ЛІВИЦЬКИЙ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

Лівицький
Андрій Миколайович

(27.03.1879, хут. Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії – 17.01.1954, Карлсруе, Німеччина) – правник, громадсько-політичний і державний діяч, полтавський губернський комісар, міністр юстиції, закордонних справ УНР. 

Походив Андрій Миколайович із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Галагана в Києві. 1896 року вступив до Київського університету, де навчався на математичному і юридичному факультетах. Належав до української студентської громади, згодом очолював її. За участь у студентському політичному русі 1897 і 1899 рр. був в'язнем Лук'янівської тюрми, 1899 року – виключений з університету і висланий на Полтавщину "під гласний нагляд" як учасник загального студентського страйку. 

Лише 1903 року Лівицький закінчує університет. В Державному архіві Полтавської області зберігається оригінал диплома Андрія Миколайовича, який свідчить, що випусник отримав на іспитах оцінки "весьма удовлетворительные" з усіх предметів. Диплом першого ступеня давав право на затвердження при зарахуванні на цивільну службу в чині 10 класу. Андрій Миколайович служив у Лубенському окружному суді, був адвокатом, 1913 року обраний мировим суддею Золотоніського повіту (на цій посаді був до 1917 р.)

Займався політичною діяльністю, як один із засновників Революційної Української Партії, у 1903–1906 рр. очолював її осередок в Лубнах. В час революції 1905 року Лівицький організував Лубенську республіку, за що був заарештований у січні 1906 року. Утік з-під варти та переховувався, в жовтні 1907 року заарештований вдруге в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення.

Архівні документи свідчать, що подружжя Андрій та Марія Лівицькі брали участь у роботі Лубенського осередку РУП, переховували і розповсюджували нелегальну літературу, політичну діяльність вели з полтавцями С. Петлюрою, М. Поршем, Б. Мартосом. В березні 1917 р. Андрія Лівицького було обрано Золотоніським повітовим комісаром, а в 1917–1918 рр. – Полтавським губернським комісаром. В цьому ж році він – член ЦК Українсько–Селянської спілки і Центральної Ради. 

У 1919 році Андрій Миколайович – міністр юстиції, заступник голови уряду Директорії, міністр закордонних справ УНР (в уряді І. Мазепи). В жовтні 1919 року А. Лівицький очолював дипломатичну місію УНР у Польщі, де виробляв умови українсько-польського договору. У квітні 1920 року він ( за дорученням С. Петлюри) підписав союзний військово-політичний договір УНР з Польщею – Варшавську мирну угоду. Самокритично оцінюючи пізніше (у 1948 р.) її наслідки, він писав: "Цю умову не ратифікувала ні українська, ні польська сторона, остання навіть зірвала її в Ризі сепаратним трактатом Польщі з Росією. Негативні наслідки Варшавської умови полягали, насамперед в тому, що вона сприяла розбиттю наших національних сил...".

Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 року відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі. В 1922–1926 рр. – голова екзильного уряду УНР, а після трагічної загибелі С. Петлюри і до кінця свого життя Андрій Миколайович очолював Державний Центр УНР в екзилі. 

В час окупації Польщі нацистами він був заарештований і ув'язнений. Після Другої світової війни жив у Німеччині, сформував новий склад екзильного уряду УНР, зробив чимало для активізації його діяльності. Помер Лівицький 17 січня 1954 року в Карлсруе, похований був у Мюнхені (згодом перепохований у Бавнд–Бруку, США). Його справу продовжив син Микола Лівицький (1907–1989).

Життя його в доеміграційний період (зокрема, в нашому краї) описане у спогадах дружини М. Лівицької "На грані двох епох" (1972 рік), які вийшли за допомогою дочки, відомої поетеси Наталії Лівицької-Холодної (1902–2005). Наталія Андріївна прожила довге життя, залишила значний поетичний доробок, який нині повернувся в Україну.