ЗНАЙ НАШИХ
Володимир Автономович один з провідних археологів і музейних працівників України 30-х років. Народився 15 липня 1900 р. в с. Мохурівка Диканського повіту на Полтавщині в сімї селянина-бідняка. Сім’я жила бідно, тому Володька Грінченко змалку почав працювати, намагався у господарів заробити кусень хліба. Невідомо, де і як Володимир навчався грамоті. Важкою була юність Володимира...У 1919-му денікінці так побили батька, що він ледь оклигав. Через поранення втратив працездатність, але зумів перебороти недугу, став на ноги і в 1921 році сім’я отримала наділ землі. Тоді зажевріла примарна надія на стабільність.
Наукові інтереси Володимира Автономовича Грінченка визначилися на початку 1920-х років. Тоді, маючи за плечима усього два десятка літ, він обійняв посаду лаборанта археологічного відділу Центрального пролетарського музею Полтавщини (Полтавський краєзнавчий музей).
В музеї на той час працювали відомі науковці, самовіддані дослідники рідного краю В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко, В. М. Верховинець, О. К. Тахтай, М. І. Гавриленко, Ф. П. Попадич, В. О. Щепотьєв. Разом з ними В. А. Грінченко взяв участь у комплексній історико-етнографічній експедиції в с. Яреськи Шишацького району. Пізніше під керівництвом М. Я. Рудинського, він обстежував неолітичні поселення на узбережжі р. Псьол, проводив археологічні розвідки на нижній Ворсклі, Кременчуцькому та Кобеляцькому повітах. Справжньою школою для майбутнього вченого стала його участь в археологічній експедиції, яка займалася дослідженням пам’яток черняхівської культури в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Полтавського району. Нею також керував М. Я. Рудинський.
В 1925-1930 рр. навчається в Катеринославському інституту народної освіти, поєднуючи навчання з роботою в місцевому краєзнавчому музеї.
Роки, проведені в Катеринославі важливий етап в становленні В. А. Грінченка як фахівця. Завдяки підтримці, мудрому і тактовному наставництву Д. І. Яворницького, він увійшов до кола визначних археологів України. Далеко не останню роль в цьому зіграла безпосередня участь молодого дослідника в Дніпрельстанівській археологічній експедиції, яка об’єднала навколо себе такі авторитети як Д. І. Яворницький, М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, П. І. Смолічев та інших.
Практичні заняття археологією відкривали В. А. Грінченку широкі можливості для наукової роботи. Тому, отримавши диплом про вищу освіту, він відразу вступає до аспірантури при Українському інституті матеріальної культури. Як видно з рішення пленуму УІМК від 31 грудня 1932 р., підписаного директором інституту О. С. Федоровським, В. А. Грінченко успішно виконував покладені на нього наукові плани, користувався повагою у колег.
Високу оцінку отримала робота В. А. Грінченка на посаді завідуючого відділом рабовласницького суспільства Харківського історичного музею. Маючи високий рівень теоретичної підготовки, досвід практичної роботи в галузі археології та музеєзнавства, він зумів за короткий час підготувати до відкриття експозицію відділу, яка привернула увагу широких кіл громадськості. Не залишає ніяких сумнівів висновок щодо неї інспектора у справах музеїв Управління мистецтв при РНК В. М. Знойка, який назвав В. А. Грінченка одним з найбільш висококваліфікованих музейних працівників України
Життя продовжувалося… Улюблена робота, кохана дружина – Марія Сергіївна Маринець, студентка Київського індустріального інституту, син і дочка, скромна та затишна оселя.
3 1936 р. – провідний спеціаліст Центрального музею в Києві. В 1937 р. Безпідставно звільнений з музею, в 1938-1939 рр. працює зав. фондами іституту археології.
Коли почався репресанс інтелектуальної еліти, почалося цькування у пресі, звільнення з роботи. Серце не витримало вчений надовго зліг. У квітні 1939 р. Володимира Грінченка арештували за "контрреволюційну діяльність". Потягнулися довгі і виснажливі допити. Але він мужньо і непохитно стояв на своєму, відкидаючи всі висунуті звинувачення. Так і не отримавши, а вірніше, не вибивши зізнання, слідчий склав звинувачувальний висновок. З нього випливало, що з 1934 р. В. А. Грінченко був активним учасником антирадянської української націоналістичної організації, знав, що на чолі її стоять якісь високі посадові особи, розділяв їх погляди щодо колоніального статусу України і необхідності її відторгнення від СРСР, вів шкідницьку діяльність на ниві музейного будівництва.
Залишалося чекати вироку. Довго з вірою у добро і справедливість очікував його В. А. Грінченко. Не втратив надії навіть тоді, коли отримав постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 17 жовтня 1939 р., яка визначала йому суворе і несправедливе покарання – п’ять років виправно-трудових таборів.
Від 1939 до 1947 року Грінченко перебував у таборах Красноярського краю, хворий на серце вчений, вантажив ліс. Біль розлуки ятрив серце, переживав за дружину і двох дітей, яких відразу після арешту Володимира Грінченка виселили з помешкання, дружину переслідували як "ворога народу" і на роботі, її зреклись деякі "вірні" друзі та знайомі. Писав листи: "Дорога Марусічко! Знаю, що турбуєшся, знаю, що ніколи не повіриш у те, що я винний. Звідси я повинен і буду звільнений. Живи і, головне, бережи себе та діток. Усіма вами я любуюсь, і радий, що ви у мене є. Вами я живу. Ви – мій маяк. Думаю, що винесу все заради вас. Не забувайте лише ви мене. В тебе я вірю і пишаюсь тобою. Міцно цілую всіх. Ваш чоловік і батько Володимир".
На початку 1940 р. Володимир Автономович під час вантажних робіт потрапив під