ЄВГЕН ГУЛЕВИЧ

Люди культури, яких забрала війна. Євген Гулевич: сучасний мислитель

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року у Львові. Згодом разом з батьками переїхав у Калуш, де навчався у Калуській загальноосвітній школі № 2. 1995 року вступив на факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Закінчивши навчання (2000 рік), працював журналістом у виданнях «Експрес» і «Поступ». Упродовж 2000–2002 рр. навчався в міжнародній вищій школі інтерпретації та перекладу художніх і науково-гуманітарних текстів «Перекладацька майстерня» під керівництвом Марії Габлевич, яка діяла при Центрі гуманітарних досліджень ЛНУ. 2003 року став одним із перших студентів Експериментальної магістерської програми з культурології та соціології ЛНУ ім. Івана Франка, співпрацюючи водночас із Центром гуманітарних досліджень. Захистивши магістерську роботу з культурології (2005), далі займався художнім і науковим перекладом, редагуванням, мистецькими й дослідницькими ініціативами у згаданому Центрі. Володів іспанською мовою.

Згодом, упродовж 2010–2015 рр., очолював його. У 2019-му став співавтором виставкового проєкту «Ангели».

Доробок

Автор культурних та критичних публікацій; збірника статей, який присвячений українській письменниці Соломії Павличко. Займався проєктом «Історії літератури», в якому сповна проявив свої здібності.

Переклав українською мовою книги письменників Хосе Луїса Раміреса «Існування іронії як іронія існування», Рея Бредбері «Щось лихе насуває», Рафаеля Шактера «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» (головний редактор), Ніла Дональда Волша «Розмови з Богом».

Співавтор культурно-мистецьких проєктів, зокрема – «Свято музики», «My future heritage», «Pinzel AR», «Ангели» (2019, під керівництвом Павла Гудімова), «Агора», «Суміжність» (2021). Один із співавторів документального фільму «Випчина. Село одного дня» (2019).

Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов служити в 46-ту окрему аеромобільну бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ, де отримав професію кулеметника та оперував німецьким MG-3. Брав участь у звільненні Херсонщини. Був двічі поранений на фронті, але щоразу добровільно повертався у стрій. 31 грудня 2022 року Євген Гулевич, позивний «Художник», загинув під Бахмутом від кулі російського снайпера. Тривалий час 47-річного молодшого сержанта вважали зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати лише наприкінці березня 2023 року.

10 квітня 2023 року Євгена Гулевича поховали на Марсовому полі у Львові. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади.

Вшанування пам'яті

У жовтні 2023 року став одним з героїв фотовиставки «Честь. Мужність. Шляхетність» Львівського національного університету імені Івана Франка.

16 травня 2024 року під час відкриття Lviv Media Forum прозвучала багатоканальна аудіовізуальна інсталяція «вагоме невимовне», яка присвячена Євгенові Гулевичу.

Спогади

Людина, що понад усе любила слово, доскіпливо заглиблювалася в мову і мови, хотіла дійти до суті речей і не шкодувала на це ні уваги, ні часу, – так згадують Гулевича ті, хто працював та спілкувався з ним. «У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слова і у надро сонця!» стремів він слідом за Богданом-Ігорем Антоничем, упорядкуванням збірки якого, зокрема, займався

Як інтелектуала Євген Гулевич формував себе сам. Поруч із ним формувались інші. Обрана професія журналіста досить скоро перестала відповідати його дослідницьким запитам. Тому у 2000–2002 роках Гулевич пройшов вишкіл «Перекладацької майстерні» Марії Габлевич, а 2003-го вступив до експериментальної магістерки з культурології ЛНУ. Беручи участь у згаданих проєктах Центру гуманітарних досліджень при Львівському університеті, Гулевич стає спершу його співробітником, а через кілька років – директором.

Гулевич складно пояснював складні речі. Часто стишував голос, провокуючи співрозмовників вслухатися, вдумуватись у суть сказаного. У дискусіях із колегами викристалізувалася культурологічна тріада «антропос – топос – тропос», тобто «людина/особистість – місце/середовище/культурний контекст – ідея/метафора/спосіб буття», довкола якої Гулевич вибудовував свої проєкти.

Високий худорлявий юнак із пильним поглядом кудись за горизонт, – таким описує один із перших спогадів про Євгена Гулевича Наталія Бабалик, його колега з Центру гуманітарних досліджень. Молодий Гулевич мав довге фарбоване волосся, зібране у хвостик. Під час навчання в університеті він створював враження загадкової особи, що, здавалося, постійно себе випробовує. Гулевич міг ходити взимку в самій футболці і штанах, гартуючи тіло і дух. Або несподівано перестати говорити тижнями – не зі зневаги до людей довкола чи ментального неспокою, а заради особистого досвіду, який він згодом описав у дослідницькій роботі про мовчання в культурі.

Друзі згадують його як людину, що вміла не лише допитуватися, але й вслухатися. Мовчати – це теж діяти. Дієслово – Гулевичів топос. Ідеться про мислення, що може виявитися тілесним, і розум, що може бути відчуттям. Вчування у світ, людей, війну було його особистою практикою, якою він радо ділився. Можливо, ідея записувати звуки війни постала від бажання почути тишу між її шумами.

ВІЙСЬКОВІ І КНИЖКИ

Українські військові і книжки

Українські військові віддають перевагу таким книжкам, які захоплюють, відволікають, дають можливість змінити картинку воєнної рутини й побути трохи в іншому світі. Ця потреба часто закривається фантастичними історіями, написаними Максом Кідруком, Світланою Тараторіною, Стівеном Кінгом, Анджеєм Сапковським, Реєм Бредбері, Террі Пратчеттом та іншими винахідниками нових світів. Про це ми знаємо з досвіду, отриманого за майже два роки координації роботи проєкту «Книга на фронт» та понад 47 000 книг, переданих відвідувачами книгарень та видавництвами для українських військових. Ініціатива започаткована у квітні 2023-го року очільником платформи «Культурні сили» Миколаєм Сєргою.

Військові найчастіше просять книги з історії України, психології та фантастику. Можливо, втеча з нашого ненормального світу у світи вигадані допомагає військовим відволіктися і на якийсь час забутися, розширити горизонти, побачити нові варіанти розв’язання проблем, з якими вони мають справу. На основі досвіду численних зустрічей під час передачі книг військовим в зоні бойових дій, у шпиталях, на полігонах, в навчальних та реабілітаційних центрах, у місцях відновлення, сформувалося уявлення про те, на яких книгах затримується увага українських військових, що їм цікаво.

Серед доробку сучасних українських письменників захисники та захисниці обирають серед розмаїття вигаданих світів: від альтернативної історії Гетьманщини до участі українців у соціально-політичному житті Марса, від Києва початку XX століття, населеного нечистю, до постапокаліптичного майбутнього в Криму.

Кідрук М. Нові темні віки : [фантаст. цикл] / М. Кідрук. – 2-e вид. – [Харків] : Видавництво Бородатий Тамарин, [2023]. – Кн. 1 : Колонія. – 904 с. : тв.

Приклад із «Колонією» (Бородатий Тамарин, 2023) Макса Кідрука цілковито перекреслює уявлення про те, які книги слід передавати військовим. Адже типова рекомендація «Книги на фронт» щодо розмірів звучить так: «У військовому рюкзаку рідко буває зайвий простір». «Колонія» ж за своїми параметрами скидається на чималеньку цеглину, та коли вона потрапляє в середовище військових її «відривають з руками». Ця книга популярна і серед солдатів, і серед офіцерів. Її охоче та швидко забирають у штабах, шпиталях і навчальних центрах. Потенційних читачів либонь підкуповує той факт, що у 2142 році українці не лише все ще існують, але й достатньо успішно конкурують з іншими націями за простір під сонцем на колонізованому землянами Марсі.

Тараторіна С. Лазарус / С. Тараторіна. – Харків : Vivat, 2024. – 496 с. : тв. – (Художня література).

Романи Світлани Тараторіної пропонують подивитися на знайомі місця під незвичним кутом. «Лазарус» (Vivat, 2024) ретро-детектив про Київ початку ХХ століття, де різноманітна нечисть та люди змушені якось співіснувати, але у них не завжди це виходить.

Тараторіна С. Дім солі : роман / С. Тараторіна. – Харків : Vivat, 2024. – 559 с. : тв. – (Художня література).

«Дім солі» (Vivat, 2024) занурить читачів у жорстоке постапокаліптичне майбутнє півострова, у якому легко впізнати Крим. У цій книзі стародавня історія Криму поєднується з атмосферою «Шаленого Макса», але пророкування такого моторошного майбутнього бентежить і лякає.

АННА ЮТЧЕНКО

Анна Ютченко (1996, Полтава) – поетка, фотографка та режисерка документального кіно.

Закінчила Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка за спеціальністю вчитель української та літератури, магістерську програму Школи журналістики УКУ.

Фіналістка «Молодої Республіки Поетів» (2014, 2015 рік) та поетичного конкурсу «Гайвороння» (2015, 2016 рік). Учасниця низки фестивалів, серед яких «BookForum», «Artgnosis», «CodaFest», «Cyclop», «Трикутник», «Книжковий Арсенал», «Зелена хвиля». У 2016-ому році стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «PEN-клуб» подав на міжнародний конкурс «Нові голоси». Координувала перший конкурс відеопоезії «Видимість» в рамках BookForum (2019). Випускниця лабораторії для молодих режисерів документального кіно IndieLab (2020). Співавторка короткометражних документальних фільмів «Живі та Нескорені» (2016), «Так мут співати» (2020).

Публікувалась у журналах «ШО», «Дзвін», на онлайн-платформі «Litcenter».

Полтавка Анна Ютченко видала свою видану поетичну збірку. Книга Анни Ютченко «Про неможливість приручити каміння» – це історія пошуку гармонії з природою та собою. У чотирьох розділах авторка проводить читача крізь метафоричну подорож від дому до світу, де вперше відкривається біль і народжується потреба трансформації через слово.

Камінь – наскрізний символ збірки й уособлює ідеальну форму буття, до якої людина прагне, то приручаючи його, то стаючи схожою на нього. До книги увійшли вірші, написані у 2016-2025 роках.