ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї службовця. У 1873-1877 рр. вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подальшу освіту вона здобувала самотужки.

З 1889 до 1891 жила в с. Димка. Пізніше вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі.

У 1894 році письменниця стала однією з фундаторок «Товариства руських жінок на Буковині». Важливою подією в житті О. Кобилянської було знайомство із Софією Окуневською, однією з найосвіченіших жінок тодішньої Галичини. Саме вона переконала письменницю писати українською мовою і познайомила її з українською письменницею Наталею Кобринською, яка пропагувала жіночий рух у Галичині. Саме, Софія Окуневська та Наталя Кобринська залучили Кобилянську до феміністичного руху. Захопившись феміністичними ідеями, О.Кобилянська вперше в українській літературі порушує тему емансипації жінки.

Формувалася естетична концепція людини і світу О. Кобилянської під впливом ідей німецького філософа Фрідріха Ніцше, який мав значний вплив на модерністів Європи.

1899 року О. Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Шевченка у Каневі. Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося жити в тяжких умовах зазнаючи переслідувань з боку румунської влади.

З 1927 року в Україні було розпочато видання дев’ятитомного зібрання творів Кобилянської. Того ж року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом пенсія, що дала письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та придбати власний будинок, в якому письменниця прожила останні роки свого життя. Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях.

Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. Перші літературні твори Кобилянської написані німецькою мовою. Перший художній твір українською мовою повість «Людина», був надрукований 1895 р. у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаною раніше німецькою мовою оповідання – «Вона вийшла заміж». Повість «Людина» була присвячена Наталі Кобринській. У цьому творі Кобилянська порушує тему освіченої жінки, що не може миритися з бездуховністю міщанського середовища.

Пізніше з’явилися оповідання й повість «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Що я любив» (1896 р.), «Аристократка» (1898), ін. позначені впливами поетики символізму, філософії надлюдини Ф. Ніцше та ідей жіночої емансипації.

Твори Кобилянської «Гортензія», «Людина», «Царівна» пронизує ідея емансипації жінки. Загалом, тема, що є провідною у творчості письменниці – це зображення жінки-інтелігентки, її боротьба за рівноправність у тогочасному міщанському середовищі.

Одним з найпоетичніших творів вважається лірично-романтична повість «В неділю рано зілля копала» (1909), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Протягом 1915-1923 рр. Кобилянська пише нитку новел на антивоєнні теми, серед яких можна виділити такі твори як «Лісова мати», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» ін. Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926 р ), у якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатією змалювавши образи представників духівництва.

Саме Ольгу Кобилянську Старицький назвав «пишною трояндою в саду української літератури».

Кобилянська О. Valse melancolique : фрагмент / О. Кобилянська // Кобилянська О. Вибрані твори. – Київ : Дніпро, 1977. – С. 89-127.

Суб’єктивно – найчуттєвіший текст у цій добірці, об’єктивно – один із найбільш естетських в усій українській літературі. І ще один твір на підтвердження думки, що більшість жіночої прози в Україні знайомить читачів з ідеями фемінізму. Три самодостатні жінки в чоловічому світі, чиї образи виглядають повнокровними й без втручання чоловічих персонажів – такі думки виглядали достатньо скандальними наприкінці ХІХ століття. Та Ольга Кобилянська, попри це, ще й передає широку палітру жіночих характерів: від ніжності до істерії. Вона єднає їх із музикальністю, що звучить в інтелектуальних розмовах навколо рояля.

Василь Дмитрович Кожелянко (1 січня 1957-22 серпня 2008) – український письменник, поет, драматург і журналіст, чия творчість стала яскравим явищем у сучасній українській літературі. Його справедливо вважають фундатором та найяскравішим представником жанру альтернативної історії в Україні – літературного напрямку, який надає друге дихання історичним подіям, переосмислюючи їх через призму можливого, а не лише дійсного.

Народився Кожелянко у селі Кам’яна Сторожинецького району на Буковині. Тут же він і провів усе своє життя – у тиші гірської природи, серед карпатського повітря та автентичної культури. Не прагнув столичних вогнів, залишаючись вірним своїй малій батьківщині, яка жила в його текстах як невичерпне джерело образів, характерів і думок.

Його літературний шлях починався з поезії. З-під пера Кожелянка вийшло чотири поетичні збірки: «Терновий іній», «Білий і рудий», «Семибарвний кінь» та філософсько-іронічна «Як учив Кожелянко-цзи». Його поезія – це тонке поєднання ліричності й гіркої іронії, образності та філософських роздумів. Вона звучала ніби на межі світів: між минулим і майбутнім, мрією та реальністю.

Окремою лінією у творчості Кожелянка проходить мала проза. Збірки оповідань «Логіка речей» та «Чужий» відкривають читачеві світ абсурду, соціального дискомфорту, екзистенційного пошуку, у якому людина намагається знайти опору – у вірі, у власному корінні, у пам’яті про себе.

Особливу сторінку у спадщині письменника становить його драматургія. У співавторстві з Володимиром Сердюком він написав п’ять п’єс, у яких продовжує дослідження тем і образів, що хвилювали його і в прозі: взаємини людини з владою, трагізм особистої долі в історичному вирі, тонка межа між героїзмом і безумством.

Проте найбільше визнання Василь Кожелянко здобув завдяки своїм романам, з яких найвідомішими стали:

• «Дефіляда в Москві» – культовий твір, що змусив українського читача по-новому подивитись на хід історії,
• «Конотоп»,
• «Людинець пана Бога»,
• «Срібний павук»,
• «Діти застою» – останній роман, який став підсумком, глибоким і гірким осмисленням покоління, що виросло в атмосфері радянської інертності, дволикості й духовної спустошеності.

У своїй прозі Кожелянко не боявся сміливих припущень, парадоксальних поворотів, іронічного погляду на вкорінені уявлення про "правильну історію". Його мова – яскрава, образна, часом різка, але завжди живо тримає читача у напрузі. Він зумів поєднати гостросюжетність з глибокими роздумами про ідентичність, пам’ять, історичну правду і вигадку.

Кожелянко – письменник, який не належав до жодних формальних літературних угруповань, але водночас вплинув на ціле покоління українських авторів. Його тексти стали викликом стереотипам, спробою сказати більше, ніж дозволяє офіційна версія історії, а головне – сказати щиро, без страху й без надії на схвалення.

Василь Кожелянко помер 22 серпня 2008 року у рідному селі Кам’яна, залишивши по собі не лише літературну спадщину, а й дух свободи думки, який досі відчувається у кожному його рядку.

ЛАСЛО КРАСНАГОРКАЇ

Нобелівський комітет оголосив цьогорічного лауреата з літератури. Ним став угорський письменник Ласло Краснагоркаї.

"Загалом він дуже "картографічний" – пов’язаний із багатьма територіями. Народився в Угорщині, довго жив у Німеччині, неодноразово туди повертався, багато часу провів у Китаї. Життя там дуже вплинуло на його творчість, особливо на прозу.

Саме тому, що він поєднує у собі центральноєвропейський, азійський і західноєвропейський світи, він став доволі "зручним" лауреатом – Нобелівська премія часто обирає саме таких авторів

Ласло Краснахоркаї вже кілька років поспіль фігурував серед найімовірніших кандидатів на Нобеля – його навіть ставили в один ряд із Салманом Рушді. Торік він теж був у коротких списках букмекерів. І ось нарешті – переміг", – пояснює вибір Нобелівської академії книжкова оглядачка Аріна Кравченко.

Ласло Краснагоркаї також багато часу провів у Нью-Йорку, знайомий з багатьма письменниками XX століття, які дуже добре про нього відгукувалися. Зокрема, Сьюзен Зонтаґ високо його цінувала.

У інтерв’ю він висловив підтримку Україні. На запитання про війну, адже Україна згадується в одному з його текстів, він сказав, що ця війна викликає в нього абсолютний жах.

Окремо він прокоментував позицію Угорщини, зазначивши, що нинішній політичний режим – це фактично "психічно неврівноважена структура", яка не розуміє, наскільки серйозні проблеми стоять перед країною", додала книжкова оглядачка.

Критики та літератори часто відносять письменника до напряму постмодернізму. Він пише переважно антиутопічні притчі про гротескне існування людей у світі, ізольованому від зовнішніх зв'язків і позбавленому осмислених перспектив.

Краснагоркаї також є лавреатом Міжнародної Букерівської премії 2015 року. Він став першим представником Угорщини, що отримав нагороду.

Українською книги нобелівського лавреата поки не видавалися. 

Втім, видавництво "Комора" планує випустити переклад "Меланхолії опору" – одного зі знакових текстів Краснагоркаї.

"Події роману розгортаються в угорському провінційному містечку, куди приїздить цирк із загадковою виставою, що стає каталізатором хаосу в суспільстві. Головні герої книжки намагаються по-різному протистояти гнітючим силам, які загрожують їхньому світу, завдяки чому автор досліджує людське безсилля та зникнення звичного порядку, порушуючи глибокі філософські й екзистенційні питання, наприклад, скінченності усього сущого", – йдеться в анотації.

З ким конкурував Краснагоркаї

За даними букмекерських контор, серед авторів, які мали найбільші шанси на отримання цьогорічної премії Цань Сюе, Ласло Краснагоркай, Харукі Муракамі, Маргарет Етвуд та Салман Рушді.

Цань Сюе (справжнє ім’я Ден Сяохуа) – китайська письменниця-авангардистка та літературна критикиня, яка зійшла на літературну сцену у 80-ті роки ХХ століття. Вона народилася 1953 року в родині китайського інтелектуала, що був репресований у період Культурної революції в КНР.

У молодості працювала на металургійному заводі та разом з чоловіком організувала невеличкий кравецький бізнес. Почала писати у 1983-му і видала своє перше оповідання "Мильні бульбашки в брудній воді" у січні 1985-го. Того ж року опублікувала ще два оповідання та обрала собі псевдонім, який дозволив їй писати, не розкриваючи своєї статі.

У 1990-х її абстрактний стиль і нетрадиційна форма оповіді привернули увагу критиків. Її твори інтерпретували як політичну алегорію, знаходячи там натяки на Культурну революцію та інші рухи ранньої КНР. Утім, сама авторка каже: "У моїх роботах немає жодного політичного підґрунтя".

Наразі її вважають найвидатнішою китайською авторкою експериментальної літератури. Уже двічі – у 2019 і 2021 році – вона потрапляла в лонгліст Міжнародної Букерівської премії: за роман "Любов у новому тисячолітті" та збірку оповідань "Я живу в нетрях".

Українською мовою перекладів книжок Цань Сюе поки немає.

Торік авторку також вважали однією з потенційних лавреаток Нобелівської премії.

Ще одним з конкурентів вважають Харукі Муракамі, якого також висували торік.

АРТУР ДРОНЬ

Премію імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики 2025 року отримав Артур Дронь з книгою «Гемінгвей нічого не знає». Про це повідомила комунікаційна команда Українського ПЕН.

Переможець отримав статуетку «Бронзовий ангел», виготовлену скульпторкою Світланою Карунською, а також грошову премію та дипломом лавреата. Урочиста церемонія нагородження відбулася в Києві 17 грудня, в день народження мовознавця, історика української літератури, есеїста Юрія Шевельова. Відзнаку Артуру Дроню вручив президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко.

«Для мене як окремої людини сьогодні найбільше важить, що мою книжку відзначили. Але для нас всіх як спільноти насправді найбільше важить сам факт того, що ми тут робимо. Важить те, що навіть зараз, у найскладніші часи ми спромоглись на те, щоб дбати про літературу. Про мистецтво, культуру, які – як би банально не звучало – роблять нас людьми», – зазначив Дронь у своїй промові.

Артур Дронь прозаїк і поет, військовий ветеран. Його тексти перекладені польською, литовською, італійською, французькою та англійською мовами. Дебютна збірка Артура Дроня «Гуртожиток №6» (2020) відзначена літературною премією ім. Анатолія Криловця. Він також є володарем Молодіжної премії Львівської міської ради «Сміливі 2022» в номінації «Поезія – це також зброя» (2022) та Відзнаки літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2022).

«Для мене есеїстика – це те, що поєднує художні враження. І не лише тим, що і як автор пише. А буквально справляти реалістичне враження. Це має бути опис, майже як подорожній, поєднаний з інтелектуальними розмовами. Ось тоді це – есеїстика. І в Артура Дроня це є», – прокоментував філософ та перекладач, член Капітули Премії Олексій Панич.

Поет та військовий Артур Дронь був звільнений у запас, оскільки отримав інвалідність внаслідок тогорічного поранення. Під час служби він продовжував писати.

"Ця історія мала багато нагод закінчитися раніше й трагічніше. Але все ж закінчується ось так, тож я просто вдячний Богові... Попереду – цивільне життя, продовження занять з реабілітологом і ще одна операція. А під кінець року навіть досягну призовного віку", – йдеться у дописі.

Дронь подякував кожному, хто підтримував його впродовж 3 років і 4 місяців служби, та побажав своїм побратимам і посестрам, аби вони повернулися додому живими.

"Можливо, колись у цьому військовому квитку з'явиться ще якийсь запис. Я тверезо дивлюсь на наші обставини і розумію, що це може бути не закінченням історії, а тільки перервою. Але наразі я скористаюся можливістю, яку пропонує Закон, і відпочину. Тепер я остаточно вдома. Хочу пожити", – зауважив письменник.

"Не знаю, чи то пасує говорити ці слова, коли ти вже цивільний, але на правах ветерана-інваліда війни певне можу собі дозволити. Мав за велику честь знаходитись поруч із найкращими людьми цієї країни і говорити: «Служу українському народові»".

Також Дронь анонсував свою нову книжку "Гемінґвей нічого не знає". Він зазначив, що, передзамовивши її у "Видавництві Старого Лева", можна привітати його з поверненням.

Видання є збіркою короткої прози. В анотації йдеться, що це "свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів".

«Гемінґвей нічого не знає» – це третя в доробку й перша прозова книжка ветерана теперішньої війни двадцятичотирирічного Артура Дроня. Героями книжки стають люди, яких письменник зустрів на війні чи близькі, про яких йому важливо говорити, чия присутність важлива. Це його побратими й товариші, мешканці прифронтових територій чи люди з близького оточення автора.

"Я був дуже спокійним, коли писав ту книжку, бо я знав, що вона дуже важлива і потрібна мені, але я був дуже тривожним, коли чекав її з друку, тому що знав, що вона буде важливою і потрібною ще комусь. І тому я дуже чую таку велику вдячність тим, хто її читали і показали мені, чому і кому вона може бути важливою.

Наприклад, жінці, яка після київської презентації сказала: "Ви собі говоріть, що хочете, а та книжка про мене і про мого чоловіка. Тому що він служив в Зарічному, про яке ви пишете, і загинув в Торському, про яке ви пишете. І, значить, він боявся того, чого ви боялись, і сміявся з того, з чого ви сміялись, і, значить, це про нього". Це найкраще, що можна про книжку почути, і я за це дуже вдячний", – сказав Артур Дронь під час церемонії нагородження.

Про письменника

Артур Дронь народився 31 грудня 2000 року у селі Воскресинці, на Івано-Франківщині.У 2017-2022 роках навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка на факультеті журналістики. Паралельно з навчанням, у 2020-2021 роках працював у студентському відділі ЛНУ ім. І. Франка, а у 2021-2022 році – івент-менеджером у "Видавництві Старого Лева".

З початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем і відтоді ніс службу в 125-й окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. З серпня 2022-го у складі бригади виконував завдання в зоні бойових дій на території Донецької, а згодом Харківської областей.

Перебуваючи на фронті, продовжував писати. У 2024 році збірка його поезії "Тут були ми" вийшла норвезькою у видавництві Audiatur.

Про премію

Премія імені Юрія Шевельова присуджується раз на рік українському авторові за художню та наукову есеїстику. Нагорода носить імʼя Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику, та відзначає внесок у незалежність думки та витонченість стилю.

Лауреатами Премії минулих років стали Тарас Прохасько ("Одної і тої самої"), Андрій Портнов ("Історії для домашнього вжитку"), Костянтин Москалець ("Сполохи"), Олександр Бойченко ("Більше/менше"), Вахтанґ Кебуладзе ("Чарунки долі"), Андрій Любка ("Саудаде"), Володимир Єрмоленко ("Плинні ідеології"), Діана Клочко ("65 українських шедеврів. Визнані й неявні"), Тарас Лютий ("Культура принад і спротиву"), Андрій Бондар ("Ласощі для Медора"), Андрій Павлишин ("Нам і далі загрожує вічність"), Олександр Михед ("Позивний для Йова. Хроніки вторгнення"), Мирослав Лаюк ("Бахмут").