ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Майк Йогансен.1895, 28 жовтня – у Харкові народився Майк (Михайло) Йогансен – письменник, поет, перекладач, автор першого українського бестселлера, один із засновників ВАПЛІТЕ.

По батьківській лінії був чи то шведом, чи то норвежцем, чи то латишем. По матері походив зі старобільського козацького роду Крамаревських. «І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою,– пише Йогансен у «Автобіографії», опублікованій 1929-го у альманасі «Літературний ярмарок». – Мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Року 1918-го спробував писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше». Вільно володів англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, скандинавськими, майже усіма слов’янськими мовами, знав старогрецьку та латину.

Навколо Майка Йогансена гуртувалися талановиті митці – Юрій Яновський, Микола Бажан, Юрій Смолич, Василь Еллан-Блакитний. Близькі стосунки пов’язували його з Миколою Хвильовим та Володимиром Сосюрою. Дружба з Олександром Довженком зав’язалася зі спільного захоплення полюванням та рибалкою.

Був вправним гравцем у більярд. Відпочиваючи з друзями, задля розваги вирішили заключити парі на «ганьбу». Володимиру Маяковському-затятому більярдисту, який програв, довелося лізти під більярдний стіл і звідти декламувати вірші.

1925-го вийшов пригодницький роман Майка Йогансена під псевдонімом Віллі Вецеліуса «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», який мав шалену популярність. Кожний розділ роману виходив окремим випуском. Цьому твору судилося стати справжнім бестселлером, бо протягом року загальний наклад книжок становив сто тисяч примірників.

У цей час Майк Йогансен відкрив для себе кіно. З Юрком Тютюнником вони написали сценарій фільму «Звенигора». Стрічку знімав Олександр Довженко. Він вніс зміни до сценарію, тому Йогансен відмовився від авторства. Після цього згасає їхня дружба.

Йогансен звертається до сюжетного вірша, балад, віршованих оповідань, нарису, поєднання прози та поезії, містифікації. Відчуваючи власну загибель, 1920-го він написав вірша «Я знаю: загину».

У дахiв iржавiм колоссю

Никає мiсяць кривавий,

Удосвiта серп укосить

Молоду зiв'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке,

Як виють собаки на мiсто

Гей кликом тисяч i тисяч!

Я знаю: загину високий,

В повiтрi чистiм i синiм.

Мене над мiстом повiсять:

Зорi досвiтнiй в око,

В холодне око дивитись.

18 серпня 1937-го о 16-й НКВСівці заарештували Майка Йогансена за звинуваченням в діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу. На допитах письменник тримався гідно: «Я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист, – свідчив Йогансен на допиті 16 жовтня 1937-го, – Що саджають людей безневинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».

Майка Йогансена розстріляли 27 жовтня 1937-го у Києві. Тіло було таємно поховане у Биківнянському лісі.

Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію : вибрані твори / М. Йогансен. – Київ : Знання, [2016]. – 190 с. : тв. – (Скарби).

У цій книжці ви знайдете твори, які стали візитівкою Йогансена, – іронічний, пародійний роман «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», ключовий для розуміння творчого підходу автора текст «Як будується оповідання» та вибрані поезії.

Це тексти справжнього літературного експериментатора. Його мета — розхитати наші уявлення про те, якою має бути література, і, з одного боку, занурити читача в мистецьку гру, а з іншого – показати, яке естетичне задоволення можна отримати від цих експериментів.

Свого часу він зізнався читачам, що ніколи не зупиняється перед тим, аби порушити ще одну традицію. Це і визначило стиль його творчості – ламати правила та з їхніх уламків витворювати нову поетику.

Іван Карпенко-Карий. Народився 29 вересня 1845 в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (Херсонщина). У сім’ї управителя поміщицького маєтку Карпа Тобілевича. З цієї творчої родини походили – Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський.

Навчався Бобринському повітовому училищі, яке в 1859 році закінчив на «відмінно». Іван Тобілевич отримав посаду писарчука в 14 років, а згодом його підвищили до канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, ще пізніше – до столоначальника у кримінальній частині.

Протягом 23 років був чиновником і довгий час був секретарем міської поліції в Єлисаветграді, звідки був звільнений і засланий 1883 за постачання паспортами революціонерів.

З 1860-их років приймав активну участь у театральному житті. Він був членом різних театральних груп, на основі яких і утворився театр корифеїв. Саме Карпенко-Карий був одним із його засновників.

У 1880-і роки грав у трупі М. Л. Кропивницького, з 1883 року став писати драми українською мовою. У 1886 році в Херсоні вийшла збірка його драм: «Бондарівна», «Хто винен?» І «Розумний и дурень». У 1887 році була видана його драма «Наймичка» (в Херсоні), в 1891 – «Мартин Боруля» (надруковано в «Зорі»).

Перевага його драм – жвавість, цілісність характерів і хороша мова.

У 1900-1904 рр. письменник створив свою трупу. Сам грав переважно комедійні ролі.

1906 – захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.

15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

Карпенко-Карий І. Безталанна : драма в 5-ти діях / І. Карпенко-Карий // Карпенко-Карий І. Вибрані п’єси. – Київ : Дніпро, 1976. – С. 69-121.

Події драми розгортаються у XIX столітті, в українському селі. Точного географічного розташування села не вказано. Час дії – невизначений період протягом XIX століття, що дозволяє зосередитися на універсальних проблемах людських взаємин та морального вибору. Історичний контекст відображає тогочасні соціальні умови українського села, де норми моралі та суспільні стереотипи мали значний вплив на життя людей.

Драма «Безталанна» розповідає про складні взаємини між селянами Гнатом, Варкою та Софією. Гнат, палко закоханий у Варку, одружується з Софією, яку не кохає. Його ревнощі та гордість, а також метання між двома жінками, стають причиною внутрішніх страждань. Софія, його дружина, терпляче зносить його ставлення, але відчуває глибоку зневіру. Стосунки між Гнатом і Софією поступово загострюються, переростаючи у непорозуміння та емоційні спалахи. У кульмінаційний момент, під впливом неконтрольованого гніву, Гнат завдає Софії смертельного удару. Драма завершується загибеллю Софії, оплакуванням її батьком Іваном та усвідомленням Гнатом трагічних наслідків своїх вчинків, що робить його трагічним вбивцею. Твір показує, як сліпі почуття та нездатність керувати емоціями можуть призвести до непоправної трагедії.

Григорій Квітка-Основ'яненко. Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова у дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім – Основ’яненко). Спочатку навчався вдома, а потім – у Курязькій монастирській школі. У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.

У 1801 р. він став послушником монастиря. Але через чотири роки повернувся на військову службу. У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.

У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Протягом 1817-1828 рр. Григорій Квітка чотири рази переобирався предводителем дворян Харківського повіту.

З 1827 р. почав писати прозу і драматургію. Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р. У 1837 р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Гры- цьком Основьяненком». У 1840 р. Григорій Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника. Письменник помер 20 серпня 1843 р., похований у Харкові.

Літературознавець М. Зеров писав про письменника: «Квітка – друга велика, поряд з Котляревським, постать в українській літературі 20-40 рр. XIX віку, творець української повісті – психологічної, витриманої в сентиментальних тонах, і жанрово-анекдотичної, де він талановито дотримується лінії народного гумору».

Григорій Квітка, який узяв собі псевдонім Грицько Основ’яненко, сучасник автора «Енеїди», створив нову українську прозу, розвинувши в ній тенденції сентименталізму, а також і гумору. Він успішно виступив і в жанрі комедії – відомі його п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик».

Прозову спадщину Квітки-Основ’яненка умовно можна поділити на дві групи. До сентиментально-психологічних повістей належать «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», «Добре роби, добре й буде», «Перекотиполе», «Божі діти» та ін. У другу групу входять «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Конотопська відьма», «Пархімове снідання», «На пушення – як зав’язано», «Підбрехач», «Купований розум», «От тобі й скарб».

Автор «Марусі», як указував Франко, був письменником-новатором у європейському масштабі. Його новаторство світового значення йшло поряд з утвердженням і захистом нашого письменства. Проза Квітки-Основ’яненка пройнята духом побожності, християнської покори перед Божою волею. Звідси її дидактизм, повчальний характер. Автор роздумує над людською долею і промислом Божим; розповідь розпочинається і переривається дидактичними й насамперед релігійними роздумами та зверненнями.

Як фундатор української прози, Григорій Квітка-Основ’яненко виявився письменником дуже широкого мистецького діапазону. В його спадщині й елементи сентименталізму, і те, що називають реалістичним способом зображення життя, і синтез мистецьких тенденцій минулого (бароко, бурлеск). Він творчо переробив і поставив на небувалу висоту традиції «химерного» мистецтва слова. Був поетом душі свого народу, глибинно увібравши у свою творчість його пісні, думи, звичаї.

Квітка-Основ'яненко Г. Конотопська відьма / Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. – Київ : Школа, 2006. – 272 с.

«Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка – це гостра, смішна і водночас сатирична повість, яка, здавалося б, торкається містичних тем, але насправді піднімає глибокі соціальні питання. У центрі сюжету – конотопський сотник Микита Уласович Забрьоха, людина недалека і зарозуміла, яка через свою дурість і жадобу влади потрапляє у низку комічних і водночас повчальних ситуацій.

Автор майстерно обіграв народні вірування у відьом, підсилюючи повість яскравими образами українського села та іронічно зображуючи тогочасну владу. Через пригоди сотника і писаря Пістряка Основ’яненко показує, наскільки абсурдними можуть бути люди, наділені владою, і як їхні особисті вади призводять до смішних і трагічних ситуацій. «Конотопська відьма» висміює людську тупість, забобонність та безвідповідальність, що робить її актуальною і сьогодні.

Повість читається легко і весело, але залишає після себе важливий осад про природу людських вад та їхні наслідки, що і є основною силою цього твору.

РАДОМИР МОКРИК

1958 року молодий український поет Дмитро Павличко видав збірку «Правда кличе». А в ній вірш «Коли помер кривавий Торквемада». Поміж усіх рядків поезії є той, в якому закралася очевидна алюзія на смерть Сталіна: «Що здох тиран, але стоїть тюрма!». Така публікація стала можливою тільки через послаблення тоталітарних лещат, і аж на п’ятому році після смерті комуністичного диктатора. Однак вірш Павличка знаковий, радше, іншим – дослідники вважають, що саме від нього варто починати відлік феномену, який називають «шістдесятництвом». Навесні 2023 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книга Радомира Мокрика з назвою «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники». Масштабна, деталізована й захоплива.

Радомир Мокрик – український історик і культуролог зі Львова. У 2021 році у Карловому університеті в Празі він захистив дисертацію про шістдесятників. А згодом задумався про те, щоб написати книжку. Спочатку видавці на його пропозицію крутили носом. Аж поки Радомир не прийшов до Івана Малковича. Того, вочевидь, підкупили слова науковця про те, що так на цю тему ще ніхто не писав. Не помилився ні один, ні другий: перший тираж книжки розійшовся за тиждень і текст книжки – це, справді, жива й динамічна історія.

Мокрик Р. Бунт проти імперії. : українські шістдесятники / Р. Мокрик. – Київ. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023. – 416 с.

Читаючи «Бунт проти імперії», найперше, що звертає на себе увагу: перед тобою не нудні погруддя, які підглядають за перехожими з пам’ятних дошок на будинках чи запишано красуються на сторінках шкільних підручників. Мокрик описує своїх героїв, як живих людей, які бояться, сумніваються, сперечаються і наважуються. Світлини, якими ілюстрована книга, вдало доповнюють це враження. На них красиві, стильні, усміхнені й закохані чоловіки й жінки, на яких хочеться дивитися. Якщо досі не маєте цієї книги, то зайдіть в книжкову крамницю, знайдіть «Бунт», відкрийте, наприклад, на 186 сторінці й гляньте на фото Марти Ленець з Іваном Дзюбою.

«У цій книжці під терміном «шістдесятники» розуміємо передусім саме «компанію друзів», когорту молодих людей, плеяду інтелектуалів, яка вела активну культурну діяльність на зламі п’ятдесятих і шістдесятих років минулого століття, була пов’язана особистими контактами та об’єднана спільними цінностями, сформованими за однакових або схожих історичних обставин».

КНИГИ ПРО ВІЙНУ

«Чужа-своя-рідна»: література про війну, яка постукала в двері кожного

На жаль, війна стала новою нормою життя для українців. А отже, оповідання про війну та людей – лише фіксацією історії, спробою не забути про страшні часи для всієї країни. Повномасштабне вторгнення росії в Україну торкнулося кожної родини. У Херсоні, Харкові, Києві та області, на сході та заході України. Від териконів до карпатських гір. Саме тому, оскільки біль великий та всеосяжний, представники мистецтва ведуть дискусії щодо доречності зараз писати та видавати художню літературу про війну.

Думки різні, проте, той емоційний коктейль, вкладений у написання історій про війну саме зараз, а не після перемоги, справить сильніші враження на читача.

Феофанова І. Чужа – своя – рідна : [коротка проза] / І. Феофанова. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. – 168 с.

Історії про життя і війну

У збірці містяться 8 новел про звичайних українських жінок, життя яких перевернулось догори дриґом від початку повномасштабного вторгнення. Героїні живуть у різних місцях, мають дітей, коханих, багато книжок, проте плин життя змінюється 24 лютого.

Збірку відкриває оповідання «Чужесранка», в якому Марина, мати з двома дітьми, тікаючи від окупації у Бучі, приїжджає до родичів у село. Проте й на нього незабаром росіяни матимуть великі плани. Чи зможе жінка врятувати життя не тільки своїх дітей, а й мешканців усієї Калинівки? Дізнаєтесь в новелі.

Ірина Феофанова написала історію й про стосунки підлітків («Між нами війна»), які почались 23 лютого у Миколаєві та завмерли посеред бойових дій. Вона – у Німеччині, він – в селі, яке окупували росіяни. Між ними війна, відстань та біль, який герої пронесуть з собою крізь все життя. Хтось – моральний. Хтось – фізичний.

У збірці є й "мононовели" – історії на 2-3 сторінки, в яких авторка обмежується однією героїнею та її долею. Наприклад, у новелі «Гештальти» ми познайомимось з жінкою-планувальницею, яка вірила та готувалась до повномасштабної війни. Проте життя не завжди йде за планом, а інколи в останній момент підкидає жорстокі виклики.

Особливе ж місце у моєму серці посіла остання новела «Чужа-своя-рідна». Чому саме вона? Все просто. Вперше за всю читацьку кар’єру в оповіданні я зустріла згадування про київський мікрорайон Виноградар, де я живу від самого народження. У березні росіяни активно обстрілювали околиці Києва, коли стояли у передмісті. Так було зруйновано кілька п’ятиповерхівок через дорогу від мого дому.

Героїня оповідання розповідає: «Я здивувалась: а в Києві хіба не стріляють? Подумала, може, я неправильно розумію, все ж інша мова, а я в Польщі тільки другий день. Але господиня наполягала: у Києві наче ж не так гаряче. Ну, можливо, як порівнювати з Маріуполем – не так. Але особисто для мене – гаряче. Я хотіла було розповісти їй про мій будинок на Виноградарі, вона напевне бачила ті фото – одної стіни будинку немає, наче хто взяв і зрізав, лишилися самі меблі й полички з книжками на вцілілій стіні».

Історії на вечір

8 новел динамічні та лаконічні. Цьому сприяє авторський стиль, що в мінімальну кількість слів вміщує максимум змісту. Зазначу: оскільки новели художні (хоч і мають чимало збігів з реальними подіями на початку повномасштабної війни), то й читаються вони більше як історії, за якими СТБ міг би зняти цікавий та якісний український серіал на 8 епізодів. Для когось це буде плюсом. Комусь захочеться відтягнути час до читання художньої літератури про війну, яка й досі триває. Я сприймаю збірку «Чужа-своя-рідна» як якісний приклад короткої прози про війну, яка показує героїв у різних життєвих обставинах, але з єдиною проблемою – абсолютно жорстоким та безпідставним вторгненням до їхніх домівок.

Кому НЕ варто читати збірку «Чужа-своя-рідна»

Зазвичай легше підібрати категорію читачів, для яких буде цікава та чи інша книжка. У випадку зі збіркою Ірини Феофанової хочеться виокремити читачів, для яких описане у книжці може бути занадто травматичним.

Отож, кому не варто читати збірку:

• Людям, які пережили втрату близьких за час повномасштабного вторгнення
• Попри легкість та динамічність текстів авторки, самі історії описують травматичні події для кожного українця. Особливо болісними вони будуть для тих, хто переживає втрату близьких унаслідок війни.
• Читачам, які не готові до художньої літератури про війну
• Відчуваєте неготовність читати про війну? Відкладіть історії на потім. Чимало світової воєнної класики набуло популярності вже після завершення війни.