«Висока жінка, горда, наче бунт» (до 95-річчя від дня народження Ліни Костенко)

Ліна Василівна Костенко – славна українська поетеса, велика патріотка України, борчиня за права, моральність та гідність нашої Батьківщини, жінка, котра для мільйонів людей стала прообразом та символом живого українського слова.

Творчість Ліни Костенко поза часом. У її поезії можна знайти розраду у важкі хвилини, підказку в складному виборі, натхнення, мотивацію, бажання жити, змінюватися і боротися.

Про це – у матеріалі біобібліографічного досьє.

Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться видатними особистостями України.

«Висока жінка, горда, наче бунт» (до 95-річчя від дня народження Ліни Костенко) : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2024. – 36 с.

КОСТЯНТИН СТАРОВИЦЬКИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Костянтин Старовицький: Маестро

Костянтин Геннадійович Старовицький (позивний «Маестро»; 30 жовтня 1982, Херсон, Україна – 4 квітня 2023, Донецька область) – український, диригент, фаготист. Військовослужбовець, учасник російсько-української війни

Костянтин Старовицький народився 30 жовтня 1982 року в Херсоні. 2018-го закінчив Національну музичну академію України ім. П. І. Чайковського за спеціальністю оперно-симфонічне диригування. Працював у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва, а також у Державному академічному естрадно-симфонічному оркестрі. Був головним диригентом фестивалю камерних опер «Оперний вікенд». Здійснив постановки різноманітних опер на різних сценах Києва, зокрема: Г. Доніцетті «Ріта» (2015), «Дон Паскуале» (2019), Дж. К. Менотті «Медіум» (2018), Дж. Пуччині «Джанні Скіккі» (2019). Диригував операми Дж. Верді «Травіата», С. Рахманінова «Алеко», С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» з оркестром Оперної студії Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2021 року отримав запрошення до Берлінської оперної академії як асистент диригента. Мав дружину Сніжану та доньку Єву. У лютому 2022 року вступив до лав ЗСУ. Загинув 4 квітня 2023 року на краматорському напрямку.

Він ішов до диригенства довгим шляхом. Десять років музичної школи, п’ять – консерваторії, три – асистентури. Після цього грав у різних оркестрах, а іноді лишався без роботи, часом зневірювався у собі, та одразу захоплювався новим проєктом. У якому б оркестрі не опинився – в Київській опері на Подолі, у Президентському оркестрі чи у складі київського Lords of the Sound, де виконував хіти з кінофільмів, – усюди організовував свій духовий квінтет чи квартет фаготистів. «Він хотів робити щось своє. Це давало йому можливість втілювати власне бачення музики та впорядковувати світ – хай принаймні у нотах і партитурах», – пригадує однокурсник Євген Слабеняк. Навіть у студенстві, сором’язливий і трохи скутий, Костя вже відчував у собі бажання керувати, надихати, вести за помахом своєї палички.

Його першою великою диригентською роботою була комедійна опера італійського композитора Доніцетті «Ріта», для якої Костя сам переписав партитуру під квінтет дерев’яно-духових інструментів. Прем’єра відбулась 2015 року в Театрі юного глядача на Липках. «У нас тоді виникла така думка, щоб диригент і музиканти стали дійовими особами та грали в опері разом з акторами», – розповідає режисерка Лада Шиленко. Костя миттєво пристав на цю ідею і навіть писав репліки своїм музикантам. Вони кликали його «маестро», а він бешкетливо їм підморгував: «граймо гучніше, панове!». Сюжет опери розгортався в готельному номері, де головні герої були затиснуті у пустотливому любовному трикутнику. «Пригадую, як Костя переймався, що забув узути готельні капці перед виходом на сцену», – усміхається Галина. Він серйозно ставився до акторської гри.

В театрі не було майже жодної роботи, за яку Костя з радістю б не брався. Як диригент-постановник, він відповідав за оркестрову частину, проте залюбки лишався порепетирувати з музикантами, яких розумів і відчував «майже шкірою», пригадує Лада. Він радо допомагав людям, і вони відповідали йому тим самим. Коли потрібно було за кілька годин зібрати оркестр, музиканти з готовністю відгукувались на його запрошення. Так само легко він організовував перевезення декорацій чи домовлявся з дирекцією театру. Коли серед відвідувачів театру почали з’являтися ветерани російсько-української війни, Костя переймався розташуванням стільців – хотів, щоб люди з інвалідністю могли комфортно пересуватися залою. «Якось він написав мені: дивись, у театрі холодно, опалення немає, тож я купив каністру бензину для генератора», – пригадує Галина. Він не мав цього робити, але робив, бо театр і музика були для нього більше, ніж просто роботою. Костя любив свою справу, але, як і більшість музикантів, розумів, що культура академічної музики в Україні перебуває в занепаді. Багато проєктів та задумів стикалися з браком фінансування. «Нам казали, що ніхто не зацікавлений в академічній музиці або що діти не захочуть слухати оперу», -– пригадує Галина. Костя вірив, що це не так. Разом із Євгеном Слабеняком він перевдягався у стародавні камзоли й перуки та влаштовував на вході в театр невеликі вистави для дітей. Випереджаючи свій час, він зрозумів, що нове покоління можна зацікавити коротшими, одноактовими, пʼєсами, для яких залюбки писав оркестровки. Але на цьому складнощі не закінчувалися.

Довгий час українська оперна сцена потерпала від тотального зросійщення. Ще у 2013 році в Національній опері вистави італійських композиторів йшли у російському перекладі. Костя намагався боротися з цим – перекладав лібрето «Ріти» та «Шлюбного векселя» Россіні українською. Він шкодував, що стільки творів українських композиторів було втрачено під час репресій 1930-х років. «Костя відмовлявся вірити, що оперна співачка Соломія Крушельницька була чи не єдиною представницею української оперної сцени, і вважав, що ми маємо шукати родичів композиторів і перебирати архіви, щоб знайти втрачений пласт нашої культури», – пригадує дружина Кості, Сніжана. Він мріяв колись зібрати свій невеликий оркестр з українських музикантів та поїхати гастролювати Європою, щоб українська академічна музика стала загальноєвропейським брендом. Але на заваді, як і сто років тому, став той самий ворог, що нищить українську культуру, забираючи життя її митців.

СЕРГІЙ КРИВОНОС

Про книгу «Зі щитом або на щиті. Правда про війну» Сергія Кривоноса

Уперше в новій історії України книжку написав бойовий генерал – спецпризначенець, представник елітних військ – Сил спеціальних операцій, винятковий професіонал. Один із небагатьох військових, хто публічно попереджав про небезпеку російського вторгнення та необхідність належним чином готувати націю до широкомасштабної війни.

З позиції державного менеджера Сергій Кривонос розробив не лише дієвий механізм формування та розвитку сучасної територіальної оборони, а й спеціальну програму «П’ять кроків», що передбачала глобальну підготовку суспільства до системного опору великій сусідній країні.

У книжці автор розповідає власну історію й ділиться маловідомими фактами й деталями подій, безпосереднім учасником яких він був. Його двічі виштовхували в політику. Перший раз, коли лишили можливості професійної самореалізації – розвитку створених ним Сил спеціальних операцій. Другий – коли за виконання громадянського обов’язку із захисту Києва, зокрема однієї з найбільш небезпечних і вразливих ділянок столиці – міжнародного аеропорту «Київ-Жуляни», – замість подяки завели карну справу.

На тлі системного аналізу й дуже холодних, тверезих оцінок генерал Кривонос пропонує конкретні формули – з розвитку національного війська та оборонної промисловості, з формування й підготовки національного спротиву ворогу, з формування влади, яка служитиме народові.

Книжка буде цікава як для підготовленого військового фахівця, так і для пересічного громадянина, який хоче знати більше правди про цю війну – від її НЕпідготовки до погляду в майбутнє – після Перемоги.

Цитата з видання «Зі щитом або на щиті. Правда про війну»

«В одному з боїв ми брали участь разом із Головнокомандувачем ЗСУ генералом Муженком і кількома іншими генералами. Муженку зателефонував Забродський і повідомив, що вони ведуть бій у районі Добропілля. Пощастило, що якраз у небі були два МіГ-29, тож генерал Муженко через командувача Повітряних сил переспрямував літаки на прикриття підрозділів бригади Забродського. Ми також швидко завантажилися в гелікоптери й полетіли в район бойових дій. Там, між Краматорськом і Добропіллям, наша така собі «зведена генеральсько-офіцерська група» деблокувала 25-ту бригаду ВДВ і звільнила наших десантників з полону проросійських сепаратистів».

Про автора

Сергій Григорович Кривонос (нар. 26 липня 1970, Кременчук, Полтавська область, Україна) – український політичний і військовий діяч, генерал-майор запасу Збройних сил України, перший заступник командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ (2016-2019).

Освіта

Закінчив Кременчуцьке професійно-технічне училище № 19.

У грудні 1988 року був призваний до армії, де він потрапив до розвідувального батальйону. Після служби вступив до Київського вищого загальновійськового командного Червонопрапорного училища ім. Фрунзе (установу вищої освіти після ліквідації приєднали до Одеського інституту Сухопутних військ), яке закінчив з відзнакою. Також закінчив Національний університет оборони України імені Черняховського.

У 2014 році особисто командував обороною Краматорського аеродрому, яка позначилася великими втратами ворога.

Заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України (2019-2020).

Головнокомандувачем ЗС України Валерієм Залужним навесні 2022 року Сергія Кривоноса було призначено керівником оборони аеропорту «Київ». Тридцять дев’ять діб під його командуванням тривала оборона цього надважливого стратегічного об’єкта.

Нагороди

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (8 вересня 2014 року) – за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час Антитерористичної операції збройних сил України на Донбасі.

Медаль «За військову службу Україні» (27 липня 2018 року) – за особисту мужність та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов'язку.

УКРАЇНСЬКА МОВА

Мовна стійкість

Мовна стійкість – намір і поведінка особистості чи групи людей, спрямовані на послідовне й неухильне користування в щоденному спілкуванні певною мовою, незалежно від того, якою мовою послуговується співрозмовник.

Джерела мовної стійкості

З-поміж основних джерел мовної стійкості варто виділити:

• культура
• культурна традиція
• національна свідомість
• відсутність агресивного впливу інших культур
• мир
• незалежність
• самостійність країни у якій ця мова функціонує.

Мовна стійкість є набутою рисою. Актуальність цієї теми пожвавилася зі здобуттям України незалежності, адже за часів СРСР національні питання здебільшого ігнорували.

Щоб врегулювати використання української мови, було ухвалено спеціальний Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.

Мовна стійкість базується на:

• національній традиції.
• національній свідомості і солідарності.
• національній культурі (духовній і матеріальній).
• національному мирі й співпраці з іншими етносами, які живуть на території відповідного народу.

Мовна стійкість є важливою, оскільки вона є ознакою національної ідентичності, культури, історії. Кожну націю можна ідентифікувати за допомогою мовної стійкості. Українці використовують мовну стійкість, для того, щоб українська мова розвивалася, щоб не відбулося її зникнення. Ми повинні вільно розмовляти рідною солов’їною мовою, щоб вона лунала по всій Україні, щоб вона процвітала і була нашою ідентичністю.

ПАВЛО КАЗАРІН

Про книжку «Дикий Захід Східної Європи»

Книга, яку народила війна та окупація.

«Дикий Захід Східної Європи» – це збірка есеїв, оповідань та роздумів автора про власне життя, про світ, в якому він опинився, про те, яку роль у цьому відіграє його країна та країни навколо.

Це нова, авторська історія України, що переосмислює хронологію подій, їх причинно-наслідкових зв’язків та змушує щоразу глибше аналізувати, де починаємося «ми», а де – «вони».

Чи можливо обманути історію? Кого ми підносимо на п'єдестали? Де золота середина суспільних суперечок, що здаються нескінченними?

Автор сподівається, що продовження книги не буде… що от-от в нашій історії, зміниться напрямок і ми знайдемо новий шлях становлення.

Чому варто прочитати книжку «Дикий Захід Східної Європи»?

«Дикий Захід Східної Європи» отримала відзнаку «Книга року ВВС-2022», Спеціальну відзнаку Капітули Премії імені Юрія Шевельова, увійшла до короткого списку Шевченківської премії 2023 року в номінації «Публіцистика, журналістика».

Філософські роздуми про зв’язок минулого, сьогодення

Про автора:

Павло Казарін – український журналіст, публіцист, філолог-літературознавець.. 2005 року закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. З 2004 року працює в медіа. Ведучий телеканалу ICTV, суспільно-політичного ток-шоу Зворотний відлік на суспільному телебаченні UA: Перший. Автор та ведучий проекту Грані правди на телеканалі 24. Ведучий програми Подвійні стандарти на Радіо НВ й оглядач українського бюро Радіо Свобода. Сфера інтересів – пострадянський дрейф та питання ідентичності. Вважає, що задача публіцистики – упорядкувати хаос до стану сенсу.

Народився холодною зимою 83-го року у Симферополі. До 2014 року проживав в Автономній республіці Крим. Після окупації півострова Російською Федерацією отримав російське громадянство, а вже восени переїхав до Києва. У січні 2021 року офіційно завершив процедуру виходу з російського громадянства. З початком повномасштабної війни вступив до лав Збройних сил України.

«Моє дитинство пройшло під акомпанемент друкарської машинки – батько-філолог писав докторську з російської літератури. Книжки були скрізь – на антресолях, під ліжками, на кухні і в коморі! Власне, професія батька не давала можливості схитрити у школі. Інші могли виправдатися на уроці літератури тим, що не знайшли книгу, яку задавали прочитати. А в моєму випадку це не спрацьовувало. Тож не дивно, що я планував піти по стопах батька і теж стати літературознавцем.

А от бути журналістом не мріяв: все вирішив випадок. Під час навчання на 5-му курсі однокурсницю запросили на ранковий ефір місцевого телеканалу – розказати, як студенти відмічають своє «професійне» свято. Вона попросила проводити – і на ефірі нас обох посадили в кадр. А після програми мені запропонували спробувати себе на роль ведучого.

І – завертілося…

Були різноманітні авторські проєкти, робота на радіо і в «текстовій» журналістиці. Потім – два роки роботи в Москві. Тривалі подорожі східною Європою. Повернення в Україну. І нарешті – дзвінок з ICTV з пропозицію знову стати жайворонком.

Знаєте, ранковий ефір – це особливий мікрокосмос! Хоча б тому, що коли у всіх тільки починається робочий день – у тебе він вже скінчився. А ще – це чудовий привід згадати дитинство, коли ти лягав спати о дев’ятій вечора».

КНИГИ ДЛЯ ПІДЛІТКІВ

Любов і трішечки сексу: книжки для підлітків

 До Дня закоханих

До Дня всіх закоханих ми розповідаємо про кілька вартих уваги книжок, на які варто звернути увагу, в яких ідеться про пристрасне перше кохання.

Перша закоханість – почуття, яке завжди переноситься найгостріше в житті та закарбовується в пам'ять серця назавжди. Саме тому настільки актуальні романтичні книги для підлітків. Вони допомагають впоратися з переживаннями, зрозуміти себе, як поводитися з протилежною статтю, надихають на кращі вчинки.

Макарик В. Кеди в небі : [повість] / В. Макарик. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. – 168 с.

У житті восьмикласниці Лесі настав час справжніх випробувань, боротьби з болем, образами і новими викликами. Але все може змінитися в одну мить. Червоні кеди – маленький секрет, стіна сили, за якою вразлива підлітка відкриває у собі нове вміння – долати шлях без остраху і вагань. Ця подорож може виявитися цікавою та захопливою, бо коли відкриваєш серце і отримуєш багато любові, вона здатна латати найбільші рани.

Кідрук М. Любов і піраньї : роман / М. Кідрук. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. – 288 с.

Будь-хто у житті тікав від проблем. Але мало хто робив це буквально, покинувши всі непорозуміння з коханою дівчиною та вирушивши у подорож Бразилією! Та цього разу у Макса вперше не було плану подорожі, заброньованих хостелів та квитків, а натомість була компанія київських «білих комірців», які вирішили, що зимова відпустка з фотополюванням на кайманів і піраній у Пантаналу більш екзотична, ніж пляжі Єгипту чи лижні траси Буковелі. І тепер найбезлюдніша у світі та водночас повна життям волога саванна щомиті насміхатиметься з офісної пихи та вражатиме горе мандрівників зустрічами зі своїми екзотичними мешканцями! І нехай для когось покусаний піраньєю палець стане найбільшою пригодою у житті! Бо ще є ті, для кого пригода – це нові мандри і нове кохання!

Дністровий А. Пацики : роман / А. Дністровий. – [Київ] : Видавництво Жупанського, [2020]. – 312 с. : тв. – (Альтернатива).

Роман зображує реалії життя спальних районів Тернополя на тлі остаточного занепаду «совка» й болісного народження незалежної України. Ясно, що не цілком усіх, а певних соціальних груп. Реалії – це от прямо жиза, як вона є, з депресняком, бандитською романтикою і махачами район на район, натуралістичними описами, пиятиками (багато), лайкою (дуже багато), наркотиками й сексом. Тобто якщо братиметеся до цієї книги, то будьте готові до конкретної альтернативи.

Роман про те, що життя буває різним, від цього не сховаєшся. Та й чи варто?.. Попри численні схожості доль і ситуацій, сьогодні за вікном усе ж інший світ.

Дністровий А. Тибет на восьмому поверсі : роман / А. Дністровий. – Львів : ПІРАМІДА, 2013. – 188 с. : тв. – (Приватна колекція).

«Тибет на восьмому поверсі» – завершальний роман молодіжної трилогії («Місто уповільненої дії», «Пацики») Анатолія Дністрового, що вийшов у 2005 році під видавничою назвою «Патетичний блуд». Твір написаний у жанрі «університетського роману», дія якого відбувається в Ніжинському університеті та його гуртожитках на початку 90-х минулого століття. На тлі перехідного часу – соціальної депресії та економічного дефолту – Дністровий показує цікаву картину Ніжина ранньої незалежності, переконливо передає атмосферу університетського життя та буденщини студентських гуртожитків, сповідування молоддю «скороминучих» інтелектуальних мод. Попри показову безтурботність і розкутість поведінки головних героїв, вони приречені жити винятково днем теперішнім, оскільки майбутнє нікому нічого не обіцяє.

БОРІС ДЖОНСОН

Книги Боріса Джонсона відразу стають бестселерами та отримують позитивні відгуки читачів. Серед них – біографія Черчилля та його вплив на історію, нариси про історію розвитку великих сучасних і давніх міст, добірки статей на різні теми.

Боріс Джонсон – британський прем’єр-міністр, колишній міністр зовнішніх справ, у минулому мер Лондона, журналіст, письменник. Народився 1964 року у Нью-Йорку в сім'ї політика і журналіста, одночасно мав подвійне громадянство. У 2006 році відмовляється від американського громадянства на користь британського. Випускник Оксфордського університету, де вивчав класичну літературу. Кар'єру Джонсон починає на посаді кореспондента-стажиста в газеті «The Times», однак його згодом звільняють через фальсифікацію цитати. Пізніше працює журналістом у «The Daily Telegraph», а потім редактором журналу «Spectator». Статті Джонсона часто мали сенсаційний характер і нерідко викликали суперечливі думки.

До початку політичної кар’єри став успішним автором, видавши десяток книг і сотні статей, що принесли йому мільйонні статки.

Книги охоплюють різні теми: від життя Черчилля до популярної історії Римської імперії і Лондона, мемуари про першу виборчу кампанію.

Творчий доробок: «Друзі, виборці, співвітчизники» (2001), «Позич мені свої вуха» (2003), «Сімдесят дві діви» (2004), «Життя на швидкісній смузі» (2007), «Життя Джонсона в Лондоні» (2011).

Українською мовою перекладено: «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію», «Омріяний Рим».

Політична біографія Боріса Джонсона починається у 2001 році, коли він стає членом Палати громад в уряді Великої Британії, де представляє «Консервативну партію». Попри успішну політичну кар'єру, йому вдається стати не менш успішним автором книжок та статей.

Джонсона називають енергійним, цілеспрямованим та ексцентричним, людиною з непересічними талантами та блискучою ерудицією.

Творчість Боріса Джонсона дає змогу здійснити подорож по легендарних містах, порозмовляти з ключовими фігурами політики на культури різних часів. Його книжки насичені цікавими фактами, порівняннями, історичними подіями та явищами. Задоволення від прочитання отримають не лише поціновувачі історичних і політичних тем, адже автор майстерно викладає свої твори доступною для широкого загалу мовою, додаючи крихту незрівнянного гумору.

Детальніше про книгу «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію»

Вінстон Черчилль – великий державний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1940–1945 та 1951–1955), лауреат Нобелівської премії з літератури, відомий журналіст та харизматичний оратор, а головне – одна з найвпливовіших політичних фігур, що без перебільшення змінила історію XX століття.

Як будь-яка видатна історична постать, особа Вінстона Черчилля встигла обрости міфами, помилковими твердженнями та перебільшеннями. У книзі «Фактор Черчилля» Боріс Джонсон прагне розвінчати їх та показати реального Черчилля – живого, суперечливого, відважного та феноменально красномовного. Подекуди навіть смішного та ексцентричного. Також автор висловив стурбованість тим, що особа Черчилля у поточних реаліях ризикує бути забутою або сприйнятою хибно. Відтак експрем'єр Великобританії узявся, за його власними словами, реконструювати історичну справедливість.

Тут ідеться про роль Вінстона Черчилля у Другій світовій війні та про урядування після Першої та Другої світових війн. Унікальність книги полягає в тому, що читач дізнається не просто яким політиком був Черчилль, а якою людиною. Яким сином. Яким чоловіком та батьком. Боріс Джонсон пише про свого кумира так, як написав би добрий друг – з захватом, пристрасною увагою до його дій та рішень та долею іронії й скепсису. Розповідає і про свій досвід – як побував у кабінеті Черчилля, як пройшов ланч із його онуком, як змалечку чув цитати Черчилля від батька тощо.

Нестандартне викладення історичних фактів

Це найщиріша біографія, ще й присмачена сміливими припущеннями про те, що якби не лідерство Черчилля, Гітлер міг би отримати повну владу у Європі. Крім того, автор переконаний: якби Черчилль був живий, він би виступив за вихід Великобританії з Євросоюзу. Читати «Фактор Черчилля» Боріса Джонсона буде цікаво тим, хто любить дивитися на видатних історичних постатей без призми ідеалізації та міфів, і зовсім не цікаво – тим, хто шукає лише сухих та нейтральних історичних довідок.

ВАСИЛЬ ВИШИВАННИЙ

Фігура Василя Вишиваного є знаковою не тільки для української, а й для австрійської історії. Унікальна історія члена імператорської родини Габсбурґів, що був полковником легіону Українських січових стрільців за часів Першої світової, підтверджує глибинні зв’язки між Україною і Європою. Некоронований Король України, народний Гетьман України, палкий патріот та щиро закоханий всім серцем і душею в Україну. Видання адресоване широкому колові користувачів – історикам, викладачам та студентам навчальних закладів, працівникам бібліотек, а також усім тим, хто цікавиться історією України.

Василь Вишиваний, або життя щирого українця : до 130-річчя від дня народження : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 36 с.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

Культура – складова національної безпеки

Чому це важливо, розмірковує міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький

Цей рік стане роком збереження та стійкості. Важливо гарантувати, щоб жоден злочин проти культурної спадщини не залишився безкарним. На цьому наголосив міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький у дописі на Укрінформі: «російська імперія завжди привласнювала нашу історію та прагнула знищити нашу культуру, відтак й ідентичність. На третій рік повномасштабного вторгнення росії в Україні чітко викристалізувалося розуміння того, що культура – ключовий елемент нашої національної безпеки.

Культурна складова виявилася не менш важливою, ніж військова чи економічна, оскільки саме через культуру формується національна ідентичність, самосвідомість та стійкість народу. Зрозумілим стало те, що російська агресія спрямована не лише на територіальне захоплення, а й на знищення української культурної спадщини, мови й ідентичності, що робить культурний вимір одним із ключових у цій війні.

Війна кинула виклик Україні й дала змогу переосмислити, ким ми є. Наші митці так само докладають зусиль, щоб документувати воєнні злочини, передають біль і надію нації, надихають і об’єднують нас. Їхні твори вже стали частиною нашої колективної пам’яті та глобального діалогу. Вони доносять до світу нашу історію, боротьбу і віру в перемогу.

росія намагається стерти нашу ідентичність, але кожна пісня, кожна картина, кожна книжка доводять, що ми живемо. Музеї, театри, мистецькі фестивалі – це не лише про минуле. Це про наше майбутнє. Культура – це те, що нас зберігає, надихає і об’єднує. Вона є тим джерелом, з якого ми черпаємо силу для боротьби і надію на краще завтра.

Війна зруйнувала багато пам’яток, але ми зробимо все, щоб відновити їх і зберегти. Оцифрування спадщини, створення умов для захисту історичних пам’яток – це не лише про сьогодення. Це внесок у майбутнє.

Наші митці вже давно говорять від нас на міжнародних майданчиках. І ця культурна дипломатія набирає обертів. У часи, коли слова можуть не переконати, мистецтво здатне достукатися до серця кожної людини. Через музику, кіно чи візуальне мистецтво ми можемо донести до світу те, що важко висловити вербально, – написав очільник МКСК, додавши: – Маємо не лише захистити те, що вже є, а й створити нове. Працюватимемо, щоб культура стала доступною для кожного українця незалежно від того, де він перебуває. Хочемо, щоб у кожному домі звучала українська музика, щоб кожна дитина знала нашу історію, щоб у кожному куточку світу говорили про нашу унікальність.

Усі ці чинники стимулюють, щоб 2025 року на законодавчому рівні закріпити норму «Культура – невід’ємна частина нашої національної безпеки».

Міністр наголосив, що документування російських злочинів та їх кримінальне розслідування, які здійснює Україна, важливі для ефективного захисту спадщини і забезпечення відповідальності, відшкодування збитків та стабільності. Ці процеси потребують залученості великої кількості учасників (правоохоронних органів, силових структур, експертів, представників академічної спільноти, правозахисників тощо), ресурсів та часу, що в умовах збройного конфлікту не є повноцінно можливим для України. Тож особливої актуальності набуває питання застосування санкційного інструменту.

Щодо санкцій він написав: «Запровадження санкцій до представників сектору культури держави-окупанта створить міжнародний прецедент захисту культурної спадщини та сприятиме підвищенню ефективності міжнародного контролю за переміщенням культурних цінностей.

Для російських науковців, дослідників та археологів індивідуальні санкції матимуть серйозні професійні наслідки. Це заборона участі в міжнародних наукових конференціях та симпозіумах, припинення наукової співпраці з міжнародними інституціями та неможливість публікації підсумків досліджень у міжнародних наукових виданнях. Порушники зіткнуться з обмеженням доступу до міжнародних грантів та фінансування, а також забороною на в’їзд до країн, що підтримують санкційну політику України. Так російські науковці та дослідники не зможуть стати ефективним інструментом м’якої сили, яку активно впроваджує рф в Україні й на території інших країн, переконуючи в необхідності територіальних поступок шляхом доведення зв’язку окупованих територій з рф.

Санкційна політика стане не лише інструментом покарання, а й механізмом формування нової міжнародної практики захисту культурних цінностей. Вона створить реальні важелі впливу на порушників і запобігатиме подальшому розкраданню культурної спадщини України, встановлюючи чіткі межі відповідальності та наслідки за їх порушення.

Важливо гарантувати, щоб жоден злочин проти культурної спадщини не залишився безкарним. Для цього слід документувати їх, застосовувати санкції до відповідальних осіб, відстежуючи викрадені цінності у всьому світі та здійснюючи кримінальні розслідування в різних юрисдикціях», – наголосив міністр, повідомляє Укрінформ. Джерело: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/kultura-skladova-nacionalnoyi-bezpeki/

ПІДЛІТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Найкращі українські підліткові книжки-2024

«Читомо» традиційно опитує експертів з дитячої та підліткової літератури й формує топ найпомітніших книжок року для юних читачів.

Вашій увазі представлені найпомітніші видання для середнього та старшого шкільного віку.

Опитані фахівці радять видання у різних жанрах і тематиці – від казкових пригод до ультрареалізму, темного фентезі та пізнавальних мальописів.

Художня література

Пірнути в Київське море

Данилюк І. Пірнути в Київське море / І. Данилюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 168 с.

«Цю книжку написано в жанрі магічного реалізму. Його слід «активізувати» для української літератури, бо ми часто «позичаємо» його в інших культурах, хоча українці – магічнореалістичні у своїх традиціях і віруваннях, тож нам якраз належить писати свій магічний реалізм. Ця книжка – це сімейна історія, яка спирається на дитяче хобі – яхтинг. Я думаю, що це та книжка про яку діти пишуть щось на кшталт: «Я її прочитала/прочитав за кілька годин». Власне, зі мною так і було – я її прочитала за кілька годин! Захоплива й інтригуюча повість», – ділиться враженням Оксана Лущевська, дослідниця дитячої літератури, викладачка письменницької майстерності, письменниця, перекладачка.

Діти вогненного часу

Марченко М. Діти вогненного часу / М. Марченко, К. Пекур. – [Харків] : Readberry, [2024]. – 640 с.

Дослідниця і письменниця Тетяна Стус вважає, що 2024 рік став знаковим для міського фентезі, орієнтованого на підлітків. У жанрі вийшло друком кілька непересічних видань, і «Діти вогненного часу» – одне з них.

Історія розпочинається на залізничному вокзалі Києва у перші дні повномасштабки. Підлітка Катя потрапляє на виворіт Києва – у Завокзалля, де боротиметься за своє життя у магічному просторі серед хтонічних істот.

«Ідея такого собі Neverwhere геть не нова й часто повторювана, – коментує Валентина Вздульська, – але ж нас цікавить не це, а якість виконання. А вона така, що підлітки не відірвуться від книжки, доки не дочитають до кінця».

Яра

Щербина М. Яра : [повість] / М. Щербина. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 120 с.

Яра – історія пришвидшеного через війну дорослішання дівчини-підлітки від юної української авторки

«Історія, близька багатьом українським недорослим і дорослим читачам із подібним досвідом, трагічна і водночас життєствердна, із щемкими авторськими віршами, якими перемежовується оповідь», – коментує книжку Емілія Огар.

«“Яра” знакова через те, що її писала підлітка – авторці Марусі 18 років, – але, читаючи повість, про це б навряд чи здогадався: настільки виважені та зрілі озвучені нею думки, але разом з тим ця книжка – надзвичайно щемка, щира, легка й сповнена світла. Якщо б вона була танцем, це однозначно був би життєствердний контемп!», – ділиться враженнями Віталіна Медвідь.

Усі мої тривожні дзвіночки

Бабенко Є. Усі мої тривожні дзвіночки / Є. Бабенко. – Харків : Vivat, 2024. – 128 с.

«Книжка висвітлює непросту тему насильства, але робить це максимально влучно. З вкрапленнями самоіронії, подекуди – гумору на межі. Якщо б її прочитав Кафка, він би сказав, що це «повість без шкіри». Як на мене, це сповідь, з усією відвертістю й місцями – натуралістичністю, притаманними жанру. Це замінник психотерапії для тих, кому некомфортно озвучувати свої травми перед спеціалістом. Якщо б наше покоління прочитало «Яру» та «Усі мої тривожні дзвіночки», ми б могли попередити величезну кількість психічних розладів і зробити внесок у ментальне здоровʼя нації. Я шкодую, що таких книжок не було в той час, коли я була підліткою», – описує видання Вікторія Медвідь.

НОНФІКШН

Що таке нонфікшн: жанри та особливості

Нонфікшн – це література, яка базується на реальних подіях, фактах, дослідженнях і пережитих досвідах. Такі книги поєднують у собі інформаційну цінність й захопливий стиль викладення історій, користуються популярністю, адже задовільняють абсолютно різні читацькі запити. Сьогодні детальніше розповідаємо про жанри нонфікшну, а також радимо популярні бестселери для дорослих і дітей.

Буквально, з англійської мови non-fiction – «не художня література», тобто не містить вигаданих сюжетів, а має на меті дослідити, задокументувати чи пояснити читачу реальні явища й події.

Відмінність від художніх книжок часом помітна у формі подачі інформації: автори художніх творів люблять розважати читачів загадками, заплутувати сюжет, а часом ще й потрібно звикати до стилю письменника. Створюючи нонфікшн-книги для широкого загалу, авторам навпаки потрібно пояснювати складні теми простими словами, виділяти найважливіші тези, доповнювати написане таблицями, фотографіями, ілюстраціями. Бувають і винятки, як-от складна наукова література чи філософські тексти, але вони націлені на свою аудиторію, студентів, науковців тощо.

До нонфікшн-літератури належать і наративні розповіді, в яких автори намагаються розкрити тему привабливо для читача, діляться особистими історіями. Від художніх книг вони відрізняються тим, що написані на основі та з наведенням незмінених реальних фактів, документів, листів, розмов з очевидцями подій тощо.

Вибираємо цікавий нонфікшн: 8 популярних напрямків

Документальну літературу поділяють на жанри, неофіційно їх нараховують близько 30, однак ця класифікація має дуже суб’єктивний характер через величезну кількість тем, відповідно, число може змінюватися. Тож коротко охарактеризуємо кілька найпопулярніших. Чим поділ на жанри нонфікшну буває корисним: з ним зручно орієнтуватися при виборі книжок, звертаючи увагу на тематику, яка цікавить вас найбільше. Можна, наприклад, обожнювати біографії і не читати науково-популярних видань (або навпаки), хоча і перші, і другі книги належать до нонфікшну.

Біографії, автобіографії, мемуари

Ці три категорії відрізняються між собою.

Біографія – розповідь про життя героя книги від третьої особи. В автобіографії особа описує власне життя. Існує поділ також між автобіографіями й мемуарами, хоча їх часто вважають одним і тим самим. Якщо автобіографія розповідає про життя видатної особистості, мемуари можуть описувати лише конкретний часовий період.

Радимо прочитати: Біографія «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію», Боріс Джонсон. Щира, яскрава оповідь про одного з найвпливовіших лідерів минулого століття. Автор, колишній премʼєр-міністр Великобританії й друг України Боріс Джонсон розповідає найцікавіше з біографії Черчилля, розвіює поширені міфи й розмірковує про те, як одна вольова людина може змінити хід історії.

Автобіографія «Моє життя», Ґолда Меїр. Одна з найвизначніших жінок світової політики, прем’єр-міністерка Ізраїлю, відверто розповідає про свої особисті та політичні рішення.

Мемуари «Найщасливіша людина на землі. Мемуари чоловіка, що пережив Голокост», Едді Яку. Автор книжки пройшов через жахи концентраційних таборів, але не дозволив себе зламати. Він стверджує, що потрібно вчитися бачити прекрасне попри все і розповідає, як втілив це правило у своєму житті.

Науково-популярні книги

Результатами тривалих наукових досліджень автор ділиться з читачами у цікавій формі, пояснює значення складних наукових термінів зрозумілою мовою. Тематика таких книжок може бути абсолютно різною: медицина, природничі науки, здоров’я, космос тощо. Вони містять додатки, списки використаної літератури тощо. Важливо: слід розрізняти наукову та науково-популярну літературу

Радимо прочитати: «Неосяжний світ». Як органи чуття тварин розкривають приховані світи навколо нас», Ед Йонґ. Захоплива розповідь від наукового журналіста про те, як відчувають життя на Землі різні тварини.

Культура та мистецтво

Розширити знання про музику, літературу, танці, живопис і не тільки допоможуть книги, написані митцями. Вони обов’язково надихнуть і вас на творчість.

Радимо прочитати: «Усе, що ви хотіли знати про українську літературу. Романи», Тетяна Трофименко. Авторка, літературна критикиня, пише про знакові романи, які відображали реалії життя українців від ХІХ до першої третини ХХІ сторіччя та відповідно формували зміни в мистецькому житті.

ВАЛЕРІЙ ЗАЛУЖНИЙ

Долгоновська Л. Залізний генерал. Уроки людяності / Л. Долгоновська. – Харків : Vivat, 2024. – 208 с.

Про що книжка?

24 лютого 2022 року Валерій Залужний, віддаючи накази, промовив слова, що стали символом українського спротиву: «Ця країна тримається на наших плечах».

Залізний генерал, легендарна постать, Герой України, Головнокомандувач Збройних Сил України (2021-2024), воєначальник, якого історія запам’ятає людиною, яка зламала план російського «бліцкригу» й розвінчала міф про непереможність російської армії, один зі 100 найвпливовіших людей 2022 року за версією журналу Time.

Який він насправді? Якою є історія становлення великого воєначальника, відомого загалу як залізний, а близьким – як щирий, скромний, вимогливий і водночас турботливий? Книжка Людмили Долгоновської дозволить зазирнути за лаштунки доленосних подій, почути голоси тих, хто стояв пліч-о-пліч із Валерієм Залужним. Як очевидиця й радниця Головнокомандувача зі стратегічних комунікацій авторка розповідає, хто підтримував генерала та що додавало йому наснаги просто «робити свою роботу», – а насправді керувати й уособлювати легендарне українське військо, кожного воїна, який тримає оборону й звитяжно виборює для України можливість бути.

Про авторку

Людмила Долгоновська – експертка у галузі стратегічних комунікацій, кандидатка філософських наук. Керівниця служби президента American University Kyiv, запрошена лекторка низки університетів. Від липня 2021 року до початку березня 2023 року – радниця зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.

Ідея створити книжку про Валерія Залужного належить видавництву Vivat.

Першою реакцією Людмили Долгоновської були сумніви, чи вистачить їй таланту й часу для реалізації такого задуму. Вона в принципі не дуже впевнена в собі людина, і не знала, чи варто про це писати. «Звісно, є багато інших людей, які набагато краще за мене це зробили б. Але як їм передати інформацію, яка є в мене, адже саме я є свідком багатьох подій на початку повномасштабного вторгнення Росії? Варіант, коли хтось пише книжку, спираючись на розповіді інших людей про Залужного, теж може бути, і, я впевнена, такі книжки ще будуть з’являтися.

Я також відчувала велику відповідальність. Багато людей, мабуть, хотіли би поспостерігати, як у шпарину, за тим, що ж відбувалося на пункті управління, яка там була атмосфера. Так склалося, що я там була, у перші місяці вторгнення ми з Валерієм Федоровичем проводили багато часу разом, і він тоді ділився своїми думками щодо різних речей, зокрема про лідерство, стосунки з родиною тощо. Я багато чого запам’ятовувала, щось занотовувала й пізніше, під час роботи над книжкою, використала цю інформацію». Скільки часу Долгановська працювали над написанням книжки та що в цьому процесі було для неї найскладнішим завданням?

Людила склала план і основну частину написала досить швидко, приблизно за перші п’ять місяців спільної з Залужним роботи. Маючи план, їй було простіше зорієнтуватися, де бракує інформації, а де – якогось прикладу. Від самого початку цієї роботи у Долгановської були дві основні мети, і перша – це розкрити постать Залужного, але крізь призму її бачення. «Я одразу казала, що не можу бути біографом і нейтрально ставитися до героя моєї книжки. Звісно, я дивлюся на нього своїми очима, і ці уроки, яких я навчилася, – це найчесніший спосіб описати людину. Але ці уроки мої, це те, що я взяла від спілкування із Залужним».

Друга мета Долгановської полягала в тому, щоб розповісти, як Збройні сили готувалися до відбиття повномасштабного вторгнення. «Я розуміла, що суспільство хоче знати, що було зроблено, щоб утримати країну, стримати удар агресора. У моїй книжці є окремий розділ, де я про це пишу, мені було важливо зафіксувати це для історії. Через самоцензуру мені найскладніше було працювати над біографічною частиною книжки про Залужного. Коли ти близько до людини, тобі відкриваються якісь трагічні, контроверсійні сторінки її життя. Писати чи не писати про це – тут мені не вистачило відстані від Залужного, від його родини, щоби про це написати. Тому в моїй книжці немає подробиць про його особисте життя, про його проблеми, дилеми тощо. Це цікаво читачам, але тут я не змогла переступити через етичний бар’єр. Інше питання – щоб не нашкодити державі, не розхитати човна. Потрібно було написати про ті речі, про які ти не можеш змовчати, але написати так, щоб це було і правдиво, і не нашкодило національним інтересам держави».

ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.

А ну ж, скільки разів ви чули ці рядки? Знаю, що багато. Із самого малечку, якщо зростали в Україні. Це найбільш відомий вірш про Україну, адже це український Гімн. Тож читайте розповідь про людину, що його написала.

Народився Павло Чубинський 1839 року на хуторі Чубинський, що вже давно став сучасним селом неподалік Борисполя. Вчився в київській гімназії, а потім вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Ще змалку хлопець мріяв про подорожі й захоплювався географією, тож фактично всі друзі Павла – дослідники історії, культури, географії, мови... У студентські роки він був автором журналу «Основа» – одного з перших україномовних журналів; брав участь у протестах студентів проти розправ царської влади.

У 1861 році Чубинський повернувся до України. У нього була купа ідей для досліджень історії та культури українського народу, проте не було можливості: влада прицільно стежила за колишнім «активним» студентом. Наполегливий Павло не втрачає ентузіазму – за рік разом з однодумцями організовує таємну «Громаду» для вивчення культури Батьківщини. У колі своїх побратимів 1862 року він і написав легендарний вірш – майбутній Гімн. Довго втаємничувати свою діяльність не вдалося. Чубинського відправляють у заслання на північ Росії, як писав Павло – «пустелю людської думки».

Сім років вчений перебуває в засланні, проте і там працює: досліджує населення, торгівлю, закони і навіть ініціює відправлення дослідників в арктичні експедиції.

У 1869 році Чубинський повертається до Петербурга і стає учасником Географічного товариства, а вже за рік організовує експедицію до любої України. Мета – збір географічних, етнографічних та історичних даних про Київську, Волинську, Подільську губернії (так у Російській імперії називалися області). Усі надбання ледве вмістили у 7 томах. За ці роботи вчений отримав золоту відзнаку на Географічному конгресі в Парижі.

Царська влада несамовито боялася всього проукраїнського. Не кажучи вже про мову, вона заборонила все, що хоч якось було причетним до нашого, національного. Відділ Географічного товариства розпустили, добре хоч не знищили безцінних збірок наукових матеріалів. Ученому заборонили жити й бувати в Україні, тому він змушений повернутися до Петербурга. За день до свого 45-річчя Павло Чубинський піде в засвіти.

Співаючи Гімн, згадуйте інколи людину, яка так палко любила свою Батьківщину. Дізнавайтеся більше про того, чий вірш з невеличкими змінами став головним у нашій Україні.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття козацького роду!

ЧУХРАЙ ОЛЕКСІЙ

На сесії міської ради депутати ухвалили рішення про нагородження відзнакою «Почесний громадянин Полтавської міської територіальної громади» 85-річного композитора Олексія Чухрая. За це проголосували 27 депутатів.

Живе у Полтаві класик української сучасної пісні Олексій Іванович Чухрай. Створені ним пісні мають могутню силу народних.

Народився він 1939 року в селі Нижня Ланна Карлівського району на Полтавщині. Батько його, Іван Чухрай, віртуозно грав на скрипці й був найпочеснішим гостем на весіллях та святах, дід також відомий на всю округу скрипаль.

Ще в ранньому дитинстві Олексій зачаровано поринав у дивовижний світ звуків, що оточували його. Він був мрійником і слідопитом. Завжди і в усьому намагався дійти істини, пізнати таїни природи. Господь подарував хлопцю абсолютний слух, тому грати він навчився напрочуд швидко і міг зіграти будь-яку мелодію, один раз почувши. Першим вчителем Олексія став сліпий музикант із Федорівки – Микола Коваленко. Вже в старших класах юнак створював імпровізації – замальовки майбутніх пісень.

Згодом вступив до вечірньої музичної школи у Полтаві по класу баяна й успішно її закінчив.

Однак з першого разу вступити до музичного училища Олексію не вдалося. Отож довелося служити в армії. Службу він проходив в оркестрі Полтавського артилерійського училища. Якось молодий солдат у газеті «Известия» побачив вірш А.Кронгауза «Я влюбился в некрасивую» і написав на нього музику. Так народилася перша пісня Чухрая. Він наважився послати ноти в одну з військових газет. Незабаром отримав відповідь, де було сказано, що у нього є хист, але потрібно ще багато працювати, щоб писати справжні пісні. Стандартна відписка. Багатьом початківцям вона відбиває бажання творити, але з Олексієм цього не сталося. Він дав собі слово, що обов'язково напише таку пісню, яку надрукують у газеті й виконуватимуть зі сцени.

Служба в армії підходила до завершення, а мрія вступити до музучилища не полишала Олексія. Та на заваді став диригент військового оркестру, який був членом приймальної комісії: не хотілося музкерівникові розлучатися з талановитим баяністом. Однак після того як Олексій заграв, ні в кого з решти членів комісії не піднялася рука поставити солдату нижче оцінки "відмінно". І все ж в училище його зарахували кандидатом. Може, знову втратив би Олексій Іванович дорогоцінний рік, якби його гра на випускному вечорі курсантів артилерійського училища не сподобалась секретарю обкому партії. Хлопець попросив його про допомогу, і той дав відповідне розпорядження директору музучилища. Так Олексій став навчатися і викладати у вечірній музичній школі. Він з головою поринув у роботу.

Знайомство з професійним поетом-піснярем Андрієм Пашком було знаковою для Олексія Івановича подією. Від нього молодий композитор дізнався про канони пісенного жанру і написав пісню на слова А. Пашка "Перший сніг", яку на початку 70-х років надрукувала газета "Зоря Полтавщини". Пашко опікав і захищав музиканта-початківця, познайомив із відомими поетами і композиторами, зокрема із референтом Олександра Білаша Валерієм Польовим, який на десятиріччя став наставником Чухрая, суворим критиком і другом. Олексій Іванович натхненно працює і заочно закінчує консерваторію. В його піснях «Ворскляночка», «Берізонька» фольклорно-обрядовому циклі «Дівич-вечір» вчувається неповторна мелодика народної пісні з сокровенними дівочими мріями, теплим подихом рідної землі...

В 1974 році він написав пісню «Моя Полтава» – без сумніву, вагомий здобуток композитора, яку на урочистостях з нагоди 800-ліття міста виконав Йосип Кобзон у супроводі джаз-оркестру Леона Аганезова «Время». Вона стала візиткою Полтави і на конкурсі в Москві була визнана кращою.

Понад двадцять пісень Чухрая виконала Раїса Кириченко, з якою його поєднувала дружба і творча співпраця. Такі з них, як «Дівочий сон», «Доля у нас – два крила», «Синьоокі солов'ї», «Мамина пісня», «Святий вечір», любить слухати і співає вся Україна. А "Молодичку" вважають народною.

Талант Олексія Чухрая – багатогранний. У 1974-му він створив ансамбль народної музики «Карусель» – лауреат міжнародних фольклорних фестивалів у Болгарії та Італії. За путівкою ЦК ВЛКСМ «Карусель» побувала на БАМі та об'їздила великі будови колишнього СРСР, пів-Європи аплодувало майстерності музикантів і співаків колективу.

Відомо, що вчитель славиться своїми учнями. Олексію Івановичу є ким гордитися. За роки педагогічної діяльності в Полтавському музучилищі ім. М. Лисенка він виховав понад сто баяністів. Лауреатом міжнародного конкурсу в Клінгенталі став Дмитро Шаршонь. Золотий диплом міжнародного конкурсу баяністів-акордеоністів пам'яті В.Золотарьова у Владивостоці здобув Олександр Литвиненко. Лауреатами міжнародного конкурсу «Золотий акордеон» визнано Олександра Романенка та Богдана Чубика.

Не можна не згадати перше і єдине кохання Олексія Івановича – Валентину Михайлівну, з якою він живе душа в душу більше сорока років. Дружина – перший слухач і вимогливий критик, відвідує найвідповідальніші концерти чоловіка.

Олексій Іванович не терпить кон'юнктури, свято береже традиції народного мистецтва, глибоко переживає кризу сучасної української естради, йому боляче спостерігати, як на яскраві вогні шоу-бізнесу злітаються, мов нічні метелики, пісні-одноденки. Відсутність смаку – звичне явище серед молоді. Концерти народної пісні, самодіяльних народних ансамблів збирають все менше глядачів.

Заграйте ж, маестро, на баяні, розвійте сум, щоб серцю захотілося співати! Хай частіше лунають ваші пісні, стоголосим хором звучить над Україною «Диво всепрощенної любові». Хай пісня робить нас добрішими!

ОЛЯ ПАВЛЕНКО-КОЛЬОРОВО

Люди культури, яких забрала війна: Оля Павленко-Кольорово

Ольга Павленко народилася 10 лютого 1984 року в селі Успенка Кіровоградської області. Вчилася в Кременчуцькому педучилищі імені А. С. Макаренка за фахом викладачки образотворчого мистецтва. Закінчила Кіровоградський педагогічний університет імені В. Винниченка за фахом викладачки зарубіжної літератури й німецької мови.

У 2005 році народила доньку Софію. Ольга завжди прагнула працювати з дітьми поза шкільною системою, тож у 2011 році відкрила в Кременчуці свою мистецьку студію «Кольорово». У 2021 році закінчила роботу над першим томом своєї художньо-кулінарної книги «Жива Українська Кухня», яку опублікувала в лютому 2022 року.

Ольга Павленко загинула 27 червня 2022 року в результаті російського ракетного удару по торговельному центру «Амстор» у Кременчуці.

Павленко була художницею й педагогинею – навчала мистецтва малювання дітей. А ще – дослідницею традиційної української кухні й авторкою кулінарного артбуку – «ЖУК: Жива Українська Кухня». Оля Кольорово – під таким творчим псевдонімом її знали друзі, вихованці й шанувальники. 38-річна жінка – яскрава, креативна, готова ділитися ідеями, сповнена творчих амбіцій і планів на життя – загинула влітку 2022 року через ракетний удар РФ по Кременчуку. Її тіло опізнали за ДНК та фарбованим у зелений колір волоссям…

Оля Кольорово народилася й виросла у селі Успенка на Кіровоградщині. Її батьки обоє – вчителі: мама – української мови та літератури, батько – математики. Їхня молодша донька Ольга, як і старша Юлія, були здібними змалечку – малювали й добре писали.

Втілена мрія – студія «Кольорово»

Щоб розвивати ці здібності, після школи Ольга вступила до педучилища, здобула фах вчителя молодших класів і малювання, а потім – закінчила факультет іноземних мов університету. Жила в Кременчуці, працювала у відділі кадрів колісного заводу, потім – у заводській газеті, виховувала доньку Софію. Зрештою змогла реалізувати заповітну мрію – відкрила власну студію образотворчого мистецтва. Назвала – «Кольорово».

Мама Ольги Раїса Павленко розповідає: на заняття до її доньки ходило чимало обдарованих дітей. Ольга не тільки вчила їх малювати, а й проводила кулінарні майстер-класи. Разом вони робили добрі справи.

«Вона орендувала приміщення для студії. І фактично все, що платили батьки учнів, ішло на оплату приміщення. Але якось крутилася. Ми, сільські люди, допомагали їй, «прикривали тили». Дуже гарні були діти, гарні малюнки! Організовували виставки, аукціони: дитячі малюнки продавалися, а ці гроші віддавали батькам онкохворих дітей.

Спершу незначні були суми, а потім – уже й більші. Діти були дуже раді, що долучаються до допомоги. З дітками, які мають інвалідність, Оля займалася безкоштовно. Навіть під час ковіду вона вела уроки – онлайн», – каже мати.

Традиційні коржики і книжка про українську кухню

Водночас Ольга захоплювалася вивченням історії й традицій рідного села Успенка (колишня назва – Плахтіївка) на Кіровоградщині. Пошуки несподівано привели її у Бессарабію. Там, у селі, яке також зветься Плахтіївка, як виявила мисткиня, живуть переселенці з її малої батьківщини. Вони зберегли традиції, кухню й говірку краю, звідки походять.

Соковита, яскрава, чуттєво наснажена «Жива Українська Кухня» Олі Кольорово повертає нас до цих властивостей гастрокультури, руйнуючи стереотипи про українські кулінарні традиції. Якщо борщ, то купальський із Сумщини з обрядовою галушкою та раками – або західноукраїнський різдвяний з крапликами, начиненими оселедцем. Якщо сало, то у квасі буряка, а вареники – із заварного тіста. Коропи в пряному меду, успенський капусняк, гичка, засипана пшоном, пасулі в сметані, шулики з маком, медом та ікрою кульбаби, качана каша з лисичками, цвіклі та потапці: «Жива Українська Кухня» нагадує бенкети з Котляревського, щедро цитованого авторкою. Відновлення забутих українських страв – це й відновлення смаку: до історії, особистого вибору та свободи.

У своєму двотомнику «Живої Української Кухні» Оля Кольорово планувала оживити 365 рецептів. Вона змогла опублікувати перший том, але встигла продати лише кільканадцять екземплярів. Сьогодні у черзі по новий наклад її кулінарної енциклопедії – понад п’ятсот людей. За її рецептами готують українські шеф-кухар(к)и, гастроблогер(к)и, студент(к)и харчових технологій – і рідні українських військовополонених.

Війна: 24 лютого мало стати початком нового життя

Сама ж війна застала її з донькою в дорозі. Ольга з Софією виграли грін-карту й вирушили в робочу поїздку до США. Виліт мав бути якраз на 24-го лютого. Скасовані рейси, 20 кілометрів пішки до кордону з Польщею, кілька днів шляху – з великими складнощами жінка з дитиною змогли дістатися до США. Там прожили близько двох місяців.

І за кордоном Ольга започаткувала проєкти задля підтримки України. У цей період з’явилися її нові, вже «воєнні» роботи – «Гостомель», «Ірпінь», «Буча».

На Великдень, у квітні 2022 року, мисткиня вирішила повернутися додому, в Україну.

«Зі США Оля привезла дев’ять валіз гуманітарної допомоги. Це було спорядження та речі для українських військових, які зібрали небайдужі люди в Америці», – розповідає мати.

Загибель від ракетного удару

За два місяці після повернення в Україну Оля Кольорово загинула через ракетний удар армії РФ по Кременчуку. Це сталося 27 червня 2022 року.

Її тіло опізнали за ДНК та фарбованим у зелений колір волоссям.

ОНАЦЬКИЙ НИКАНОР

І пером, і пензлем…

8 (21) грудня 2024 року, за іншими даними 28 грудня 1874 (9 січня) 2025 року минає 150 років від дня народження знаного українського художника, поета, педагога, мистецтвознавця, етнографа, культурно-громадського діяча, пристрасного поціновувача творчості Тараса Шевченка, засновника Сумського художнього музею Никанора Харитоновича Онацького. Його ім’я, на досить тривалий час було зітерте зі скрижалів людської пам’яті, бо у 30-х роках минулого століття вилучили та знищили пов’язані з його життям архівні матеріали, наклали заборону навіть на згадку про різнопланову діяльність митця.

Народився Никанор Онацький на хуторі Хоменки Гадяцького повіту в родині козака-хлібороба. Закінчив народну школу, а потім у 1891 році – Гадяцьке повітове училище. З 1899 року навчався у московському училищі технічного малювання, але через нестачу коштів не закінчив його. Повернувся в Україну і навчався в Одеському художньому училищі, після завершення навчання в Одесі, 1903-го року вступає до петербурзької академії мистецтв, там він працює під безпосереднім керівництвом видатного українського художника Іллі Рєпіна.

Під час революційних подій 1905–1907 років Онацький залишає академію та їде в Україну і з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії, де працює викладачем малювання та водночас пише вірші, в яких закликає народ до згуртованості та борні. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою – дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Проживали Онацькіна вулиці Охтирській та на Любарській, в Лебедині у подружжя народилися діти: Наталя, Андрій та Оксана. У ці роки Никанор Харитонович часто подорожує по маєтках, відвідує садиби Капністів, Анненкових, Хрущових, декілька разів заїздить до Канева, на Чернечу гору. Звідти привозить чимало малюнків, полотен, а офорт «Хата під Тарасовою горою» стає за основу поштової марки.

Про такі поїздки часто згадувала його дружина Надія Василівна: «до Канева ми їздили кілька разів. Та найбільше мені запам’яталась поїздка 21 травня 1911 року… Піднімаючись по сходах, всі співали «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий». Співали, не зважаючи на те, що жандарми били нагайками. Людей було багато, і всі вони, як і ми, залишились ночувати біля могили Т. Шевченка. А ніч була тиха. Чарівна, місячна, співали соловейки.

Добре пам’ятаю хату біля могили Шевченка. Вона була вкрита соломою. В одній із її кімнат висіли багато рушників, великий портрет Т. Шевченка, на столі лежав «Кобзар» і книга, в яку люди записували свої враження. Пам’ятаю, як Никифор Харитонович теж робив туди запис у 1911 році, тільки не в той день, а місяців через два. Як ми знову туди їздили».

Кімната, про яку згадувала Надія Василівна, була першим народним музеєм Кобзаря, Тарасова світлиця, відкрита за ініціативою педагога, журналіста, охоронника Шевченкової могили Василя Гнилосирова, який народився на Полтавщині, точніше у Кобеляцькому краї.

У 1906 році Никанор Онацький публікує свого першого вірша «Погук» у Полтавському часописі «Рідний край», у який безмежно багато своєї праці та енергії вклала наша землячка Олена Пчілка. Про свої перші кроки в письменство Никанор Харитонович писав так: «Любов до української літератури зародилась у мене під впливом «Кобзаря», натхнув же мене до поетичної творчості визвольний рух 1905 року. Ідейний напрямок моєї творчості – боротьба за волю, за кращу долю всіх пригноблених».

Відтоді пише вірші сповнені революційного піднесення і віри у перемогу добра і свободи, вони друкуються в багатьох збірках та альманахах. Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Никанор Онацький у 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі», що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих у Вологодську губернію за участь у революції, там були вміщені його вірші «Коваль», «Ворогам», «Острів мертвих». Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках «Терновий вінок», «Розвага», «Українська муза».

Та найбільше Онацького вабить заняття, яким він захоплювався ще змалку – образотворче мистецтво. 

Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, його полотна експонуються поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця бувнастільки приголомшливим, що незабаром видавництво «Світанок» друкує з його робіт десятки тисяч поштових листівок.

Жителі Лебедина, Сум, Полтави мали змогу побачити полотна Онацького: «Місячна ніч», «Перед грозою», «Біля прядки», «Осінній клен», «Курінь», «Копи», Колодязь», «Мальви», «На пасіці», «Вечір в степу», «Бузок».

Громадська діячка Олена Пчілка в журналі «Рідний край» зазначила про тріумф художника під час виставки у Києві: «Дуже втішно, що й провінціальні артисти наші здебільшого не йдуть за декаденщиною, а дають миттьові зразки, ідуть у добру путь: П. Середа з Київщини, Тимощук з Переяслава. Н. Онацький з Лебедина, що не спокусився навіть такою темою, як «Місячна ніч», щоб дати якийсь там «крик світла» синього чи якого, а дав правдивий і гарний малюнок».

З 1913 року Никанор Онацький викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. 1920 року у Сумах організовує історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рєпніна, Рубенса, Васильківського, Мурашка і, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла. У 1922 році ніхто з музейних працівників не отримував платні, їм видавали лише по фунту вівсяного хліба і то із перебоями: опалюватися музейне приміщення почало лише з 1925 року. Родина Онацьких отримує нарешті житло – чотири кімнати в приміщенні музею, тож вони оселяються у центрі міста. Дружина Онацького займалася господарством: готувала, пекла хліб, вишивала й шила. Никанор Харитонович вечорами сидів за столом і писав п’єси: «Через руїни», «У тієї Катерини» (за мотивами Шевченка), «Танок смерті».