неділя, 27 січня 2019 р.

МАРКОВИЧ ОПАНАС ВАСИЛЬОВИЧ

МАРКОВИЧ Опанас Васильович (08.02.1822, с. Кулажинці Пирятинського повіту Полтавської губернії – 01.09.1867, м. Чернігів) – громадський діяч, етнограф, фольклорист, музикант, чоловік письменниці М. Вовчок, дядько Д. В. Марковича, письменника. Його добре знав і любив та й зобов'язаний йому всім своїм спрямуванням. М. Лєсков Народився Опанас у родині збіднілого поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду Марковичів. 
Закінчив Київський університет (1846), цього ж року увійшов до КирилоМефодіївського товариства. За участь у ньому та знайдене під час обшуку "стихотворение возмутительного содержания" – поему Т. Шевченка "І мертвим, і живим…" 1847 року був заарештований і висланий у м. Орел, на три роки під нагляд поліції, де працював помічником управителя губернської канцелярії. Тут в Орлі, у будинку К. Мордвінової, зустрівся Маркович з Марією Вілінською (Марко Вовчок), яка пізніше стала його дружиною. Захопив усіх Опанас своєю віртуозною грою на фортепіано "и под собственный аккомпанемент исполнил мягким баритоном несколько украинских песен". 
1851 року він одружується з М. Вілінською і повертається з нею в Україну, де вони поринають у збирання фольклорних матеріалів. З рідного села він виніс перші враження про красу народного слова. Під час навчання в університеті (1842–1846) ці захоплення набувають наукового спрямування. Опанас почав записувати українські пісні, приказки, обряди, звичаї, в яких розкривається світосприймання українського народу різних районів його проживання – від Карпат до Кубані. М. К. Чалий, друг О. В. Марковича зі студентських років, а пізніше – біограф Т. Г. Шевченка, згадував, що ще навчаючись в університеті, Опанас Васильович вважався знавцем "малоросійської народності" і вирізнявся "гарячою любов'ю до всього рідного". 
 В одному з листів він писав: "Я коло пословиць мордуюсь і вже мовби і начисто йде…". Недарма М. Костомаров називав його "горячим любителем южнорусского языка и ревностным местным этнографом". Усього Маркович зібрав кілька сот пісень з нотами та близько 50 тисяч (з варіантами) приказок, прислів'їв, загадок. 
На 1857 рік Опанас Васильович мав уже велике зібрання фольклорних матеріалів і робив спроби надрукувати його: "Більш за все і перш за все бажаю, – писав він, – щоб книжка вийшла гарна, щоб її люди читали та щоб з читання була користь". Не маючи змоги їх остаточно систематизувати й видати, Маркович передав своє зібрання полтавцю-фольклористу М. Симонову (Номису), який видав його в Санкт-Петербурзі. Два роки Марковичі живуть у Чернігові. Опанас Васильович товаришує тут з істориком О. Лазаревським, поетом-байкарем Л. Глібовим, іншими земляками. Переїхавши до Києва, Маркович допоміг полтавцю Л. Білецькому-Носенку укласти "Словник української мови". 
У 1858–1860 рр. Маркович жив у Києві, Орлі, Москві (у Михайла Олександровича Максимовича). 
У 1860–1861 рр. жив у Санкт-Петербурзі, співробітничав у журналі "Основа", активно популяризував творчість Т. Шевченка серед молоді. Опанас Васильович дуже важко пережив смерть Кобзаря, 27 квітня 1861 року організував у Санкт-Петербурзі концерт його пам'яті, кошти від якого були передані родичам поета. 
1862 року він перейшов на акцизну службу і переїхав до НовгородСіверського. Про цей період Маркович писав: "сам живу, без сім'ї та уже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима заходить…". Тут, у провінційному містечку, Опанас Васильович організував оркестр, виступи якого були справжнім "священнодійством". За словами племінника О. Марковича, письменника Д. Марковича, один із виступів "произвел целую революцию в обществе и в гимназии. Пение мужицких песен вошло в моду". 
Доля відміряла Опанасу Васильовичу короткий вік – 55 років, але він встиг чимало зробити на теренах україністики. Йому належать праці "Описание Малороссии" і "Записки о дворянском сословии Черниговской губернии", які сьогодні є бібліографічною рідкістю. Його фольклорно-етнографічні матеріали були опубліковані у виданнях В. Антоновича, полтавців М. Драгоманова, А. Метлинського, в "Записках Черниговского статистического комитета", в газеті "Черниговские губернские ведомости". Маркович написав музику до "Наталки Полтавки" І. Котляревського, оперу "Чари", яку критика оцінювала дуже високо. Останні роки життя Опанаса Васильовича пов'язані з Черніговом. Саме на цей період припадає його знайомство з українською народною співачкою М. Загорською, яка виконала головну роль в опері "Чари", поставленій Марковичем. На жаль, партитура цієї опери не збереглася. Меланія полегшувала життя фольклориста, коли він 1867 року тяжко захворів.
Помер Опанас Васильович на руках у брата Дмитра і похований на Болдиній горі у м. Чернігові. Оцінюючи заслуги О. В. Марковича перед Україною, журнал "Киевская старина" писав: "Так пішла із життя благородна, талановита людина, сіяч добра, краси і науки".

середа, 23 січня 2019 р.

ПІСНЯ "ЧОРНОБРИВЦІ"

Чорнобривці (Слова М. Сингаївського, музика В. Верменича)
Немає, певне, в Україні людини, яка б не знала пісні «Чорнобривці». Адже без цих невибагливих квітів, що немов увібрали в себе всю палітру жовто-помаранчевих кольорів з безліччю найнеймовірніших відтінків, український сільський краєвид уявити просто неможливо. Пісня ж давно стала символом України, бо оспівує не стільки ці сонячні квіти, скільки синівську тугу за батьківщиною, неоплатний борг найріднішій на землі людині та одвічне материнське чекання.
Народився ж автор "Чорнобривців", Володимир Вірменич, у селі Бориси нині Глобинського району Полтавської області. Неподалік від нього – мала батьківщина братів Майбород та Олександра Білаша.
Як згадують люди, котрі добре знали Володимира Верменича, він міг прийти до поета з готовою вже музикою, потрібні були лише слова, аби вона народилася в душі композитора, потребувала таких же поетичних рядків.
...В одній із київських квартир зібралася чималенька компанія небайдужих до слова людей. Випили по чарчині-другій і почали імпровізувати, складаючи вірші для майбутньої пісні. Та так би й розійшлися ні з чим, незважаючи навіть на те, що свої рими у майбутню пісню вставляли не тільки поети, а й капітан далекого плавання, якби Микола Сингаївський не запропонував свій вірш про чорнобривці.
І пісня одразу зазвучала. Усі присутні маститі й не дуже поети дивувалися, як їм не спав на думку цей образ, адже твір вийшов, у цьому всі були одностайні, просто геніальний. Музика й слова не лише взаємодоповнювалися, а й проникали у найпотаємніші куточки душі, бентежили і будили щемні спогади.
Автори запропонували пісню Костянтину Огнєвому і той одразу згодився її виконати. У березні 1967 року запис "Чорнобривців" прозвучав по українському радіо, і відтоді пісня лунає по світу, бентежить і гріє душу.
*****
Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., канд. пед. наук., доцент кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка; Халецька Л. Л., методист Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського. – Полтава: ПОІППО, 2009. – 360 с.

вівторок, 22 січня 2019 р.

ПРИВІТАННЯ

22 січня ми відзначаємо річницю з часу проголошення Акту злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.
Нині Україна знову бореться за свою Соборність, і тема єдності набула колосальної ваги. Ми розуміємо, що непростим і довготривалим буде шлях до відновлення наших кордонів, до порозуміння між Заходом і Сходом. Українці згуртувались, аби відстояти свою незалежність, територіальну цілісність держави.
Вітаємо з Днем Соборності України, бажаємо всім нам миру, сили та енергії... 
Довідка
Саме 22 січня 1919 року було проголошено так званий Акт злуки – акт про об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Соборність була надзвичайно важливою, певною мірою символічною, оскільки об’єднання українських земель було давньою заповітною мрією нашого народу. Остаточне ухвалення Акту злуки планувалося на засіданні першого українського парламенту, але історія розпорядилася так, що цей парламент так ніколи й не було скликано. Уже за два тижні уряд нової держави під натиском Червоної Армії був змушений залишити спочатку Київ, а потім – і територію України. Офіційно це свято відзначається лише протягом останніх кількох років, хоча Акт злуки відіграв надзвичайно важливу роль, визначивши на подальше розвиток нашої країни. Це був перший за останні років шістсот рішучий крок нашого народу до об’єднання.
Дню Соборності України передувало підписання (22 січня 1918 р.) Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено в листопаді 1918 року. Процес об'єднання України завершився 22 січня 1919 року.

КОЛАЖ-ОНЛАЙН

Зручний сервіс, дуже простий в роботі, без нав'язливої реклами. Є можливість завантажувати готовий колаж на комп'ютер без реєстрації. Багато шаблонів. Можливо встановлювати самим розміри колажу.
Хотілося б відзначити ще кілька цікавих можливостей сервісу Fotoramio - створення Арт фото.
Завантажуєте фото або малюнок і на нього накладається певна маска (відбувається обробка зображення).

середа, 9 січня 2019 р.

ВРАЖЛИВИЙ ВАСИЛЬ "… ВОСКРЕШАЮ ВАС, ЯСНИХ, БЕЗВИННИХ…"



З далеких тридцятих років образ молодого письменника Василя Вражливого бачиться нам романтичним і світлим. Він з того покоління митців, в яких насильно відібрали життя, не давши йому розквітнути, у свої 34 роки початкуючий автор не встиг написати вимріяного, заповітного. 
Василь Якович Вражливий (справжнє прізвище – Штанько) народився 1903 року у с. Опішні Зіньківського повіту Полтавської губернії у багатодітній родині заможного козака Якова Штанька. Товариш дитячих літ, майбутній письменник Яків Майстренко (1903–1987), згадував: "Був Василь якийсь мрійливий з дитинства. Любив природу, годинами вислуховував пісні жайворонка в степу. А то сидить коло Ворскли і дивиться на плин ріки, і щось ніби шепоче. Його вражало все: тихі рожеві ранки, срібляста роса на травах, золотий квіт соняшника. Тож, мабуть, тому і взяв він для себе літературний псевдонім – Вражливий". 
Навчався Василь у сільській школі, Зіньківській гімназії, але останні гімназійні роки були перервані громадянською війною. Потім було навчання в Опішнянській агрономічній школі, в Харківському вечірньому робітничому технікумі. Роки були важкими: війна, розруха, голод. Не обійшла біда і родину Штаньків. Батька розкуркулили і ця ситуація загрожувала великими неприємностями в подальшому його житті. 
Юнак вирішив не чекати, поки йому приліплять ярлик класово-ворожого елемента, залишив технікум і круто змінив життєву дорогу. Найкраще цей період ілюструють уривки зі спогадів його друзів по "харківській богемі". 
Іван Сенченко (1901–1975), письменник-полтавець, у "Нотатках про літературне життя 20-40 рр." відвів не одну сторінку своєму землякові і другові: "Василь Вражливий. Симпатичний гарний хлопець. Він мав дуже хороше, видовжене, прикрашене прозорими карими очима обличчя, з приязним доброзичливим поглядом. Це привертало до нього. Мав ліричний роман з Наталією Львівною Забілою, яку підносив до небес. 
В "плужанській богемі" не затримався. Познайомився з працівниками Державного видавництва України, влаштувався там на роботу, оволодіваючи мистецтвом редактора української мови. Пізніше разом з усіма перейшов жити в "Слово" (будинок письменників). Поставив собі завдання оволодіти французькою мовою. Найняв учителя і відразу взявся з ним за один з романів французького письменника А. Р. Лесажа (1668–1747). Вивчав отак мову і перекладав, наполегливо і продуктивно". 
Юрій Смолич (1900–1976) – майбутній класик української літератури, в "Розповідях про неспокій: дещо про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті" теж цікаво описував повсякденне життя молодих літераторів: 
"Не можу не згадати зовнішній вигляд моїх знайомців – перших, власне, після Блакитного, Тичини з Йогансеном письменників… 
Літературна братія грошей на піжонство, певна річ, не мала, але й – де правду діти – дещо хизувалася своїм "пролетарським" одягом… 
І тільки Вася Вражливий мав надзвичайної краси вишивану сорочку – гаптовану білою заполоччю на білому полотні". 
У 20-х рр., коли життя стабілізувалося, культурна, літературна діяльність в Україні поновлюється, з'являються нові творчі сили, які, як вірив М. Зеров, "простелять творчості нової тло…". 
Протягом першого пореволюційного десятиліття в літературі зберігався певний простір якщо не для вільної думки, то для енергійних пошуків і самовираження. 

вівторок, 8 січня 2019 р.

"ВІН – З ПОРОДИ ВОЖДІВ…"

Полтавець Симон Петлюра – Головний Отаман Української Народної Республіки – одна з найвизначніших постатей української історії, символ українських Визвольних змагань1917-1920-х років.
У топ-10 книжок 2018 року ввійшло біографічне дослідження доктора історичних наук, професора Сергія Литвина "Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну". 
Життєпис Петлюри став своєрідним фоном для показу суперечностей і нюансів епохи, в якій він проводив свою боротьбу. Розпочавши з розповіді про родину Петлюри, Литвин проводить читача через різні етапи діяльності свого героя: від роботи з українізації війська колишньої Російської імперії та розбудови війська вже незалежної УНР, через драматичні моменти повстання Директорії та відважної, але приреченої війни проти одразу кількох сильніших ворогів, і до активності на еміграції та загибелі. 
Головна "родзинка" видання – дуже рясне цитування періодики, спогадів, листів, нормативних актів та інших документів 1900-1920-х років. Інший цікавий сюжет дослідження – оскарження С. Литвином деяких стереотипів, пов'язаних із С. Петлюрою. Наприклад, про антисемітизм Симона Васильовича, про його персональну відповідальність за "отаманщину", про "продаж Галичини" полякам тощо. 
Автором наведено багато цінних фактів про тогочасні відносини України з Росією. 
Дослідження адресоване тим, хто цікавиться історією України, Полтавщини, тим паче, що у травні 2019 року буде відзначатися 140-річчя від дня народження нашого земляка. Книга наявна у фонді нашої бібліотеки.
Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну / С. Литвин. – К.: Смолоскип, 2018. – 680 с.

неділя, 6 січня 2019 р.

З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ

Дорогі колеги, друзі!
На порозі Різдво Христове, 2019... Нехай це свято – вісник оновлення, мрій і сподівань – принесе Вам і Вашій родині добро, мир і достаток. Бажаємо, щоб Ви здобули все те, про що так давно мріяли. Віримо, що Ви постійно відчуватимете підтримку з боку колег, тепло рідних та друзів. Зичимо Вам міцного здоров’я, успіхів, родинного щастя, достатку і благополуччя! Бажаємо гарного настрою та кохання, нехай у Вашому житті панують гармонія та вдача!
З Різдвом Христовим!

РІЗДВО: СТАРОДАВНІ ВОРОЖІННЯ ТА ОБРЯДИ

Українські православні готуються відзначати одне з головних церковних свят – Різдво Христове. 6 січня святкують святвечір, а в ніч на 7 січня в православних храмах відбуваються різдвяні богослужіння. 
Історія свята Різдва Христового. 
У цей день віряни відзначають народження Ісуса. Згідно з віровченням, Діва Марія та її чоловік Йосип прийшли до Віфлеєма для участі в переписі населення. Оскільки зупинитися їм було ніде, вони ночували в печері, де був загін для худоби. Тут і народився Ісус, а ясла стали для нього колискою. Народження Ісуса Христа Коли народився Ісус, від Віфлеємської зірки почало йти яскраве світло, яке і сповістило світу про народження Спасителя. Світло зірки вказало дорогу й східним мудрецям - волхвам, які щедро обдарували немовля - звідси і бере свій початок традиція дарувати подарунки на Різдво.
Цей день протягом століть наділяли містичним змістом. 
Різдвяні ворожіння на судженого. 
Слід зазначити, що православна церква ставиться до ворожіння негативно, стверджуючи, що майбутнє відомо лише Богу. Тим не менш, у східних слов'ян ще в стародавні часи склалася традиція ворожити у святочні дні. "Святочні" ворожіння проводяться в період між різдвяним Святвечором, 6 січня, до Водохреща, 19 січня. Серед молодих дівчат було популярним ворожіння на судженого. 
В ніч перед Різдвом вони виходили на вулицю і питали ім'я упершого зустрічного чоловіка. Те ім'я, яке він виголосить, і було ім'ям майбутнього супутника. У святочні дні дівчата ворожили на судженого. 
Крім того, дівчата ходили слухати розмови під вікна чужих будинків, щоб дізнатися яким буде їх життя в заміжжі. Якщо розмова була веселою, дівчину чекало щасливе і радісне життя. 
У святочні вечори дівчата кидали через ворота своїх дворів черевики, щоб дізнатися, куди їх заберуть заміж. На це вказував носок черевика: в яку сторону він обернений – туди суджений відвезе наречену. Якщо носок черевика обернений у бік будинку дівчини, до наступного різдва їй заміж не вийти. 
В різдвяну ніч дівчата намагалися побачити образ майбутнього чоловіка за допомогою дзеркал. Для цього дівчина сідала в темряві між двома дзеркалами, запалювала свічки і починала вдивлятися у відображення, примовляючи: "Суджений, ряджений, прийди до мене на вечерю". 
Різдвяні обряди.
У народі вважалося, що у святочні дні нечиста сила слабшає, і на землю спускаються ангели. В ці дні прийнято загадувати бажання – найпотаємніші з них ангели виконають. Бажання треба загадувати перед сном, після цього бажано ні з ким не розмовляти до ранку.

субота, 5 січня 2019 р.

ГРИШКО МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (06.01.1901 – 03.01.1964)

Генетик, ботанік, селекціонер, академік АН УРСР (з 1939). У 1939-1944 рр. – директор Інституту ботаніки АН УРСР. Засновник і перший директор Ботанічного саду УРСР (1944-1958), нині – Національний сад НАНУ, якому присвоєно його ім’я (1991).

Народився у м. Полтаві у родині військового. Закінчив кадетський корпус (1917), гімназію, Полтавський сільськогосподарський інститут (1925). У 1925-1936 рр. – на викладацькій роботі. Водночас 1932-1939 рр. – один з організаторів відділу генетики і селекції ВНДІ конопель. Вчений береться за кардинальну проблему коноплярства – виведення нових сортів конопель, придатних для механізованого збирання. Його працю високо оцінили, нагородивши 1936 року орденом Леніна, і присудили науковий ступінь доктора наук без захисту дисертації. 1938 року разом з професором Делоне Гришко видає підручник «Курс генетики», який протягом десятиріч вважався одним з найкращих для вузів. Його було перекладено сербською мовою. Під керівництвом вченого розроблено науковий проект Ботанічного саду; обґрунтовано ботанічно-географічні принципи закладання його колекцій, які згодом за чисельністю досягли рівня європейських ботанічних садів; зроблено значний внесок у розвиток селекції та акліматизації різноманітних рослин. На жаль, вчений не дожив до відкриття свого дітища лише кілька місяців.
  • Гришко Микола Миколайович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 6. – С. 498-499. 

"ПОЛТАВЕЦЬ РОДОМ …"


(До 55-річчя пам'яті Василя Симоненка) 
Рід Симоненка Василя 
Іде з полтавських хлібодарів. 
Як він любив свої поля, 
То сонця прагнучи, то хмари. 
Ф. Гарін 
Найбільше люблю землю, людей, 
поезію і... село Бїївці на Полтавщині, 
де мама подарувала мені життя. 
В. Симоненко 
Хтозна, чи можна знайти в світі кращий куточок, аніж ті місця, звідки ми родом... Тут нам вперше повіяло запашним вітром, дихнуло в обличчя теплом рідної землі, продзвеніло у вухах пташиним щебетом і колисковою піснею. А потім – із заповітним словом – передалась і свята мудрість поколінь, і незнищенні звичаї, й давно відшумілі події, й запорошені часом постаті далеких пращурів. 
І коли Василь Симоненко закликав нас: "В океані рідного народу відкривай духовні острови!" – він мав на це моральне право. 
Тим його Островом були Біївці на Лубенщині: 
Де стоять в обновах білих, в білому вбранні 
Рідні хати, білі хати з хмелем при вікні. 
Відомий в Україні і краї літературознавець П. Ротач у своєму невеликому, але дуже вагомому дослідженні "Грудочка любимої землі", на основі легенд, творів письменників, етнографів, які побували в тих місцях, де побачив світ майбутній поет, відслідковує витоки його творчості, відкриває для нас маловідомі сторінки Симоненкової біографії. 
З образом матері асоціювалися у поета образи рідної землі, з якої він брав душевну щедрість. Рідна земля – це насамперед Біївці, навколишня природа, ріка Удай. Рідна земля "силою своєю напуває, ласкою своєю зігріва". Поет нагадує нам: з любові до рідного села, рідних людей, виростає любов до України. 
У недовірливого читача виникне запитання, чи ж про Біївці пише поет? 
Про Біївці! Лист П. Ротачу від 5 березня 1963 року це підтверджує: 
"Полтавщину згадую лише у вірші "Мій родовід". Але більшість віршів – "на матеріалі" полтавському визріли". 
Переконуємось, що "полтавські рисочки" (за словами Ю. Сліпка) дорогі молодому письменникові. Виїхавши за межі Полтавщини, Василь Андрійович зберіг любов до рідного краю і переніс її у свою творчість. 
1968 року П. Ротач пройшов і проїхав слідами Василя Симоненка від Біївців до Лубен. І зрозумів, як гордився поет своїм селом, своїм козацьким, селянським корінням, з якого виріс його талант. Він був вдячний землі предків, що прослала йому дорогу у широкий світ, пишучи: 
Благослови, добра доле, вередухо вперта, 
На цій землі мені жити та на ній і вмерти. 
Дійсно, у Біївцях, в оточенні добрих, сердечних і щирих односельців, у нелегкі воєнні і повоєнні роки, сформувались погляди, переконання і світогляд поета, який стверджував, що"перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов – любов до рідної землі, до людей, до праці". 

пʼятниця, 4 січня 2019 р.

ВІДКРИВАЧ І ДОСЛІДНИК ПОЛТАВСЬКИХ ТАЄМНИЦЬ



 (до 80-річчя від дня народження знаного полтавського журналіста, краєзнавця-дослідника, літератора-прозаїка Валентина Посухова) 

Бібліографи-краєзнавці Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара якнайщиріше вітають ювіляра, шлють побажання козацького здоров'я, нових творчих успіхів, наснаги у дослідженні минувшини рідного полтавського краю! 
З роси і води Вам, вельмишановний Валентине Івановичу! 
Нам приємно згадувати, що Ви були у нашій бібліотеці, зустрічалися з юними читачами, подарували книги зі своїм автографом. Для студентів, учнів-пошуковців, які працюють над проблемними науковими роботами, рефератами з краєзнавства, Ваші книги є поштовхом для досліджень, історичними джерелами, багатющими артефактами. 
Для користувачів нашої бібліотеки зробимо екскурс у життєвий і творчий шлях Валентина Івановича Посухова. 
Народився він 9 січня 1939 року у с. Покровська Багачка Хорольського району Полтавської області. 1961 року закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту. Майже сорок років працював у редакціях різних засобів масової інформації області. 
Якось ним було сказано: "Звабив мене краєзнавчий пошук…". І дійсно, Валентин Іванович захопився збиранням легенд і переказів, спогадів старожилів, фактів малознаної і перекрученої української історії. Цьому сприяла журналістська робота, відрядження у далекі куточки Полтавщини, "копання" в документах архівів, у фондах бібліотек. 
Краєзнавчі пошуки, статті, книги Посухова дістали суспільне визнання. Значну цікавість та історичну цінність становить збірка "Сім трав біля біля семи криниць" (пригорща полтавських легенд), дослідження "Що повідали назви полтавських річок", "Земля-берегиня. Полтавщиною – підземними ходами", "Земля скарбів", "Сіверянські загадки" та інші. 
Валентин Іванович завжди досліджував "білі плями" нашого недалекого минулого. У низці статей краєзнавця йшлося про невідомі сторінки радянсько-німецької війни, зокрема, хід боїв на території області у вересні 1941 року, події, пов'язані із визволенням від нацистських загарбників частини Полтавщини у лютому 1943 року, які тривалий час замовчувались. 
Творчі доробки Валентина Івановича були відзначені регіональними преміями: імені С. Величка (2003), імені Л. Бразова (2009), імені В. Малика (2012), обласною журналістською премією імені Г. Яценка. 
Книги-дослідження, статті Посухова, наявні у фонді нашої бібліотеки, тож запрошуємо користувачів до їх читання, вивчення історії полтавського краю, адже "хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього" (Максим Рильський). 

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...