ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Юрій Іздрик, знаний також як Юрко Іздрик, народився 16 серпня 1962 року в Калуші – місті, де пульс української культури зливається з ритмами щоденного життя. Він – не просто український письменник, поет і культуролог, а справжній митець широкого творчого діапазону: від літератури й малярства до музики та філософських рефлексій. Автор і натхненник легендарного журналу «Четвер», Іздрик по праву вважається одним із провідних представників так званого «станіславського феномену» – літературно-культурного явища, що виросло на західноукраїнському ґрунті й здобуло визнання далеко за його межами.

Після школи Юрій вступив до Львівського політехнічного інституту, де здобував інженерну освіту. Проте технічні науки не обмежили його інтересів: він занурився у світ історії мистецтва, відвідував лекції з естетики, грав у студентському рок-гурті, виступав у театральних постановках. Така активна участь у культурному житті лише зміцнювала в ньому художню свідомість.

Закінчивши інститут, Іздрик повернувся до рідного краю і працював інженером: спочатку на заводі автоматизованих ливарних машин в Івано-Франківську (1984–1986), а згодом – у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990). Але ці роки стали для нього не стільки технічним, скільки творчим випробуванням.

1989 року стартував амбітний і водночас бунтівний самвидавчий проєкт – журнал «Четвер». Перші випуски Іздрик видавав самостійно, а вже з 1990-го долучив до справи Юрія Андруховича. Так народився культурний дует, який на десятиліття вперед окреслив нові горизонти української літератури. Саме навколо «Четверга» почала формуватися своєрідна літературна школа, стиль якої був не просто модерністським – він був метафізичним, іронічним, багатовимірним.

У 1990–1994 роках Іздрик тимчасово відкладає літературну діяльність, аби повністю присвятити себе живопису. Його роботи експонувалися в численних виставках, і досі залишаються в колекціях поціновувачів у різних куточках світу: Україні, Польщі, Німеччині, Австрії, Іспанії, США, Таїланді. Але слово знову кличе його до себе.

Починаючи з 1994 року, Іздрик остаточно повертається до літературної творчості. Його стиль визріває, набуває нових форм і змістів. Він співпрацює з газетою «День», редагує журнал «Четвер», паралельно експериментує з музикою та формою літературного висловлення.

До сьогодні Юрко Іздрик – автор численних книг і проєктів: повість «Острів Крк» (1994), збірка «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романи «Подвійний Леон» (2000), «АМтм» (2004), есеї «Флешка» (2007), «Таке» (2009), «Underwor(l)d» (2011), «Іздрик. Ю» (2013), а також численні поетичні й культурологічні тексти, які формують нову мову розмови про мистецтво.

Сьогодні Юрій Іздрик живе в Калуші, активно працює над новими творчими проєктами. Зокрема, вже кілька років триває його колаборація з поетом і музикантом Григорієм Семенчуком – спільний музично-поетичний перформанс «DrumТИатр», який руйнує жанрові межі й пропонує унікальну синергію слова, ритму та емоції.

Іздрик Ю. 3 : 1 : Острів Крк ; Воццек ; Подвійний Леон / Ю. Іздрик. – 2-ге вид., стереотипне. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 320 с. : тв.

Юрко Іздрик написав роман, у якому головним героєм є сон – і не язичницький бог, як у Ніла Ґеймана, а радше саме явище сну. А ще пародіювання й інтерпретація цитат, зміни свідомості, коментування й марення – усе це й складається в найліпший роман письменника. Соломія Павличко порівнювала цю книжку із творами Роберта Музіля, Мілана Кундери, Франца Кафки й Хорхе Луїса Борхеса – і недарма, адже «Воццек & воццекургія» є класичним постмодерністським текстом.

Сергій Жадан народився 23 серпня 1974, в м. Старобільськ в україномовній родині, де і пройшло його дитинство. В часи перебудови 1990-1991 років поширював у містечку Рухівські газети та національну символіку.

У 1991 році переїхав до Харкова, був одним з організаторів харківського неофутуристського літературного угрупування «Червона Фіра».

1996 – закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології.

У 1996–1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету, захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка» (2000 рік).

З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету, Віце-президент Асоціації українських письменників.

З 2004 – незалежний письменник.

У 2011 провів акцію проти закону «Про захист суспільної моралі».

Живе і працює в Харкові. Брав активну участь у харківській помаранчевій революції, Євромайдані.

Пише романи, поезії, есеї. Темою творів письменника є пострадянська дійсність в Україні. Для стилю Жадана характерний вжиток розмовної та нецензурної лексики.

Роман «Ворошиловград» став книжкою року 2010 за версією «BBC» .

Жадан С. Ворошиловград / С. Жадан. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 320 с.

Класичний жаданівський роман, тому тут є: протагоніст, який усвідомлює нікчемність свого життя, незмінна компанія невдах, що регулярно втрапляє в халепи, та антигерої (часто – кримінальні авторитети), яким від невдах щось треба. На цей кістяк додатково нарощується досвід кожного персонажа та особиста пам’ять. Цінна тут не так історія, як стиль автора – і саме у «Ворошиловграді» він довершений. Лірика донбаських степів, меланхолійний сюр та ностальгія, приперчені характерною лексикою місцевих жителів.

2010 року роман став найкращою книжкою десятиріччя за версією премії «Книга року BBC». Згодом його визнали й за кордоном, а минулого року режисер Ярослав Лодигін презентував екранізацію «Ворошиловграду» – фільм «Дике поле».

28 квітня 1941 року – в Києві народилася Ірина Жиленко, поетка з кола шістдесятників, авторка більше 20 поетичних збірок, лауреат Шевченківської премії та премії Василя Стуса.

Дитинство Іраїди (таким було офіційне ім’я поетки) пройшло на Черкащині, у Звенигороді. Туди її віддали батьки до родичів, ховаючи від війни. Батьки загинули, а дівчинка виростала у прийомній родині.

Після війни Жиленко повернулася до Києва. Важко переживала несприйняття однокласниками її україномовності, горнулася до вчительки української мови та літератури Діни Іванівни Попель, яка її підтримувала і заохочувала до творчості. Перший вірш Ірина Жиленко написала у вісім років. А у вісімнадцять перші публікації з’явилися у газеті «Київська правда» – з передмовою Валентина Лагоди.

Після закінчення вечірньої середньої школи працювала вихователькою дитсадка, паралельно вступивши на вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

Брала активну участь у роботі осередків українського відродження Києва 1960-х. Професійно займалась вокалом в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії, танцювала у «Веснянці», гарно малювала. Тоді ж вона зблизилася з колом шістдесятників. Була членом Клубу Творчої молоді, Спілки письменників України, виступала на літературних вечорах. Товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та іншими.

У 1962 році на літературному вечорі у Спілці письменників познайомилася з Володимиром Дроздом. Через три дні вони подали заяву – і прожили в любові і гармонії більше сорока років. Виховали двох дітей: Орися - кандидат богослов’я, історик, Павло – фахівець в ІТ-сфері. Ірина Жиленко пережила чоловіка на десять років.

У роки репресій над інакодумцями родина Дроздів-Жиленко зазнала утисків: Володимира Дрозда на три роки було мобілізовано в армію, Ірину Жиленко звільнили з роботи, позбавили житла, їхні твори ніхто не хотів брати до друку.

Працювала у редакціях газет та журналів (газети «Вечірній Київ», «Молодь України», «Літературна Україна»), дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка викликала гострі дискусії: від захоплення до звинувачення у «відірваності від життя» (у цьому Ірині Жиленко радянська критика дорікатиме весь час, бо замість оспівування трудових подвигів вона писала про просте життя, яке любила і яким його бачила). Натомість Євген Маланюк про збірку відгукувався так: «…вірші Жиленко звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і незалежністю тону».

З-під пера І. Жиленко вийшло близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.

Ірина Жиленко все життя писала щоденники. Вони лягли в основу її книги спогадів про шістдесятників «Homo feriens», яка побачила світ у 2011 році. Наступного року за цю книгу письменниця була удостоєна премії імені Василя Стуса.

Померла Ірина Жиленко 3 серпня 2013 року.

Жиленко І. Євангеліє від ластівки : вибрані твори / І. Жиленко. – Київ : Пульсари, 2006. – 488 с.

У своїх віршах для дітей Ірина Жиленко намагається створити повсюдну атмосферу свята, ця ж легкість і чарівність залишаються в «дорослій» поезії авторки. Недооцінена шістдесятниця, чия лірика дихає гедонізмом та естетською меланхолійністю. Поряд із патетичним й подекуди пафосним звучанням інших авторів цього періоду, Ірина Жиленко залишається гармонійною й людською. До збірки «Євангеліє від ластівки» ввійшли вибрані поезії авторки, що найяскравіше передають її стиль, оцю позатрадиційність і позаідеологічність

КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ ПРО ІСТОРІЮ ТЕХНЕОЛОГІЙ

Від мрій до винаходів

Найновіші технічні винаходи завжди сприймалися як щось магічне, дивне, а часом і загрозливе. Автори книжок, які увійшли до цієї добірки, переконливо доводять: літаки, локомотиви, МР3-плеєри і ДНК-комп’ютери – це ніяке не чаклунство, а наука, за спиною якої – сотні досліджень, експериментів і відкриттів. Щоб «приручити» складний механізм, треба знати, як він влаштований і як працює. Завдяки цим книжкам діти зрозуміють, з яких деталей складаються пристрої, якими вони користуються щодня, як вони допасовані один до одного і що з ними, власне, робити.

Історія літаків, автоиобілів

Ружичка, Олджих. Історія автомобілів / О. Ружичка. – [Харків] : Ранок, [2016]. – 32 с.

Ружичка, Олджих. Історія літаків / О. Ружичка ; [пер. з англ. В. Делегач]. – [Харків] : [Ранок], [2018]. – 32 с.

Леонардо да Вінчі, брати Монгольфьє і брати Райт… Історія авіації і повітроплавання налічує набагато більше імен, і про них розповідає «Історії літаків». А починає вона з тих часів, коли люди лишень мріяли літати й складали легенди та міфи про тих, кому вдалося підкорити небо.

Перші мрійники, як-от англійський чернець Елмер, ще з ХІ століття майстрували собі крила, але мало кому вдавалося пролетіти бодай кілька сотень метрів. Спостерігаючи за пернатими, двоногі вперто пробували відтворити техніку їхнього польоту, видиралися зі своїми складними апаратами на вежі, дахи будівель і вершини пагорбів, а потім летіли, якщо й не вперед, то вниз. Так, «Історія літаків» – це, в певному сенсі, історія людської впертості й затятості, яка зрештою закінчилась успіхом.

Олджих Ружичка демонструє, як з часом змінювалося розуміння принципів польоту, підходи до конструкції літальних апаратів, як відбувався прогрес в авіації. Планери, парові автольоти (включно з легендарним «Цеппеліном»), літаки з двигунами внутрішнього згорання, бомбардувальники часів Першої Світової – кожній епосі в розвитку літакобудування присвячений окремий розворот книжки.

Окрім того, автор знайомить читачів із різними типами літаків, розповідає про принципи польоту, про те, з яких частин складається сучасний авіалайнер і що можна знайти у кабіні пілота, про повітряні рекорди і найновіші розробки.

«Оспрей V22» – літак, здатний злітати і приземлятись у вертикальному положенні. Такий зліт став можливим завдяки тяговому гвинту, який повертатися на 90 градусів. Літак оснащений висувними крилами, щоб зекономити якомога більше простору. Завдяки цьому він ідеально приземляється на авіаносець. Цей літак використовують з 2006 року.

Короткі довідкові тексти написані простою, доступною дітям мовою. Зацікавити маленьких читачів історією літаків допомагає симпатичне оформлення: не лише ілюстрації до кожного з текстів, а й кумедні персонажі, хлопчик і мишеня, які мандрують сторінками тексту, а також дотепні ремарки до теми кожного розвороту, зроблені у вигляді візитівок, етикеток і наліпок. Завдяки цьому «Історія літаків» виглядає цікаво і читається справді жваво.

Як прокласти залізницю

Содомка Мартін. Як прокласти залізницю / переклад Тетяни Савченко. – Львів, Видавництво Старого Лева, 2018 – 80 с.

Содомка Мартін. Як збудувати дім / М. Содомка ; пер. з чеської Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 56 с.

Содомка Мартін. Як змайструвати автомобіль / М. Содомка ; пер. з чес. Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 55 с.

Содомка Мартін. Як змайструвати літак / М. Содомка ; пер. з чес. Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 56 с.

Содомка Мартін. Як змайструвати мотоцикл / М. Содомка ; пер. з чес. Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 59 с.

Книжки Мартіна Содомки – це суміш казки й енциклопедії, у якій усі компоненти чудово збалансовані: технічних деталей рівно стільки, щоб не втратити нитку цікавої оповіді, добра частина гумору, щоб не занудьгувати за описами механізмів, а креслення, терміни й пояснення до них дозволяють з’ясувати усе про найрізноманітніші деталі та їхню роботу. У новій книжці читачі разом із персонажами-мишками дізнаються, як «з нуля» забезпечити залізничним сполученням окремо взяте королівство.

Отож, що слід зробити для того, щоби прокласти залізницю? Виявляється, сконструювати свій локомотив (не імпортний – це важливо!) – то лише незначна частинка усієї роботи. Адже треба обрати оптимальний маршрут (узгодивши його з власниками ділянок, через які пролягатиме залізниця), прокласти мости і тунелі, збудувати залізничні станції та вокзали, встановити попереджувальні й обмежувальні знаки, навчити персонал…

Але найбільша робота кипітиме, звісно, у конструкторському бюро, де інженери (а серед них – головний герой книжки Макс) збиратимуть локомотиви, вдосконалюватимуть їхні механізми (гальма, наприклад), винаходитимуть нові конструкції і, звісно, патентуватимуть свої винаходи.

Ежектор – це обладнання, яке служить для висмоктування повітря з гальмівної системи. Через сопло струмінь пари потрапляє у дифузор, внаслідок чого у його звуженій горловині утворюється вакуум. Ежектор під час їзди повинен висмоктувати повітря з гальмівних трубок, а коли машиніст загальмує, він впускає повітря до гальмівних циліндрів. І тоді, якщо поїзд роз’єднається, у гальмівні трубки потрапить повітря і вагони зупиняться самі.

Хоча події книжки відбуваються у мишачому царстві, та хвостатим персонажам Мартіна Содомки притаманні усі людські якості – як позитивні, так і негативні. Вони мають кар’єрні та професійні амбіції, інколи вдаються до нечесної гри, не думають про наслідки і наражають на небезпеку тих, хто поряд, опираються прогресу, нарікають на несподівані зміни, турбуються про бюджет і скарбницю. А ще – дружать, мріють і закохуються. Тож читачі однаково сильно вболіватимуть і за те, чи вдасться успішно прокласти залізницю, і за те, чи зможе Макс підкорити неприступне серце коханої Рахель.

100 кроків до науки. Як все у світі влаштоване і як до цього додумалися

Лайза Джейн Гіллеспі, ілюстрації Юкай Ду, переклад Ірини Савюк. – Харків : Вівсянка, 2018. – 64 с.

Десять сфер, на яких формувалася сучасна наука – від Космосу і чисел до енергії і життя. У кожній із них – десять поступів, які рухали наукову думку. Усе разом – це сто кроків до науки, які можна пройти разом із дітьми. Доволі схематичні, однак яскраві й барвисті ілюстрації допомагають зрозуміти, як вчені користувалися приладами, такими як секстант, чи за яким принципом діє паровий двигун.

Цікаво, що колесо автори книжки розцінюють не просто як важливий винахід, а як цілу сферу, яка дала поштовх для конструювання цілого ряду технологій – від системи важелів і блоків до турбін і двигунів. До окремих розділів належать також такі сфери наукових досліджень, як «числа», «матеріали», «життя».

Деякі терміни написані великими літерами, а це значить, що їхнє пояснення можна знайти у словничку наприкінці книжки.

Антикітерський механізм – невеликий прилад родом з Давньої Греції, призначений для розрахунку розташування небесних тіл, відомий також як перший аналоговий комп’ютер.

Чітка, логічна структура у поєднанні з насиченим кольоровим оформленням – це те, що насамперед «чіпляє» у цій книжці.

Текст – лаконічний і доволі сухий. Як для енциклопедії, що пояснює наукові відкриття і фізичні явища, це, в принципі, нормально. Книжка допоможе дітям збагнути неочевидні зв’язки між різними галузями науки й технологіями, а також виявити, що в апарата УЗД і маленького MP3-плеєра набагато більше спільного, ніж здавалося на перший погляд, адже вони обидва працюють зі звуком.

ПІДЛІТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Останні події в українському книговидавничому процесі свідчать, що український культурний контекст (і не вперше!) нарешті реагує на загальносвітові тенденції не через двадцять років, а тут і зараз. І хоча слово «фемінізм» перестало сприйматися як лайка в більшості західних країн, здавалося б, ще в середині минулого століття, в останні роки теми, проблеми й інциденти, пов’язані з гендерною рівністю, опинилися у фокусі всіх світових медіа.

А простіше кажучи, з’ясувалося, що попри вже понад півстолітнє існування праць Сімони де Бовуар, Кейт Міллет і Люс Іриґерей, чиїсь права все ще не такі рівні, а чиїсь таланти, здібності й сила ставляться під сумнів просто тому що ця хтось – «ти ж дівчинка». І тому такі нібито цілком логічні явища, як соцмережні флешмоби #metoo та український #янебоюсьсказати (котрий відбувся навіть раніше), виявилися холодним душем для дуже багатьох людей у нібито прогресивному світі, де вже начебто давно побороли всі упередження.

Нові часи – нові казки на ніч

Елена Фавіллі, Франческа Кавалло. Казки на ніч для дівчат-бунтарок / перекладачка Тетяна Савчинська. – Київ: Книголав, 2018. – 224 с.

У квітні 2016 року, ще до #metoo, але вже десь дуже поруч із #янебоюсьсказати, в Америці дві «ти ж дівчинки», журналістка Елена Фавіллі та письменниця й театральна режисерка Франческа Кавалло, ініціювали на краудфандинговій платформі Kickstarter збір коштів на публікацію дитячої книжки. Проєкт профінансували понад 20 тисяч користувачів платформи, заявлену суму вдалося перевищити в понад 15 разів. Вже в грудні 2016-го книжка вийшла – і була розпродана сотнями тисяч примірників, неодноразово перевидана, перекладена десятками мов. У 2017 році на тій-таки Kickstarter запустили збір коштів на другий том.

Що такого особливого виявилося в цій книжці? Та ніби й нічого, всього-на-всього 100 коротеньких історій про сотню жінок, які зуміли змінити світ. Декотрі з них відомі всім і кожному, а декотрі довгий час були забутими й замовчаними, деякі з цих жінок – сучасниці (а то й ровесниці) читачок і читачів книжки, а деякі жили сотні років тому. Об’єднані простим і промовистим заголовком «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» (англ. Goodnight Stories for Rebel Girls), ці історії мали таку ж просту й промовисту мету – розказати дітям (і не лише дівчаткам) про сильних жінок, яким вдалося подолати безліч обмежень, упереджень, утисків та стати видатними особистостями.

Чи варто говорити, наскільки необхідною в умовах сучасних дискусій про гендерну рівність виявилась така книжка. І далеко не лише в Америці й загалом англомовному світі. Бо з літературознавчого погляду форма «Казок на ніч для дівчат-бунтарок» замахується не на абищо, а на класичний хронотоп казки, випрацюваний, виточений і дбайливо бережений чи не в кожній європейській країні.

А багато ви знаєте народних казок (хай навіть і українських), які проходять тест Бекдел (тобто перевірку твору на гендерну упередженість)? А багато таких, де головна дійова особа – дівчинка чи жінка?

І так, український книговидавничий ринок не лишився осторонь цієї ідеї – і, окрім власне перекладу оригінальної книжки українською, за останні два місяці відбулося аж дві презентації збірок історій про видатних українських жінок, котрі запозичили формат у книжки Елени Фавіллі та Франчески Кавалло. І «Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків» від видавництва «Книголав», і «Це зробила вона», продукт видавництва «Видавництво», не були обділені увагою ані медіа, ані читацької публіки. Ідея та сама, схожий формат, чимало героїнь перетинаються – але, попри це, книжки вийшли зовсім різними, самодостатніми й цікавими не лише для дитячої аудиторії. Втім, у справі перевідкривання видатних українок широкому загалу вони таки не були першими.

2017 року на Книжковому арсеналі в Києві відбулася презентація книжки, яка стала справді безпрецедентним для України явищем. Це були твори чотирьох українських письменниць, про яких дуже мало хто доти чув. Попри складність становища жінки-письменниці в Україні навіть у ліберальні 20-ті, коли вона мусила розриватися між родиною та літературною кар’єрою, їхніх творів назбиралося на цілу антологію. Назву для неї – «Моя кар’єра» – було запозичено з одного з оповідань Марії Галич, які увійшли до антології, проте концептуально вона виявляється значно місткішою. Всі твори, об’єднані під обкладинкою, написані жінками, про жінок і для жінок. Такі собі «казки на ніч», тільки вже для дорослих бунтарок. Не завжди зі щасливим кінцем, проте завжди такі, що надихають і дивують.

Катерина Бабкіна, Марк Лівін. Сила дівчат / ілюстрації Анни Сарвіри та Юлії Твєрітіної. – Київ: Книголав, 2018. – 112 с.

Перша книжка для українських дівчаток-бунтарок про українських жінок-бунтарок, презентована в Мистецькому арсеналі 31 березня, одразу ж після появи перших анонсів викликала неабиякий інтерес читачок і читачів, як малих, так і дорослих. Проте «Сила дівчат» – це книжка, яку не купити в книгарнях і взагалі не так просто дістати. Перший наклад, а саме 5000 примірників, призначений для безкоштовного розповсюдження в шкільні та дитячі бібліотеки Донецької та Луганської областей, а також адресно – дітям загиблих бійців та ветеранів АТО. Прикметно, що до «Сили дівчат» увійшли й історії двох жінок-учасниць бойових дій в зоні АТО – військової Оксани Якубової та парамедиці Юлії Паєвської. Ще одна можливість стати видимими для українського «невидимого батальйону» і ще одна змога наочно продемонструвати дітям: жінки на війні – це далеко не лише медсестри. І бути жінкою на війні – героїчно й почесно.

Загалом, акцент на сучасницях є однозначно сильним боком «Сили дівчат». Попри складність відбору героїнь, котрі провадять свою діяльність тут і зараз, вибірка вийшла справді вдалою. Читачки й читачі легко зможуть знайти профілі героїнь у соцмережах, якщо одразу не впізнають імена Нати Жижченко, Ольги Харлан чи Олени Притули. Усвідомлення, що справжні героїні – зовсім поруч і ділять один час і простір з тобою, однозначно мотивуватиме й надихатиме юних бунтарок і бунтарів ще більше. Не обійшлося, ясна річ, і без історичних хрестоматійних постатей: як уже відомих Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Марії Примаченко, Катерини Білокур, так і діячок, про яких не зайве дізнатися більше, репортерки Софії Яблонської, народної мисткині Параски Плитки-Горицвіт, феміністичної активістки Мілени Рудницької чи Оксани Антипчук, вшанованої званням праведниці народів світу.

Попри таку строкатість набору героїнь та відмінність їхніх історій, стиль книжки, як і «оригінальних» американських «Бунтарок», рівний і не обтяжений надмірними складнощами. Історії витримано в приблизно однаковій формульно-казковій сюжетній схемі – не в останню чергу завдяки тому, що всі 50 історій написали лише двоє авторів, Катерина Бабкіна й Марк Лівін (ілюстрації теж намалювали дві художниці – Анна Сарвіра та Юлія Твєрітіна). Автори, як вони самі зізнавались на презентації, постали перед неабияким викликом, обираючи собі персонажок: про деяких із них на момент початку роботи над книжкою їм майже нічого не було відомо, про інших же, навпаки, хотілося розповісти стільки, що вистачило б на цілу книжку. І якщо у збірці й відчуваються якісь стилістичні розбіжності між оповіданнями, то саме тоді, коли автори були більш чи менш заангажовані в історії своїх персонажок.

Хай там як, пророблена цим тандемом робота справді вражає, а книжка вдалася цілісною, легкою і приємною, якою й мала вдатися. А ще одна «фішка» книжки – підписи до ілюстрацій. Вони навчають, як ставати схожими на зображену на них героїню, а зібрані разом складають непоганий план із самовдосконалення. І не лише для дівчаток.

Це зробила вона / [наукова редакція Д. Вортман] ; [Національний Демократичний Інститут Міжнародних Відносин (НДІ)]. - [Київ] : Видавництво, [2018]. - 104 с.

І от вже є в України одні «Казки на ніч для дівчат-бунтарок». Та й читачам, очевидно, цікаво, навіщо було видавати дві однакові книжки про українських жінок. Втім, навіть говорити зайве: попри те що частина героїнь двох книжок перетинається (бо є такі українські жінки, про яких неможливо не написати), вийшли вони абсолютно різними.

Як пам’ятаємо, всі сто історій, які склали «Казки на ніч для дівчат-бунтарок», написали дві авторки – Елена Фавіллі та Франческа Кавалло. Ілюстраторок було значно більше. «Сила дівчат» зберегла концепцію двох авторів і стилістичної цілісності не лише в текстовому, а й в ілюстративному оформленні. Творці «Це зробила вона», навпаки, вирішили максимально урізноманітнити книжку: один автор/одна авторка – одна історія, один художник/одна художниця – одна ілюстрація.

Можна сказати, що «Це зробила вона» – навіть не так збірка, як мистецький альбом. Серед авторок історій, окрім знаних українських дитячих письменниць (Валентина Вздульська, Валентина Захабура, Саша Кочубей), – і літературна критикиня Ганна Улюра, і громадська активістка Анастасія Мельниченко, і журналістка Марія Семенченко, і літературознавиця Тамара Гундорова, і чимало інших, чиє письмо вже встигли оцінити читачі. Що вже казати про ілюстрації: «Це зробила вона» зібрала, напевно, всі найяскравіші авторські стилі та техніки, які зробили безліч українських сучасних видань справді унікальними, а художниць/художників – поцінованими. Хочете дізнатися, як (і хто) пишуть та ілюструють в Україні у 2018-му – погортайте «Це зробила вона».

Проте цілісності «Це зробила вона» як збірці оповідань-історій таки бракує. «Оригінальний» казковий модус збережено лише в кількох історіях, більшість же героїнь на присвячених їм сторінках живуть своїм життям.

Вони то відсторонено спостерігають за описом подій із власного життєпису, то стрімко стартують із його кульмінаційного й найбільш відомого моменту, то піддаються ностальгії й дитячим спогадам, а то взагалі ламають «четверту стіну», звертаючись безпосередньо до читачів. Плавно прочитати книжку на одному диханні не вийде: занадто вже різкими й візуально, і текстуально є стилістичні переходи від історії до історії. Це автоматично «підвищує» вік цільової аудиторії «Це зробила вона», порівнюючи із «Силою дівчат». Коли остання має на меті передовсім розповісти, познайомити читачок і читачів з видатними персонажками, то «Це зробила вона» очуднює і образ кожної персонажки, і її життєву історію в свій унікальний спосіб.

Окрім того, вона символічно «реабілітує» тих українок, які зробили кар’єру чи стали відомими закордоном. Зокрема, тут ціла когорта діаспорянок: перша українська адвокатка Марія Бек, килимарка Стефанія Шабатура, астронавтка Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, німецько-американська акторка Анна Стен, яка майже підкорила Голівуд, балерина Віденської опери Рома Прийма-Богачевська, одна з найвідоміших футбольних арбітрок сучасності Катерина Монзуль – чи багато читацька аудиторія знає про цих діячок з українським корінням?

Ще одним важливим штрихом є акцент на жінках-військових, і на сторінках книжки поруч із Людмилою Павличенко та Катериною Зеленко, які здійснювали свої подвиги на фронтах Другої Світової війни, – розвідниця УВО Ольга Басараб та перша українська офіцерка з лав Українських січових стрільців Олена Степанівна. Є велике сподівання, що ці персонажки в уяві сучасних підліток та підлітків постануть однаково героїчними й однаково людяними, без жодних ідеологічних нашарувань.