НАДІЯ СУХОРУКОВА

Номінація «Війна». Сухорукова Надія. #Маріуполь #Надія

Книга потрапила в короткий список книжкової премії KBU Awards в номінації «Війна» в 2023 році, а також у список Найкращих книжок 2023 року за версією ПЕН.

Сухорукова Н. #Маріуполь #Надія : пер. з рос. / Н. Сухорукова ; пер. С. Андрющенко. – 2-ге вид. – Київ : Лабораторія, 2023. – 224 с.

«Це місто мого дитинства, моєї любові, мого щастя. Я бачила його різним, але ніколи не думала, що побачу його мертвим».

Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті – усе це стало реальністю мешканців міста після початку блокади. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була і авторка цієї книжки Надія Сухорукова.

Не впасти у відчай Надії вдалося лише завдяки власному щоденнику. День за днем вона фіксувала події у місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни. Відверто і до болю емоційно, вона показує Маріуполь очима його мешканки. Але насамперед – демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами.

Ілюстрації у книжці створені іншим мешканцем Маріуполя – художником-графіком Даніілом Немировським. Це його власна візуальна рефлексія пережитого в Маріуполі.

Про Надію Сухорукову

Надія Сухорукова – маріупольська журналістка й ведуча на телебаченні, де в авторській програмі розповідала про життя рідного міста. З 24 лютого по 16 березня 2022 року Надія Сухорукова перебувала в Маріуполі й писала, аби не збожеволіти. На прикрашання реальності сил не мала: не сподівалась, що виживе. Опинившись на окупованій території, журналістка одразу опублікувала записи, щоб не втратити їх. З того часу досі не перечитала. Уривки з книги звучали під час виступу у Європарламенті міністра закордонних справ Латвії Едгар Рінкевич і на благодійному вечорі на підтримку України в Британії у виконанні британської акторки Грети Белламасіної. За мотивами щоденника литовський режисер Андрюс Саулюс (Вільнюський драматичний театр) поставив виставу. Уривки друкувалися на платформі «Відкрита демократія» (Велика Британія), у виданнях «Голос Америки» (США), «New York Times» (США), «Українська правда» (Україна), «Frankfurter Allgemeine Zeitung» (Німеччина), «Bild-Zeitung» (Німеччина), «Freefils» (Шотландія) тощо. Крім цього, на основі щоденника Надії Об’єднанням Українських Продюсерів (ОУП) знято документальний фільм «Маріуполь. Невтрачена надія». Кіно є свідченнями російсько-української війни, очима простих людей, які прожили у Маріуполі перший місяць вторгнення.

Про ілюстратора

Данііл Немировський – художник, дослідник, викладач Маріупольської філії Національної академії мистецтв і архітектури. Член Національної спілки художників України. Був художником-резидентом у Барселоні, Клементовіце, Франкфурті-на-Майні, Дніпрі. До повномасштабного російського вторгнення в Україну жив і працював в Маріуполі.

Цитати з книги

За вісім років звикнути до бабахів та вибухів неможливо. Страх притупився, як давній біль. 2014 року в Маріуполі було винятково гучно. Тоді ми чули, як наближався рускій мір. І люди вийшли на захист свого дому. Найголовніша зброя – вишиванки та українські прапори. Взявшись за руки, люди розтягнулися вздовж приміського блокпоста. Стали за спинами українських військових, щоб підтримати їх. Російські танки повернули назад. Як виявилося – не назавжди.

Бути всередині війни дуже моторошно. Люди стають схожими на дітей, які заблукали в темному лісі. За день до цього, на неспокійній лінії розмежування, у маленькому селі під Маріуполем, доросла жінка, як дитина, ридала над розтрощеним будинком та своїм дивовижним порятунком. Ці села вже вісім років між небом і землею, життям і смертю.

У нашому будинку немає бомбосховища, а ті, що є в місті, дуже далеко. Ми туди просто не встигнемо добратися. Тому під час обстрілів загальний коридор перетворюється на Ноїв ковчег. Разом із людьми страшний час пересиджують кіт, двоє собак, морська свинка – місцева улюблениця – і нахабний хом’як.

Книга є в фонді нашої бібліотеки!

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Юрій Іздрик, знаний також як Юрко Іздрик, народився 16 серпня 1962 року в Калуші – місті, де пульс української культури зливається з ритмами щоденного життя. Він – не просто український письменник, поет і культуролог, а справжній митець широкого творчого діапазону: від літератури й малярства до музики та філософських рефлексій. Автор і натхненник легендарного журналу «Четвер», Іздрик по праву вважається одним із провідних представників так званого «станіславського феномену» – літературно-культурного явища, що виросло на західноукраїнському ґрунті й здобуло визнання далеко за його межами.

Після школи Юрій вступив до Львівського політехнічного інституту, де здобував інженерну освіту. Проте технічні науки не обмежили його інтересів: він занурився у світ історії мистецтва, відвідував лекції з естетики, грав у студентському рок-гурті, виступав у театральних постановках. Така активна участь у культурному житті лише зміцнювала в ньому художню свідомість.

Закінчивши інститут, Іздрик повернувся до рідного краю і працював інженером: спочатку на заводі автоматизованих ливарних машин в Івано-Франківську (1984–1986), а згодом – у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990). Але ці роки стали для нього не стільки технічним, скільки творчим випробуванням.

1989 року стартував амбітний і водночас бунтівний самвидавчий проєкт – журнал «Четвер». Перші випуски Іздрик видавав самостійно, а вже з 1990-го долучив до справи Юрія Андруховича. Так народився культурний дует, який на десятиліття вперед окреслив нові горизонти української літератури. Саме навколо «Четверга» почала формуватися своєрідна літературна школа, стиль якої був не просто модерністським – він був метафізичним, іронічним, багатовимірним.

У 1990–1994 роках Іздрик тимчасово відкладає літературну діяльність, аби повністю присвятити себе живопису. Його роботи експонувалися в численних виставках, і досі залишаються в колекціях поціновувачів у різних куточках світу: Україні, Польщі, Німеччині, Австрії, Іспанії, США, Таїланді. Але слово знову кличе його до себе.

Починаючи з 1994 року, Іздрик остаточно повертається до літературної творчості. Його стиль визріває, набуває нових форм і змістів. Він співпрацює з газетою «День», редагує журнал «Четвер», паралельно експериментує з музикою та формою літературного висловлення.

До сьогодні Юрко Іздрик – автор численних книг і проєктів: повість «Острів Крк» (1994), збірка «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романи «Подвійний Леон» (2000), «АМтм» (2004), есеї «Флешка» (2007), «Таке» (2009), «Underwor(l)d» (2011), «Іздрик. Ю» (2013), а також численні поетичні й культурологічні тексти, які формують нову мову розмови про мистецтво.

Сьогодні Юрій Іздрик живе в Калуші, активно працює над новими творчими проєктами. Зокрема, вже кілька років триває його колаборація з поетом і музикантом Григорієм Семенчуком – спільний музично-поетичний перформанс «DrumТИатр», який руйнує жанрові межі й пропонує унікальну синергію слова, ритму та емоції.

Іздрик Ю. 3 : 1 : Острів Крк ; Воццек ; Подвійний Леон / Ю. Іздрик. – 2-ге вид., стереотипне. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 320 с. : тв.

Юрко Іздрик написав роман, у якому головним героєм є сон – і не язичницький бог, як у Ніла Ґеймана, а радше саме явище сну. А ще пародіювання й інтерпретація цитат, зміни свідомості, коментування й марення – усе це й складається в найліпший роман письменника. Соломія Павличко порівнювала цю книжку із творами Роберта Музіля, Мілана Кундери, Франца Кафки й Хорхе Луїса Борхеса – і недарма, адже «Воццек & воццекургія» є класичним постмодерністським текстом.

Сергій Жадан народився 23 серпня 1974, в м. Старобільськ в україномовній родині, де і пройшло його дитинство. В часи перебудови 1990-1991 років поширював у містечку Рухівські газети та національну символіку.

У 1991 році переїхав до Харкова, був одним з організаторів харківського неофутуристського літературного угрупування «Червона Фіра».

1996 – закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології.

У 1996–1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету, захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка» (2000 рік).

З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету, Віце-президент Асоціації українських письменників.

З 2004 – незалежний письменник.

У 2011 провів акцію проти закону «Про захист суспільної моралі».

Живе і працює в Харкові. Брав активну участь у харківській помаранчевій революції, Євромайдані.

Пише романи, поезії, есеї. Темою творів письменника є пострадянська дійсність в Україні. Для стилю Жадана характерний вжиток розмовної та нецензурної лексики.

Роман «Ворошиловград» став книжкою року 2010 за версією «BBC» .

Жадан С. Ворошиловград / С. Жадан. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 320 с.

Класичний жаданівський роман, тому тут є: протагоніст, який усвідомлює нікчемність свого життя, незмінна компанія невдах, що регулярно втрапляє в халепи, та антигерої (часто – кримінальні авторитети), яким від невдах щось треба. На цей кістяк додатково нарощується досвід кожного персонажа та особиста пам’ять. Цінна тут не так історія, як стиль автора – і саме у «Ворошиловграді» він довершений. Лірика донбаських степів, меланхолійний сюр та ностальгія, приперчені характерною лексикою місцевих жителів.

2010 року роман став найкращою книжкою десятиріччя за версією премії «Книга року BBC». Згодом його визнали й за кордоном, а минулого року режисер Ярослав Лодигін презентував екранізацію «Ворошиловграду» – фільм «Дике поле».

28 квітня 1941 року – в Києві народилася Ірина Жиленко, поетка з кола шістдесятників, авторка більше 20 поетичних збірок, лауреат Шевченківської премії та премії Василя Стуса.

Дитинство Іраїди (таким було офіційне ім’я поетки) пройшло на Черкащині, у Звенигороді. Туди її віддали батьки до родичів, ховаючи від війни. Батьки загинули, а дівчинка виростала у прийомній родині.

Після війни Жиленко повернулася до Києва. Важко переживала несприйняття однокласниками її україномовності, горнулася до вчительки української мови та літератури Діни Іванівни Попель, яка її підтримувала і заохочувала до творчості. Перший вірш Ірина Жиленко написала у вісім років. А у вісімнадцять перші публікації з’явилися у газеті «Київська правда» – з передмовою Валентина Лагоди.

Після закінчення вечірньої середньої школи працювала вихователькою дитсадка, паралельно вступивши на вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

Брала активну участь у роботі осередків українського відродження Києва 1960-х. Професійно займалась вокалом в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії, танцювала у «Веснянці», гарно малювала. Тоді ж вона зблизилася з колом шістдесятників. Була членом Клубу Творчої молоді, Спілки письменників України, виступала на літературних вечорах. Товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та іншими.

У 1962 році на літературному вечорі у Спілці письменників познайомилася з Володимиром Дроздом. Через три дні вони подали заяву – і прожили в любові і гармонії більше сорока років. Виховали двох дітей: Орися - кандидат богослов’я, історик, Павло – фахівець в ІТ-сфері. Ірина Жиленко пережила чоловіка на десять років.

У роки репресій над інакодумцями родина Дроздів-Жиленко зазнала утисків: Володимира Дрозда на три роки було мобілізовано в армію, Ірину Жиленко звільнили з роботи, позбавили житла, їхні твори ніхто не хотів брати до друку.

Працювала у редакціях газет та журналів (газети «Вечірній Київ», «Молодь України», «Літературна Україна»), дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка викликала гострі дискусії: від захоплення до звинувачення у «відірваності від життя» (у цьому Ірині Жиленко радянська критика дорікатиме весь час, бо замість оспівування трудових подвигів вона писала про просте життя, яке любила і яким його бачила). Натомість Євген Маланюк про збірку відгукувався так: «…вірші Жиленко звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і незалежністю тону».

З-під пера І. Жиленко вийшло близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.

Ірина Жиленко все життя писала щоденники. Вони лягли в основу її книги спогадів про шістдесятників «Homo feriens», яка побачила світ у 2011 році. Наступного року за цю книгу письменниця була удостоєна премії імені Василя Стуса.

Померла Ірина Жиленко 3 серпня 2013 року.

Жиленко І. Євангеліє від ластівки : вибрані твори / І. Жиленко. – Київ : Пульсари, 2006. – 488 с.

У своїх віршах для дітей Ірина Жиленко намагається створити повсюдну атмосферу свята, ця ж легкість і чарівність залишаються в «дорослій» поезії авторки. Недооцінена шістдесятниця, чия лірика дихає гедонізмом та естетською меланхолійністю. Поряд із патетичним й подекуди пафосним звучанням інших авторів цього періоду, Ірина Жиленко залишається гармонійною й людською. До збірки «Євангеліє від ластівки» ввійшли вибрані поезії авторки, що найяскравіше передають її стиль, оцю позатрадиційність і позаідеологічність

КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ ПРО ІСТОРІЮ ТЕХНЕОЛОГІЙ

Від мрій до винаходів

Найновіші технічні винаходи завжди сприймалися як щось магічне, дивне, а часом і загрозливе. Автори книжок, які увійшли до цієї добірки, переконливо доводять: літаки, локомотиви, МР3-плеєри і ДНК-комп’ютери – це ніяке не чаклунство, а наука, за спиною якої – сотні досліджень, експериментів і відкриттів. Щоб «приручити» складний механізм, треба знати, як він влаштований і як працює. Завдяки цим книжкам діти зрозуміють, з яких деталей складаються пристрої, якими вони користуються щодня, як вони допасовані один до одного і що з ними, власне, робити.

Історія літаків, автоиобілів

Ружичка, Олджих. Історія автомобілів / О. Ружичка. – [Харків] : Ранок, [2016]. – 32 с.

Ружичка, Олджих. Історія літаків / О. Ружичка ; [пер. з англ. В. Делегач]. – [Харків] : [Ранок], [2018]. – 32 с.

Леонардо да Вінчі, брати Монгольфьє і брати Райт… Історія авіації і повітроплавання налічує набагато більше імен, і про них розповідає «Історії літаків». А починає вона з тих часів, коли люди лишень мріяли літати й складали легенди та міфи про тих, кому вдалося підкорити небо.

Перші мрійники, як-от англійський чернець Елмер, ще з ХІ століття майстрували собі крила, але мало кому вдавалося пролетіти бодай кілька сотень метрів. Спостерігаючи за пернатими, двоногі вперто пробували відтворити техніку їхнього польоту, видиралися зі своїми складними апаратами на вежі, дахи будівель і вершини пагорбів, а потім летіли, якщо й не вперед, то вниз. Так, «Історія літаків» – це, в певному сенсі, історія людської впертості й затятості, яка зрештою закінчилась успіхом.

Олджих Ружичка демонструє, як з часом змінювалося розуміння принципів польоту, підходи до конструкції літальних апаратів, як відбувався прогрес в авіації. Планери, парові автольоти (включно з легендарним «Цеппеліном»), літаки з двигунами внутрішнього згорання, бомбардувальники часів Першої Світової – кожній епосі в розвитку літакобудування присвячений окремий розворот книжки.

Окрім того, автор знайомить читачів із різними типами літаків, розповідає про принципи польоту, про те, з яких частин складається сучасний авіалайнер і що можна знайти у кабіні пілота, про повітряні рекорди і найновіші розробки.

«Оспрей V22» – літак, здатний злітати і приземлятись у вертикальному положенні. Такий зліт став можливим завдяки тяговому гвинту, який повертатися на 90 градусів. Літак оснащений висувними крилами, щоб зекономити якомога більше простору. Завдяки цьому він ідеально приземляється на авіаносець. Цей літак використовують з 2006 року.

Короткі довідкові тексти написані простою, доступною дітям мовою. Зацікавити маленьких читачів історією літаків допомагає симпатичне оформлення: не лише ілюстрації до кожного з текстів, а й кумедні персонажі, хлопчик і мишеня, які мандрують сторінками тексту, а також дотепні ремарки до теми кожного розвороту, зроблені у вигляді візитівок, етикеток і наліпок. Завдяки цьому «Історія літаків» виглядає цікаво і читається справді жваво.

Як прокласти залізницю

Содомка Мартін. Як прокласти залізницю / переклад Тетяни Савченко. – Львів, Видавництво Старого Лева, 2018 – 80 с.

Содомка Мартін. Як збудувати дім / М. Содомка ; пер. з чеської Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 56 с.

Содомка Мартін. Як змайструвати автомобіль / М. Содомка ; пер. з чес. Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 55 с.

Содомка Мартін. Як змайструвати літак / М. Содомка ; пер. з чес. Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 56 с.

Содомка Мартін. Як змайструвати мотоцикл / М. Содомка ; пер. з чес. Т. Савченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 59 с.

Книжки Мартіна Содомки – це суміш казки й енциклопедії, у якій усі компоненти чудово збалансовані: технічних деталей рівно стільки, щоб не втратити нитку цікавої оповіді, добра частина гумору, щоб не занудьгувати за описами механізмів, а креслення, терміни й пояснення до них дозволяють з’ясувати усе про найрізноманітніші деталі та їхню роботу. У новій книжці читачі разом із персонажами-мишками дізнаються, як «з нуля» забезпечити залізничним сполученням окремо взяте королівство.

Отож, що слід зробити для того, щоби прокласти залізницю? Виявляється, сконструювати свій локомотив (не імпортний – це важливо!) – то лише незначна частинка усієї роботи. Адже треба обрати оптимальний маршрут (узгодивши його з власниками ділянок, через які пролягатиме залізниця), прокласти мости і тунелі, збудувати залізничні станції та вокзали, встановити попереджувальні й обмежувальні знаки, навчити персонал…

Але найбільша робота кипітиме, звісно, у конструкторському бюро, де інженери (а серед них – головний герой книжки Макс) збиратимуть локомотиви, вдосконалюватимуть їхні механізми (гальма, наприклад), винаходитимуть нові конструкції і, звісно, патентуватимуть свої винаходи.

Ежектор – це обладнання, яке служить для висмоктування повітря з гальмівної системи. Через сопло струмінь пари потрапляє у дифузор, внаслідок чого у його звуженій горловині утворюється вакуум. Ежектор під час їзди повинен висмоктувати повітря з гальмівних трубок, а коли машиніст загальмує, він впускає повітря до гальмівних циліндрів. І тоді, якщо поїзд роз’єднається, у гальмівні трубки потрапить повітря і вагони зупиняться самі.

Хоча події книжки відбуваються у мишачому царстві, та хвостатим персонажам Мартіна Содомки притаманні усі людські якості – як позитивні, так і негативні. Вони мають кар’єрні та професійні амбіції, інколи вдаються до нечесної гри, не думають про наслідки і наражають на небезпеку тих, хто поряд, опираються прогресу, нарікають на несподівані зміни, турбуються про бюджет і скарбницю. А ще – дружать, мріють і закохуються. Тож читачі однаково сильно вболіватимуть і за те, чи вдасться успішно прокласти залізницю, і за те, чи зможе Макс підкорити неприступне серце коханої Рахель.

100 кроків до науки. Як все у світі влаштоване і як до цього додумалися

Лайза Джейн Гіллеспі, ілюстрації Юкай Ду, переклад Ірини Савюк. – Харків : Вівсянка, 2018. – 64 с.

Десять сфер, на яких формувалася сучасна наука – від Космосу і чисел до енергії і життя. У кожній із них – десять поступів, які рухали наукову думку. Усе разом – це сто кроків до науки, які можна пройти разом із дітьми. Доволі схематичні, однак яскраві й барвисті ілюстрації допомагають зрозуміти, як вчені користувалися приладами, такими як секстант, чи за яким принципом діє паровий двигун.

Цікаво, що колесо автори книжки розцінюють не просто як важливий винахід, а як цілу сферу, яка дала поштовх для конструювання цілого ряду технологій – від системи важелів і блоків до турбін і двигунів. До окремих розділів належать також такі сфери наукових досліджень, як «числа», «матеріали», «життя».

Деякі терміни написані великими літерами, а це значить, що їхнє пояснення можна знайти у словничку наприкінці книжки.

Антикітерський механізм – невеликий прилад родом з Давньої Греції, призначений для розрахунку розташування небесних тіл, відомий також як перший аналоговий комп’ютер.

Чітка, логічна структура у поєднанні з насиченим кольоровим оформленням – це те, що насамперед «чіпляє» у цій книжці.

Текст – лаконічний і доволі сухий. Як для енциклопедії, що пояснює наукові відкриття і фізичні явища, це, в принципі, нормально. Книжка допоможе дітям збагнути неочевидні зв’язки між різними галузями науки й технологіями, а також виявити, що в апарата УЗД і маленького MP3-плеєра набагато більше спільного, ніж здавалося на перший погляд, адже вони обидва працюють зі звуком.