ЯРОСЛАВ ГРИЦАК

Ярослав Грицак (нар. 1960) – доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, почесний директор Інституту історичних досліджень ЛНУ. Засновник щорічного видання «Україна модерна», автор понад 500 наукових публікацій на історичну тематику. Лауреат премій Фундації Антоновичів, Єжи Гедройця та багатьох інших, нагороджений орденом «За інтелектуальну відвагу». 2024 року журнал NV («New voice») включив Ярослава Грицака до переліку 30 публічних інтелектуалів, до чиїх думок дослухаються українці.

Професор УКУ історик Ярослав Грицак став лауреатом премії польської фундації о. Юзефа Тішнера та краківського католицького видавництва «Знак» у категорії – видання, які продовжують тему Тішнера «Мислення згідно з цінностями». Премію Ярослав Грицак отримав за книгу «Україна. Вирватись з минулого» (“Ukraine. Wyrwać się z przeszłości”) – про історію України від хрещення Київської Русі до повномасштабного російського вторгнення 2022 року.

«Журі вирішило, що Ваша чудова книга є обов’язковою до прочитання для поляків і робить значний внесок у розбудову солідарності між нашими народами», – йдеться у листі від організаторів премії.

Урочисте нагородження відбулося 21 листопада 2024 року в Польщі.

«Якби я міг би мріяти про якусь нагороду, то премія Тішнера була би на першому місці. Я був завжди захоплений його постаттю і його філософією, а також гумором. Маю надію, що середовище УКУ виховає колись людину такого масштабу і впливу», – каже Ярослав Грицак.

Премія передбачає фінансову винагороду у сумі 50 тис. злотих. Усі гроші Ярослав Грицак переказав благодійному фонду компетентної допомоги українській армії «Повернись живим».

Досягнувши 30-річчя незалежності, Україна все ще шукає той шлях, який дозволить вийти на траєкторію стабільного розвитку. Що допоможе країні знайти вихід із кризи сучасності і змінюватися зсередини? Тільки дискусія. Чесна, об’єднуюча навколо спільної мети та цінностей. Щоби взяти на себе відповідальність і самим творити зміни. Поштовх до такої ціннісної дискусії, розвитку та об'єднання – перед вами. Ця книжка – результат 15-літньої роботи професора Ярослава Грицака. У ній автор прискіпливо препарує минуле і закликає до співтворення сучасної України. Він намагається зрозуміти сам і дати читачам розуміння, що і чому відбувається з нами тут і тепер, і яким може бути майбутнє країни. Для чого це видання? Щоб розвінчати міфи, стереотипи та ілюзії про Україну. Відкрити нові горизонти і теми для осмислення минулого. Знайти нові вектори для дискусії про сучасне та майбутнє України. Створити візію майбутнього України. «Подолати» минуле – вийти за рамки національної історії і «перезавантажити» країну.

Грицак Я. Подолати минуле: глобальна історія України / Я. Грицак. – Київ : Портал. –  2024. – 416 с.

Історична наука постійно продукує дискусії, суперечки та обговорення. Особливо це стає актуальним, коли мова йде про вітчизняну історію. Адже стільки гострих та болючих питань ще варто переосмислити, підняти та зробити складні, проте правильні висновки. Більше того, в середовищі низки академічних вчених та публіцистів побутує думка, що повноцінна і комплексна історія України ще не написана. Отже, ця задача стоїть на першому місці.

Книга Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» ставить перед собою саме таку амбітну мету. Її автор намагається не лише описати події минулого, але й оцінити їх із позицій теперішнього часу. У процесі подання матеріалу він ставить головне питання своєї книги: «Якою має бути сучасна Україна?». Ярослав Грицак починає дискусію на цю тему і запрошує долучитися до дискусії всіх читачів. Він загострює увагу навколо питання цінностей, за якими, на його думку, і має формуватися сприйняття нашої історії. Автор з позицій постструктуралізму та теорії деконструкції дає провокаційний заклик відійти від національної історії як такої та зосередитися на новому її сприйнятті.

Безперечно, книга Ярослава Грицака викликає багато обговорень, дискусій та суперечок. Вона спрямована не лише до академічної історичної науки, але й до всіх без винятку читачів, котрі цікавляться даним питанням.

• Грицак Я. Й. "... Дух, що тіло рве до бою..." : спроба політ. портр. І. Франка / Я. Й. Грицак. – Львів : Каменяр, 1990. – 180 с.
• Грицак Я. Й. Життя, смерть та інші неприємності / Я. Й. Грицак. – [Київ] : Грані-Т, [2008]. – 232 с.
• Грицак Я. Й. Нарис історії України : Формування модерної нації XIX-XX століття / Я. Й. Грицак. – Київ : Yakaboo publishing, 2019.–- 653 с.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Сучасні українські письменники, яких варто прочитати

Якісна сучасна українська література допомагає осягнути нюанси свого часу. Адже саме письменник, як ніхто інший, має сили та наснагу хоробро дивитися в очі дійсності і не приховувати правду. Сучасне українське літературне поле достатньо широке. Серед письменників є «живі класики», а й є звичайні графомани, яких варто оминати десятою дорогою. Про 24 сучасних українських письменників, яких варто знати, читати та слухати, повідомляють «Українські реалії».

Олександр Михед

Молодий діяч у свої 37 вже досягнув небачених успіхів: публікації у провідних українських та іноземних ЗМІ, його проект «АмнезіЯ project: відкрита платформа» увійшов у сімку найкращих поетів світу. Після виходу його книг у світ, не в одного українського читача перевернулись уявлення про українську книжку. Адже Михед не вважає себе письменником у звичному значенні слова, а у своїй мультивекторній роботі він поєднує літературу, кінематограф й мистецтво у єдину гримучу суміш.

Варто прочитати:

Михед О. Астра : [психотрилер] / О. Михед. – [2-ге вид.]. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, [2015]. – 212 с.

Михед О. Позивний для Йова. Хроніки вторгнення / О. Михед. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. – 344 с.

Михед О. Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід / О. Михед. – 6-те вид., доповнене. – Київ : Наш формат, 2024. – 368 с.

Любко Дереш. Це, напевно, один із найзагадковіших та найекзотичніших письменників України. Свою першу книгу він написав ще у 15. За що його називають «феноменом української літератури». Творчість Дереша змушує людину думати, усвідомлювати себе, усвідомлювати світ, себе в ньому. Його книги важко назвати випадковими, а відокремити читача від автора майже неможливо.

Варто прочитати:

Дереш Любко. Миротворець : [повісті та оповідання] / Л. Дереш. – Львів : Кальварія, [2013]. – 196 с.

Дереш Любко. Остання любов Асури Махараджа : роман / Л. Дереш. – Київ : Нора-Друк, 2013. – 226 с.

Дереш Любко. Пісні про любов і вічність : збірка / Л. Дереш. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 368 с.

Дереш Любко. Погляд Медузи / Л. Дереш. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, [2024]. – 196 с.

Сергій Жадан. «Голос Сходу», так часто називають Жадана. І не тільки тому, що він родом із Луганської області, а тому, що його література має присмак «пролетарщини», гнилої радянщини у свідомості покалічених людей. Естетика книг та їх демократичне наповнення свідчать про відвертого та щирого письменника. Мова пересипана гострим слівцем, але хто власне заперечить, що такою є вся українська мова сучасності. У його книгах – портрет українців: не зафотошоплений, брудний, чесний та до непристойності відвертий.

Варто прочитати:

Жадан С. Арабески / С. В. Жадан. – [Чернівці] : Meridian Czernowitz, 2024. – 136 с.

Жадан С. Вишиваний король України : лібрето опери / С. В. Жадан. – [Чернівці] : [Меридіан Черновіц], [2020]. – 112 с.

Жадан Сергій. Ворошиловград / С. В. Жадан. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 320 с.

Жадан С. Динамо Харків : вибрані вірші / С. В. Жадан. – 6-те вид. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, [2020]. – 304 с. : тв. – (Українська Поетична Антологія).

Жадан С. Хлібне перемир'я : п'єса / С. В. Жадан. – [Чернівці] : Meridian Czernowitz, 2020. – 128 с.

Також радимо прослухати спільний музичний альбом із «Собаками в космосі»: «Бийся за неї».

Настасья Мілевська. Тендітну харківську поетесу по праву вважають найемоційнішою на літературній сцені України. Її виступи – своєрідні моноспектаклі, які «прошивають» наскрізь слухача. Поезія залишає після себе незрівняний післясмак. Адже для неї написання – це своєрідний священний ритуал. Її творчість симбіоз літератури та театру, що вражає силою слова та неймовірною щирістю.

Варто прочитати: «PSI*».

Юрко Іздрик. Він є одним із креаторів станіславського феномену. Як не дивно, сам Іздрик себе письменником теж не вважає. Його часто називають «людиною-оркестром», оскільки крім літератури він займається ще музикою та живописом. Його непересічне вміння торкатися словами до свого читача дивує. Поетична творчість – це суцільний потік нюансованих доторків до буття, текстових тіней і симпатичних ігрових монстрів. Проза ж тяжіє до ремінісцентної гри з читачем, коли справжній зміст ховається у мікрошарах тексту. Варто прочитати:

Іздрик Юрій. Інші речі : [поезія] / Ю. Р. Іздрик. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2021. – 288 с.

Іздрик Ю. АМ : [роман в новелах] / Ю. Р. Іздрик. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2010. – 318 с.

Іздрик Ю. АМ ТМ : Як досягнути безсмертя в домашніх умовах : [роман в новелах] / Ю. Р. Іздрик. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2010. – 314 с.

Іздрик Ю. Таке / Ю. Р. Іздрик. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2010. – 271 с.

ВАСИЛЬ СТУС

Вахтанг Кіпіані – український історик і журналіст. Народився 1 квітня 1971 року в Тбілісі. Вищу освіту здобув за фахом учитель історії та правознавства в Миколаївському державному педагогічному інституті, де навчався з 1989 по 1994 рік. Зі студентства вів активне соціальне життя, беручи участь в громадських рухах. З початку дев'яностих працював редактором, кореспондентом і оглядачем у ряді газет і програм на телебаченні. На його рахунку роботи на таких телеканалах як: «1 + 1», «Інтер» і «Перший національний».

Опис книги

Книга Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» вийшла друком в травні 2019 року у видавництві Vivat, та отримала ряд премій: Book Forum Lviv – персональна відзнака директорки ГО «Форуму видавців», Черкаського книжкового фестивалю в номінації «Науково-популярна книга для дорослих», а члени Українського ПЕН-клубу включили «Справу Василя Стуса» до переліку найкращих книжок 2019-го, які з'явилися друком у вітчизняних видавництвах.

Про видання

Книга В. Кіпіані «Справа Василя Стуса» на 90% складається з архівних документів та містить архівні матеріали судових справ, що дозволяють краще подивитися на дисидента та поета Василя Стуса, на його громадянську позицію, його силу волі та несправедливе засудження. У книзі вміщено матеріали справи, яких назбиралося аж шість томів. Це дослідження місця та ролі сторін захисту і обвинувачення в судовому процесі, який був швидше формальністю, ніж дійсно юридичним актом.

Думки автора побудовані на фактах, які містяться, в тому числі, в фактологічній частині книги. Вахтанг Кіпіані на основі допитів поета, протоколів судового зібрання прослідкував неабияку жертовність цього відомого українського діяча, який ставив усе українське вище за все інше.

З серпня 2019 року триває судовий процес за позовом Віктора Медведчука про заборону і розповсюдження видання. Правда про кримінальну справу, життя і смерть Василя Стуса. У книжці зібрано архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, покази свідків, листи поета з тюрми, спогади його рідних та друзів. Ознайомившись із наведеними матеріалами, читачі дізнаються про невідомі факти щодо життя, ув’язнення та загибелі Стуса, які досі охороняли під грифом «Секретно».

ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА

Премія Джорджа Орвелла: Вікторія Амеліна

Премію Джорджа Орвелла у категорії Political Writing («Політичний нонфікшн») отримала книжка Вікторії Амеліної «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» (Looking at Women, Looking at War).

Оголошення переможця відбулось під час урочистої церемонії у Лондоні 25 червня 2025 року, у день народження Джорджа Орвелла.

Нагороду Вікторії, а саме 3 тисячі фунтів, отримав її чоловік – Олександр Амелін. Він зазначив, що всі кошти з призового фонду будуть спрямовані на підтримку фестивалю, який започаткувала Амеліна у 2021 році – Нью-Йоркського літературного фестивалю.

Книжка вийшла у 2025 році у видавництві William Collins, а передмову до неї написала Маргарет Етвуд. Це незавершена збірка репортажів про українських жінок, які документують російські воєнні злочини. Збірка історій свідків, які пережили найстрашніші жахи російської агресії та окупації. Водночас ця книга є переконливим поясненням, чому російська війна проти України розпочалася задовго до 2014 року і чому світу так важливо пам'ятати про російський терор проти українців у 1930-х і 1960-х.

«Структура цієї книжки, як засвідчує архів Вікторії, змінювалася безліч разів, і зрештою письменниця прийшла до документального письма, в якому мали поєднатися щоденникові записи, репортажні історії її героїнь, голоси свідків злочинів, розслідування і звіти польових місій, інтерв’ю, есеї, історичні екскурси та вірші. Що від початку було визначеним і незмінним – це мала бути книжка англійською мовою, щоб засвідчити для світу злочини й геноцид росії проти українців, які тривають уже кілька століть», – зазначає культурна менеджерка та ініціаторка видання Тетяна Терен.

В Україні книжку презентували в червні на Книжковому Арсеналі. Раніше презентація книжки відбулася в США, Великій Британії, Швеції, Італії та інших країнах

Книжка Вікторії Амеліної Looking at Women Looking at War містить низку розповідей про українських жінок, які залучені в боротьбу з російськими окупантами або допомагають її вести.

«Коли 24 лютого 2022 року росія вторглася в Україну, Вікторія Амеліна воєнних злочинів і літописницею надзвичайних жінок, таких як вона сама, які приєдналися до опору. Всі в Україні знали, що Амеліна документує війну. Вона фотографувала руїни шкіл і культурних центрів, записувала свідчення тих, хто вижив, і очевидців звірств. І поступово перетворювалася на оповідачку, записуючи те, що згодом стало цією книжкою. Вікторія Амеліна залишила по собі неймовірну розповідь про руйнівні наслідки війни та ціну опору. Чесна, інтимна та влучна, ця книжка стане класикою», – ідеться в анотації.

«Її герої – українці, які в різний спосіб намагаються досягти справедливості чи то пак правосуддя. Річ у тім, що книжку я пишу англійською, а в англійській, на відміну від української, це одне й те саме слово «justice». Серед героїнь – голова Центру Громадянських Свобод Олександра Матвійчук, журналістки Наталка Гуменюк та Віра Курико, документатор(к)и воєнних злочинів з ГО «Truth Hounds» з позивним «Казанова», адвокатки Євгенія Закревська та Лариса Денисенко, Юлія Какуля-Данилюк – бібліотекарка, яка під час окупації вела щоденник, записуючи деталі російського терору, та інші. Частиною книжки стане також і наша півторагодинна публічна розмова на BookForum з Філіпом Сендсом. Вочевидь, героїнею книжки є також і я сама, а ще – українські міста, містечка та села: Київ, Харків, Ізюм, Балаклія, Кривий Ріг, Чернігів, Капитолівка, Вербівка, Високопілля, Новоселівка та інші», – розповідала Вікторія Амеліна про майбутній текст під час 29-го BookForum у Львові.

Спочатку це мала бути збірка репортажів про українок, які документують російські злочини, та згодом структура ускладнилася. В книжці з’явилися щоденникові записи, есеї, історичні розвідки, фрагменти інтерв’ю та навіть вірші. Героїні книжки – Катерина Рашевська, історикиня Олена Стяжкіна, письменниця Світлана Поваляєва, директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук, громадська активістка Ірина Довгань, поетка, колишня дружина вбитого письменника Володимира Вакуленка Ірина Новіцька. Їхні фото для книжки зробила Юлія Кочетова.

Вікторія Амеліна не встигла закінчити книжку: у 2023 році вона загинула під час російської ракетної атаки на Краматорськ.

«Це мемуари про війну, яка ще не закінчилася. Однак від першого розділу до кінця сила образу жінок, які спостерігають за війною, невблаганна та необхідна. Амеліна вирушає на відпочинок зі своїм маленьким сином, поки війна женеться за нею та всіма іншими в Україні. Вона заповнює заявку на фінансування літературного фестивалю, стоячи в черзі в аеропорту, перевіряючи новини на телефоні та «думаючи про свій новий пістолет і про те, чому я, недалекозорий книжковий хробак, вирішила його купити». Так розгортається чудово написана книга, технічно незавершена, але з трагічною повнотою», – зазначили журі премії.

Премія імені Джорджа Орвелла присуджується за твори, які «здатні перетворити політичний текст на мистецтво». Таке побажання залишив сам Орвелл у своєму заповіті. Призовий фонд премії становить 3 тисячі фунтів. Нагороди присуджують у чотирьох категоріях: політичний нонфікшн, політична проза, журналістика та репортажі на тему бездомності.

Довідково:

Вікторія Амеліна ‒ українська письменниця, членкиня Українського ПЕН та документаторка воєнних злочинів в організації Truth Hounds. 27 червня вона перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Увечорі російські окупанти завдали ракетного удару по будівлі, де перебувала делегація, внаслідок чого Вікторія отримала тяжкі поранення. 1 липня в лікарні у Дніпрі серце Вікторії Амеліної перестало битися.

КНИГИ ПРО ВГАМУВАННЯ ЕМОЦІЙ У ДІТЕЙ

Книги про вгамування емоцій у дітей

Дитяча література є прекрасним взірцем того, як проговорювати непрості теми й складні емоції – щиро і з гумором, без зайвого драматизму й пафосу, але й не занадто згладжуючи гострі кути. У цих книжках діти не є «правильними», чемними чи «зручними», а дорослі не завжди поводяться відповідально і мудро – як і в реальному житті, зрештою. Але саме завдяки цьому, читаючи їх, як діти, так і батьки можуть проговорити непрості ситуації та складні емоції, які їм доводиться проживати, поміркувати про описані й власні сценарії поведінки і, зрештою, знайти порозуміння там, де його бракувало, та зцілити тріщинки власних стосунків.

Ш'єн Шо Шін О. Я шаленію : пер з франц. / О. Ш'єн Шо Шін ; пер. І. Дух. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 27 с. : тв. – (Емоції Гастона).

Ця книга розповідає історію маленького єдинорога, на ім'я Ґастон, який має особливу здатність: його веселкова грива змінюється відповідно до його емоцій. У цю конкретну історію, Ґастон почувається пречудово і намагається привернути до себе увагу, стрибаючи та шаленіючи.

Книга розповідає, як він навчився використовувати свою енергію та емоції.

Кому варто прочитати книгу «Емоції Ґастона. Я шаленію»?

Ця книга призначена для навчання дітей висловлювати та розуміти свої почуття та вчити їх, як керувати своєю емоційною реакцією на різні життєві ситуації.

Просвєтова А. Як говорити з дітьми, щоб вони слухали, чули і розуміли / А. Просвєтова. – Київ : ІРІО, 2024. – 264 с. : тв.

У книзі «Як говорити з дітьми» ви знайдете чимало рішень, альтернативних крикові, сваркам і нікому не потрібному з’ясуванню стосунків. Зокрема, дізнаєтеся про коректні й ефективні способи вербального (усного, словесного) і невербального впливу. Завдяки опануванню пропонованої техніки ваш діалог із дітьми відбуватиметься у спокійному, мирному руслі. Ви навчитеся точно формулювати думки і доносити їх до дитини так, щоб вона чула і розуміла вас, набудете навичок уникати конфліктних ситуацій, позбудетеся шкідливих звичок у спілкуванні.

Малихіна М. Дитина у світі емоцій / М. Малихіна. – Харків : Основа, 2018. – 160 с. : м.

Емоції оточують нас щомиті, без них життя просто не можливе. Ми радіємо чи сумуємо, захоплюємось чи розчаровуємось, сміємося, сумуємо, лютуємо, можемо бути сповнені щастя або журби. Емоції можуть виникати попри наше бажання, а іноді нам навіть важко впоратися з ними.

Ця книга написана для батьків, які прагнуть розуміти свою дитину, допомогти їй навчитися контролювати свою емоційну поведінку, хочуть дізнатися, що таке емоційний інтелект і як він формується. Дорослі дізнаються, чому в дітей виникають істерики, агресія, страхи і як слід поводитись у подібних ситуаціях.

І взагалі, щастя – це теж емоція. Бути щасливим можна навчитися і навчити дитину! Мабуть, саме цього бажають батьки.

Петрановська Л. Що робити, коли... 2 : продовження дуже корисної улюбленої книжки / Л. В. Петрановська. – Харків : Vivat, 2018. – 144 с. : тв.

«Що робити, коли ...» – повчальна книга для дітей, яка навчить взаємодіяти з незнайомими людьми, відповідати на образливі слова, запобігати виникненню небезпечних ситуацій, вести себе в людних місцях. Написана вона кваліфікованим психологом і педагогом та стане добрим другом і порадником для дитини! Ця книжка допоможе дитині не розгубитися, знайти правильний вихід з різноманітних складних ситуацій, які можуть трапитися в житті кожної людини. Психологічні поради, схеми дій, багатий ілюстративний матеріал сприятимуть легкому засвоєнню матеріалу. Можливо, ця книга не зможе зберегти дітей від усіх неприємностей, але в першу чергу вона навчить слідувати головному - не втрачати голову і бути готовими діяти!

Мур-Маллінос Дж. Безліч емоцій. Що означає кожна?. Ч.: 2 / Дж. Мур-Маллінос ; [пер. М. Земляннікової]. – [Харків] : [Ранок : Кенгуру], [2018]. – 51 с. : м.

В книгах «Безліч емоцій» дитина навчиться розрізняти почуття, емоції, відчуття. Адже кожен переживає найрізноманітніші почуття та емоції. Є серед них приємні, позитивні: відчуття щастя, приємного здивування або схвильованості, але є й протилежні – сум, гнів, пригнічений стан. Дитина зможе зрозуміти, що значить нудьгувати або бути в грайливому настрої. Навчиться насолоджуватися приємними емоціями, а коли переживатиме негативні, просто зможе вирішити проблему – і почуватиметься набагато краще.

Адаптований продукт, може використовуватися для дітей з особливими освітніми потребами.

Кляйнденст Е.-К. Дитина в умовах кризи. Коли криза допомагає нам зростати : маленький ілюстрований довідник : пер. з франц. / Е. -К. Кляйнденст, Л. Корацца. – [Харків] : [Основа], [2019]. – 192 с. : м.

Цю книгу створили психолог, мама чотирьох дітей, та ілюстратор, мама двох дітей. Авторки надають доцільні поради батькам щодо реального повсякденного життя і конкретні настанови про те, як краще реагувати на кризові ситуації, пов’язані з їхніми нащадками. Кожен може вибрати певну пораду, аби подолати кризу і поліпшити якість сімейних стосунків.

Для кого книга?

Усім батькам, які мають бажання і намагаються виховати дітей щасливими.

Чому ця книга?

Пропонуємо додати до повсякденного батьківського життя трохи творчості! Адже не завжди є час, аби знайти потрібну літературу з конкретної ситуації, яка виникає під час виховання дитини. І коли малюк у котре влаштовує істерику із криками «не хочу», батьки із жахом розуміють, що не знають, як діяти.

В основу цієї книги покладено підхід позитивної дисципліни, який активно розвивається у США та Франції. У книзі авторки діляться результатами своїх проб і помилок, своїх відкриттів, злетів та падінь, щоби допомогти іншим подолати кризу і дізнатись щось корисне для збереження стосунків у сім’ї. Видання є наочним, кольоровим та доступним для тих, хто не хоче занурюватися в ґрунтовну «текстову» роботу.

Енн-Клер та Лінда пропонують із гумором і не втрачаючи водночас здорового глузду перетворити повсякденні неприємності й труднощі у вихованні на творчі можливості. Адже бути батьками — це пригода! А цей практичний посібник допоможе батькам упевнено йти шляхом змістовного виховання.

Ройз С. Ключі сили / С. Ройз. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 71 с. : тв.

Книжка відомої української психологині й письменниці Світлани Ройз присвячена темі емоцій та їхньому усвідомленому проживанню дітьми. Як впоратися, скажімо, зі страхом темряви? Як дитина може виявляти свою злість, щоб не поводитися агресивно і водночас не придушувати емоцію всередині? Чому ми сумуємо і чи можна заприятелювати з печаллю? Яким чином сила провини може перетворитися на відповідальність? І чому насправді так важливо отримати силу, яку дає радість? Як навчитися радіти і як радість заряджає нас, немов батарейка?

Про все це Світлана Ройз розповідає на зрозумілих прикладах із життя героїв книжки, а щоб читачі краще пропрацювали свої емоції, ілюстраторка Марія Чайка залишила контурних пряничних чоловічків та смайлики. Тож діти зможуть зобразити страх, гнів, радість, сум і подив, а також намалювати, де в їхньому тілі «ховається» певна емоція та в чому вона виявляється.

Книжка для вдумливого читання батьків з дітьми.

АНДРІЙ ГУДИМА

Люди культури, яких забрала війна. Андрій Гудима : філософія серця

Андрій Гудима – шеф-кухар, художник та блогер зі Львова. Після повномасштабного вторгнення пішов до лав ЗСУ. Загинув 2 липня 2023 року в боях під Бахмутом. Його книжка «69 спецій для Серця» вийшла посмертно.

Андрій Гудима – це людина, яка встигла зробити багато для своєї країни та культури за короткий час. Шеф-кухар, художник і блогер зі Львова, він не тільки вплинув на сучасну кухню та мистецтво, а й став символом відданості та сміливості, коли після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вирішив приєднатися до лав Збройних Сил України.

Андрій Гудима біографія

Андрій народився 23 серпня 1979 року у Словацькій Республіці, проте невдовзі родина повернулася до Львова.

Він здобув освіту за двома спеціальностями: художника-реставратора – у Львівському фаховому коледжі декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша (1998) та графічного дизайну – у Львівській академії мистецтв (2004). Цього йому виявилося мало, тож Андрій закінчив ще юридичний факультет Львівської комерційної академії (2010).

Чоловік випробовував себе в багатьох сферах, додаючи кожній особливого шарму і смаку. У 2002-2006 роках працював більдредактором у львівській редакції газети «Експрес». Далі майже 10 років – у державних структурах.

Із 2013 року почав підкорювати море – ходити на яхті. Це захоплення дарувало неймовірну радість.

А ще через чотири роки почав кар’єру кулінара. Працював бренд-шефом двох мереж ресторанів і шефом Академії смаку.

У цьому розмаїтті життя особливе місце для Андрія займала сім’я. У 2008 році він одружився з Уляною Сурмай. Спільним щастям стала донька Юлія.

За словами батька, Олекси Гудими, Андрій шукав себе, змінивши шість чи сім професій.

«Він був митцем. В усьому, що робив», – каже його донька.

Навесні 2023 року Андрій добровільно став до лав ЗСУ, маючи законні підстави цього не робити. Йому довелося декілька разів звертатися до військкомату, щоб потрапити на фронт. Воював у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Мужньо виконував усі бойові завдання, вірив у Перемогу та робив усе для її наближення.

«Все як завжди зараз. Літо, запах свіжої трави, зав’язь ранніх черешень і аличі. Небо поцяцьковане білими хмарками, десь шось гримить. Але то не гроза, – написав 10 червня у соцмережі.

– Руки пахнуть балістолом і кордитом. Тіло – потом і парфумами Montabaco. На вулиці катаються дивні машинки, часто-густо на шести і більше коліщатах».

Загинув 2 липня 2023 року в боях під Бахмутом, захищаючи рідну землю. Його смерть стала великим ударом для всієї країни, а його ім’я стало символом мужності та героїзму. У грудні 2023 року Капітула Премії імені Юрія Шевельова присудила Андрію Гудимі (посмертно) спеціальну відзнаку за смак до життя і слова, з глибокою вдячністю Герою за чин.

«Ти не дотримав обіцянок, Андрій, що завжди будеш поруч, не дочекався своєї книги, не повів свою доню у справжні гори, і ще багато чого не зробив. Не встиг, – написала після загибелі чоловіка Уляна. – Але ти залишив свої «69 спецій для Серця», де заповів нам усім любити і смакувати життя, попри все. І своє продовження – Юлю. Я згадую, як через кілька днів після похорону, у сльозах, Юля сказала: «Тато б не хотів, щоб я плакала. Він хотів би, щоб я посміхалась». І в цих словах – її найбільша любов. Продовжувати жити так, щоб тато тішився. Йти по життю з посмішкою, навіть якщо дуже важко».

«69 спецій для Серця» Андрій Гудима написав для своєї доньки Юлі. Думав про книгу років п’ять. За кілька годин по тому, як редакторка надіслала видавництву рукопис, прийшла звістка, що підрозділ Андрія потрапив під обстріл.

«Це прекрасні есеї про любов та їжу. Тому, власне, вона називається так – «69 спецій для Серця». І вона написана у формі звертання до своєї доньки», – каже письменниця Євгенія Кузнєцова.

Подруга Андрія Гудими Тетяна Мазур підкреслює, що останні сторінки книжки полеглого захисника – про любов: «Заклик любити, заклик робити все з любов’ю – він залишається з нами. Я дуже вдячна йому за те, що він завершив книгу саме так, хоч абсолютно не здивована. Він любив це життя, насолоджувався ним. І коли він був закоханим, в нього просто були крила, неймовірне натхнення, яке можна було фізично відчути всім, хто був поруч».

Львів’янка Ірина Мазур зазначає, що Андрій мав ще один великий твір: «Гудок ніколи не був моїм другом, він був другом моєї дочки. У 2015 році він багато їздив у відрядження, описував їх на ФБ іронічно та з гумором. Якось я похвалила його текст. Слово за слово, він мені скинув величезний текст із фрагментів на оцінку. Про життя, про почуття. Я була вражена майстерністю, щирістю. Це була майже готова книга. Там було багато особистого. Моя оцінка була така: має бути книга. Ми ще трошки поспілкувалися на цю тему. Мені здалося, що він ще не готовий. На жаль, той текст у мене не зберігся».

Він мав стати нашим Гемінгвеєм, та ні, значно кращим, бо відчував глибше і мав так багато любові, вважає Юлія Постоюк, колега Андрія з видання «Експрес».

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Василь Іванович Голобородько народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. У 1963 році закінчив середню школу-інтернат.

У 1964 вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів.

Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР.

Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні.

У 1968–1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі.

1988–Голобородька прийняли до Спілки письменників України.

2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка.

Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська. Через бойові дії на Сході України в 2014 році став вимушеним переселенцем.

Голобородько В. Летюче віконце : вибрані поезії / В. Голобородько. – Київ : Український письменник, 2005. – 463 с. – (Б-ка Шевченківського комітету).

«Летюче віконце» – перша поетична збірка українського поета Василя Голобородька, видана в 1970 році в Парижі видавництвом Смолоскип.

У 2005 році у серії Бібліотека шевченківського комітету вийшла збірка вибраних творів Голобородька з ідентичною назвою.

Збірка «Летюче віконце» є важливою частиною творчості Василя Голобородька, оскільки вона відображає його унікальний поетичний світ, сповнений фольклорних мотивів та образів. Його поезія характеризується світлістю, наївністю, а також використанням образів і сюжетів з сучасного життя, що часто мають фольклорне коріння.

Через видання збірки за кордоном, Голобородько майже 20 років був позбавлений можливості друкуватися в Україні.

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 в с. В’юнище на Чернігівщині у селянській родині. Його батьки були неписьменними селянами. У родині Довженків було 14 дітей, та вижило лише 2 – Сашко та Поліна.

Навчався у Сосницькій початковій школі. З 1911 року навчався у Глухівському вчительському інституті.

Після закінчення інституту в 1914 учителював у Житомирі, Києві. У 1917 вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет, де здобув вищу освіту на економічному факультеті (нині Київський національний економічний університет). Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності.

Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. За це у 1919 засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували. У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодом був виключений. У 1921р. його направили за кордон на дипломатичну службу (Варшава, Париж, Лондон).

У 1922-1923 рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині. 1923 року повернувся до Харкова, почав працювати художником-ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК» та каракатуристом. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ.

Згодом через ВАПЛІТЕ зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив.

З 1925 року – стажист по агітфільму «Червона Армія».

У 1926 переїздить до Одеси закінчувати фільм, де разом з Юрієм Яновським працює режисером на кінофабриці. У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання».

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка – за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

У 1930р. одружився з акторкою Юлією Солнцевою.

Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу, у 1958 році кінокритика назвали «Землю» одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів. Зняв фільм «Іван» – найспірніший фільм Довженка (на тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм»), який відняв у нього більше року життя.

У 1933р. переїздить до москви, а потім на Далекий Схід. У 1935р. нагороджують орденом леніна. На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия». У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив. До останніх днів живе в москві, працює на «мосфільмі».

25 листопада 1956р. помер у москві, де його і поховали. Це був перший знімальний день фільму «Поема про море».

Олександра Довженка називають українським Леонардо да Вінчі. Довженко був першовідкривачем жанру кіноповісті.

Довженко О. Зачарована Десна : кіноповість / О. Довженко. – Київ : Молодь, 1977. – 63 с.

У цій повісті український кінорежисер згадує своє дитинство й змальовує все з перспективи малого хлопчика: і побут, і родина, і односельці в гіперболізованих описах виглядають комічними. Та все це герой ніжно любить, тому навіть портрети п’яного батька чи прабабці, що кляне все навколо, виглядають радше по-доброму іронічними, ніж сатиричними. Олександр Довженко використовує в якості оповідача дитину, цей прийом пізніше використають у прозі Гарпер Лі й Емма Доног'ю – наївний і щирий наратор, якому не можеш не вірити. Стає особливо цікаво, коли Довженко починає мислити про релігію, знову ж, наповнюючи ці філософствування гумором і прямодушністю, на яку здатна лише дитина.

Віктор Домонтович (справжнє ім’я Віктор Платонович Петров (1894—1969)) – український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук.

Віктор Платонович Петров (Домонтович) – а науковець, який своїм доробком утвердив концепцію походження українського народу, літератор, який своїми творами викривав злочини більшовицько-сталінського режиму проти української інтелігенції, української культури, українського народу. Його вклад у порятунок від фізичного і повного знищення гітлерівцями цілого народу – караїмів – досі не оцінений повною мірою.

Народився 1894 року у Катеринославі (на цей час м. Дніпро). Студіював історико-філологічні дисципліни Київського університету. У міжвоєнний період опікувався Етнографічною комісією Національної академії наук України. З 1941 по 1942 рік видавав літературний журнал «Український засів». По закінченню Другої світової війни емігрував до Німеччини, де з 1947 по 1949 рік викладав етнографію в Українському науковому інституті (Мюнхен).

Загадкове зникнення Віктора Петрова в Мюнхені 18 квітня 1949 року та поява його у москві викликала чимало тверджень серед дослідників цього періоду щодо його причетності до німецької резидентури радянської розвідки. Працював в Інституті історії матеріальної культури (москва), згодом переїхав до Києва, де з 1956 року провадив наукову діяльність в Інституті археології. Постеміграційний відтин життєвого шляху Петров, відійшовши від написання художньої прози, публікував дослідницькі розвідки з етнології, філософії, фольклористики та ін. 

Домонтович В. Доктор Серафікус : [роман] / В. Домонтович / Поза межами болю / О. Турянський. – Харків : Фоліо, 2013. – 301 с. : тв.

Інтелектуальний роман про вченого-самітника, виписаний у настільки високому стилі, що автора порівнювали і з Францом Кафкою, і з Володимиром Набоковим. Він не просто займається глибинним психоаналізом героїв за лекалами фройдизму, а й звертається до літературних архетипів, про які ще неодноразово згадуватимуть у ХХ столітті. Протагоніст роману прагне до раціоналізації дійсності – і ця особливість, беззаперечно, помітно вирізняє «Доктора Серафікуса» на тлі всієї традиції фольклорно-містичних творів українських письменників ХІХ століття. Навіть кохання В. Домонтович вводить не заради сюжетних зворотів чи скандального еротизму (а тут ще й натяки на гомосексуальність), а заради повнішої характеристики психології героїв. «Доктор Серафікус» – це спроба вивести на позір не-маскулінного героя, внутрішньо відцентрованого й із обтяженою підсвідомістю.

АННА ГРУВЕР

ЇЇ порожні місця. Анна Грувер

Грувер Анна

Письменниця, поетка, есеїстка, перекладачка.

Народилась 1996 року в Донецьку, де жила до 17 років. Дебютний роман Анни Грувер «Її порожні місця» вийшов друком 2022 року у «Видавництві Старого Лева» вже під час повномасштабної війни Росії проти України і увійшов до списку найкращих книжок року за версією PEN Ukraine. Фрагмент другого роману «Нерухомість» вперше був анонсований у Vogue Ukraine восени 2023 року.

Лауреатка поетичної премії видавництва «Смолоскип» (2019, ІІІ премія), одна з переможців поетичного конкурсу Mega-Zin, реалізованого під час Festiwalu Miłosza (Краків, 2024). Авторка поетичної збірки «За вашим запитом нічого не знайдено» (2019). Вірші перекладалися англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, литовською, івритом та ін. мовами.

Перекладає з польської і на польську есеї і сучасну поезію (зокрема, вірші Богдана Задури, Анети Камінської, Аґати Яблонської, Пауліни Підзік, та ін.). З англійської переклала збірку оповідань Кеті Ферріс «хлопцідівчатка /boysgirls/» (2021).

Робить інтерв’ю з українськими письменниками і діячами культури, такими як Любов Якимчук, Остап Сливинський, Оксана Луцишина, Василь Махно, Ігор Козловський, Ірина Шувалова.

Брала участь у читаннях «Витіснене покоління» Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», у програмі Poetry DJ set на літературно-перекладацькому фестивалі Translatorium (2021), українсько-ізраїльських читаннях «Голоси України», читаннях Ukrainian Poetry in Translation Reading від PEN America і University of Pennsylvania, поетичних українсько-квебекських читаннях Lecture de poésie en direct de Ukraine et du Québec, дискусії і поетичних читаннях War in Ukraine: Gender & Poetry від Florida International University, Wolfsonian Public Humanities Lab і Center for Women’s and Gender Studies, «Української ночі поезіїї» на відкритті Міжнародного фестивалю Měsíc autorského čtení в Брно (2022) та ін. Учасниця письменницьких резиденцій Residenz für Schriftsteller*innen in der Stiftung Genshagen (Німеччина, 2022), Krakow Institute of Literature (Польща, 2023) і Writer in Residence of Kulturvermittlung Steiermark in Graz (Австрія, 2024). Як поетка і перекладачка, увійшла в список переможців конкурсу проєктів від European Festivals Fund for Emerging Artists – EFFEA (2024).

Разом із іншими поетками брала участь у зйомках документального фільму Vojna jedna báseň (режисер Філіп Ремунда, Чехія, 2023).

На початку повномасштабної війни у 2022 році була волонтеркою в шелтері в Дніпрі та пізніше в евакуйованому з Київщини до Львова інтернаті.

В 2023 році працювала координаторкою українського проєкту The Key of Understanding, асистенткою відділу освіти у Galicia Jewish Museum у Кракові, де займалася перекладами вцілілих свідків Голокосту, фотографіями і документами Другої світової війни, темою гетто, підлітковими і дитячими освітніми воркшопами.

Навчалась у Літературному інституті ім. Горького, звідки пішла за власним бажанням через російсько-українську війну. Вивчала юдаїку в Яґеллонському університеті.

Живе у Києві та Лодзі.

Грувер А. Її порожні місця / А. Грувер. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2022. – 584 с. : тв.

Роман Анни Грувер «Її порожні місця» з’явився в рік повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли увага читацького загалу в цілому була скерована на події, пов’язані з війною, а сам загал приходив до тями від дійсності, що шокувала, призвичаювався жити за нових обставин. У романі йдеться про теперішню російсько-українську війну (зокрема про захоплення Донецька у 2014-му), але цей наратив, хоч і містить важливі меседжі, не становить основну оповідну лінію тексту.

Анна і Сара – дві дівчинки з різних часів. Перша – сучасний підліток, переселенка з Донецька, яка захоплюється музикою і має близькі взаємини із набагато старшим одруженим чоловіком. Друга – єврейська дівчинка, яка нічого не чує через ваду слуху, робить дивовижні колажі, веде щоденник упродовж 1938–1941 рр., і згодом цей щоденник вийде у світ окремою книжкою. Що ж поєднує двох дівчат із такими різними долями? І навіщо Анні щоденник Сари, яку правду вона хоче там відшукати?

Ця книжка – про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про складання із розрізнених фрагментів себе і свого цілісного світу, в якому немає порожніх місць. Врешті – про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були.

«Її порожні місця» – це роман про дорослішання, яке повʼязано із віднайденням (справжньої) памʼяті та становленням (глибокої) ідентичності, що повʼязані з єврейською родовою традицією; він реалізується у формі жіночого письма й охоплює тематичні лінії мистецтва, природи та війни.

Дорослішання – ця ідея закладена в самій сюжетній лінії, яка представляє головну героїню в часі тринадцяти-чотирнадцяти років (мабуть, найскладнішому періоді становлення особистості). Потім авторка робить екскурс у майбутнє й коротко зображує героїню у віці «за пʼятдесят», аби показати те, до чого та прийшла в процесі свого дорослішання; тобто зобразити її світоглядну зрілість. Що означає подорослішати для Анни? Це пережити отриману глибоку психосексуальну травму; відійти від характерних підліткових бунтів проти рідних зокрема й соціальних приписів загалом; навчитися розрізняти людей, з якими варто контактувати, а з якими ні; позбутися перепадів настрою та гармонізувати свій внутрішній світ; встановити продуктивні соціальні та творчі контакти із людьми навколо; зрештою, це стати собою, розкривши закладений від природи творчий потенціал. Тут можна пригадати Іммануїла Канта, який означував неповноліття як «неспроможність користатися власним розумом без керівництва когось іншого».

Наприкінці роману Анна постає як людина, яка власноруч вершить свою долю, сама ухвалює рішення щодо своєї життєвої дороги – її напряму та способів руху. Вона виходить на той рівень зрілості, де бути собою дорівнює бути особливою; і навпаки: бути особливою – це бути собою.

Памʼять – завдяки їй та в її просторі відбувається становлення особистості головної героїні. Подолати проблеми, з якими зіштовхнулася Анна, допомагає їй пам’ятання/пригадування. На сторінках роману пам’ять проявляється в різний спосіб та актуалізує різноманітний досвід. Авторка мистецьких колажів Сара Берг обирає музичні мотиви як пам’ять про свою загиблу в час Голокосту старшу сестру. Через містичне пригадування історія життя Сари стає частиною життя Анни й формує його. Також пам’ять постає в низці самопроявів: цілеспрямованого пригадування, мимовільного згадування, магічного ототожнення-явлення та містично-оніричного виринання. Ще є епізоди передбачення майбутнього, які можна вважати формами прояву пам’яті, скерованими в майбутнє. В одному з епізодів роману Анна говорить, що «пам’ять паралізує». Ідеться про травматичні події війни, прихід проросійських бойовиків в Донецьк, їхнє мародерство, нищення помешкання головної героїні, яке було для неї простором затишку та захисту.

А ось що вона каже про властивості своєї пам’яті: «Я дуже добре пам’ятаю, як це – коли все є музикою, коли вона звучить у кожній залізячці, у кожній стеблинці. Ще я пам’ятаю, як він трахав мене у нас вдома. У мене в кімнаті було овальне дзеркало, Шаша казав, його бабуся у вісімдесятих купила. Там ще було по краю алюмінієвий візерунок. І ось це я дуже добре пам’ятаю. Його спину в дзеркалі, коли він мене трахав, а квадратні корені не пам’ятаю, вибач».

Щодо насильства, то головна героїня виявляє характерну для таких випадків реакцію: через сильний стрес її увага зосереджується на віддалених деталях; вона «не бачить» себе в дзеркалі, і в такий спосіб її психіка намагається зменшити шок від того, що відбувається з нею (прояв психічного закону дисоціації). Важливі концепти та травматичний досвід пригадуються, натомість абстрактні математичні формули – ні.

Про єврейський родовий дух

Єврейська ідентичність є визначальною у формуванні особистості головної героїні. Анна Дерман (єврейка родом із Донецька) у процесі самоідентифікації орієнтується на життєвий шлях Сари Берг (єврейки із Вінниці). Містичний зв’язок між ними – а він неодноразово виникає на сторінках роману – можна сприймати як прояв єврейського родового духу. Ба більше – бачити його в контексті тих містичних одкровень, які є частиною єврейської сакральної історії, і які, зокрема, описані в Старому Завіті. У єврейській культурі існує поняття колективної ідентичності, яка постає на основі історичної пам’яті та духовної спадщини, і яка передається з покоління в покоління.

Анна не приховує свого єврейського походження, навпаки вона акцентує на ньому. Бабуся Анни звалася Клара Дерман. Її мати Марта недовгий час зустрічалася з якимось хлопцем (він був «ніхто»). Цей хлопець зробив Марту вагітною. Потім зник (і хіба раз з’явився перед дочкою, аби позичити в неї грошей на пляшку) – тобто батько не брав участі у вихованні дочки. Натомість обовʼязок виховання дівчини й формування її ідентичності беруть на себе мати та бабуся. Роман підтверджує важливість жіночої родової лінії в єврейській традиції.

Про жіночий наратив

Жіноче письмо широко представлене в тексті й постає наскільки виразно, настільки й відверто. Головна героїня є дівчиною-підлітком, і її становлення – коли в прихованій, а коли в явній й подекуди загостреній формах – відображає жіночі поведінкові властивості та світоглядні уявлення. І в цих властивостях та уявленнях визначальним є концепт тілесності. Будова тіла (худорлявість чи повнота), зовнішність (стиль вбрання та відсутність/наявність макіяжу з відповідним увиразненням особливостей обличчя), загальний психофізіологічний стан, що позначається на зовнішності (радісне чи втомлене обличчя) є першочерговими формами жіночої саморепрезентації.

Про шлях до справжності

«Її порожні місця» можна назвати романом про справжність, до якої приходять через мистецтво і в ньому ж її реалізовують. Свого часу Альбер Камю написав у своєму щоденнику: «Я можу сказати і зараз скажу, що важливим є бути людиною, просто. Ні, важливим є бути справжнім, і тоді все в це вписується – людяність і простота».

Про прихід війни

Війна – наратив про неї хоч і не є великим у романі, але несе відповідні ідейно-смислові акценти. Анна, її дідусь Шаша, вчитель музики Марк Георгійович, не сприймають захоплення влади в Донецьку озброєними проросійськими бойовиками. В основі цього несприйняття лежить не стільки чинник національно-політичних відмінностей, скільки виразний вододіл між простором культури та простором безкультурʼя.

Під час життя переселенкою у Вінниці, Анну час від часу тягне до рідного дому в Донецьку, але вона не хоче повертатися в простір так званої ДНР. Треба сказати, що персонажі роману по-різному сприймають війну. Знайомий Анни Микита, що мешкає в Донецьку, заявляє, що він – «пацифіст і не пристає ні на чий бік»; у його планах – десь «звалити вчитися на режисуру», бо «тут майбутнього нема». Цілком інакше сприймає війну син Майстра Захара вінничанин Клим, який у складі українських Збройних сил їде воювати на Донбас і зникає безвісти. У свій спосіб сприймає війну художниця Ксана. Її рецепція визначається гіпертрофованістю почуттів, егоцентризмом та зміщеннями бачення проблеми: «…дискурс війни мене втомив. Я занадто сильно переживаю такі речі. Спілкувалася з біженцем з Сомалі, а наступного ранку з ліжка не могла встати. Буквально. Так митець переживає, проживає чужий біль сильніше за людину, яка надає митцю інформацію». Війна також зʼявляється на життєвому шляху Сари й постає у вигляді Голокосту. І якщо Анна втрачає лише свій рідний дім, то Сара – батьків та сестру. Обидва випадки є красномовними свідченнями війни як організованого окремою державою колективного насильства.

Книга є в фонді нашої біблотеки!

ІРИНА АГАПЄЄВА

Письменниця Ірина Агапєєва, авторка гостросюжетних романів і художніх біографій. Народилася й виросла в Сімферополі, де закінчила Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого.

Володарка декількох міжнародних премій, учасниця Паризького книжкового ярмарку. Перша книжка «Річка спогадів» стала лауреатом Німецького літературного конкурсу в номінації «Дитячі книжки».

Роман «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму» посів перше місце на німецькому міжнародному літературному конкурсі «Найкраща книжка року» в номінації «Гостросюжетна проза». В 2018 році книжка увійшла до довгих списків Книги року BBC.

Також авторка отримала відзнаку «Письменник року» на всеукраїнському конкурсі KS Motivation за популяризацію ідей свободи та гендерної рівності.

Агапєєва І. Жіноче щастя : роман / І. Агапєєва. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2020. – 272 с. Пропонована вашій увазі книга «Жіноче щастя» популярної української письменниці – це нетиповий любовний роман, в якому переплелися містика та детективна історія.

Сюжет книги розгортається навколо Елізи – сучасної молодиці, яка вирішує змінити життя раз і назавжди. У неї був заможний чоловік, все необхідне та навіть більше, проте її душа була заручницею задушливої розкоші та суєти. Еліза відчувала, що справжнє щастя десь поза цією кліткою. Вона ризикує віддати своє серце справжнім емоціям та відкритим можливостям, крокуючи в невідоме, де кожен день приносить щось нове, а кожен вибір визначатиметься лише її власним бажанням. Так вона облишила перейматися дрібницями, нервуватися через невизначеність, сумувати за нездійсненним, бажати неможливого, але зворотною гранню стало невміння радіти власним досягненням, захоплюватися прекрасним, тремтіти від збудження.

У що може вилитися знайомство з чоловіком, про якого вона майже нічого не знає, але так тяжіє, ви дізнаєтеся на сторінках цієї книги.

Наскрізною ниткою крізь весь твір проходить роздум про поняття «жіноче щастя», визначення якого суспільство у всі часи прагнуло нав’язати та піднести вище індивідуальної точки зору.

Описані життєві ситуації та реалістичні герої Ірини Агапєєвої знайдуть відгук серед поціновувачів любовних романів, які не відпускають від першої до останньої сторінки.

Агапєєва І. Остров'янка. Ціна мрії / І. Агапєєва. – Київ : [Кириченко], 2021. – 288 с. Сюжет, на перший погляд, не новий. Хто не знає Робінзона Крузо? Та відмінність «Остров’янки» в тому, що на острові опиняється жінка, і цим оригінальність роману не обмежується. Тут паралельно проходять дві лінії: самотність і свобода. Через призму авантюрного роману ненав’язливо розглядаються філософські поняття, які хвилюють людину відтоді, як вона навчилася мислити. Самотність і її наслідок – здичавіння. Щоб відтінити цю тему, у роман вводиться таємничий дикий чоловік. Чи здичавіє так само наша героїня? Чи може людина зберегти себе, свою особистість у таких обставинах? Інша проблема життя на безлюдному острові – свобода. Здавалося б, у твоїх володіннях цілий острів, одначе ти не можеш його залишити з власної волі. Скільки ж простору потрібно маленькій людині, щоб почуватися вільною? Острів – в’язниця. Цілий світ – в’язниця, якщо ти обмежений у можливості приймати рішення.

Агапєєва І. Троянди за колючкою : сповідь про жіночу тюрму : роман / І. Агапєєва. – Київ : Брайт Стар Паблішинг, 2018. – 240 с. Досвід жінок у місцях позбавлення волі – це досвід заборонений, табуйований, «ганебний», про який не можна говорити взагалі. Навіть оповити сумнівним ореолом «блатної романтики», як досвід чоловічий, не виходить. Жінки, що побували «за колючкою» для більшості обивателів – навік тавровані, і не важливо як вони там опинилася, за що, що вони там пережили – «зечки» і все. Важлива книжка для тих, хто хоче бачити без призми стереотипів, вийшла у письменниці Ірини Агапєєвої, яка розповідає про власний досвід. Сумно, що народне прислівя, яке застерігає нас вважати себе навік невразливими від злиденності та увязнення, все ще не пішло в забуття. В нашій країні все ще можливо втратити свій соціальний статус і закріплені за ним привілеї «одного чудового дня». Для Ірини та її брата, звичайних, зовсім молодих симферопольців, цей день, точніше, вечір, настав, коли якісь невідомі чоловіки напали на хлопця на вулиці, а дівчина спробувала його захистити. Про те, що ті нападники були працівниками міліції в штатському і що вони помилилися, переплутали Ірину та брата з тими, кого насправді шукали, молоді люди дізнаються згодом. І це ніяк не полегшить їхньої долі. Вони вийдуть на волю по амністії та лише через рік. Але ті, хто порушував і допускав порушення елементарних прав людини у місцях позбавлення волі, – вони там і досі працюють. Ті самі люди, які повинні охороняти законність.