ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині (тепер Охтирський район Сумської області). Закінчив початкову, потім – двокласну школу в Зінькові.

Навчався в Київській військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. Працював фельдшером: спочатку – в армії, а згодом – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, але навчання не закінчив. Натомість розпочав журналістську та літературну роботу. З 1919 р. почав писати фейлетони. Цього ж 1919 р. разом з іншими ентузіастами українського відродження потрапляє до Кам’янця-Подільського, звідки повертається навесні 1920 р. Восени журналіста заарештовують, але ніяких доказів вини не знаходять, тому у квітні 1921 р. П. Губенка випускають із в’язниці. Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор. На вимогу читачів їх видавали окремими збірками. До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. У грудні 1933 р. Остапа Вишню знову заарештовано. Його було звинувачено у підготовні терористичного акту. Письменника засудили до смертної кари, але потім вирок замінили десятьма роками ув’язнення в північних таборах. Його письменник відбував у Чиб’ю Ухто-ПечОрського табору. Остапові Вишні пощастило вижити. Тільки у 1944 р. він повертається додому і продовжує писати. Помер Остап Вишня у 1956 році.

Вишня О. Мисливські усмішки та інші оповідання / О. Вишня. – Донецьк : БАО, 2007. – 288 с.

«Мисливські усмішки» – збірка творів українського письменника Остапа Вишні. Вважається вершиною розвитку жанру «усмішки», які Максим Рильський назвав «ліричною поезією в прозі». Остап Вишня був затятим мисливцем та рибалкою, часто виїжджав у мальовничі місцевості з друзями на полювання. Усі ті спостереження, усе почуте він записував та використовував згодом при написанні «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» Остапом Вишнею були написані вже після війни, коли він повернувся зі сталінських таборів. Роботу над збіркою Остап Вишня закінчив у 1956 році незадовго до своєї смерті. Повний же цикл оповідань вийшов 1958 року у видавництві «Держлітвидав».

Ірина Вільде, справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон, – українська письменниця, народилась 5 травня 1907 року у Чернівцях. Найвідоміша як авторка феміністичного роману «Сестри Річинські», за який отримала Шевченківську премію у 1965 році. Вона також була депутаткою Верховної Ради УРСР та очолювала Львівську організацію Спілки письменників України.

Народилась 5 травня 1907 року у Чернівцях. Батько, Дмитро Макогон, був письменником.

Навчалась у Чернівецькій гімназії, потім у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), де здобула освіту на гуманітарному факультеті Львівського університету.

Дебютувала у 1930 році з оповіданням «Поема життя». У 1935 році взяла псевдонім Ірина Вільде. Писала про життя західноукраїнської інтелігенції, мещанства, студентської молоді, зокрема про жінок.

Автор романів «Сестри Річинські», «Метелики на шпильках», «Повнолітні діти» та інших творів, зокрема збірок оповідань та повістей.

Лауреатка Шевченківської премії (1965). Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965-1966).

Померла 30 жовтня 1982 року у Львові.

Вільде І. Твори : в 5-ти т. / І. Вільде . – Київ : Дніпро, 1986 – Т. 2., Кн. 2-а., Ч. 1-а : Сестри Річинські : роман. – 1987. – 424 с.

Чотирьох дочок коломийського священика зненацька після смерті батька захоплюють життєві обставини часів міжвоєнної Польщі. Ірина Вільде зробила суспільно-політичний зріз епохи, показавши дискурс ідеологій ХХ століття: від польського шовінізму до комуністичного підпілля. Критика роману поділилася надвоє: одні звинувачують його у трансляції радянщини, інші вважають, що авторці вдалося обійти цензуру й обвести владу навколо пальця. У будь-якому разі це приклад великої жіночої прози – із карколомними любовними лініями, складною плутаниною почуттів героїнь та характерними психологічними образами, що розгортаються в історичному контексті.

Марко Вовчок (справжнє ім'я – Марія Олександрівна Вілінська) – відома українська письменниця, перекладачка, народилася 22 грудня 1833 року в селі Єкатерининське, Орловської губернії (нині Липецька область, росія), у збіднілій дворянській родині. Вона здобула освіту в приватному пансіоні та самостійно вивчала українську мову, культуру та побут українського народу. Марко Вовчок відома своїми "Народними оповіданнями", які принесли їй широке визнання та стали класикою української літератури.

Марко Вовчок народилася в родині, де панувала французька мова. Вона отримала домашню освіту, а потім навчалася у приватному пансіоні в Харкові.

У 1851 році Марія вийшла заміж за етнографа Опанаса Марковича, що вплинуло на вибір псевдоніму. Подружжя оселилося в Україні, де Марко Вовчок почала активно цікавитися життям українського народу та його культурою.

У 1857 році вийшли друком «Народні оповідання», які мали великий успіх. Твори Марка Вовчка вирізнялися психологізмом, яскравими персонажами та глибоким співчуттям до простих людей.

Через хворобу Марко Вовчок змушена була виїхати за кордон, де продовжувала працювати над своїми творами, вивчала мови та спілкувалася з іншими літераторами.

Після повернення до Росії письменниця вела більш усамітнений спосіб життя. Останні роки провела в Нальчику, де й померла 10 серпня 1907 року.

Марко Вовчок була однією з найосвіченіших жінок свого часу, знала багато мов, зокрема українську, російську, французьку, англійську, польську, німецьку та інші. Її творчість зробила значний внесок у розвиток української літератури, а її твори залишаються актуальними й досі.

Вовчок М. Інститутка : повість / М. Вовчок. – Київ : Дніпро, 1979. – 108 с.

З історії написання твору «Інститутка»

Марко Вовчок працювала над повістю з початковою назвою «Панночка» з 1858 по 1859 рік.

Прагнучи ще з більшим сарказмом підкреслити типові риси морально-духовного виродження і стан культури та освіти панів-кріпосників, письменниця змінила назву твору на «Інститутка».

У 1860 р. повість була надрукована російською мовою на сторінках журналу «Отечественные записки». Українською мовою вийшла в журналі «Основа» в 1862 р. з посвятою Т. Г. Шевченку. Марко Вовчок познайомилась з ним у січні 1859 р., перебуваючи в Петербурзі. Тоді ж, у січні, поет, високо оцінивши «Народні оповідання» письменниці, написав вірш «Марку Вовчку». У ньому були такі рядки:

Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих…

ВАЛЕРІЙ ЗАЛУЖНИЙ

Посол України у Великій Британії та колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний видав свою книжку «Моя війна». Вона є першою з трилогії.

За його словами, він почав працювати над книгою ще у березні 2023 року, коли був на посаді головнокомандувача. Редагувала рукопис його дружина.

Залужний розповідає, що написав книгу для молоді та хоче в ній «донести важливу істину: у житті можливо все, якщо ти дуже цього хочеш».

«Це книга про мою війну. По-перше, війну з власними страхами, які не дають щось робити. По-друге, війну з людьми, які перешкоджають досягати мети. І нарешті – війну з обставинами, які стають перепонами у житті», – описує свій твір ексголовком.

Книга Залужного «Моя війна» – це історія особистості та водночас історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої, ґлобальної, повномасштабної. Автор тісно переплітає події різних часів: з мирної школи 80-х у Новограді-Волинському (сьогодні – Звягель) переносить читача на Донбас 2015-го, у напівзруйнований клас, із казарм військового училища – до окопів та бліндажів 2014-го, із затишних квартир, обжитих дружною родиною, – у бункери урядового кварталу 2022-го…

«Ця книжка – особиста розповідь генерала Валерія Залужного про шлях від хлопчака до Головнокомандувача Збройних сил України. А водночас це історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої і повномасштабної», – йдеться в анотації.

Наступні дві книжки матимуть назви «Наша війна» та «Їхня війна».

ІВАН СІРКО: ЯКИМ МИ ЙОГО НЕ ЗНАЄМО

Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них – кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. Часто в бій за праведне діло вів козаків Іван Сірко. Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй. Про це – у матеріалі бібліографічного покажчика. Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться видатними особистостями України.

Іван Сірко: яким ми його не знаємо : (до 420 (415) річчя від дня народження Івана Сірка) : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 32 с. – (Серія «Титани, які зміцнюють націю»).