ВОЄННА ПРОЗА

Видавництво «Білка» оголосило імена переможців конкурсу воєнної короткої прози пам’яті Василя Паламарчука. Окрім того, вручили Спеціальну відзнаку командування Сухопутних військ ЗСУ.

«Для нас ці конкурси – не просто про літературу. Вони про пам’ять. Про наших друзів, побратимів, людей, які писали правду і жили так, як писали. І про вас – тих, хто продовжує цю правду сьогодні», – зазначать у видавництві.

«Війна – це не тільки зброя. Це ще й пам’ять, і чесність, і готовність говорити, навіть коли важко. Це дуже непросто – писати про війну».

5 автодокументальних книжок про війну на фронті, в тилу і в розмовах, що тривають

Від початку повномасштабного вторгнення авторам цих книжок довелося взяти на себе зовсім нові, а часом і несподівані ролі. Раніше вони були письменниками, критиками чи митцями, але війна змінила їхні плани, змінила фокуси. Тепер їхнє життя стало основою для книжок. Хтось із них долучився до Сил оборони, а інші активно допомагають армії як волонтери.

Ці книжки не покликані ранити чи зробити боляче, а потрібні як свідчення, як простір для обміну складним досвідом.

Битва за життя: щоденник 2022 року

Анатолій Дністровий. Битва за життя: щоденник 2022 року. – Київ: Vivat, 2024. – 480 с.

7 лютого: нарощування росією військ поблизу кордонів з Україною й «Зберігайте спокій» від влади. 27 лютого: величезні затори, порожні продуктові полиці в супермаркетах, постріли й вибухи над Києвом. 4 березня: нова реальність з розтрощеними українськими містами, людськими тілами, димом замість неба. Все це не вкладається в голові. 29 березня: моральне виснаження і водночас відчайдушний пошук цілей. День за днем, місяць за місяцем письменник і художник Анатолій Дністровий подає повномасштабне вторгнення у своїй авто документальній хроніці «Битва за життя: щоденник 2022 року». Але це радше можна назвати хронікальним аналізом, хід якого визначає війна.

Автор фіксує й глибоко переживає кожну деталь свого життя у воєнний час: від складнощів на новому місці після вимушеного переїзду з Києва до Адамівки на Хмельниччині, до влучних постів про вторгнення від медійних і немедійних осіб, прочитаних на Facebook.

Книжка поділена на частини, кожна з яких представляє окремий етап життя автора у 2022 році: тривожний перегляд новин, перші вибухи, евакуація, мобілізація…

Сьогоднішньому українському читачеві Анатолій Дністровий у книжці нічого нового не розкаже: ми всі переживали й переживаємо одну й ту ж війну. А ось для закордонної аудиторії й майбутніх поколінь українців видання послужить деталізованою розповіддю про події в Україні у 2022-2023 роках. Це не історія з новин (хоча вставки з них, проаналізовані автором, у тексті теж є), не погляд на події ззовні – це життя всередині країни, у небі якої ворожі снаряди й сигнали повітряної тривоги.

Не народжені для війни

Артем Чапай. Не народжені для війни. – Київ: Видавництво 21, 2025. – 120 с.

Робити непростий вибір у найкоротший термін завжди важко. Що відчуває людина, яка все життя відстоювала пацифістську позицію, але під тиском розгортання повномасштабної війни якнайшвидше вирішила стати солдатом? Про це у своїй книзі-есе «Не народжені для війни» обмірковує письменник і військовий Артем Чапай. Його розмова з читачем проста й чесна, така, що буде зрозумілою і людині, далекій від війни – наприклад, для тих, хто живе за кордоном. А з іноземцями автор вже говорить напряму через французьку версію книжки – «Звичайні люди не носять кулеметів» (Les gens ordinaires ne portent pas une mitraillette), а також англійський переклад – Ordinary people don’t carry machine guns.

Артем Чапай пише про необхідність зробити власний екзистенційний вибір і, як наслідок, навчитися з ним жити. Та з цим вибором варто бути відвертим, особливо перед самим собою.

Знайти вишукану причину на кшталт «Я потрібніший, як митець, а не як військовий» – гірше, ніж чесно зізнатися: «Я боюся». Сказати: «Нехай уже на чомусь домовляються» — не те саме, що прагнути миру. Артем Чапай показує: сльози, страх, потреба в ніжності – це все людське, і це притаманне усім українським військові без виключення. Серед них немає супергероїв, яким геть не страшно. Це люди, які понад усе хочуть зберегти життя: своє, своїх близьких, дітей, іноді навіть онуків. Вони змінюються на війні, та їхнє найбільше бажання – залишається такими ж і швидше б уже опинитися дома.

Гра в перевдягання

Артем Чех. Гра в перевдягання. – Київ: Meridian Czernowitz, 2025. – 192 с.

«Гра в перевдягання» також автобіографічна книжка, і назва вже ніби потроху розповідає її передісторію. У 2016 році автор змінив військову форму після АТО на цивільний одяг, але у 2022-му знову перевдягнувся до неї. Артем Чех відверто пише про відчуття, найбільше – про страх перед смертю, яка тихо ходила поруч з письменником протягом служби у 2015-2016 роках, а потім знову підкрадається взимку 2021-го разом з усвідомленням, що коли розпочнеться повномасштабна війна, то його мобілізують одним з перших.

Можна сказати, «Гра в перевдягання» є продовженням «Точки нуль» – іншої книжки Артема Чеха, в основі якої військовий досвід автора в АТО.

Книжка динамічно розвиває думки попередньої, ставить велику кількість запитань, подеколи риторичних, і послуговується прекрасними метафорами. Також яскравою особливістю книжки стала велика кількість пісень, які супроводжують текст протягом усієї книжки. У цій музиці є щось надзвичайно людське, коли в стресі ти втрачаєш здатність насолоджуватися мелодіями, але коли повертаєшся до них, то ніяк не можеш насититися.

«Гра в перевдягання» залучила усіх українців й українок, а автор думає про те, які правила цієї гри і хто переможець. Та правда в тому, що таких немає. Є одна війна й ціла сукупність її досвідів, і Артем Чех міркує, як усі разом вони вживатимуться надалі в українському суспільстві. Чи вони ладнатимуть? Чи будуть відкритими до розуміння й будівництва чогось спільного? А от фіксація досвіду війни в книжках для Чеха спиняється на «Грі в перевдягання». За планом автора, видання стане останнім його твором про російсько-українську війну.

Війна з тильного боку

Андрій Любка. Війна з тильного боку. – Київ: Meridian Czernowitz, 2024. – 280 с.

«Війна з тильного боку» – збірка есеїв Андрія Любки, який теж «визначив свою зону відповідальності на цій війні». Територіально вона об’єднує як фронт, так і віддалені регіони, а фактично – розповідає про волонтерський досвід автора.

А «з тильного боку» – це, власне, де? У рідному авторові Ужгороді, де навіть комендантської нема, проте саме там ретельно будуються плани щодо організації нових зборів і транспортування нових машин для військових. Тил – у руках, що плетуть сітки, пакують гумдопомогу. Тил – у старих «домашніх» традиціях, у чорній каві, що її з металевої кружки п’є на фронті військовий: «Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо, то бодай на це я маю право?!».

Спочатку текст планувався як особистий щоденник, і ця ідея збереглася в дизайні фінального видання. Воно схоже на блокнот. Такий вигляд підкреслює, що всі висвітлені автором історії реальні, вирощені з особистих нотаток, які від початку не мали художньої мети.

Любка пише про себе й свою трансформацію, зокрема про те, як від байдужого до машин він перетворився на того, хто достеменно знає, яка марка й модель автівки буде потрібнішою в тій чи тій точці фронту.

Але найбільше його есеї розповідають про людей – особистості, які мають свої щоденні ритуали й зберігають їх на війні, які прагнуть розвитку: читають, вивчають бізнесову справу, вчаться кермувати, хай навіть до позицій ворога лічені кілометри. Автор наголошує, що Україна в цій війні тримається перш за все на своєму народові. У війську – колишні цивільні, більшість з яких далеко не профі. У тилу – цивільні, що всіма силами вкладаються в підтримку армії. Андрій Любка акцентує на політичності українців як нації, на їхньому усвідомленні того, за що вони борються, які цінності і яких людей відстоюють на цій війні.

Утривалення розмови

Баблоян З, Бояров А, Каравай А, та ін. Утривалення розмови. – Київ: IST Publishing, 2024. – 189 с.

А ось в «Утриваленні розмови» динамічність війни трохи стихає, але залишається суто мистецтво. Світ ніби завмирає й звужується до масштабів виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми», яка проходила в листопаді 2023 – березні 2024 в Jam Factory Art Centre. Саме про неї ця книжка. Тут і фото робіт художників і художниць, створених до початку повномасштабного вторгнення й у 2022-2023 роках, і документація обраних фрагментів дискусій паралельної програми, і розмова кураторського колективу після завершення виставки. Видана в межах програми Jam Factory Art Centre та ist publishing у партнерстві зі ЗMIN Foundation, ця книжка говорить про відчуття й емоції, які вдалося вловити й описати у вільній розмові між гостями, кураторами, митцями, критиками.

Але все ж, навіть якщо книжка закріплює ті висновки, які назбиралися в підсумку виставки, з часом вони дещо змінюватимуться. Бо якщо «Утривалення розмови» ставить на паузу мистецьку подію, то з мистецькими сенсами такого вже не вдієш.

З роками тексти в ній доповнюватимуться новими історичними контекстами й роздумами. Наприклад, для есе Альони Каравай «Мистецькі спільноти: як все змінюється й не змінюється нічого» можуть з’явитися нові живі приклади, а дослідження причин того, як люди доєднуються до тих чи інших груп або виходять з них, можуть залишитися такими ж.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ПУБЛІЦИСТИКА І ЖУРНАЛІСТИКА

Шевченківська премія 2026. 

Публіцистика і журналістика. Концертно-виконавське мистецтво

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта».

Концертно-виконавське мистецтво

• Ткач Юлія (диригентка, художня керівниця Академічного хору ім. П. Майбороди Українського радіо) – медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Олег Криштопа народився 12 вересня 1978 року в Івано-Франківську – український письменник і журналіст. Ведучий історичного телепроєкту «Машина часу» на 5 каналі. Автор каналу Історія для дорослих/History For Adults. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026).

За освітою – інженер-механік. Закінчив курси ВВС у Львові. У журналістиці з 2000 року. Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. На «5-му» – з перервами з весни 2004 року. Працював у проєкті журналістських розслідувань «Закрита зона». Згодом були розслідування на Першому національному телеканалі в програмі «Попередження», документальні фільми для 1+1, аналітичні матеріали для ТВі, і знову «5-й». З 2010 – сценарист.

З 2021 року автор каналу «Історія для дорослих».

«Увага! Увага! Ви чуєте голос Вільної України!» Восени 1943-го, в розпал Другої світової, радіопростір Європи заговорив про Україну. Саме такими словами починався кожен ефір, який лунав англійською, французькою, німецькою і навіть російською по кілька разів на день. Слухачі цього радіо, яке називалося «Афродіта», могли дізнатися, наприклад, про те, як юна дівчина, учасниця Української повстанської армії, захопила в полон двох німців на мотоциклі, забрала в них транспорт, зброю, а ще примусила зняти форму й аж тоді відпустила. Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України – неймовірно, але правда – бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо Афродіта» – це документальний роман, який розповідає історію підпільного радіо, через постать бельгійця Гезенбрукса й людей із якими він працював пліч-о-пліч. Це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років проводив інтервʼю, журналістські розслідування та досліджував документи, щоб написати цей роман.

Документальний роман «Радіо Афродіта» став переможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Публіцистика і журналістика». Книжка також увійшла до короткого списку «Книга року ВВС-2025». Крім того, видання потрапило до рейтинґу «Найкращі українські книжки 2025 року за версією Українського ПЕН» та опинилося серед фіналістів Національного рейтинґу Укрінформу «Книжковий інфобум–2025».

«Радіо Афродіта» має 288 сторінок, містить текстовий блок та блок із документальними фотографіями. Книжку надруковано на ексклюзивному чисто целюлозному папері Мюнхен полар двома кольорами: текст – чорний, окремі елементи – темно-помаранчеві. Для створення обкладинки використано дизайнерський картон Артлібріс ейр беґ екстрабʼянко покритий захисним лаком. Книжка продається у захисному прозорому термопакуванні.

Видання створене за ініціативи співзасновників і партнерів нашого видавництва адвокатського об’єднання MORIS.

Юлія Ткач народилася 19 червня 1977 в Києві – український хоровий та симфонічний диригент, педагог, музикознавець, громадський діяч. Художній керівник та головний диригент Академічного хорової капели Українського радіо. Доцент Кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Народна артистка України, Лауреат Премії імені Миколи Лисенка. Кандидат мистецтвознавства, доктор філософії з мистецтва. Член Національної музичної спілки України, член Координаційної ради Хорового товариства імені Миколи Леонтовича.

2002 року закінчила Національну музичну академію України ім. П.Чайковського (клас засл. діяча мистецтв України, професора В. А. Дженкова), диригентсько-хоровий факультет; у 2010 році – асистентуру-стажування кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. Чайковського (клас Героя України, народного артиста України, професора Є. Г. Савчука); в 2012 році – захистила дисертацію на тему: «Індивідуальний виконавський стиль диригента-хормейстера: теоретичний та практичний аспекти (на прикладі Національної заслуженої академічної капели України «Думка») (науковий керівник – доктор мистецтвознавства, професор В. І. Рожок); в 2020 році – закінчила оперно-симфонічний факультет Національної музичної академії України імені П.Чайковського (клас народного артиста України, професора В. Ф. Сіренка).

У 1998 році як хормейстер Народної хорової капели вчителів «Світоч» (керівник М. Юрченко) та як керівник Студентського хору Національного лінгвістичного університету. Викладала диригування і хорові дисципліни в Київському педагогічному коледжі ім. К. Д. Ушинського (музично-педагогічне відділення) та в Київській середньо-спеціальній музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка.

З 2003 – хормейстер, а з 2010 – художній керівник та головний диригент Академічної хорової капели імені П.Майбороди Українського радіо.

Колектив під орудою Юлії Ткач набув нових мистецьких якостей, відкрив нову яскраву сторінку своєї діяльності, став одним серед кращих колективів України і Європи, що відмічено в більше ніж 80 публікаціях, рецензіях, відгуках про творчу діяльність Юлії Ткач у вітчизняних та іноземних виданнях.

В творчому доробку Ю. Ткач близько 500 високопрофесійних записів до Фонду Українського радіо; близько 600 виступів на концертних майданчиках Києва, України, Європи, світу. Більша частина репертуару – твори сучасних українських композиторів, світова класика; діяльність мисткині направлена на промоцію сучасного виконавського мистецтва в Україні та світі.

Юлія Ткач є автором та диригентом-постановником медіапроєктів Українського радіо та UA:Суспільного за участю Хору Українського радіо, що промотують високе академічне мистецтво для багатомільйонної національної аудиторії.

Юлією Ткач засновано цикли класичних програм на Українському радіо та UA:Суспільному – «ЗУСТРІЧ ЕПОХ», «ПОСТАТІ» та інших.

За ініціативою Юлії Ткач було створено науково-публіцистичний фільм про історію та діяльність Хору Українського радіо під назвою «Молитва над обрієм», режисер Олена Ілляшенко; видано ряд наукових статей; випущено монографію «В ефірі Хор Українського радіо» про історію та сьогодення колективу. Автор – кандидат мистецтвознавства, артистка-солістка хору Тетяна Коробка.

У 2009 вийшов компакт-диск під назвою «Академічний хор ім. П. Майбороди. Диригує Ю. Ткач», а у 2012 році разом із народним артистом України Тарасом Штондою – компакт-диск «Господи, Господи, силою Твоєю».

У 2012 році за високопрофесійну діяльністю, самовіддане служінням за для розвитку і збагачення музичної культури України Юлію Ткач було удостоєно звання «Заслужений артист України».

У 2018 році – Лауреат Мистецької премії імені Миколи Лисенка.

У 2019 році – Хор на чолі з Юлією Ткач став Лауреатом Мистецької премії імені Миколи Леонтовича.

У 2024 році Юлія Ткач удостоєна звання «Народний артист України».

Національна премія України імені Тараса Шевченка (2026).

«За крок до Перемоги» – це культурно-мистецький та медіапроєкт, що висвітлює творчість українців під час війни, зокрема цикл пісень та мистецькі роботи. Проєкт спрямований на підтримку бойового духу, вшанування сучасних героїв та фіксацію історичного моменту боротьби. Він включає хорові композиції, відеоматеріали та мистецькі цикли, що відображають шлях України до перемоги.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І МИСТЕЦТВО

Шевченківська премія 2026. Літературознавство і мистецтво

Шевченківська премія – це не лише відзнака, а й маркер культурної ваги та часу. У 2026 році в номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» відзначено роботи, які поглиблюють розуміння українського мистецтва з літературознавством його постатей і сенсів.

1. Олеся Авраменко

за серію мистецтвознавчих науково-популярних видань «ACCENT»:

• «Білокур»
• «Приходько»
• «Тістол»

2. Сергій Тримбач

книжка «Іван Миколайчук. Містерії долі»

АВРАМЕНКО Олеся (1959 р. н.) – видатна українська мистецтвознавиця, авторка низки монографічних праць, кураторка виставок, організаторка художніх пленерів. Досліджує типологію формування, розвитку й функціонування українського образотворчого та актуального мистецтва другої половини XX – початку XXI століття, а також моделює й організує ряд сучасних художніх процесів та явищ в Україні.

Народилася у Запоріжжі. 1970 – разом із батьками переїхала до Києва. 1982 – закінчила факультет історії і теорії мистецтва Київського державного художнього інституту. Педагоги: Платон Білецький, Леонід Владич, Ганна Заварова, Вадим Клеваєв, Людмила Міляєва, Людмила Сак.

1982-1983 – працювала мистецтвознавцем у Республіканському будинку моделей трикотажних виробів.

1988 – стала членкинею Національної спілки художників України.

1990-х років: основні тенденції розвитку ілюстрації» й здобула звання кандидата мистецтвознавства.

1996-1997 – була авторкою, ведучою, редакторкою і режисеркою телевізійної авторської програми «Знаки творчості. Олеся Авраменко представляє», яка склалася з тридцяти восьми передач (Міжрегіональна асоціація теле- та радіомовлення творче об’єднання «НАРТ»).

2000-2003 – працювала власним кореспондентом і консультантом із питань культури та мистецтва журналу «Президент» і газети «Президентський вісник».

1983-2004 – працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної Академії наук України.

2004 – обійняла посаду завідувачки відділу візуальних практик в Інституті проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України.

2009 – згідно з рішенням Вищої атестаційної комісії отримала звання старшого наукового співробітника.

2010 – а отримала звання «Заслужений діяч мистецтв України».

2008 – стала лауреатом премії Київської організації Національної спілки художників України «Мистець» ім. Платона Білецького.

2011 – нагороджена Відзнакою Міністерства культури України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».

2012 – отримала Срібну медаль Національної Академії мистецтв України за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і творчі досягнення.

2012 – книга «Терези долі Віктора Зарецького» визнана «Виданням року» в рамках Всеукраїнської акції «Музейна подія року – 2011»

2013 – отримала Почесну відзнаку «Трудова слава» Міжнародної Академії рейтингових технологій і соціології «Золота Фортуна».

2016 – стала лауреатом Срібної медалі НАМ України.

2018 – започаткувала авторську серію монографій «ACCENT»: науково-популярні видання з історії українського мистецтва XX-XXI століть: Імена. Творчі угрупування. Художні явища та тенденції.

Національний музей українського народного декоративного мистецтва презентує монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народної художниці України Катерини Білокур (1900-1961), подане на тлі історичних, часом трагічних, подій ХХ ст. Творчість Катерини Білокур розглядається у контексті світових мистецьких тенденцій означеного часу. У книзі здійснено фаховий аналіз творчого доробку художниці, висвітлено її нелегку творчу долю. Видання присвячене 120-річчю від дня народження Катерини Білокур. Адресоване всім, хто цікавиться творчістю видатної української художниці.

Монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народного художника Івана Приходька, написане на підставі докладного аналізу творчого доробку і виставкових експозицій митця, низки інтерв’ю з ним та вивчення непростих життєвих колізій народного майстра.

Творчість Івана Приходька розглянута в контексті політичних і соціальних змін у суспільстві протягом його творчості.

Іван Приходько – у світлі побутування народних традицій у фольклорі та мистецтві.

Монографія мистецтвознавиці Олесі Авраменко є дослідженням життєвого і творчого шляху Олега Тістола, одного з визначних художників періоду «Нової хвилі» в українському мистецтві та Незалежної України. Написана на підставі докладного аналізу творчого доробку й виставкової діяльності митця, багатолітнього спілкування, спільних проєктів та низки інтерв’ю авторки з художником. Монографія унаочнює творчі пошуки Олега Тістола та їхню еволюцію протягом життя на тлі історичних подій ХХ і XXI століть, аж по сьогодні. Дослідження, написане у науково-популярному стилі, може бути корисним читачеві не лише для ознайомлення з доробком митця, а й задля розуміння художнього життя, культурних і духовних процесів в Україні другої половина ХХ – першої чверті XXI століть.

Сергій Васильович Тримбач. Народився 1950 року в с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія Кіровоградської області. Сценарист, критик, історик кіно, педагог, громадський діяч. Член-кореспондент НАМ України (2017).

Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (2008). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026). Заслужений діяч мистецтв України (2013).

Сергій Васильович Тримбач понад 20 років досліджує творчість О. Довженка. Упорядник, автор вступних статей та приміток до кількох анотованих каталогів та видань, серед яких: «Олександр Довженко. Фільми. Малюнки. Задуми» (1994), «Кіно- і відеофільми України. 1996-1998. Анотований каталог» (2000), «Українське ігрове кіно 90-х» (альбом компакт-дисків, 2001, керівник проекту), «Іван Миколайчук. Життєпис. Фільмографія. Спогади. Роздуми про кіно. Сценарії. Бібліографія» (упорядник та автор, 2002), «Довженко і кіно ХХ ст.» (один із упорядників та авторів, 2004), Упорядник та автор коментарів і приміток у книзі Івана Драча «Криниця для спраглих» (2010). Має у доробку монографію «Олександр Довженко. Загибель богів» (2007, Державна премія імені Олександра Довженка). Редактор та автор статей до видання повного тексту щоденників О. Довженка (2013). Є упорядником (у співавторстві) книги «Довженко без гриму» (2014). Науковий редактор та автор розділу 2-го тому «Історії українського кіно. 1930-1945» (2016), автор книги «Кіно, народжене Україною. Ілюстрована історія» (2016). Автор 15 сценаріїв до стрічок про діячів культури і мистецтва (зокрема – два у співавторстві).

Творчу працю С. В. Тримбач поєднує з педагогічною діяльністю. Від 1980 викладає у мистецьких вузах, з 2015 – в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка. З 2016 – заступник Голови Комітету з державних премій України імені Тараса Шевченка. 2009-2017 – голова Комітету з Державної премії імені Олександра Довженка. Заступник голови Національної спілки кінематографістів України. Від 1994 р. очолює Асоціацію кінокритиків НСКУ. Член ФІПРЕССІ.

Книга про життя і творчість актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука. Його фільми і ролі звично пов’язують із традиціями українського міфопоетичного кіно, хоча насправді це явище є значно об’ємнішим. Воно пов’язане як з магіями екранного мистецтва, так і з містеріями самого життя. Уже в перших своїх ролях (фільми «Тіні забутих предків» та «Сон») актор сягнув світових вершин. Подальша доля була складнішою, однак завжди пов’язаною з історичними драмами народу та його культурою. Рання смерть митця увиразнила сюжет його долі, на берегах якої лишились непроминущі фільми і потужний авторський міф. Той самий міф, який і прагне розшифрувати автор книги.