ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Матіос Марія народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки, Чернівецька область в родині гуцулів.

Перші вірші надрукувала у 15 років.

1982 року закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури та була серед тих, хто домігся присвоєння цьому університету імені Юрія Федьковича

Працювала бібліотекарем університетської бібліотеки. 8 років – на Чернівецькому машинобудівному заводі.

Була заступником голови Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, відповідальним секретарем «Буковинського журналу».

З 1997 року мешкає в Києві. Працювала помічником секретаря РНБО України. З 2003 року – заступник голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Прозою дебютувала 1992 року в журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». Передмову до публікації написав Володимир Дрозд.

2011 – член журі літературного конкурсу «Юне слово».

Цікаві факти про Марію Матіос

Має неофіційний титул «найпліднішої письменниці України».

Одружена, має сина.

Дослідила свій родовід до 1790 року

Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством.

З часу виходу роману «Солодка Даруся» (2004) книжка витримала 6 видань загальним накладом понад 200 тисяч.

Книга «Солодка Даруся» визнана найкращою книгою першого 15-річчя Незалежності, яка найбільше вплинула на українців.

За результатами соціологічних досліджень Марія Матіос незмінно входить до п’ятірки сучасних письменників, яких читають і знають в Україні.

Входить до сотні найбільш впливових жінок України.

Книга письменниці «Майже ніколи не навпаки» завершує історично-психологічну трилогію, яку розпочала «Солодка Даруся», а далі і «Нація».

Кращі книги – «Армагедон уже відбувся», «Чотири пори життя», «Нація. Одкровення».

СОЛОДКА ДАРУСЯ

Матіос М. Солодка Даруся / М. В. Матіос. – 8-ме вид. – Львів : ПІРАМІДА, 2019. – 188 с. : м.

Сімейна сага про випробування історичними трагедіями сім’ї Дарусі в різні періоди ХХ століття на Буковині. Твір досить сильний за своєю натурою починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках. У селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів.

Місцева радянська влада навіть не намагалася надати якусь лікарську допомогу Дарусі. Напрочуд дивним видається те, що коли доля усміхнулася до Дарусі й вона стала видужувати, влада (ті ж самі сільські люди) боячись чогось воліють повернути усе як було.

Роман, який розійшовся накладом понад 200 тисяч примірників і який показав, що українці не перестають кохатися в сентименталізмі й сюжетах, де героям по-справжньому трагічно й погано.

Мельничук Тарас. Поет-дисидент.

Шевченківська премія 1992 року за збірку поезій «Князь роси».

Народився 20 серпня 1938 року (за іншими даними 1939 року) у с. Уторопи Косівського повіту Станіславського воєводства (тепер Косівський район Івано-Франківської області).

Освіта: Чернівецький державний університет (1958-1961 рр.), заочне відділення Московського літературного інституту (1967-1972 рр.).

Життєпис: Після закінчення десятирічки працював коректором районної газети «Радянська Гуцульщина», далі – в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у лавах Радянської армії. На третьому курсі Чернівецького державного університету припинив навчання і поїхав за комсомольською путівкою на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату. Далі впродовж двох років працював теслею на будовах Красноярського краю. У 1964 році поновився в університеті, з якого через півтора року був відрахований за вільнодумство. Працював у редакціях районних газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. У 1967 році у видавництві «Карпати» вийшла його перша збірка віршів «Несімо любов планеті». На початку 70-х здав рукопис збірки віршів «Чага» у видавництва «Карпати» та «Радянський письменник», що стало причиною його арешту24 січня1972 року під час масових репресій проти української інтелігенції. Відбував покарання у Пермських таборах, звідки вийшов на волю у березні 1975 року. Перебував під наглядом органів радянської держбезпеки. У квітні 1979 року через спровокований КДБ інцидент, за «вчинення опору працівникові міліції» (а насправді за антирадянську діяльність) Тарас Мельничук був арештований і засуджений на 4 роки. Після відбуття терміну ув’язнення перебував кілька років під адміністративним наглядом, поневірявся у пошуках роботи. У 1982 році у видавництві «Смолоскип» у Торонто без відома автора вийшла збірка його віршів «Із-за ґрат». У 1990 році вийшли збірки «Строфи із Голгофи» (Велика Британія) та «Князь роси» (Київ). Останні роки мешкав у Коломиї. У 1994 році побачила світ збірка поезій «Чага».

29 березня 1995 року Тараса Мельничука не стало. Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах.

Мельничук Т. Князь роси : вибране / Т. Мельничук. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, [2012]. – 288 с. : тв. – (Українська поетична антологія).

У своїй поезії, частина якої ввійшла до збірки «Князь роси», Тарас Мельничук промацує культурний код української нації, намагаючись відчути архетипи, притаманні саме цьому народові. У своєму «дослідженні» автор посилається на міфологічні, фольклорні образи, Євангеліє та концепти фройдизму. Поет-дисидент, який після чотирирічного арешту почав сильно пити – через це потрапив на кілька років до психічної лікарні. Після звільнення він продовжив писати поезію, яку високо оцінювали сучасники й пізніші покоління. Іван Малкович, наприклад, так висловився про його творчість: «Вражає діапазон поетової екзистенції, чи, власне, болю: від щонайніжнішого (тичинного) до вкрай ненатлого (шевченківського) бунтарства».

ЖІНКА НЕСКОРЕНОЇ ДОЛІ

Жінка нескореної долі : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 32 с. 

Олена Теліга – українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня та діячка ОУН. Її життя було яскравим і сповненим рішучості, але, на жаль, трагічно обірвалося: її розстріляли нацисти в Бабиному Яру в окупованому Києві. Про її життя, творчість, боротьбу за незалежність України та непросте повернення Олени Теліги в Україну – йдеться у виданні Біобібліографічне досьє буде цікавим широкому колу читачів, зацікавлених у вивченні й осмисленні життя і творчості поетки та збереженні національної пам’яті.

ВАЛЕРІЙ ПУЗІК

Ветеранська література. Валерій Пузік «Ким ми були?»

Чесна й болісно-прекрасна книжка про людей на війні, написана через призму власного досвіду. Валерій Пузік поєднує документальну точність і художню чутливість, збираючи голоси, імена, позивні, сни, марення й розмови, що народилися серед вибухів та нічних чергувань. Це військова мемуаристика, яка не просто розповідає про сучасну російсько-українську війну, а фіксує моменти того, яким чином вона змінює людей, міста й саму реальність. Книжка стає спробою відповісти на запитання, ким ми були до війни, ким стали у її вирі та найголовніше – чи зможемо ми повернути собі себе.

Пузік В. Ким ми були / В. Пузік. – Харків : Vivat, 2025. – 272 с. : тв. – (Художня література).

Це художньо-документальний текст про досвід війни, втрату колишнього себе й болісну трансформацію людини в умовах насильства та смерті. Автор пише про війну не як про подію, а як про процес внутрішніх змін, у якому людина поступово прощається зі своїм мирним минулим.

Події книги описують період російського вторгнення з часів Майдану, початку своєї служби і до сьогодення.

Текст побудований на фрагментах пам’яті, відчуттях, спостереженнях – це не лінійна розповідь, а мозаїка станів і думок. Неначе автор веде діалог сам із собою, де відчутно, як автор готує все що згадує про людей на війні з ким доводилось служити, неначе боїться, що ці спогаді зітруться чи забудуться.

Книга народилася з потреби зафіксувати досвід покоління, яке війна змусила подорослішати, втратити і переосмислити себе. «Ми всі взяли до рук зброю, бо не мали іншого вибору. Але всередині залишилися тими самими творчими людьми… І наша місія – не лише боронити, а й фіксувати правду, ділитися відчуттями, пам’яттю, щоб ніхто не забув, через що ми пройшли» – так говорив про творчість і війну автор в одному з інтервʼю.

Автор не шукає героїзації – навпаки, він чесно говорить про страх, виснаження, мовчання і внутрішню порожнечу. Але й дуже відчувається в його історіях людяність, особливо про тих, кого вже не має з нами. В цій книзі автор говорить не стільки про війну, скільки про людей на війні.

Це спроба відповісти на запитання: ким ми були до війни, ким були під час цієї довгої війни і ким уже ніколи не зможемо бути знову.

Чому варто прочитати книжку «Ким ми були»?

• Присвячена пам'яті українського поета і письменника, військовослужбовця Максима «Далі» Кривцова, який загинув 7 січня 2024 року на Харківщині під час бойових дій.
• Автор фіксує реальні події, але подає їх як цілісну літературну оповідь – з метафорами, образами й внутрішніми діалогами.
• У центрі книжки – конкретні обличчя, голоси, характери, вона зберігає імена тих, хто воював, жартував, мріяв і тих, хто вже не повернеться.
• Показує, як змінюється людина, яка проходить шлях від романтизованого уявлення про фронт до щоденної реальності втрат, втоми та постійної небезпеки.
• Книжка чесно говорить про страх, травму і посттравматичний досвід, водночас пропонуючи спосіб проговорити біль і не залишитися з ним наодинці.
• Видано за підтримки Стипендійної програми від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та PEN Ukraine.
• Містить чорно-білі ілюстрації авторства Валерія Пузіка.

Валерій Пузік – український художник, письменник, режисер, військовослужбовець.

Учасник Революції Гідності, з січня 2015 пішов на фронт добровольцем; брав участь у бойових діях на Донбасі у складі ДУК ПС переважно як мінометник. В 2016 році мобілізувався. У березні 2022 автор знову долучився до лав ЗСУ.

Народився в селі Теліжинці Старосинявського району Хмельницької області. За освітою художник-дизайнер. Був активним учасником виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном. Працював журналістом для декількох інтернет-ресурсів і паперових видань, а також в книгарні-кав’ярі Видавництва Старого Лева в Одесі.

Автор 17 прозових і поетичних книг, переважно темою цих книг є війна, вірніше людина на війні. Також співавтор 8 збірок прози та поезії. А ще Валерій Пузік написав дві книги у жанрі фентезі для дітей і підлітків – «Делфі та чарівники» та «Макгі та Чорний дракон».

Активний учасник сучасного кінематографа України, він автор чисельних робіт, де він виступає переважно сценаристом та режисером. В доробку автора 14 документальних та ігрових фільмів, та один міні-серіал «Бліндаж», найбільш відомі з яких – «Наші котки», «War Note». Окрім документального та ігрового кіно автор створив декілька кліпів та відеопоезію.

Новела автора «На 42 кілометрі дороги життя» стала основою короткометражного ігрового фільму «Шлях», 2021.

Автор не тільки фільмує та пише, а ще й є чудовим художником. За його художніми роботами відбувались виставки, а також перебуваючи у війську, автор малював картини на ящиках від набоїв. В 2025 році у видавництві Фоліо вийшла книга «Південний пейзаж. Нотатки на полях війни», в якій поєднались військова проза та живопис автора, які були написані впродовж крайніх трьох років служби в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. Багато своїх робіт автор виставляє на аукціони, кошти з яких йдуть на допомогу ЗСУ.

За свою літературну діяльність автор має велику чисельність нагород у літературних, кінематографічних конкурсах. Зокрема у 2025 році отримав премію імені Богдана Хмельницького в номінації «Літературні твори військової тематики» за книгу «З любов’ю – тато!», у 2024-му увійшов до сотні українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України рейтингу «УП 100. Поза межами можливого» видання «Українська правда».

Окремі твори автора перекладені німецькою, англійською, польською, італійською, також книги автора були видані в Словаччині, Польщі та Великій Британії.

Одружений, виховує сина. В одному інтервʼю автор говорить про свою творчість: «Любов до дитини – це не гучні слова. Це коли ти просто хочеш, щоб він жив у нормальному світі. І якщо для цього треба пройти через війну – ти йдеш», «Коли в тебе є син, війна перестає бути абстракцією. Ти дуже чітко розумієш, за що воюєш. Не за слова, не за гасла – за те, щоб він жив у світі, де не стріляють».

Книга є в фонді бібліотеки. Запрошуємо до читання!

КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ

Кожна його відповідь на питання журналіста – це про думки небайдужої до дзену особи або про маленьке есе з багатокрапкою. Над цим є бажання замислитись, коли якась теза надходить, немов озоріння та креслить літери досвіду на чистому аркуші відчуттів і свідомості.Він народився в Матіївці, навпроти якої на горі стоїть Батурин. З дитинства знав, що це колишня українська столиця, в 1708 знищена російським військом. Він називає її столицею забутою, містом зі штучно перерваною історією. Прагне змістовного відтворення. Для нього це «приватний символічний центр, осердя серця, точка відліку, від якої можна було проводити радіуси аж до Львова, окреслюючи те коло цінностей та ідентичності, яке врешті складається на вироблене самостійно поняття "батьківщина"». Він ніколи не прив'язувався до речей, але «неймовірно прив'язаним до …своєї землі, до краєвиду та історії».

Місце це для нього і точка відліку не одної історії та долі. «Поруч, за 40 кілометрів на північ, мешкала родина Зерових, 40 кілометрів на захід – Пантелеймон Куліш. Тому в мене ніколи не було дезорієнтації на місцевості, я добре пам'ятав, звідки я, де я, хто мої сусіди, хто – вороги, і що це таке – батьківщина».

Його авторські передмови – це справжнє «життя слів» та заклик «читати хоч живих, хоч мертвих – але людей». Справжні, окремі маленькі шедеври.

Дитинство безхмарним періодом не вважає, бо у школі «мав огидних і брутальних учителів, такі собі ходячі втілення совєтизму. Вони зробили все, що могли і навіть більше, аби поламати мені характер та, по можливості, всю подальшу долю. Але їм, на щастя, це не вдалося». Єдині світлі спогади тих часів – про канікули. Коли згадує про юність, вважає її розкішною. Пунктири біографії, означені такими фактами: «Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія, семінар Едуарда Балашова). Є одним із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську, працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати...»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997). Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею». Напевно, поворотним моментом долі була телеграма, яка надійшла взимку 1985 від Миколи Рябчука. Йшлося про виклик Костя до Києва для зустрічі з легендарним Віктором Морозовим і можливістю показати йому власні пісні. «Це було все одно, якби мене покликали показати свої пісні Роберту Планту з Led Zeppelin!.. Одна з тих, найперших пісень, "Ходжу-броджу білим світом" – записана тепер у Вікторовому виконанні на диску "Треба встати і вийти"».Багато хто за певну усамітненість вважає його аскетом і, як він зазначає, це якесь непорозуміння, непоінформованість та любов до міфів, але «Хай уже краще так, ніж Синьою Бородою або Дракулою».Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994); ім. Василя Стуса (2004); ім. Володимира Свідзінського (2004); ім. Михайла Коцюбинського (2005); ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2006); лауреат премій ім. О. Білецького (2000); мистецької премії «Глодоський скарб» (2010) Національної премії імені Тараса Шевченка (2015).

Кость Москалець з 1991 року займається винятково літературною творчістю у власноруч збудованій «Келії Чайної Троянди» і пояснює: «Ну, треба ж, щоб у неї було якесь ім'я. Он у Гайдеггера це була просто die Hütte, хатина. А в Мацуо Басьо – Бананова хижка».

Він – автор величезної кількості пісень, семи збірок поезій, семи прозових і п'яти збірок есеїстики. Крім того, – активний блогер. Всі авторські рецензії, фото та нотатки останніх років можна побачити в його блозі. Уже понад десять років Кость Москалець майже ніколи не виїжджає зі своєї «Келії» на Чернігівщині. Туди до нього за традицією приїжджають друзі, щоб відкрити та закрити купальний сезон. Він пише, читає, п'є запашний чай і рибалить у компанії Тараса Чубая.

На питання, чому саме мало пересувається відповідає, що раніше було до кого їздити. «Тепер майже всі мої друзі або повмирали, або й собі пороз'їжджалися світами… Нові дружні стосунки в моєму віці зав'язуються важко, всі питання з видавництвами або часописами залагоджуються через Інтернет…

В Матіївці квартира, тут – Келія, тут мешкають мої рідні, друзі і знайомі. Саме звідси я вирушав у ті чи ті подорожі, з яких неодмінно повертався… Саме тут весь вік прожив мій батько, український письменник Вілій Москалець, пишучи й видаючи свої книги. Проте нікому на думку не спадало називати його аскетом або самітником. Радше навпаки, він був дуже компанійською людиною. Саме тут і саме так жив один з моїх найближчих друзів, прекрасний поет Володимир Кашка».

Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Політика для нього кумедний серпентарій. Досвід театру «Не журись» порівнює з кабаре із соціально-політичною сатирою. «Для мене то була одна з нечисленних на той час можливостей показати свої пісні ширшій публіці, у загальну спрямованість "Не журись!" я не дуже-то й вписувався. Але ми постійно перебували в пошуку, експериментували на ходу, нас напрочуд гарно приймали.

Період "Не журись!" – один з найкращих і найсвітліших у моєму житті, а хлопці, з якими я тоді працював – той-таки Віктор Морозов, Тарас Чубай, Юрко Саєнко, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Едуард Драч, Юрій Винничук та решта – до сьогодні залишаються найдорожчими і найвірнішими друзями. Щодо театру як такого, то я не є ані завзятим театралом, ні, тим більше, драматургом».

Костянтин Москалець – автор поетичних книг «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» ( 2001), книг прози «Рання осінь» (2000), «Досвід коронації» (2009), філософської і літературної есеїстики «Людина на крижині» (1999) і «Гра триває» (2006), а також книги щоденникових записів «Келія чайної троянди» (2001). У 2000 році Віктор Морозов записав диск пісень Москальця «Треба встати і вийти», а в 2008 – «Армія Світла».

Поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант, нонконформіст, актор театру «Не журись» Костянтин Москалець у «Пунктирі».

«Але тільки мужність і створює порядок, долаючи твердою рукою корупцію та інші видимі та невидимі прикмети хаосу. Сьогодні там, на полях битв, формується наша еліта і творяться нові закони. Віритимемо, що наші мужні захисники якось повернуться з перемогою і знатимуть, що робити і як жити далі. Сподіватимемося, що українські діти, які ростуть під російськими ракетами та іранськими дронами, втрачаючи батьків і матерів, добре вивчать уроки мужності та гідності, які є проявами любові до Батьківщини та свого народу. І обов'язково навчать мужності своїх дітей».

«А ми не ідіоти, ми – істоти, зроблені з живого снігу, тому нам притаманно танути. Чверть години тому я відчував себе щасливим, а цієї миті – нещасним, бо, скажімо, несподівано пригадав померлу подругу, без якої весь цей світ видається безглуздим даром. Але завтра я прокинусь, і рожеве проміння вранішнього сонця, яке забарвлює пелюстки квітучої черешні, знову поверне мені відчуття щастя або, радше, невимовної сенсовності буття. Причому це станеться так, ніби я вперше сьогодні на світі, і в ньому ніхто не вмирав і не помре ніколи.

Я би був якимсь монстром без таких маленьких радощів, про які ви говорите – без нової книжки, що пахне свіжою друкарською фарбою, без японських гачків, яких навіть у Чубая немає, без нових струн на гітарі і без своєї старої-престарої чашки для ритуального чаю.

Однак, з іншого боку, якби я задовольнявся виключно такими нехитрими радощами, я потай зневажав би себе за приземленість і надто вже буржуазну дріб'язковість. Я вважав би себе МАЛИМ монстром.

Відтак, треба самому написати ту книгу, що пахнутиме свіжою друкарською фарбою, і самому скласти ту пісню, яку радо співатимуть Віктор Морозов або той-таки Чубай, а може, якщо поталанить, то й інші люди. І тоді маленька радість стане великою, бо це так гарно, коли люди співають самі, а не слухають мертві голоси в mp3 форматі...»

«Будь-яка література потрібна, якщо вона вже є, в тому числі і "про героїв". Інша справа, як та література написана...».

«…вираз "щаслива людина" передбачає якусь субстанційну щасливість. Однак субстанційно щасливим може бути тільки ідіот».

«…всі про це прекрасно знають, але майже всі нехтують своїм знанням – соціальні мережі є страшними пожирачами часу і "паразитами свідомості", згадуючи чудовий роман Коліна Вілсона.…думаю, на питання про важливість соціальних мереж кожен письменник повинен відповісти самостійно. Для когось вони виявляться необхідними, комусь – аж ніяк не потрібними. І ті, й ті матимуть рацію – однак, не всю рацію. Я наразі зупинився на блозі, який у мене вже давно на Wordpress, а там побачимо...».

МЕРІ ШЕЛЛІ

Справжня історія Франкенштейна

1818 рік – Мері Шеллі випускає свій роман «Франкенштайн, або Сучасний Прометей». 2025 рік – на Netflix виходить «Франкенштайн» Ґільєрмо дель Торо. А у 2026-му кінотеатри крутили «Наречену!» Меґґі Джилленгол. Минає понад 200 років з моменту публікації, а інтерес до історії про оживленого трупа та його творця не згасає. Як виник міф про Франкенштайна? І яким було життя Істоти в літературі, кіно та коміксах?

Мері Шеллі – англійська письменниця перш за все відома, як авторка роману – «Франкенштейн, або Сучасний Прометей».

Вона народилася 30 серпня 1791 року. Мері була дочкою письменника і філософа У. Годвіна і письменниці Мері Уолстонкрафт. У 1814 році вона стала цивільною дружиною поета П. Б. Шеллі. У 1818 році після смерті першої дружини Шеллі, вони узаконили свої відносини церковним шлюбом. У 1822 році поет трагічно загинув, а Мері присвятила все своє життя редагуванню його публікацій і вихованню їхнього єдиного сина. Усе своє життя вона заробляла літературною працею.

Мері Шеллі написала сім романів: «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», «Матильда», «Вальперга, або Життя і пригоди Каструччо, князя Лукки», «Остання людина», «Доля Перкина Уорбека», «Лодор» та «Фолкнер» шість з яких були випущені за її життя, а останній був виданий в 1859 році.

Одного разу, Мері приснився блідий чоловік, який схилився над якоюсь істотою і щось шепотів їй на вухо, це було страхітливе видовище. Після того, як вона прокинулася, то відразу почала записувати, те що побачила у сні. Саме цей сон і спонукав англійську письменницю написати свій перший роман – «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», який був виданий у 1818 році, авторці тоді було 19 років. Саме історія про Франкенштейна і його створіння принесла авторці найбільшу славу і визнання. А сам роман вважається класичним твором він поєднує в собі елементи готичного роману, поезії романтизму і просвітницького реалізму. Роман описує велике звершення і фатальну помилку людського генія. Швейцарський вчений Франкенштейн, вивчивши досягнення сучасної медицини та секрети алхімії, проникає в таємниці життя. Намагаючись перемогти смерть, він створює гігантську людиноподібну потворну істоту.

Філософська ідея Мері Шеллі полягала в незбагненності таємниць світобудови і небезпеки втручання людини в закони природи. У 20 столітті монстр Франкенштейн стоїть поруч з відомим вампіром Дракулою і стає одним з найважливіших символів в міфології Заходу.

Мері Шеллі померла в Лондоні 1 лютого 1851 року.

«Франкенштейн, або Сучасний Прометей» українською мовою був виданий у трьох різних видавництвах. Українські читачі позитивно відгукуються про книги Мері Шеллі, про що свідчать їхні відгуки.

Однієї прохолодної та дощової літньої ночі 1816 року група друзів зібралася на віллі Діодаті на березі Женевського озера. «Кожен з нас напише історію про привидів», – оголосив лорд Байрон присутнім, серед яких були лікар Джон Полідорі, поет Персі Шеллі та 18-річна Мері Волстонкрафт Ґодвін (пізніше Шеллі).

«Я стала вигадувати історію, – писала вона. – Таку, яка б говорила про таємничі страхи нашої природи та пробуджувала жах».

Її оповідь стала романом, який опублікували через два роки під довгою назвою: «Франкенштейн, або Сучасний Прометей, історія Віктора Франкенштейна, молодого студента-натураліста, який, палаючи шаленими амбіціями, оживляє тіло, але з жахом та огидою відкидає створену ним жахливу істоту».

«Франкенштейн» – це одночасно перший науково-фантастичний роман, готичний жах, трагічний роман і притча, і все це "зшито" в одне величне тіло.

Його центральні трагедії – небезпека "гри в Бога" з одного боку, батьківське відторгнення і суспільне неприйняття з іншого – актуальні сьогодні, як і завжди.

Чому ж справжній сенс роману Мері Шеллі 1818 року все ще затьмарений його успіхом, навіть через понад два століття після його появи? І чи є інші вигадані персонажі, які настільки ж міцно закріпилися в народній уяві, як два центральні архетипи, втілені Мері Шеллі в життя, – "істота" та надмірно амбітний "божевільний вчений"?

«Франкенштейн» породив численні інтерпретації та пародії, починаючи з жахливого короткометражного фільму Томаса Едісона 1910 року і до Шоу жахів Роккі Горрора.

Є італійські та японські «Франкенштейни». Мел Брукс, Кеннет Брана та Тім Бертон також мають свої власні версії.

Персонажі чи теми «Франценштейна» надихали на комікси, відеоігри, спін-оффи романів, телесеріали та пісні таких різних виконавців, включно із Metallica.

Роман використовували як аргумент як за, так і проти рабства та революції, вівісекції та імперії, а також як діалог між історією та прогресом, релігією та атеїзмом.

Префікс "Франкен-" процвітає в сучасному лексиконі як синонім будь-якої тривоги щодо науки, вчених та людського тіла.

Його також використовували для формування занепокоєння щодо атомної бомби, генномодифікованих культур, дивних продуктів, досліджень стовбурових клітин, а також для характеристики та заспокоєння побоювань щодо штучного інтелекту.

2025 рік – на Netflix виходить «Франкенштайн» Ґільєрмо дель Торо.

Майстер науково-фантастичних фільмів жахів Ґільєрмо дель Торо нарешті здійснив свою дитячу мрію – екранізувати «Франкенштейна».

Стрічка розповідає історію Віктора Франкенштейна, який створює Істоту з частин тіл померлих, але відразу відвертається від неї, накликаючи на себе її гнів. У новій інтерпретації режисер робить акцент на людській драмі та сімейних травмах, намагаючись, за його словами, показати "недосконалих персонажів".Дель Торо довгі роки мріяв екранізувати цей роман. Зйомки тривали чотири місяці, а бюджет сягнув 120 мільйонів доларів. Режисер наполіг на створенні справжніх декорацій замість використання комп'ютерної графіки – для фільму побудували, зокрема, лабораторію Франкенштейна та корабель.

Критики високо оцінили візуальну складову, гру акторів, атмосферу горору й сюжетні повороти. Рейтинг стрічки на Rotten Tomatoes становить 85% "свіжості", а глядацька оцінка досягла 95%.

Найкращим вибором для знайомства з історією у коміксному форматі є розкішний графічний роман «Франкенштейн» (адаптація класичного твору Мері Шеллі) від французького майстра Жоржа Бесса Франкенштейн (графічний роман Жоржа Бесса) - Книгарня Є. Це атмосферне чорно-біле видання у твердій палітурці передає всю готичну моторошність та філософську глибину першоджерела Франкенштейн. Графічний роман – Cosmic Shop.Комікс можна придбати за ціною близько 765–850 грн у різних українських книжкових та спеціалізованих магазинах, таких як Cosmic Shop, Geekach або Книгарня "Є". Крім класичної адаптації, є й інші популярні серії та формати:«Frankenstein: Junji Ito Story Collection»: манґа-адаптація від визнаного майстра жахів Джюнджі Іто (доступна мовою оригіналу) Frankenstein: Junji Ito Story Collection - yakaboo.«Я, Франкенштейн: Зародження»: серія коміксів Кевіна Грев'є у жанрі міського фентезі та супергероїки Я, Франкенштейн. Зарождение – Cosmic Shop.

Шеллі М. Франкенштейн, або Сучасний Прометей : романи / М. Шеллі. Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда / Р. Стівенсон. Портрет Доріана Грея / О. Вайльд : романи . – Київ : Школа, 2006. – 489 с. : тв. – (Б-ка пригод).

Франкенштайн – наріжний образ сучасної попкультури. Про нього знають, мабуть, усі: навіть ті, хто не читав першоджерела й не бачив жодної з екранізацій. З імені слово перетворилося на загальну назву: так тепер називають будь-яку недолугу компіляцію. На гелловінських вечірках серед вампірів та відьом завжди можна запримітити людей із зеленою шкірою та масивними, вкрученими в шию болтами. Однак усе це не має практично ніякого стосунку до роману Мері Шеллі. Проблеми в інтерпретаціях виникають вже на стадії назви: у масовій свідомості Франкенштайн – це монстр, хоча в романі так називають його творця, і підназва «Сучасний Прометей» апелює до одного з міфів про бунтівного титана, згідно з яким той не лише дарував людям вогонь, а й цих самих людей створив. На превеликий жаль усіх філологів, не література обезсмертила Франкенштайна, а кінематограф. Майже все, що ми знаємо про цю історію, зародилося й розвинулося у XX столітті. Про що ж тоді писала Мері Шеллі? Дещо про інше.

Оригінальний роман говорить про честолюбство піонера від науки і його неготовність брати відповідальність за вчинені дії. Текст зосереджується на людських почуттях і страхах, повністю нехтуючи «видовищною» стороною історії. Сюжет рясніє драматичними, а іноді й відверто мелодраматичними поворотами. Історія в романі подається у суб’єктивному, ретроспективно-епістолярному форматі: читач знайомиться з героями, коли все, що могло статися (за мінімальними винятками), вже сталося.

Кінець XVIII століття. Англійський капітан Роберт Волтон веде свій корабель на північ, натхненний сміливою метою дослідити Північний полюс. Серед арктичних льодів він натрапляє на щось дивне — гігантську істоту, яка торує свій шлях крізь холодну пустку. Згодом екіпаж знаходить напівмертвого чоловіка, який оповідає історію свого падіння. Звуть його Віктор Франкенштайн, і колись він був амбітним студентом, що хотів розгадати таємницю життя і здолати смерть. Врешті-решт, він оживляє гротескну подобу людини, але мусить заплатити за своє відкриття жахну ціну. Обраний формат оповіді дозволяє авторці вправно обходити гострі кути, лишаючи багато чого на відкуп читацькій уяві.

Мері Шеллі змогла витворити морально неоднозначних персонажів: нещасний Віктор – лицемір і боягуз, який заради приховування своєї таємниці готовий пожертвувати життями інших людей, а кровожерлива Істота – лиха не за своєю природою, а через жорстоке ставлення до неї й відсутність батьківської підтримки.

Вчинки монстра неможливо виправдати, але зрозуміти його можна. Авторка вивчає поняття людяності, намагаючись зрозуміти, що відрізняє людину від монстра і де проходить тонка грань між одним та іншим.

Книга є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

АНДРІЙ КОКОТЮХА

Серед сучасних українських письменників особливе місце посідає уродженець Ніжина Андрій Кокотюха – автор, якого часто називають «батьком українського масового детективу». Його творчість уже сьогодні стала помітним явищем в українській літературі, а здобутки вражають масштабом і продуктивністю.

Андрій Кокотюха належить до найплідніших українських авторів. За роки творчої діяльності він написав понад 100 книг і створив близько 200 кіносценаріїв. За його творами та сценаріями знято відомі фільми й серіали, серед яких «Червоний», «Сувенір з Одеси», «Століття Якова», «Катерина», «Повзе змія», «Поза підозрою» та інші.

Творчий доробок письменника охоплює різні жанри. Окрім детективів і трилерів, він пише історичні романи, пригодницьку та дитячу літературу. Його книги виходять у провідних українських видавництвах і стабільно знаходять свого читача.

У 2012 році Андрій Кокотюха отримав звання «Золотий письменник України» за значні наклади проданих книг. Також він є лауреатом численних літературних премій та конкурсів і входить до переліку найуспішніших сучасних українських авторів.

Окрім літературної діяльності, письменник активно бере участь у суспільному житті, коментує актуальні події та культурні процеси. Його погляди нерідко викликають дискусії, однак незмінним залишається інтерес читачів до його творчості.

Андрій Кокотюха – яскравий приклад того, як уродженець Чернігівщини зміг здобути визнання на всеукраїнському рівні та зробити вагомий внесок у розвиток сучасної української літератури.

За фахом Андрій Кокотюха – належить до медіа-спільноти: він закінчив факультет журналістики одного з наймаститіших українських вишів КНУ ім. Шевченка.

Про Кокотюху можна сказати – він народився письменником. Оскільки перший художній твір написав у 7 років. А до 12 років читав і писав лише казки.

Освіту Андрій Кокотюха здобув на факультеті журналістики Київського університету, а студентську практику проходив у чернігівській газеті «Гарт».

У 1987 письменник вперше вийшов друком, це було оповідання. На жаль, у відкритих джерелах ніде не згадується його назва.

З першими книгодруками пішла і слава, і скандали. У 1991 автор написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка, через брак інших зразків прози, через 4 роки отримала нагороду видавництва «Смолоскип».

Після виходу окремою книжкою в 1996 повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора, і разом з тим шалений вал критики в пресі.

Завдяки цьому Кокотюха одразу став одним з найцитованіших сучасних українських письменників.

Сьогодні він дотримується суворої творчої дисципліни: щодня працює над текстами та читає не менше 100 сторінок. За словами автора, за кілька годин роботи він може створити десятки сторінок рукопису. Так, детективний роман «Таємне джерело» був написаний менш ніж за місяць.

Андрій Кокотюха також має і творче коло спілкування. Наприклад, він є хрещеним доньки іншого відомого українця – Марусі Жадан. Яка, до речі, теж читає добірку дитячих книжок від хрещеного.

Що цікаво, Андрій Кокотюха встиг попрацювати і за дипломом – журналістом і сценаристом у проєктах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ», «Голос країни-2». Писав сценарії для проєкту «Судові справи» та «Сімейний суд» (Film.ua).

Рекомендовано до прочитання:

• Кокотюха А Ва-Банк у Харкові : роман / А. А. Кокотюха. – Львів : Урбіно, 2024. – 320 с.
• Вигнанець і грішниця – Харків : Vivat, 2020. – 304 с.
• Вигнанець і перевертень – Харків : Vivat, 2021. – 304 с.
• Вигнанець і шляхетна полонянка : [роман] – Харків : Vivat, 2021. – 302 с.
• Врятувати березень – [Харків] : Ранок, [2022]. – 240 с.
• Життя на карту. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 304 с
• Загадка проклятої Штольні. Підземний детектив. – Харків : Ранок, 2025. – 48 с.
• Зламані іграшки : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 352 с.
• Зцілення невинністю : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2023. – 352 с.
• Лихе око : роман : [цикл Павутиння мороку. Кн. ІІ] . – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 288 с.
• Натурниця з Латинського кварталу. – Харків : Фоліо, 2023. – 288 с.
• Невідомий з Булонського лісу : [роман]. – Харків : Фоліо, 2024. – 318 с.
• Підпільна держава. –Харків : Vivat, 2024. – 304 с.
• Потаємні двері : фантастичні історичні пригоди. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, [2023]. – 224 с.
• Страшний сон : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. – 320 с.
• Таймер війни. – [Харків] : Фабула. – [2023].
  Кн. 1 : Довга комендантська година : роман. – 2023. – 368 с.
  Кн. 2 : Точка виходу. – [2025]. – 368 c.

• У темряві приходить пес. – Київ : Нора-Друк, 2024. – 272 с.
• Убивця з того світу : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. – 320 с.
• Чорна мітка : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2023. – 304 с.
• Чорний ліс. – Харків : Vivat, 2023. – 304 с.
• Як весело в будинку «ВАУ». – Харків : Vivat, 2022. –112 с.

АНДРІЙ КУРКОВ

Письменник Андрій Курков отримав спеціальну відзнаку премії Джорджа Орвелла. Про це він повідомив на своїй інстаграм-сторінці.

На церемонії також оголосили переможців премії у 2026 році. У категорії політичного нонфікшну перемогла книжка The Escape from Kabul Карен Бартлетт, а в категорії політичної прози – роман Transcription Бена Лернера.

Курков був серед фіналістів премії в категорії політичного нонфікшну з книжкою Three Years On Fire: The Destruction of Ukraine («Три роки у вогні: руйнування України»). Вона вийшла у видавництві Open Borders Press.

Three Years On Fire – хроніка третього року повномасштабного російського вторгнення в Україну. У книжці Курков пише про життя в тилу й на фронті, досвід втрат, щоденного виживання, стійкості та гумору під час війни.

Андрій Курков особисто був на церемонії вручення Спеціальної премії, яку з 1997 року присуджували лише вісім разів. Голова опікунської ради фонду лорд Кім Даррок, коментуючи нагороду, заявив, що премії за «честь вітати одного з найвидатніших письменників» з України.

Він зауважив, що, як і Джордж Орвелл, Курков працює як у художній, так і в документальній прозі та журналістиці, а його тексти поєднують літературну майстерність з описом реалій війни.

За словами Даррока, письменник фіксує щоденне життя та досвід людей в умовах війни, зокрема в Україні, а також у ширшому глобальному контексті – від Судану до Гази та М’янми.

Він також підкреслив значення романів Куркова від «Смерті й пінгвіна» до пізніших творів про Київ до повномасштабної війни, назвавши їх «одними з найкращих у сучасній літературі».

У The Orwell Foundation зазначили, що спеціальну відзнаку премії з 1997 року вручали лише вісім разів.

Премію Джорджа Орвелла присуджують за тексти, які відповідають його прагненню «перетворити політичний текст на мистецтво». У 2026 році The Orwell Foundation присуджує шість нагород, зокрема за політичний нонфікшн, політичну прозу, журналістику, репортажі про бездомність і матеріали про соціальні проблеми у Великій Британії.

Нагороду вручили під час церемонії The Orwell Prizes 25 червня в Bloomsbury Theatre у Лондоні.

Що відомо про Премію Орвелла

Премію Орвелла вручають за твори, що «перетворюють політичний текст на мистецтво» у п'яти номінаціях:

• за політичну літературу;
• за політичну прозу;
• за журналістику;
• за викриття соціальних вад Британії;
• за висвітлення проблеми безпритульності, у партнерстві з Центром впливу проблеми безпритульності.

Нагороду заснував біограф Джорджа Орвелла Бернард Крік відповідно до заповіту автора антиутопії «1984». Грошова винагорода становить 5000 фунтів стерлінгів (понад 295 тисяч гривень). Премію вручають за книжки, які найкраще втілюють прагнення Джорджа Орвелла робити з політичної літератури мистецтво.

Як повідомлялося, у 2025 році в номінації Political Writing перемогла книжка Вікторії Амеліної «Дивлячись на жінок, що дивляться на війну». У 2023 році на премію претендувала книжка «Вторгнення: кривава війна Росії та боротьба України за виживання» Люка Ґардінґа.

ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ КОСТЕЛ

Римо-католицький Хрестовоздвиженський костел в Полтаві

На відміну від православних храмів Полтави, про котрі в історичних джерелах містяться численні письмові свідчення та достатньо обсяжні іконографічні матеріали, римо-католицький костьол Полтави свідомо чи несвідомо такою інформацією обійдений.

Про його існування не згадують численні полтавські дослідники, його зображення обмежені однією фотографічною поштівкою початку ХХ сторіччя. Правда, костьол позначено практично на всіх планах Полтави дожовтневої доби, але про католицьку громаду Полтави та її храм не згадують ні П. Бодянський, ні І. Павловський, ні Л. Падалка. Лише у В. Бучнєвича в його «Записках о Полтаве и ее памятниках», виданих у Полтаві в 1902 році, читаємо:

«Римско-католическая церковь, в честь воздвижения честного и животворящего креста Господня, находится на Сретенской улице. Закладка ее произведена 27 сентября 1852 года на месте, купленном, с Высочайшего разрешения Императора Николая I-го, последовавшего в 8 день июня 1852 г., у коллежского советника Казимира Осиповича Поллевича. Окончательно построена и освящена 12 июня 1859 года. Построена она при главном участии тайного советника графа Якова Осиповича Ламберта († в 1855 году), ксендза Гялимского, бывшего первым настоятелем этой церкви, и добровольные пожертвования прихожан. До построения этой церкви, с 1843 по 1851 год, служение происходило в нанятом помещении бывшего дома училища садоводства, принадлежащего ныне Полтавскому институту благородных девиц».

Одним, майже телеграфним рядком згадує костьол у своєму путівнику по Полтаві на 1909 р. М. Дохман:

«Римско-католический костел основан в 1859 году. Находится по Сретенск. ул. Настоятель И. Н. Кухарский».

Часткову відповідь на питання, чому переважна більшість істориків та дослідників Полтави ХIX-ХХ сторіч обходила увагою неординарну сакральну споруду Полтави, ми знаходимо у Л. Падалки:

«Самыми выразительными историческими памятниками в Полтаве являются ее старинные храмы. Высокое религиозное настроение народных масс в ту пору казачества, питающееся народной борьбой в ответ на напор католичества, – такое настроение народных масс на Украине внушило и церковным зодчим настроение той эпохи борьбы за веру».

Саме через ці обставини римо-католицька громада Полтави напевно не була численною навіть на початку цивілізованого XIX сторіччя. Лише в його середині кількість громадян Полтави римо-католицького сповідання зросла до тих розмірів, коли найняте для богослужінь приміщення училища садівництва перестало задовольняти їх потреби.

На початку 1850-х років помічником губернського архітектора Семко-Савойським було виконано проект на побудову римо-католицької каплиці в Полтаві. Цей проект 23 червня 1852 року був розглянутий Полтавською губернською будівельною та дорожньою комісією на чолі з цивільним губернатором Миколою Іллічем Ознобишиним «і знайдений складеним відповідно правилам архітектури».

Проектом передбачалося вирішення храму у вигляді класичної однонавної римської базиліки на високому цоколі, з двосхилим дахом. Кути розімкненого фронтону, прикрашеного аркатурним поясом, підтримувалися трійчастими уступчастими пілястрами з капітелями коринфського ордеру. Вхідні двері облямовувалися невеликим порталом з двосхилим фронтоном. Обабіч дверей були розташовані два подвійних аркових вікна, прикрашених коринфськими напівколонками. Над вхідним порталом проектом передбачалося влаштування великого круглого вікна-рози.

У плані храм було розчленовано інтер'єрними пілястрами на п’ять поперечних нав, перекритих хрещатими, ледь помітно стрілчастими склепіннями. Передня (західна) поперечна нава вміщала невеликий нартекс, обабіч котрого передбачалися приміщення зі сходами на хори другого ярусу. У цих же приміщеннях влаштовувалися дві печі опалення головної зали храму.

Задня (східна), розділена на три частини нава, вміщала по центру пресбитеріум (місце для священиків та вівтаря), який тригранною прибудовою виступав за межі прямокутного плану храму. Обабіч пресбітеріуму були розташовані два приміщення ризниць із печами опалення.

Бічні фасади храму за проектом мали п’ять подвійних вікон, декорованих аналогічно вікнам західного фасаду та розмежованих пілястрами коринфського ордеру. Фронтон західного фасаду було увінчано хрестом на земній кулі, встановленому на декоративному п’єдесталі.

За зовнішніми габаритами костьол мав розміри близько 24 метрів у довжину та 12 метрів у ширину. Його проектна висота від рівня землі до верху фронтону становила трішки більше 14 метрів.

Закладини костьолу на ділянці, що була розташована на розі вулиць Новосадової та Стрітенської (нині Короленка та Комсомольської), відбулися 27 вересня 1852 року. Будувався він досить довго – майже сім років і був освячений лише 12 червня 1859 року. Під час будівництва проект було помітно відкореговано. Костьол став дещо вищим та стрункішим. Західний фасад прикрасив розвинений портал з трикутним замкненим фронтоном на антаблементі, що спирався на дві композитні колони із каннелюрами. Збільшення порталу призвело до зникнення із композиції західного фасаду двох запроектованих вікон. На місці передбаченого проектом вікна-рози на стіні в неглибокій прямокутній ніші було вміщено латинський вислів «GLORIA IN exelsis DEO» («СЛАВА У ВИШНІХ БОГУ»). Верхній фронтон костьолу було виконано на відміну від проектного варіанта замкненим. У його центрі було розташоване рельєфне зображення трикутника з Господнім Оком, оточеного променями сяйва. Було також змінено і декор бічних фасадів: подвійні вікна замінено на одинарні. Пілястри, які за проектом були повинні розмежовувати вікна, теж не виконувалися. Їх декоративну тему замінили аркові сандрики, з’єднані в аркаду. Перше та останнє вікна бічних фасадів були замінені на глухі ніші; лише в аркових завершеннях ніш було влаштовано маленькі віконця.

Костьол був діючим до 1936 року, коли за рішенням влади його було закрито. У 1937 році римо-католицький Хрестоздвиженський костьол Полтави спіткала така ж трагічна доля, як й переважну більшість християнських храмів Полтави – його було знищено.

У повоєнні роки на ділянці колишнього римо-католицького костьолу було побудоване медичне училище.

Валерій Трегубов

ВАСИЛЬ СЛІПАК

Пам’яті митця і воїна

Василь Сліпак. Воїн. Співак. Український націоналіст

Воїн-співак Василь Сліпак загинув 29 червня 2016 року в бою на Донеччині від кулі снайпера.

Львів’янин, випускник місцевої консерваторії останні майже 20 років жив і працював у Франції. В останні роки був артистом Паризької опери. Учасник паризького Євромайдану. З початком агресії Росії проти України повернувся на Батьківщину і пішов добровольцем у ДУК «Правий сектор».

20 грудня 1974 року – народився соліст Паризької національної опери, доброволець «ДУК-ПС» Василь Сліпак, позивний «Міф».

Народився у Львові в родині робітників Львівського автобусного заводу. У сім'ї ніхто професійно не був пов'язаний із музикою, хоча в дідуся Василя, на честь якого і назвали хлопця, теж був унікальний голос.

У дев’ять років Василь потрапив до львівського хору «Дударик», де отримав перший досвід виступу на сцені і першу професійну підтримку. У 1992 році вступив до Львівського Вищого державного музичного інституту імені М. В. Лисенка. А в 1994 році на 10 Міжнародному конкурсі ораторії і пісні «Гран-Прі France Telecom» у французькому місті Клермон-Феррані (Франція) здобув Гран-прі й Гран-прі глядацьких симпатій. У 1996 році його запрошують в Паризьку національну оперу солістом.

Мав величезний діапазон голосу, співаючи одночасно контртенором та баритоном. Провів кілька успішних сольних турів по Європі. На міжнародному фестивалі оперних співаків в Армеле арію «Тореадор» у виконанні Василя Сліпака назвали найкращим чоловічим виступом.

У Франції Василь Сліпак прожив 19 років. Попри те, він не поривав зв’язків з Україною. Двічі відмовлявся від пропозиції прийняти французьке громадянство, лишаючись громадянином України.

У 2004 році був учасником Помаранчевої революції. З початком Революції Гідності очолив волонтерський рух у Франції, організовуючи різні акції на підтримку майданівців, збираючи кошти та відправляючи гуманітарні вантажі. Разом з друзями-співаками створив організацію «Оперні співаки для дітей».

Починаючи з .травня 2014 року тричі їздив у зону АТО, у складі ДУК-ПС воював у районі Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки.

Співак уславився волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись з людьми з особливими потребами.

Під час Революції Гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти.

Починаючи з .травня 2014 року тричі їздив у зону АТО, у складі ДУК-ПС воював у районі Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки.

Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них.

«Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», – сказав Василь.

Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав туди у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим.

Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа.

18 червня 2016 року привіз на Луганщину добровольцям зібрану допомогу і залишився. 29 червня загинув від кулі снайпера в бою за позицію Мурашник біля Дебальцевого, прикриваючи товаришів з кулемету.

30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст. (посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

Водночас він став першим Героєм України (2017) серед добровольців. Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.

Вже навіть після смерті Василь послужив поштовхом для змін в нашій державі: після його загибелі в Україні було прийнято відповідне законодавство, що стосувалося добровольців, яких прирівняли до воїнів Збройних Сил.

Українські документалісти Леонід Кантер та Іван Ясній зняли фільм «Міф», присвячений життєвому шляху Василя Сліпака. Прем’єра фільму відбулася у Києві 25 січня 2018 року.

У своїх згадках друзі та колеги говорять про Василя Сліпака як про надзвичайно освічену, добру, харизматичну, веселу людину з неймовірним почуттям гумору. Сліпак говорив сьома мовами, товаришував з голлівудськими зірками та режисерами.

Пам'ять Василя Сліпака в Україні шанують. Незабаром після смерті героя Національний банк України ввів у обіг пам’ятну монету «Василь Сліпак» номіналом 2 гривні. Ця монета входить у серію «Видатні особистості України». На ній розміщений малий державний Герб України, портрет Василя Сліпака, нотний рядок і напис: «Василь Сліпак «Міф». Українські театри щорічно проводять концерти пам'яті співака.

УКРАЇНЦІ, ЯКІ БУДУВАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Українці, які будували Незалежність України : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 42 с.

Воїни, які захищають життя в наші дні, Небесна сотня, політв’язні та дисиденти радянських часів, діячі УНР, герої Крут… Чимало відомих та славетних імен. Але усім відомі борці за Незалежність, які стояли на плечах велетнів минулих поколінь, невтомно закладали підвалини української державності. Саме про таких видатних українських діячів розповідається в бібліографічному покажчику. Бібліографічний посібник допоможе користувачам, зацікавленим у вивченні й осмисленні подій і постатей, які боролися і наближали незалежність України.

МОЯ ЗЕМЛЯ - МОЯ ІСТОРІЯ

«Моя земля – моя історія» (Воєнна слава Полтавщини. Козацька доба). Випуск 1. : бібліографічно-історичний нарис / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ ім. Олеся Гончара, 2026. – 28 с.

У бібліографічно-історичному нарисі подано відомості про історичні події, що відбувалися на Полтавщині під час козацької доби, котрі вплинули на хід усієї української історії. Матеріал, запропонований у нарисі, не є вичерпним, використана література взята із публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. Бібліографічно-історичний нарис адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про наших видатних земляків та історичні перепитії, що відбувалися на Полтавщині.

ДЖУЛІЯ КУЇНН

Бріджертони – книги серії Bridgerton Джулії Куїнн

Романтичні історії, які завдяки екранізації більшість впізнає за фразою «Любий читачу…», справді захопили мільйони читацьких сердець. Майстерно написані, атмосферні й місцями дотепні книги – «Бріджертони» Джулії Куїнн розповідають про справжнє кохання, дружбу, родину та сміливість робити власний вибір.

Якщо ви вже подивилися серіал від Netflix і почали сумувати за улюбленими героями, продовжуйте стежити за ними на сторінках романів. У цій статті розповідаємо, як читати серію «Бріджертони» – книги по порядку чи можна у випадковій послідовності. А також коротко оглядаємо всі романи серії.

Порядок читання можна вибирати на свій розсуд – історії не залежать одна від одної. Єдине, на що варто зважати – маєте ризик натрапити на спойлери, якщо читатимете не за хронологією. Жахливих спойлерів не буде – романтичні історії Джулії Куїнн про ц сімейство завжди мають хепі-енд.

Романи було опубліковано у період з 2000 по 2006 рік, і вже тоді книги підкорили читачів.

Світ «Бріджертонів»

Романи, написані Джулією Куїнн, відтворюють атмосферу епохи Регентства, однак погляди її героїв не завжди збігаються з реальними поглядами того часу, в цьому плані вони значно пішли вперед.

Жінки та чоловіки у романах Куїнн не хочуть миритися з суспільними стандартами, якщо ті не співпадають з їхніми особистими бажаннями. Тому книги складно віднести до тих історичних любовних романів, де детально відтворені реальні проблеми конкретного часу. У «Бріджертонах» дана епоха швидше є красивим тлом для романтичних пригод героїв чи їх особистих переживань.

Особливість книг – увага авторки та читачів повністю прикута до особистого життя персонажів. Інтриги вищого світу, пристрасне кохання, стосунки батьків та їхніх дорослих дітей. Тут немає світових проблем і трагедій. Тому якщо ви шукаєте книгу, з якою справді зможете відпочити – вибирайте будь-який роман Джулії Куїнн.

Сюжет розгортається довкола родини Бріджертонів – вдови Вайолет та її вісьмох дітей: Ентоні, Бенедикта, Коліна, Дафни, Ельзи, Франчески, Грегорі та Гіацинти.

Серія складається з восьми основних романів – кожна донька та син сімейства має свою історію кохання. Авторка також створила родинне дерево, тому ви будете заздалегідь орієнтуватися у їхніх любовних справах. Цікавий момент – перші літери імен від найстаршої до наймолодшої дитини розташовані в алфавітному порядку, про це навіть згадала у своїй світській хроніці анонімна оглядачка пліток леді Віслдлаун, за псевдонімом якої ховається одна з персонажок.

Власне, ця світська хроніка від загадкової авторки є родзинкою романів. Леді Віслдаун пише про останні новини та плітки, закликаючи знать до обговорень, розважає, захоплює, і часто – дратує героїв, над якими посміюється у своїх текстах. Леді Віслдаун дотепними, гострими та лаконічними фразами описує суть того, про що йдеться у кожному розділі.

Крім цього, у книгах чудово прописані діалоги та максимально розкрито внутрішніх світ головних героїв. За це їх і полюбили читачі.

Серія книг «Бріджертони» по порядку: основні книги, приквели та антології

Основні книги

«Герцог і я» (Дафна та Саймон)

Історія «Герцога і я» (The Duke and I) розгортається довкола старшої сестри родини, Дафні. Вона мила і доброзичлива, легко знаходить спільну мову з людьми. Однак пропозицію руки та серця ще не отримала. А Дафні потрібен достойний обранець. Тим часом у Лондоні з’являється Саймон Бассет, який відразу стає центром уваги надокучливих матерів – ті прагнуть швидше видати заміж своїх доньок.

«Віконт, який мене кохав» (Ентоні та Кейт)

Якщо ви любите історії з тропом «від ненависті до кохання», цей роман має всі шанси стати найулюбленішим.

Герой роману про «Віконта, який мене кохав» (The Viscount Who Loved Me) – Ентоні, найстарший син сімейства Бріджертонів. Батько, у якого були чудові стосунки з дружиною та дітьми, помер у віці 38 років. Тож Ентоні довелося рано взяти відповідальність за родину на себе. Він готовий одружитися, але не за покликом серця, а з практичною метою. Шукає розумну жінку, яка зможе стати новою віконтесою.

«Пропозиція джентельмена» (Бенедикт Та Софі)

У «Пропозиції джентельмена» (An Offer from a Gentleman) йдеться про Бенедикта Бріджертона та шлях, який йому довелося пройти, щоб знайти кохання. Ця історія спочатку дуже нагадує відому казку про Попелюшку, але по мірі розгортання сюжету стає все цікавіше спостерігати за героями.

На балу-маскараді Бенедикт закохується в загадкову леді у срібній сукні, з настанням півночі вона зникає. Єдине, що він має – її рукавичка, але це не допомагає знайти даму серця.

Бенедикт не знає, що за маскою ховається Софі, позашлюбна донька графа, яка через складні обставини життя змушена працювати служницею у мачухи та зведених сестер, а згодом – покоївкою.

«Роман із містером Бріджертоном» (Колін та Пенелопа)

Пенелопа з родини Фезерінгтон роками закохана у свого друга, Коліна. Вона проводить з його родиною дуже багато часу, а Елоїза, сестра Коліна, є її найкращою подругою. Одного разу дівчина випадково чує, як Колін заявляє братам, що ніколи б не одружився з Пенелопою Фезерінгтон. Боляче, але дівчина приймає це як факт. Подорослішавши, Колін вирушає у подорож різними країнами, а Пенелопа за цей час не отримує жодної пропозиції про одруження. Саме у книжці «Роман із містером Бріджертоном» читачі дізнаються, хто ховається за псевдонімом леді Віслдаун.

КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ

Книги про дорослішання для дітей. 12 важливих ЕМОЦІЙ

У дитинстві ми нерідко чули: «вгамуй свої емоції», «мисли тверезо», «злість тебе не прикрашає», «слізьми лиха не виплачеш» та багато інших порад від важливих для нас дорослих. Це мало навчити нас ігнорувати власні почуття або знецінювати їх. Проте емоції – це внутрішній компас. Вони інформують про те, що з нами відбувається, чого ми прагнемо, що порушує наші кордони, дають змогу пережити втрату й радіти успіхам, будувати стосунки з людьми та із самими собою.

12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо / пер. [з польськ.] О. Сенишин. – Харків : Основа, 2026. – 128 с. : тв. – (Дитяча художня література).

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – це зворушлива й корисна книжка для розвитку емоційного інтелекту дітей.

Через зрозумілі життєві історії авторка допомагає малечі пізнати радість, страх, сором, гордість, злість та інші почуття, які щодня супроводжують дитину.

Книжка навчає:

• розпізнавати власні емоції;
• говорити про почуття без страху й сорому;
• краще розуміти себе та інших;
• будувати здорові стосунки з оточенням.

Видання ідеально підходить для спільного читання вдома, занять у школі чи роботи з психологом. Тексти легко сприймаються, відкривають простір для розмов і допомагають дитині сформувати внутрішню опору.

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – це тепла й глибока книжка для дітей та дорослих, яка допомагає навчитися розпізнавати, проживати й приймати емоції.

Герої історій переживають знайомі кожній дитині ситуації: радіють перемогам, засмучуються через невдачі, хвилюються, бояться, соромляться й вчаться розуміти себе. Через художні сюжети книжка м’яко пояснює, що кожна емоція важлива, адже саме вони є нашим внутрішнім компасом і допомагають будувати стосунки з іншими та з собою.

Видання стане чудовим інструментом для спільного читання вдома або в освітньому середовищі, адже заохочує дітей говорити про свої почуття, формує емоційний інтелект і навички саморегуляції з раннього віку.

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – книжка, яка допомагає дітям краще зрозуміти себе, а дорослим – почути дитину.

Дванадцять авторок написали 12 оповідань, сповнених емоцій, у яких є все, що подобається дітям, і все, на що очікують дорослі. Історії порушують украй важливу проблему цінностей, про які батькам і вчителям непросто розмовляти з дітьми.

Вони раділи, коли їхні герої ставали такими, як їм хотілося. Злились, коли їм довго не вдавалося придумати щось цікаве, і відчували безліч інших емоцій. Діти стрибають від радості, їх переповнює почуття гордості, а сором і страх знеохочують. Кожна пережита емоція важлива! Їх усіх варто пізнати і зрозуміти.

Емоції – це наш внутрішній компас. Вони повідомляють про те, що з нами відбувається. Саме на емоціях ми будуємо стосунки з іншими людьми та із самими собою. Прочитавши книжку, дитина усвідомить, що не буває поганих чи хороших емоцій. Навчиться їх називати й розуміти. Натомість батьки дізнаються, як допомогти дитині в цьому.

Завдяки кумедним текстам складні теми стають простими й зрозумілими.

Читаймо цю книжку дітям, спонукаючи говорити про емоції, які вони щодня переживають, щоб у дорослому віці вони могли з ними впоратися.

Книга є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ДМИТРО "РАСТІ" КАНУПЄР

Автори-військові. «Окраєць» – книга азовця «Расті» про 886 днів російського полону.

Дмитро «Расті» Канупєр – військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», який пройшов оборону Маріуполя, 886 днів російського полону та повернувся під час обміну 18 жовтня 2024 року. Попри роки катувань і сфабрикований вирок, після реабілітації він знову став до строю.

Детальніше про його життєвий та бойовий шлях:

До війни: У 20-річному віці, у 2020 році, став до лав «Азову». До того підлітком стояв на барикадах Революції Гідності.

Оборона Маріуполя та полон: З перших днів повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Потрапив у полон навесні 2022 року, пройшов Оленівку, Таганрог, Донецьк та Макіївку. У полоні окупанти сфальсифікували справу та присудили йому 29 років колонії (спочатку незаконно заявляли про 48 років).

Повернення та реабілітація: 18 жовтня 2024 року був звільнений під час обміну. Попри пережиті жахіття та тортури, він відновився і знову повернувся до війська.

Медійна діяльність та книжка: «Расті» відкрито ділиться своїм важким досвідом, бере участь у закордонній адвокації та розповідає світові правду про воєнні злочини росіян. У травні 2026 року виходить його книжка, присвячена 886 дням неволі

Виходить книжка «Окраєць» бійця «Азову» Дмитра «Расті» Канупєра зі свідченнями про 886 днів російського полону, катування, виживання і потребу говорити про злочини росіян.

«Окраєць» – книжка про досвід полону, який автор вирішив записати після розмови з Оленою Мандзюк у Краматорську. «Вона запитала, чи не хочу я розповісти це більшій кількості людей. Я спочатку відмовлявся через брак часу, службу у війську і думку, що це нікому не буде цікаво, бо люди більше цураються теми війни і полону, ніж підтримують», – розповів «Расті».

Мандзюк запропонувала записати його спогади на диктофон. Наступного дня автор отримав текстову версію розповіді, перечитав її й опублікував у своєму інстаграмі. Саме реакція читачів, за його словами, показала, що історія має бути розказана не лише в дописах.

«Дійсно побачив, що це для інших важливо – знати правду, усвідомлювати злочини росіян, говорити про тих, хто досі в полоні. Я отримував сотні коментарів, тисячі репостів, слова підтримки і прохання говорити про це гучно, більше, написати книгу», – зауважив «Расті».

За словами автора, «Окраєць» – це книжка про злочини, які росіяни скоювали проти нього під час полону, а також про тих, хто досі залишається в російських тюрмах і таборах.

«Книга «Окраєць» – це свідчення про злочини росіян, які вони скоювали наді мною у російському полоні впродовж 886 днів. Ця книга буде передаватись з рук в руки до друзів, до рідних, до дітей, адже це реальна історія з перших вуст про мою історію виживання і нелюдського ворога – росію, про зло, яке я хочу робити видимим, адже тільки тоді його можна побороти», – наголосив він.

Робота над книжкою, за словами військового, була складною не лише для нього, а й для всієї команди. Автор розповів, що під час підготовки тексту довелося знову проживати спогади, які психіка намагалася відсунути в підсвідомість. «Я зустрів певні труднощі, коли почав працювати над книгою. Розумію, що моя психіка берегла мене і ховала всі страшні спогади десь далеко у підсвідомість, а тут я вирішив все дістати назовні. Найважче було те, що, відновлюючи ці спогади, я розумів, що прямо зараз, там, у російському полоні, мої побратими досі проживають ці ж самі катування та знущання, отримують удари, страждають від голоду», – розповів він.

Він також зазначив, що розуміє небажання частини людей говорити про полон і катування, однак вважає мовчання небезпечним: «Я розумію, чому тут, в Україні, люди в тилу оминають подібні теми. Вони просто не хочуть знати, що таке страшне зло може існувати. Але в цьому і проблема: закриваючи очі на зло, воно не перестає існувати, воно росте ще більше».

Над книжкою працювала команда, частина якої долучилася до проєкту на волонтерських засадах. За словами «Расті», для редакторів і людей, які допомагали з текстом, ця робота також стала емоційно важким досвідом. «Редактори плакали над редагуванням тексту, хтось згодом не міг спати ночами, в когось тремтіли руки, хтось перейняв та розділив цей біль зі мною», – ідеться в дописі автора.