КОРЖ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Микола Олександрович Корж народився 27 травня 1919 р. в с. Облонь Семенівського району Полтавської області в родині службовця.

Навчався в школах великих Сорочинців, Миргорода. 

З родиною переїхав до м. Чугуєва Харківської області, потім до Харкова. У 1937 році закінчив Харківську середню школу № 40 і в тому ж році вcтyпив до Харківського електротехнічного інституту (нині – Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут"). Під час навчання був заступником редактора інститутської газети "За електрифікацію". Війна застала М. О. Коржа студентом четвертого курсу.

До армії він не призивався через короткозорість. На початку війни працював слюсарем-пресовщиком на ХЕМЗі, очолював групу ополченців, відряджених на спорудження оборонних об'єктів у Придніпров'ї. До Харкова повернувся за кілька днів до заняття міста німецькими військами. Під час окупації Харкова М. О. Корж працював кочегаром, слюсарем на електростанції Харківського технологічного iнcтитyтy (нині Харківський політехнічний університет), мав контакти з диверсійною групою, яка спалила електростанцію в ніч її пробного пуску. Потім працював на ГЕС-1. 

У лютому 1943 р. разом з підпільниками брав участь у "запаренні" котлів електростанції, щоб не допустити німців до котлоагрегатів з вибухівкою. Це зберегло котельну від знищення. 

В березні 1943 року М. О. Корж евакуювався до Куп'янська, де працював на міській електростанції і 23 серпня разом з частинами Радянської армії повернувся до Харкова. Брав участьв розмінуванні об'єктів електромереж, працював на відбудові ТЕЦ-3, одночасно закінчуючи навчання в інституті. У 1945 році Микола Олександрович з відзнакою захистив дипломний проект.

З 1952 по 1961 рік працював інженером, керівником групи в Укргідроенергoпpоекті, проектував каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, Дубосарськv ГЕС на Дністрі, низку підcтaнцій Молдови і України. 

В 1961 році він був обраний за конкурсом доцентом кафедри "Електричні станції, мережі та системи" Українського заочного політехнічного інституту. 

В 1967 році захистив кандидатську дисертацію. 

 У 1968 –1985 роках М. О. Корж працював доцентом кафедри електропостачання міст Харківського інституту інженерів комунального будівництва (нині Державна академія міського господарства.).

У технічних журналах і наукових збірниках опубліковано понад 200 праць М. О. Коржа, ряд розробок захищені авторськими свідоцтвами і заявками на винахід. До покажчика ці роботи не включені, оскільки не стосуються краєзнавства. Микола Олександрович з юності захоплювався журналістикою, краєзнавчими пошуками, топонімікою. Залишивши викладацьку роботу, він активно працює як лектор, краєзнавець у наукових і громадських установах: товариствах "Знання", охорони пам'яток історії і культури та охорони природи, Військово-історичному товаристві. Ним було прочитано понад 1000 лекцій.

Брав участь у роботі обласної топонімічної комісії, наукових конференцій, з’їздів Всеукраїнської спілки краєзнавців. Микола Олександрович – автор близько 200 краєзнавчих публікацій на теми культурного життя Харківщини Серед них багато спогадів про видатних діячів, з якими йому доводилося зустрічатися. Значне місце у творчому доробку краєзнавця також посідають сторінки історії Другої світової війни, підпільний рух на Харківщині.

Відзнаки:

• Почесний професор Вроцлавської політехніки,
• Почесний голова Харківської обласної ради колишніх партизанів та підпільників,
• Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1995),
• Заслужений працівник культури України (2004),
• Орден "За заслуги" ІІІ ступеня (2007),
• Ордени "За мужність" ІІ ступеня,
• "Вітчизняної війни" ІІ ступеня,
• Почесний громадянин Харківської області (2009).

Микола Олександрович Корж помер 11 січня 2011 р.

ІВАНИЧУК РОМАН ІВАНОВИЧ

Іваничук Роман Іванович
(27.05.1929-17.09.2016) 

Народився 27 травня 1929 р. в с. Трач Косівського р-ну на Івано-Франківщині в сім'ї сільського вчителя. Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1957). Працював викладачем мови й літератури на Львівщині.  В редакції журналу "Жовтень" ("Дзвін"). Обирався народним депутатом України 1-го скликання.

Автор збірок новел "Прут несе кригу" (1958), "Не рубайте ясенів" (1961), "Тополина заметіль" (1965), "Дім на горі" (1969), "Сиві ночі" (1975) ...

Твори Романа Іваничука видані російською, польською, словацькою та іншими мовами.

За роман "Манускрипт з вулиці Руської" удостоєний премії ім. Андрія Головка (1979), а за романи "Вода з каменю" та "Четвертий вимір" – Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1985).

Член Національної Спілки письменників України з 1960 р.

Роман Іванович Іваничук помер на 88-му році життя, вранці 17 вересня 2016 року у Львові. 

Похований 19 вересня на Личаківському цвинтарі у Львові.

РЕКОМЕНДАЦІЙНИЙ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

• Іваничук Р. І. Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської : романи / Р. І. Іваничук. – Харків : Фоліо, 2006. – 381 с.

У романі "Черлене вино" відтворено події ХV століття: героїчна оборона Олеського замку, маленького острівка народної волі, що кинув виклик можновладній шляхті. "Манускрипт з вулиці Руської" воскрешає перед читачем Львів кінця ХVІ – початку ХVІІ століття, Львів періоду перших братських шкіл, в яких зароджувалися ідеї визвольної війни майбутньої Хмельниччини.

• Іваничук Р. І. Журавлиний крик : романи / Р. І. Іваничук. – Харків : Фоліо, 2006. – 382 с. – (Українська література).

Роман "Журавлиний крик" присвячений подіям, що відбувалися у переломні часи української історії. Остаточна ліквідація гетьманства, знищення Запорізької Січі, спроба гайдамаків під проводом Івана Гонти і Максима Залізняка відродити втрачену українську державність, утвердження Катерини ІІ на престолі Московської імперії, розгром повстання Пугачова… На цьому історичному тлі діє головний герой роману – філософ Павло Любимський.

• Іваничук Р. І. Четвертий вимір. Шрами на скалі : романи / Р. І. Іваничук. – Харків : Фоліо, 2007. – 447 с.

"Четвертий вимір" – твір, за який письменник був удостоєний Національної премії ім. Т. Шевченка, присвячений Миколі Гулаку, другу і соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу-поліглоту, котрий володів майже двадцятьма мовами, людині, яка після ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці за свою діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві не мала права повернутися в рідну Україну. У романі "Шрами на скалі" розповідається про останні роки Каменяра – видатного українського письменника Івана Франка.

КАРПЕНКО Володимир Пилипович (псевд. Влад Землянин)

Народився 22.05. 1935, м. Ромни Сумської обл. Прозаїк. Член Національної спілки письменників України, Полтавської спілки літераторів. Почесний громадянин Полтавського району. Лауреат Всеукраїнської премії ім. Володимира Короленка. Лауреат премії Полтавської обласної ради ім. Феодосія Рогового.

Закінчив СШ № 3 м. Ромни, Московський державний університет ім. М. В. Ломоносова (1960), відділення прози Літературного інституту ім. Максима Горького (1973). Працював геологом у м. Хабаровську (1960–1962), художнім керівником Роменського Будинку культури (1964), бібліотекарем Полтавської Східно-Української експедиції (1965–1977), тренером із шахів спортивного товариства "Спартак" (1982–1983), позаштатним кореспондентом газети "Комсомолець Полтавщини" (1984–1993). Один із засновників, член ради Полтавської спілки літераторів.

Професійного письменника до 1990 року практично не друкували (одне оповідання озвучено програмою "Маяк" всесоюзного радіо наприкінці 60-х років, опубліковано лише 7 оповідань на шпальтах обласних газет і уривок роману у колективній збірці (1976), хоча до середини 80-х було написано 4 романи у 6 томах, дві книжки оповідань та повість).

Автор книг "Побег", "Зона на воле", "Исповедь после смерти", "Племя Ярри", "Изгнанники", романів "Амба", "Идолы", "Грех". Друкувався в журналах "Радуга", "Добромисл", "Біла альтанка" та збірниках.

Тематика творів прозаїка – життя землян від кам’яного віку (1-й том роману "Идолы") через наш час ("Амба", "Грех") до далекого майбутнього (2-й том роману "Идолы"). За висловом літератора Володимира Данилейка, ці полотна "неначе утворюють … своєрідну споруду транзитного Вокзалу Людства у його зиґзаґоподібному русі до манливого й незбагненного ідеалу людськості".

2003 року за двотомний епічний роман "Амба" – лауреат премії імені В. Г. Короленка НСПУ, 2020 року за епічний роман "Амба" в трьох томах – лауреат премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового у номінації "Сучасна проза".

2005 року, з нагоди 70-річчя, письменнику Володимиру Карпенку присвоєно звання першого Почесного громадянина Полтавського району.

Література про автора

• Вітрич М. Життєві й творчі амплітуди Володимира Карпенка / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2016. – 19 квіт. – С. 3.
• Зелень М. Лицар літератури: почесному громадянину Полтавського району Володимиру Карпенку – 85 / М. Зелень // Літературна Україна. – 2020. – 27 черв. – С. 3.
• Володимир Карпенко: [біографія уродженця м. Ромни Полтав. обл., оповідання «Клинок Алімааса»] / Калинове гроно: антологія літераторів Полтавщини часу незалежності України: до 20-річчя Полтав. спілки літераторів. – Полтава: Полтавський літератор, 2010. – Т. 3. – С. 365-380.

Шевченківська премія -2022

Шевченківська премія – 2022: інформаційний бюлетень / упоряд. О. Пошибайло; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 12 с.

 

ЛИСЕНКО МИКОЛА

Микола Лисенко – не тільки геніальний композитор, а й гідний високої поваги громадський діяч, бо цілий свій вік віддавав свій талант і працю українству, брав активну участь в українському громадському рухові. Протягом усього життя він займався збиранням народних пісень, і по праву вважається одним із найвизначніших музичних науковців-фольклористів України.Бібліографічний покажчик буде цікавий для поглиблення знань на уроках музичного мистецтва, літератури для позакласної роботи, краєзнавців, бібліотекарів, а також небайдужих до мистецтва і широкого кола читачів.

«Його музика Україну берегла»: до 180-річчя від дня народження М. В. Лисенка: біобібліографічний покажчик / упоряд. Т. Базир; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 32 с.

КОСТЬ ГЕРАСИМЕНКО

Був він і солдатом, і поетом…

Пішов він, як і всі, за день на смертний бій

І молодим лицем упав в криваві трави.

Йому б співать та жить.

А він прожив так мало,

І так багато він у битвах пережив.

В. Сосюра

Вісімдесят років тому, 1942 року, ворожа куля обірвала поетичну і життєву струну 35-річного полтавця-воїна, за висловом М. Рильського, "природженого поета", Костя Герасименко.

У нього на той час було опубліковано уже шість поетичних збірок. У кожній з них звучала його пісня "терпкою мрією і радістю зачата", поет любив рідний полтавський край "гаряче до болю", і де б не був потім, – вчувалися йому мамині пісні і "озивалися криниці".

Майбутній письменник народився 115 років тому, 11 травня 1907 року у селі Прихідьки Пирятинського повіту, дитячі та юнацькі роки провів у селі Заріччі, місті Пирятині.

Спомином дитинства, шкільних років звучить поезія-присвята "Учительці", де є рядок і про "перший негаданий вірш", що прийшов на уроці. Пробуджували поетичний талант хлопця і батьки-вчителі. Мама Віра Семенівна рано померла, туга за нею передана сином в одному з кращих ліричних віршів "Портрет".

Творче дерево поета виростало з народної мудрості, з глибин полтавської землі, з особистих вражень його короткого, але насиченого життя.

Навчаючись у Пирятинському педагогічному технікумі, Кость багато читав, брав участь у роботі літературного гуртка "Плуг". Цікавився історією Пирятина, досліджував перебування Тараса Шевченка у місті та селі Березовій Рудці.

Друкуватися юнак почав з вісімнадцяти років. Після закінчення технікуму він вчителював на Донбасі, там побачила світ його перша збірка "Зріст" (1933). З 1934 року Кость став членом Спілки письменників СРСР, а 1935 року він переїхав до Києва, працював на кінофабриці, брав участь у роботі Спілки письменників України.

Останнє передвоєнне п'ятиріччя – розквіт творчості молодого поета. Одна за одною виходять його поетичні збірки "Вересень" (1935), "Пам'ять" (1938), "Дорога" (1939), "Портрет" (1941).Перед самою війною розкрився драматичний хист К. Герасименка. Першу свою драматичну поему "При битій дорозі" (1939) він написав за мотивами творчості Т. Шевченка, передусім його "Катерини".

Драматична поема "Легенда" (1940) була відзначена премією на Всесоюзному конкурсі на кращу п'єсу, складовою частиною якої була відома "Пісня про Полтаву". Схвально відгукнувся про поему видатний майстер драматичної поезії І. Кочерга.

Кость Михайлович був сповнений любові до життя, славив "І пісню, й любов, і молодість…". Особливою задушевністю відзначалися твори, адресовані нареченій, що стала згодом дружиною поета. "Здається, рідко, хто так чисто і так часто говорив про любов, як Кость Герасименко у своїх віршах, присвячених Ірині Вериківській", – відзначав професор-літературознавець, наш земляк С. Шаховський. Все перекреслила війна.

Письменник, залишивши у Києві молоду дружину і двомісячну доньку Маринку, добровольцем пішов на фронт, працював корреспондентом армійських газет. Активно друкував нариси, фейлетони, вірші, в яких звучала любов до рідноїУкраїни:

О земле, голуба від рясту,

Вишневий край, казковий край!

Ми вирушаємо у наступ,

Ми йдем вперед. Чекай!

До своєї Вітчизни звертався і словом, і серцем:

Краю рідний, хоч вітром синім

Нам дмухни із далеких меж, –

Ти під катом не зігнеш спину,

Ти в крові і в грозі встаєш!

Однією з важливих і цікавих сторінок творчості нашого земляка було використання його поетичного слова в передачах Українського радіо. У "радіовійні" з фашистами віршоване звернення до народних месників, відоме як "Пісня українських партизанів", звучало набатом:

Муки і сльози твої, Україно,

Серце нам гнівом печуть.

Вдома лишилися пустка і горе,

Ворогом топтаний шлях.

В ніч, як над степом засвітяться зорі,

Хлопці, збирайтесь в лісах!

А ще ця пісня була віддрукована листівкою і разом з боєприпасами та продовольством скидалася літаками в партизанські загони, що діяли в глибокому тилу ворога.

Кость Герасименко, як оперативний кореспондент газети "Знамя Родины" 18-ої армії, постійно перебував на передовій, брав участь у кровопролитних боях. "Завантаженість тут у мене зараз настільки велика, що, окрім поїздок на фронт, стін редакції, я нічого не бачу", – писав він в одному з листів.

Щоденна втома, безсонні ночі, журба за поневоленою Україною і мрії про мирне життя… Це змалював в поетичних рядках полтавець Д. Шупта:

Де чорну смерть розсіюєвійна,

Поетові привиділись Прихідьки

І мати втомлена…

У тихім небі мирні чорногузи.

Діброва. Перша радість. І гриби.

Зелений берег річки Гнилогуза,

З якого видно Удай голубий.

Найважчі випробування випали на його долю на Північному Кавказі. Один з очевидців тих подій – командир полку Маренко – згадував так: "Кость Герасименко брав участь у прориві "голубої лінії фашистів" на Кубані. Під час п'ятиденного бою він доставляв боєприпасиу свою батарею:

«Я писав про життя...» (100 років від дня народження А. А. Дімарова, укр. письменника)

 

ҐАЛАҐАН Гнат

Військо­вий і державний діяч народився в с. Омельник Кре­менчуцької сотні Миргородсь­кого полку в сім'ї козака. Очо­люючи компанійський полк, 14 травня 1709 р. провів царсь­ке військо на Січ і взяв участь у жорстокому розгромі Запо­рожжя. «За заслуги» перед Петром І був призначений чигиринським (170-713 рр.), а згодом прилуцьким (1714-1739 рр.) полковником, дістав великі землево­лодіння, зокрема, с. Сокиринці, і започаткував відому старшинську династію.

Гнат Галаган одружився з молодою вдовою - дочкою київського войта Тадрина, Оленою Анатоліївною 1716 р. У них народився єдиний син Григорій. За спогадами сучасників, Гнат був надзвичайно практичний, сміливий, умів спілкуватися з гетьманами України – Д. Апостолом, І. Скоропадським та П. Полуботком.

Його син Григорій і внук Іван бу­ли прилуцькими полковниками, а нащадки обіймали високі урядові посади. Проте над родом Ґалаґанів тяжіло прокляття запорожців-характерників «до сьомого коліна». Цим коліном виявився син Григорія Павловича Павло, який у 15-річному віці помер від раптової хвороби. На його пам’ять невтішний батько у 1871 р. заснував у Києві приватний учбовий заклад – Колегіум Павла Ґалаґана. Зі смертю самого Григорія Павловича (1888 р.) прире­чений рід припинився.

Історія Ґалаґанів – пересторога для всіх, хто заради кар’єри та статків прагне повернути Україну в московську неволю. Підступна зрада Гната Ґалаґана вдарила по його нащадках, і прирекла на вимирання весь рід.

Помер Гнат Галаган у 1748 році. Похований у Прилуцькій церкві Преображенія Господня.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зінченко А. Убити Галагана : [про фундатора Спаської церкви в Прилуках, козацького полковника Гната Галагана, уродженця с. Омельник (Кременчуччина)] / А. Зінченко // Українська літературна газета. – 2015. – 14 серп. – С. 4-5.

ІНТЕРАКТИВНИЙ ПЛАКАТ "БАЛАДА ПРО САМІТНОГО ГЕНІЯ"

ІНФОГРАФІКА ОНЛАЙН-СЕРВІС Piktochart

Piktochart – онлайн-конструктор, за допомогою якого кожен може створювати ефективну інфографіку, навіть не маючи спеціальних дизайнерських навичок.

Ресурс англомовний. Однак, якщо ваша англійська недосконала, встановивши на браузер застосунок автоматичного перекладу веб-сторінок, ви з легкістю усунете цю проблему. 

• бібліотека з 800 шаблонів має сортування за такими форматами: інфографіка (12 безкоштовних шаблонів), звіт, банер та презентація.
• редагування проєкту відбувається в межах кожного окремого блоку;
• зручна робота з текстом (текст вирівнюється відносно інших блоків натисканням всього 1 кнопки);
• багато шрифтів, які адаптуються до кирилиці;
• необмежений обсяг інфографіки (можна додавати окремі блоки, скільки потрібно);
• до кожного шаблону пропонується мінімум 5 варіантів кольорового оформлення;
• є шестиблокова відеоінструкція, де у кількасекундному відео демонструються основні принципи роботи платформи;
• у готовий шаблон можна вбудовувати мапи, графіки, відео та зображення з комп'ютера;
• в інструменті "Мапа" у вільному доступі містяться мапи світу чи окремих материків з прописаною статистикою населення і територією;
• в інструменті "Графіки", використовуючи один з 14 типів шаблонів, можна побудувати будь-який тип графіка, для цього потрібно внести дані у зручну форму, подібну до таблиці Excel;
• готові проєкти доступні для безкоштовного скачування.

МАРКОВИЧ АНДРІЙ МАРКОВИЧ

Маркович Андрій Маркович (бл. 1674—23.1.1747) – держав­ний діяч. Народився в Прилуках. Нале­жав до полтавського старшин­ського роду єврейського похо­дження. 

Батько Марко Аврамович мав великі маєтності в Прилуках та Пирятині й забез­печив синові військову кар’єру. 

В 1708 р., будучи значковим військовим товаришем, А. Маркович перейшов на російський бік, брав участь у зруйнуванні Батурина. Ставши шваґром гетьмана І. Скоропадського, швидко просунувся по службовій драбині, діставши спочатку сотництво глухівське (1709-1714 рр.), а потім полковництво лубенське (1714-1727 рр.). На цьому уряді відзначився велики­ми здирствами, нахабно перебираючи до рук чужі ху­тори й ґрунти. Такі дії викликали незадоволення в цілій Україні й врешті привели до усунення А. Марковича від влади новообраним гетьманом Д. Апосто­лом. Розслідування підтвердило вину екс-полковника (тільки 1728 р. на нього було подано 700 скарг від жителів Лубенського полку). А. Марковича мали судити, проте у нього знайшлися заступники в росій­ських урядових колах. Він був виправданий, більше того, в обхід гетьмана призначений генеральним підскарбієм (1729-1740 рр.). У 1734 р. А. Маркович разом із М. Забілою та Ф. Лисенком увійшов від української сторони до складу Правління Гетьман­ського уряду.

ЛІТЕРАТУРА

• Дзюба О. М. Маркович Андрій Миколайович (21.11.1830, с. Турівка Прилуцького повіту Полтав. губ. – 24.03.1907, С.-Петербург) – культурно-освітній діяч, віолончеліст, сенатор / О. М. Дзюба // Енциклопедія Сучасної України. Київ: Ін-т енциклопедичних досліджень НАНУ, 2018. – Т. 19. – С. 245.

ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ КАРПОВИЧ

Значко-Яворський Матвій Карпович (у чернецтві – Мельхиседек; бл. 1716-14.VI.1809) – релігійний і політичний діяч. Походив із козацької родини. 

Батько був лубенським осаву­лом. Після закінчення Київсь­кої академії хлопець вирішив віддалитись від мирської суєти і в 1738 р. став ченцем Мотронинського Троїцького монастиря поблизу Чигирина. В монастирі одержав нове ім’я – Мельхиседек, що в перекладі означає "цар справедливості", і виявився гідним цього імені, присвятивши своє життя обороні православ’я і всьо­го українства. 

Наш земляк відіграв помітну роль в іс­торії України середини XVIII ст. 

Будучи у 1753-1768 рр. ігуменом Мотронинського монастиря і ви­конуючи (з 1761 р.) обов'язки управителя право­славних громад Київщини, відстоював інтереси пра­вославної церкви на Правобережжі. Зазнаючи утисків і переслідувань з боку польського духовенст­ва і шляхти, неодноразово важив життям. Своєю діяльністю сприяв розгортанню гайдамацького руху, підтримував зв’язки з М. Залізняком, який збирав повстанців у Холодному Яру поблизу монастиря. Щодо участі Мельхиседека у Коліївщині 1768 р. дум­ки істориків розходяться. За поширеною легендою, ігумен благословив гайдамаків вирізати  всю шляхту і висвятив їм ножі. Його звинувачували як ав­тора т. зв. "Золотої грамоти" Катерини II, яка нібито доручала М. Залізняку винищити всіх поляків. Але ретельне розслідування довело непричетність Мель­хиседека до цієї підробки. Більшість дослідників вважає неприпустимою думку, щоб чернець-гуманіст, який жив ідеалами правди і справедли­вості, всупереч своїм ідейно-моральним настановам міг вводити людей в оману і благославляти різню. Все ж після придушення Коліївщини Мельхиседек на вимогу польської шляхти був усунений царським урядом від керівництва церковними справами на Правобережній Україні й переведений спочатку настоятелем у Переяславський Михайлівський, а по­тім у Київський Видубецький монастир. 

Останні свої дні Мельхиседек провів у Глухівському Петропавлівському монастирі. Болісно переживав лікві­дацію Запорозької Січі й Козацької України, перед смертю знищив рукописи своїх творів.

ЛІТЕРАТУРА

• Білоусько О. А. Мельхиседек (Значко-Яворський Матвій Карпович; бл. 1716-14.06.1809) - релігійний і політичний діяч. / О. А. Білоусько // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 387-388.
• Малик М. Значко-Яворський Матвій Карпович (Мельхиседек) священник : [народ. у травні 1716 (1720?) р. в сім'ї лубенського полкового осавула] / М. Малик // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 20-21.
• Матях В. Мельхиседек Значко-Яворський : [архимандрит, уродженець м. Лубни] / В. Матях // Історія України в особах: Козаччина. – Київ:  Україна, 2000. – С. 243-250.
• Мельхиседек Значко Яворський : [архімандрит, православний церковний діяч, уродженець м. Лубни] // Козюра І. В., Козюра В. М. Історичні силуети : нариси. – Полтава: АСМІ,  2010. – С. 24-27.
• Ясь О. В. Значко-Яворський Мельхиседек (бл. 1716, за ін. даними, 1720-14.06.1809) – церковний діяч, архімандрит. Нар в м. Лубни / О. В. Ясь // Енциклопедія історії України: в 5 т. – Київ: В-во "Наукова думка", 2005. – Т. 3. – С. 370-371.

"СПОВНЕНИЙ СВІТЛИХ ПОРИВАНЬ І НАДІЙ…" (про громадсько-політичного і культурного діяча, письменника, перекладача, полтавця О. О. Навроцького)

… назвемо О. Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, що помістив у "Основі" деякі вірші, а в галицькій "Ниві" переклади, лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових "Іліади" і "Одіссеї" і інших творів світової літератури. 

І. Франко

Народився Олександр 9 серпня 1823 року у родині безпомісного дворянина, а тому з дитинства терпів нестатки. До того ж, хлопчик рано осиротів: його батько, поручик у відставці, помер ще в доволі молодому віці. Маєтком Навроцьких став опікуватися І. В. Капніст – син відомого письменника і громадського діяча В. В. Капніста. А сам Олександр опинився під животворним впливом ще одного Капніста – Олександра Васильовича, колишнього учасника декабристського руху і друга Т. Г. Шевченка.

Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі, там він навчався від 1833 до 1836 р. А потім Олександр подався до губернського центру – м. Полтава, де упродовж шести років (1836 – 1842) опановував знання у класичній гімназії. А проживати йому довелося в будинку виховання бідних дворян. Значну матеріальну допомогу в навчанні хлопця надали брати Капністи. Навроцький був одним із найкращих учнів Полтавської гімназії: жадібний до знань, допитливий, надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.

Ні про родину, ні про дитинство Олександра жодних відомостей немає. Освіту спочатку здобув в Золотоніському повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії і, нарешті, в Київському університеті, який закінчив по першому відділенню філософського факультету 1847 року зі званням дійсного студента. З юності Навроцький, за його власним визнанням, мав нахил до римування і нахил цей зберіг до кінця днів своїх. Ось як він сам писав про це: "Писати з потреби є найбільшою, непозабутньою насолодою: хоч якийсь час живеш у світі, самим собою створенім, у світі звернення, проникнення в самого себе, у сподіванні, що не пропадуть ні думка, ні почуття, які запали в душу, що їх оцінять і зрозуміють, принаймні, плекаєш цю мрію, а скільки щастя дають людині самі лиш мрії…".

Навроцький рано почав "жити" серцем, рано почав писати вірші, в яких оспівував любов, але віршів цих "не читав нікому й лише зрідка подавав їх своєму вчителю, як твори". Шкода, що ці вірші не збереглися, чи були вони писані українською мовою, чи російською – невідомо. Також нічого не відомо і про авторство Навроцького під час перебування в університеті, хоча й збереглися тогочасні думки й почування молодого поета:

"Живучи серцем, – я був наївно релігійний, несвідомо вірував, тепло і палко молився. Я молився тоді майже щодня – і навіть на свіжому повітрі, йдучи в університет, захоплений спогляданням київської природи, її незвичайною ясністю (Київ я й тепер люблю безумно).

З ранньої юності я жагуче любив читати, я зачитувався цілими днями, водночас мріючи і плекаючи в душі поетичні образи; це не минуло марно: воно розвинуло в мені смак і відчуття прекрасного, а ще більше розвинуло серце щодо голови…". Таким чином, перебування в університеті, за словами Олександра, зробило з нього палкого, пристрасного пропагандиста добра і руху вперед:

Ні, недарма в Україні

Серце пробудилось,

На ній воно добро, правду

Любити навчилось.

Ранні оригінальні поезії Навроцького мають чимале значення для пізнання поглядів і провідних ідей Кирило-Мефодіївського братства, які він висловлював досить ясно і певно. Захоплений програмою Кирило-Мефодіївського товариства, її прогресивним духом, Олександр наполегливо вивчав мови, історію, збирав етнографічні матеріали.

Через якийсь час прийшло справжнє лихо: він був заарештований у Полтаві в справі про причетність до Кирило-Мефодіївського братства і відправлений в Санкт-Петербург. Навроцький доводився двоюрідним братом Миколі Гулакові (той мав великий вплив на Олександра), упродовж року жив у нього в квартирі. Він був добре знайомий з іншими "братчиками", заарештованими з ним по одній і тій самій справі.

Слід зауважити, що коли у квітні 1847 року Олександра повезли в Санкт-Петербург у ІІІ відділення, де він утримувався в особливій камері і не раз піддавався допитам і очним ставкам, Навроцький тримав себе з незмінною гідністю і серйозністю, не впадав у малодушність чи недоречну балакучість, тим більше, що він, мабуть, не відчував за собою жодної провини. Жодні несподівані запитання й зіставлення випадкових показань і звинувачень не могли вивести його з цієї позиції холоднокровного спокою.

Рівний тон його відповідей, рішучість його заперечень не могли не викликати до нього симпатій з боку слідчих. В доповіді про нього графа Орлова імператору Миколі І, Навроцький хоч і не належав до організаторів товариства, але спілкувався з засновниками і знав про його діяльність. Тим часом він зізнався тільки в тому, що читав вірш Т. Шевченка "Сон", а решту звинувачень відкинув.

ДУХОВ МИКОЛА ЛЕОНІДОВИЧ

Знай наших!!!

До самої смерті ім'я головного конструктора важких танків, самохідних гармат й іншої оборонної техніки, котрі забезпечили перемогу військ над фашизмом, було засекречене. І його земляки із села Веприк Гадяцького району аж до 1964 року навіть не здогадувалися, що цим конструктором був місцевий хлопець, фельдшерський син - Микола Духов.

М. Л. Духов народився 26 жовтня 1904 р. у с. Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер Гадяцького району). В родині фельдшера Леоніда Вікторовича Духова та його дружини Марії Михайлівни, дочки поміщика, знайшовся синок Микола. Маля спокійне, тямуще: мало розумну голову та золоті руки. Від пелюшок Микола любив стежити за спритними руками діда. У сім років хлоп’я мало "військові замовлення": робив старшим хлопцям-сусідам дерев’яні нагани та рушниці, тому дід виділив для онука власну майстерню. Часто спостерігав, як батько оглядає і лікує хворих. Коли треба, вмить подасть необхідний інструмент.

З семи років Микола вчився у Веприцькій початковій школі. Вчитель Григорій Васильович Умановський знання юного Духова завжди оцінював на "відмінно".

З 1914 року навчається у Гадяцькій чоловічій гімназії. Особливо легко давалися математика, фізика, хімія, латинь, французька мова.

Після громадянської війни працює робітником на цукровому заводі, де у вільний від роботи час розмалював сцену та стіни клубу, зібрав радіоприймач з саморобних деталей, виготовив підсилювач до радіоприймача.

Чупахівський завод (Сумська обл.) видає М. Л. Духову єдину на заводі путівку на робітфак при Харківському геодезичному інституті, після якого необхідно було продовжити навчання за фахом землеміра або геодезиста.

З 1928 року по 1932 рік Духов навчається в Ленінградському політехнічному інституті на механічному факультеті за спеціальністю "конструювання тракторів і автомобілів".

Початок слави Миколи Духова був пов’язаний з конструкторським бюро заводу "Червоний путіловець", куди його взяли на роботу після успішного захисту дипломного проєкту по рекомендації професора механіки Леоніда Клименко, як обдарованого та перспективного інженера.

Незабаром він увійшов і до складу групи конструкторів, які за завданням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе працювали над створенням першого вітчизняного парового залізничного крана. Креслення 75-тонного крана, що складався із 23 тисяч деталей, були зроблені всього за 23 дні, завдяки чому важливе державне завдання завод виконав достроково. Причому три чверті литих деталей Духов переробив для зварювання і запропонував використовувати замість старої, не такої міцної, сталі високолеговану. У результаті під час випробувань кран підняв вантаж вагою 90 тонн, що на 15 тонн більше від проектної потужності.

Особливо яскраво талант молодого інженера виявився у воєнний час, коли від швидкості прийняття технічних рішень залежав результат боїв Радянської Армії. Ще в 1936 році Микола Духов був призначеним начальником розрахункової групи в СКБ-2 оборонного відомства і незабаром став його провідним конструктором. Під його керівництвом створювалися танки "Т-28", "Т-34", "КВ" і його різні модифікації, знамениті "ІСи" і їх остання військова модель – "щука", котра, як сподівалися творці, штурмуватиме Берлін. Цікаво, що більшість пропозицій Миколи Леонідовича для танків були використані вперше у світі. Наприклад, торсіони – сталеві пружини, що працюють на обертання. Зараз навіть важко уявити, що перші танки взагалі не мали ресор, і при рухові машини екіпаж дуже трусило. А ті ресори (листові, на зразок автомобільних), що почали встановлювати пізніше, були громіздкими, легко пошкоджувалися під час бою і більш-менш нормально працювали лише на легких танках.