лісу на Тарасову стежку та завмираєш на скелях на висоті сорока метрів над Дніпром, то рядки з «Кобзаря» мимоволі титрують усе, що бачать очі:

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля.

Коли стаєш на крутому схилі спиною до степу, обличчям до Дніпра, то пропеченою шкірою відчуваєш, що таке «місце сили». Ти опиняєшся саме в такому місці, його ім’я – Хортиця.

Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі, Бахмуті. Він Хортицею жив і Хортицею загинув. Заради всіх нас», – написала Оксана Зайцева про свого чоловіка В’ячеслава, воїна з позивним Хортиця.

В’ячеслав Зайцев був запорізьким істориком, археологом, бібліотекарем, завідувачем сектора «Камʼянська Січ» у Хортицькому заповіднику, депутатом Запорізької міськради, «кіборгом», головою Запорізької ради ветеранів, захисником України. Двічі поранений протягом першого року російської війни, він демобілізувався у 2015 році, але в переддень повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року загинув у бою на донецькому напрямку.

Співробітники заповідника згадують останні знахідки за участі Слави – козацьку та середньовічну печі, численні скіфські закладки. З гідроархеологом Дмитром Кобалією, який нині також служить у ЗСУ, Слава досліджував стародавні човни в акваторії Дніпра, які називав капсулами часу. Проте ще з моменту розкопок археологічної пам’ятки часів палеоліту Grotte du Lazaret під час студентського стажування у Франції саме палеоліт його цікавив найбільше. «На розкопках ми завжди виділяли йому квадрат, де він міг просіяти пісок, землю, глину і знайти якісь мікролітичні частинки, яких більше ніхто не помічав», – розповідають його колеги Поліна Петрашина і Анатолій Волков. «Він був чоловіком кремезним, і це був такий дисонанс: велетень відшукував дрібнесенькі намистинки, що ховалися від інших».

У документальному фільмі «Січ: звідки росте супротив «русскому миру», що вийшов у 2018 році та розповідав історію Хортиці й запорізького спротиву голосом Слави, він рекомендувався так: «Я – етнічний росіянин, історик і «кіборг». На фронт я пішов з першою відправкою з Запоріжжя у березні 2014 року. Розпочав з Чонгару, а потім пройшов усе, що випало тоді на долю 79-ї десантної бригади». Протягом першого року російського вторгнення в Україну гранатометник із позивним Хортиця пройшов сектор «Д» й Ізваринський котел, дві ротації в Донецькому аеропорту та бої за Дебальцеве. В одному з численних інтерв’ю він розповідав про розмову ворогів, перехоплену в ДАПі: «Вони жалілися [Моторолі], що гранатометник їх просто «дістав». Це був я. І Моторола казав: «Ну вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!». Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід».

Його дописи з фронту у 2022 році – це безперебійна трансляція завзяття й оптимізму. «Теж вірять у ЗСУ», – іронізував він щодо втечі росіян від мобілізації. Фото армійського зоопарку, відеороботи артилерії та періодичні запевнення, що чутки про його смерть «трохи перебільшені», чергувалися з історичними розвідками: в окопах Слава перечитував академіка Дмитра Яворницького та не забував нагадувати підписникам про важливі дати, як-от річниця захоплення Москви полководцем Речі Посполитої Станіславом Жолкевським. Пропалюючи поглядом діри в екрані, він у бліндажі цитував на камеру рядки улюбленого поета Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».

Воюючи у степах Донеччини, він мріяв про скору перемогу та повернення до археологічних досліджень Кам’янської Січі – однієї з останніх козацьких столиць на Дніпрі, філії Хортицького заповідника на Херсонщині. Він не дожив ні до визволення території національного парку в листопаді 2022 року, ні до підриву росіянами Каховської ГЕС у червні 2023-го, що назавжди змінив цей історичний ландшафт.

Окрім служіння, у житті Слави Зайцева були фільми Серджо Леоне та Крістофера Нолана, улюблена Metallica й тарантінівські саундтреки, стрибки з парашутом та пірнання з аквалангом. Поліна – синьоока, як тато, та Оксана – його Пенелопа. Вогонь, який він завжди підтримував в експедиціях, засинаючи біля нього під зорями. Вогонь, який умів запалити в людях довкола. У пам’ять про Славу Зайцева підтримувати цей вогонь належить нам.

Саша Довжик