ПОЕТОВА ДУША РОЗКРИЛАСЯ В КОХАННІ... (ПОЛТАВСЬКА СТОРІНКА З ЖИТТЯ КОБЗАРЯ)

Осінь 1845-го року в житті Та­раса Шевченка була драматич­ною. Цієї пори він зримо пізнав дві великі істини: Любов і Смерть. Осінь 1845-го стала щас­тям і бідою поета, "веселим та молодим лихом-лишеньком" йо­го. Він кохав, зробив першу нев­далу спробу одружитися з одно­сільчанкою Тодосею Кошиць, мрі­яв жити у парі "як добрі люди живуть". Послав до нареченої сва­тів, та панотець Григорій відпро­вадивши їх, сказав, що він ніколи і в душі не мав видати дочку за ко­лишнього свого наймита, та ще й бувшого кріпака... Не просто "гарбуза" отримав Тарас; — його образили, плюнули в обличчя, принизили, як людину! На другий день після прощання з Тодосею, в кінці вересня 1845 року, Тарас Шевченко покинув рідну Кирилівку і вирушив до Миргорода, а потім в село Маріїнське цього ж повіту, де в маєтку пана Лук'яновича було його пристанище, як маляра. 

У Миргороді 4 жовтня 1845 року Тарас пише два вірші "Не женися на багатій" та "Не за­видуй багатому": "Не завидуй ба­гатому, багатий не знає ні прияз­ні, ні любові — він усе наймає" оце "наймає" — болючий спогад про своє наймитування у Кошиців. "Нема раю на всій землі, та нема й на небі!" — пише зневіре­ний чоловік. Тут, у Миргороді, він згадує свою невдалу спробу жи­ти, як усі, — про образу, завдану його чистій відкритій душі, котра сподівалася на щастя. Поет знає, і що його суму ніхто не розділить: легше плакать, "як ніхто не ба­чить". Пізніше у листі до нашого земляка історика Осипа Бодянського Кобзар згадає про трагедію вересня 1845-го: "Думав ожени­тися... Та Господь не благословив моєї доброї волі. Не дав мені до­кінчити віку короткого на нашій любій Україні; тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!"

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою.

("Три літа", 1845 р.) 

З Миргорода, борючись із зас­тудою, поет їде до Переяслава, живе місяць у В'юнищах на Пере­яславщині
— і пише, пише, пише твори, які стануть шедеврами української класики: "Єретик" і "Сліпий", "Великий льох" і "Наймичка", "Кавказ" і "Давидові псал­ми", "Три літа", "Минають дні". Біль знайшов собі вихід, розгорів­ся, як вогонь, твори, написані в полтавському краї, били, ніби гро­мили "І мертвих, і живих, і ненарод­жених".

Але тіло поета не витримало удару: зовсім хворого, Тараса ве­зуть до Переяслава, де його під­кошує гарячка. До недужого вже підкрадається смерть: "Як умру, то поховайте...", — пише Тарас Григорович в цей час. У вогні га­рячки, можливо, згорав і образ по­півни Тодосії з якою він пов'язу­вав надії на щастя, яку так нещас­ливо покохав. 

...Не правдивим, 

А сном лукавим розійшлось, 

Слізьми — водою розлилось 

Колишнєє святеє диво. 

Туга, пережита Шевченком во­сени 1845-го року на полтавській землі, дала українській літературі незрівнянні твори, але стала і по­чатком страдницького шляху ве­ликого Кобзаря.