МИКОЛА ЯРОШЕНКО

У Миколи Ярошенка було дві пристрасті – військова служба й мистецтво. У Петербурзі його знали як генерал-майора з пензлем у руках, а в Полтаві – як художника з високими ідеалами. Часто він повертався до рідного міста, де його впізнавали за прямою поставою, уважним поглядом і тихою усмішкою людини, що жила так, як творила.

У Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка зберігають картини художника на честь якого назвали музей.

Відкриття галереї в Полтаві та присвоєння їй імені Миколи Ярошенка свого часу стало справжнім революційним кроком. Сьогодні ця спадщина напряму працює на бренд міста, адже музей представляє мистецтво різних напрямів – від класичного до дитячого.

Ким був Микола Ярошенко

Микола Ярошенко народився 1 грудня 1846 року у сім’ї полтавського військового дворянина та з дитинства проявляв творчі здібності. За порадою батьків обрав військову кар’єру, навчався у Полтавському кадетському корпусі та військових училищах Санкт-Петербурга.

Паралельно він студіював мистецтво – брав приватні уроки, відвідував вечірні класи та був вільним слухачем Академії мистецтв. Учителями вважав Івана Крамського та Івана Зайцева.

Понад 20 років Ярошенко працював на керівних посадах у Петербурзі, а 1892 року вийшов у відставку в чині генерал-майора. Подорожував Кавказом, Палестиною, Сирією, Єгиптом, Італією, часто приїздив до України. Враження від цих поїздок відобразилися у його творчості.

Останні роки митець провів у власній садибі в Кисловодську, де й помер від паралічу серця. Похований біля Свято-Миколаївського собору, а на могилі встановлено пам’ятник із бронзовим погруддям роботи скульптора Лева Позена.

Спогади про полтавського митця

Навесні 1886 року в Москві художник Михайло Нестеров познайомився з Миколою Ярошенком – відомим митцем і моральним авторитетом свого часу. Зустріч відбулася у шкільній майстерні, куди Ярошенко прийшов разом із художником Прянишниковим. Тоді Нестеров почув: «Рекомендую вам Нестерова, майбутнього передвижника», Ярошенко уважно оглянув роботи Нестерова, дав кілька точних порад і запросив його до Петербурга.

Для молодих художників тієї епохи слово «передвижник» означало велику честь, ім’я Ярошенка вже тоді було добре відоме, адже його картини та портрети виставляли на пересувних виставках, а серед молоді він мав репутацію людини з високими ідеалами. Згодом Михайло Нестеров ближче познайомився з митцем і був вражений його благородством, прямотою та стійкістю:

«Ярошенко не просто творив він жив за принципами, яким сам щиро вірив, і вимагав того ж від інших», – писав російський художник.

Також, полтавського художника згадують, як людину з чіткими переконаннями та безкомпромісною позицією. Він був прямим, чесним і далеким від будь-якого лицемірства. Його погляди на життя та мистецтво збігалися – він жив так, як творив. У Товаристві пересувних виставок Ярошенко був не просто активним учасником – він був його душею. Саме там проявилася його товариськість і принциповість.

Художник Михайло Нестеров згадував, як у 1889 році познайомився з Ярошенком після виставки картини «Пустельник». Той підтримав молодого митця і запросив до себе. А зустрічі на Сергіївській, які Ярошенко влаштовував щосуботи, стали місцем живого спілкування для митців, науковців і літераторів. Там не було місця нудьзі чи поверхневим розвагам – лише щирі розмови, суперечки й натхнення.

Що втратила б Полтава без художника?

Ярошенко був тісно пов’язаний із видатними діячами свого часу – Іваном Котляревським та Володимиром Короленком. З останнім він приятелював та написав його портрет, який друзі письменника згодом подарували його родині. Роботи митця виставлялися у будинку Короленка, що також стало частиною культурної пам’яті міста.

Важливу роль у збереженні спадщини художника відіграло губернське земство, яке взяло на себе відповідальність прийняти його колекцію та створити на її основі музей. Якщо прибрати ім’я Миколи Ярошенка, довелося б викреслити й цілий пласт культурних об’єктів: будинок Волкова, кадетський корпус, вулицю Монастирську, де він часто бував, а також Дворянське зібрання, де проходили виставки Товариства пересувних художників.

Також художник підтримував дружні стосунки з місцевими митцями – Іваном М’ясоєдовим, Леонідом Позеном та Василем Волковим. Вони разом формували мистецьке середовище Полтави другої половини XIX століття. Прибравши його ім’я, фактично довелося б стерти цілу епоху культурного життя міста.

Важливо й те, що Ярошенко творив у складні часи, порушував теми соціальної несправедливості, людської гідності та репресій. Його роботи залишаються актуальними й сьогодні, адже сучасні художники можуть черпати з них натхнення та приклади того, як мистецтво здатне відображати суспільні проблеми й формувати новий погляд на життя.

Чому Ярошенко заповів свої твори Полтаві

Полтава протягом довгого часу залишалася провінційним містом, так було і у 1898 році на момент смерті митця. Залишаючись патріотом рідного міста у 1917 році за волею Миколи Ярошенка та згідно із заповітом його дружини Полтава отримала значну частину творчої спадщини художника – 100 картин, 4 скульптури та 23 альбоми з малюнками. Уже в 1919 ця колекція стала основою новоствореної Картинної галереї, яка згодом переросла у Полтавський художній музей, який нині носить ім’я митця.

У період, коли творив Микола Ярошенко існувало Товариство пересувних виставок, яке мало на меті популяризувати мистецтво не лише у столицях імерії – Москві та Петербурзі. Його учасники прагнули донести досягнення художників у різні регіони країни, зокрема й до провінційних міст. Такі виставки мали пробудити інтерес до мистецтва серед широкої публіки та зробити його доступним для кожного. За словами дослідниці Світлани Бочарової:

«Микола завжди дбав про те, щоб пересувні виставки приїжджали не лише до великих міст, як-от Харків, а й до Полтави. У збережених листах є свідчення, що він особисто контролював цей процес. Так він показував, що залишався патріотом свого рідного міста».

У цілому світогляд художника і мистецькі пріоритети сформувалися під впливом ідей Товариства пересувних художніх виставок та Івана Крамського. Уперше він показав свої роботи на четвертій пересувній виставці у 1875 році. Вже наступного року став членом Товариства, увійшов до його правління, а з 1887 року очолив його. До кінця життя залишався вірним принципам цього об’єднання та зберігав тісні зв’язки з Україною: відвідував родину, співпрацював із полтавськими митцями та організовував виставки пересувників. Українські мотиви відобразив у своїх роботах – від пейзажів і храмів до портретів художників. Останній його візит до Полтави відбувся у 1897 році.

Під час Другої світової війни 45 картин митця втратили під час пожежі у музеї, наразі у художній галереї зберігають 55 художніх робіт Миколи Ярошенка.

Картини Миколи Ярошенка – відображення епохи

У Полтаві пам’ять про художника зберігається не лише завдяки музейній колекції його творів, адже його роботи стали символом цілого покоління. Картини «Курсистка», «Студент», «Ув’язнений» відображають дух часу та проблеми суспільства другої половини XIX століття. Особливо знаковою була робота «Кочегар», у якій художник одним із перших звернувся до теми зародження пролетаріату та важкої праці простих людей.

«Ярошенко не боявся піднімати гострі соціальні питання. У картині «Невський проспект вночі» він показав життя жінок, змушених до проституції, що було сміливим і новаторським кроком для того часу. Його творчість вирізнялася демократичними поглядами та прагненням говорити про тих, кого суспільство часто не помічало».

Таким чином, Ярошенко залишився в історії не лише як талановитий художник, а й як людина, яка через мистецтво відображала соціальні проблеми та формувала новий погляд на життя. Його роботи й сьогодні нагадують про те, що мистецтво може бути голосом епохи.

«У портретах 1870–1880-х років художник показував людей різних соціальних прошарків – від інтелігенції до робітників, військових, студентів. Він прагнув передати внутрішній світ людини, її характер, переживання, гідність.»

Видатний портретист крізь роки

Дослідники творчості вважають Миколу Ярошенка талановитим художником, який умів не просто малювати портрети, а показувати внутрішній світ людини – її характер, переживання та прагнення. Він створив цілу галерею образів видатних діячів науки, літератури й мистецтв.

Його портрети не просто передають зовнішність – вони розповідають про душу людини. Саме тому його називали «Рубенсом і Гете в російському мистецтві». Головною ідеєю його творчості вважають, прагнення показати силу, гідність і красу людини, яка бореться за правду й справедливість.

Ярошенко також дуже любив природу. Він багато подорожував – був у Європі, Єгипті, Туреччині, але найбільше його вразив Кавказ. Гори зачаровували його своєю суворою красою, і він створив багато пейзажів, присвячених цьому краю: «Сніжні вершини», «Червоні камені», «Ельбрус у хмарах».

Ельбрус став головним героєм багатьох його картин. Щоб намалювати його, художник долав складні маршрути, шукав найкращий ракурс, працював із натхненням. Своєю чергою, кавказькі пейзажі Ярошенка викликали захоплення не лише у глядачів, а й у інших митців. Лев Толстой писав, що хотів би бути художником, щоб створювати такі картини, як у Ярошенка. Навіть наприкінці життя митець повертався до теми Кавказу, мабуть, вона залишалася в його серці назавжди.

Зв’язки з полтавськими митцями. Дружба з Василем Волковим

Микола Ярошенко і Василь Волков були не лише колегами, а й близькими друзями. Їхні стосунки поєднували особисте й професійне: вони підтримували один одного, обмінювалися ідеями та разом формували мистецьке середовище Полтави кінця XIX століття.

У домі Волкова часто збиралися художники, влаштовували творчі вечори, і саме там він створив графічний портрет Ярошенка у 1876 році, сповнений теплих почуттів до друга. За переказами, вони навіть малювали один одного одночасно.

Микола Ярошенко надихав товариша на серйозну творчість, переконував у його таланті й спонукав долучитися до пересувних виставок. Завдяки цій підтримці Василь Волков представив картину «Зі Страсною п’ятницею» написану у 1898 році, яка стала важливою подією в його творчості.

Їхня дружба була щирою і плідною, адже Ярошенко допоміг Волкову утвердитися як митцю, а Волков залишив у спадок портрети та пейзажі, що зберігають дух тієї доби й тепло їхнього взаємного натхнення.

ВІКТОР ФРАНКЛ

Віктор Франкл – австрійський психіатр і філософ, один із найвпливовіших авторів ХХ століття. Його книги про сенс життя, внутрішню свободу та відповідальність людини стали світовою класикою й допомогли мільйонам читачів знайти опору у складні періоди життя.

Франкл народився у Відні у 1905 році та за фахом був лікарем-психіатром. Вирішальним для його світогляду став досвід перебування в нацистських концентраційних таборах під час Другої світової війни. Саме тоді сформувалися основи логотерапії, напряму психології, що стверджує: головною потребою людини є пошук сенсу, а не прагнення задоволення чи влади.

На відміну від багатьох теорій, Франкл доводив, що навіть у найжорстокіших обставинах людина зберігає свободу вибору, зокрема свободу власного ставлення до подій. Його книги поєднують особистий досвід, глибокі психологічні спостереження та філософські роздуми, викладені простою і зрозумілою мовою.

Праці Віктора Франкла читають ті, хто шукає відповіді на питання про сенс життя, переживає кризу, втрату або внутрішнє вигорання. Його ідеї залишаються актуальними й сьогодні та нагадують, що сенс не дається готовим, його людина створює власними вчинками, вибором і відповідальністю.

1942 року він потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю. Аналізуючи свою поведінку та поведінку інших в’язнів, Франкл віднайшов стратегії, що утримують людину над прірвою, захищають розум від божевілля та надають сенс життю. Свій жахливий досвід виживання він описав у книжці, яка допомогла мільйонам людей віднайти себе та змінити життя. Віктор Франкл доводить, що тільки-но людина знаходить сенс свого існування, вона отримує сили, щоб здолати будь-які випробування. Поради людини, яка зазнала нелюдських випробувань, варті того, щоб бути почутими.

Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу : Психолог у концтаборі / В. Франкл ; [пер. з англ. О. Замойської]. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. - 160 с.

Книга, варта уваги. Саме в німецьких концентраційних таборах, з власного досвіду та спостережень за іншими в'язнями, автор дійшов висновку, що людина здатна пристосуватися до будь-яких умов, якщо вона має мету, сенс життя... Натомість, людина, що втрачає сенс буття, приречена на смерть. В.Франкл зауважує, що марно шукати сенс свого життя у чиїхось роздумах чи міркуваннях: кожна людина є унікальною і неповторною, тож і сенс буття кожної особистості є єдиним і неповторним. Тому шукати сенс життя слід в собі, а не ззовні. Автор вказує на три шляхи реалізації та пошуку своєї мети: через дію та творчість, через кохання та дослідження іншої людини та через страждання... Особлива увага у книзі приділяється саме темі страждань. Автор стверджує: навіть у нелюдських умовах, у тяжких стражданнях можна знайти сенс і саме він стане тією опорою, що надасть сил жити далі... В.Франкл стверджує, що у людини можна відібрати все, але не можна позбавити її останньої свободи: вільно обирати свою реакцію на обставини, що складаються в житті певної особистості. Книга читається на одному подиху.

БОГДАН СТУПКА

Той, що пішов. І залишився назавжди

До 85-річчя від дня народження Богдана Ступки

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Саме цей вірш Ліни Костенко Богдан Ступка зачитав колись на одній із церемоній «Гордість країни». Здається, що тоді цей вірш був обраний з певною місією. Він наче розкрив біль актора, його думки, його історію.

Геніальність актора, артиста, вчителя, батька, та просто людини не виміряти й навіть сьогодні, коли його вже немає серед живих. Зігравши велику кількість великих ролей у кіно, він запам’ятався як справжній українець, патріот, той, хто любить свою країну, той, кого не зламає навіть зрада. Кажучи про зраду, згадується яскрава роль у фільмі «Тарас Бульба», там його герой без жодного сумніву та жалю вбиває власного сина за зраду. Та й більша частина головних ролей Ступки була пов’язана з Україною – тою, яка колись страждала та витримала багато випробувань. Можливо, лише він і міг так талановито розкрити образ українців, боротьби, свободи та волі.

Маючи величезну відданість роботі, Богдан Ступка був чудовим сім’янином. Усе життя він прожив з однією жінкою – Ларисою Корнієнко. Він наголошував, що, якби не вона, можливо, й не був тим, ким став.

«Господу Богу все добре вдалося – і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість – ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою», – сказав Ступка. Дивлячись на життя актора, можна сказати, що це був його девіз. Завжди усміхався, радів життю, закликав любити Батьківщину – саме це перше, що спадає на думку при згадуванні його імені. Таким він і залишиться назавжди в серцях мільйонів українців.

Олена Чирак

22 липня 2012 року не стало відомого українського артиста Богдана Ступки. За 70 років життя артист втілив 100 ролей у фільмах та має в творчій скарбничці більш ніж 100 робіт в театральних виставах.

Актор Богдан Ступка став справжнім символом українського кіно. Багато стрічок за його участі добре відомі багатьом українським глядачам.

Цікаві факти про актора:

Богдан Ступка не мріяв бути актором. В юні роки Богдан Сильвестрович не мріяв стати артистом. Та й мати його не дуже хотіла для нього акторської долі. Адже її чоловік, Сильвестр Дмитрович – усе життя присвятив сцені. Його дружина бачила на власні очі – наскільки важка праця артиста.

Після завершення Львівської середньої школи Богдан Ступка спродував поступити на хімічний факультет місцевого університету. Однак іспити йому скласти не вдалося. Тому Ступка вирішив влаштуватись в обсерваторію лаборантом. Але й астроному з нього не вийшло.

Ступка народився в творчій родині. Богдан Сильвестрович Ступка народився в невеличкому селі Куликів на Львівщині. Творчість оточувала хлопця з ранніх років. Батько артиста, Сильвестр Дмитрович співав у складі хору оперного театру. Солістом був і дядько майбутнього талановитого актора. Батько постійно брав маленького Богдана із собою на вистави. Однак вперше бажання виступати на театральній сцені в хлопця виникло не в театрі, а на шкільній сцені. Саме там в 10 років він зіграв Дідуся Мороза.

Зіграв більше 50-ти ролей в театрі. З 1 травня 1961 року Богдан Ступка працював артистом у Львівському академічному театрі імені Заньковецької. Там він провів 17 років та встиг зіграти на сцені більш ніж 50 ролей. В 1978 році педагог Сергій Данченко, який був ментором Ступки у Львівському театрі – перейшов працювати в столичний театр імені Франка. І відразу запросив свого учня працювати із ним.

Богдан Ступка був не тільки актором. Богдан Ступка працював не тільки актором, а ще й обіймав посаду міністра культури і мистецтв України. Увійшов до складу команди Віктора Ющенка. Богдан Ступка на посаді міністра пропрацював 18 місяців. Потім, коли влада змінилась – пішов з уряду. Бо почалась хвиля анонімних доносів, проти яких в нього вже не було імунітету.

Актор мав колекцію капелюхів. Богдан Сильвестрович був дуже елегантним чоловіком. Він полюбляв носити краватки у вигляді метеликів, а ще – колекціонував капелюхи. Зараз в будинку, де з 1987 по 2012 рік жив Богдан Ступка – облаштували меморіальний горельєф. Автор та скульптор творіння Микола Зноба зобразив актора на ньому в образі та з… капелюхом.

Слава Богдана Ступки вийшла за межі планети Земля. В 2008 році співробітники Андрушівської астрономічної обсерваторії. Що в Житомирській області – відкрили новий астероїд та назвали його на честь Богдана Ступки. Тож, можна казати, що слава українського артиста простягалась до самого Космосу.

Богдан Ступка фанатів від футболу. Актор окрім театру захоплювався футболом. Вболівав за команду «Динамо». Дивився майже усі матчі, окрім тих, котрі йшли під час його спектаклів.

Артист вбачав в футболі та акторстві багато чого спільного. Обидві діяльності були просякнуті творчістю та імпровізації. У виставі «Украдене щастя» Богдан Ступка використав жест покачування, за яким підгледів під час спостереження за тренером Валерієм Лобановським.

Сам вигадав собі прізвиська. Богдан Ступка називав сам себе «Актьор Актьорич». По-батькові в артиста було Сильвестрович і тому на знімальному майданчику він хотів, аби його називали Сильвестр Сталоновий (на манер американського актора). Також Ступка полюбляв, коли колеги називали його Ступочкою або Бодею. Незважаючи на велику кількість нагород та регалій Богдан Ступка не дуже любив пафос.

Про Україну та українців

• Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.
• Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Головне, що варто розуміти українцю, – це те, що він унікальний, тому що вільний!

Рекомендуємо для читання книги про Богдана Ступку, які є в фонді нашої бібліотеки.

Богдан Ступка : митець і людина / автор-упорядник М. Лабінський. – Київ : Книга, 2008. – 240 с. : тв. – (Б-ка Шевченківського комітету).

Богдана Сильвестровича Ступку ще за життя називали «актором № 1», його обожнювала публіка не лише нашої країни, а й за кордоном. Понад півстоліття ім’я митця було знаковим для української національної культури. Більшість ролей, які зіграв актор у театрі та кіно, ввійшли до літопису сценічного та кіномистецтва України. Пам’ять про Б. С. Ступку живе в серцях людей і донині.

До 80-річчя від дня народження актора театру і кіно, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдана Ступки, працівники відділу художньої культури та мистецтва підготували віртуальну виставку «Богдан Ступка – митець і людина».

Збірка статей, роздумів самого актора, інтерв'ю про дитинство й юність, а також спогади про роботу у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Окремий розділ присвячено праці над роллю Миколи Задорожного у виставі «Украдене щастя» Івана Франка.

Загребельний М. Богдан Ступка / М. Загребельний. – Харків : Фоліо, 2017. – 120 с. : тв. – (Знамениті українці).

Річард III і король Лір, гетьман Мазепа і Тев’є-молочник, Леонід Брежнєв і Тарас Бульба… Це лише невеликий перелік ролей, які зіграв у театрі й кіно Богдан Ступка (1941-2012) – видатний український актор, лауреат багатьох премій, народний артист УРСР (1980) та СРСР (1991), Герой України (2011), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня. У Голлівуді його порівнюють з Робертом де Ніро й Аль Пачіно. В Польщі й Росії вважають своєю зіркою, феноменом, який народжується раз на століття, на що Богдан Сильвестрович відповідав: «Я – український актор! Я собі працюю, а люди називають те феноменом. Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх…».

Мельниченко В. Богдан Ступка : (штрихи до портрета) / В. Мельниченко. – Київ : Знання України, 2001. – 217 с.

Книга була видана до 60-річчя від дня народження Богдана Ступки (2001 рік) та розповідає про особисте життя актора, його сім'ю, а також про довгу творчу співпрацю митця з видатним режисером Сергієм Данченком.

Мельниченко В. Майстер / В. Мельниченко. – Київ : Либідь, 2005. – 392 с. : іл.

У своїй третій книжці про видатного артиста сучасності Богдана Ступку автор висвітлює надзвичайно важливий у житті й творчості героя період зламу тисячоліть, насичений значною мірою етапними подіями, ролями, роздумами. Книга багато Ілюстрована.

Для широкого читацького загалу.

Запрошуємо до читання!