|
Лівицька-Холодна
Наталя Андріївна |
(Рідна Полтавщина у поезіях Н. Лівицької-Холодної) :
до 115-ої річниці від дня народження поетеси української діаспори, уродженки краю.
Народилася Наталя 15 червня 1902 року на Писаренковому хуторі, в обійсті своєї бабусі, поблизу с. Гельмязів Золотоніського повіту Полтавської губернії.
Лівицькі – старий козацький старшинський рід із Ліплявської сотні Переяславського полку. Рід перейшов у дворянство, але тримався козацьких традицій.
Виростала дівчинка на благодатній Полтавщині, у "Божому раю", серед садків і квітів.
Бабусина ласка, козацьке привілля, таємнича зажура степів, щирі й добрі земляки із задушевними піснями, казками, легендами, солов'їною мовою творили її духовний світ:
Як багато було там Бога
В кожнім серці і в кожній хаті!
Поетка про раннє дитинство згадує так: "І все те: ті хутори, і та Золотоноша, і піщані горби над Дніпром, на одному з яких залишилася могила мого діда, – було колискою мого життя, моєї творчості. Там я пізнала справжню любов – любов родинну і любов до землі, з якої ми встали. До п'яти років життя я не знала іншої мови, крім української. Життя було повне звуків і барв. Звуки – це спів птахів у садах і гаях, співи дівчат на селі і голос батька, який заспівував на добраніч. І все те було мовою, яка сама була як спів. Барви – це квітки в садах і полях, це блакить неба, це Дніпро…".
Це дало силу не зректися свого краю і народу в пізніші найважчі часи.
Ім'я поетеси української діаспори в США, непересічної особистості Наталії Лівицької-Холодної довгий час було серед замовчуваних в Україні. Хоч прожила понад 100 років, а творчий шлях поетеси тривав близько 80 років, вона ніколи не дізналася, що на Батьківщині віршова спадщина її нарешті отримала визнання, прихильність та захоплення читачів, великий інтерес дослідників-літературознавців.
Історія її життя цілковито повторює долю тих, хто був змушений покинути рідні простори та жити й творити на чужині, блукати-мандрувати "емігрантськими Сахарами", за висловом поета Є. Маланюка.
Наталя Лівицька… Ім'я цієї жінки звучить, як музика. І такою ж вродою наділив її Бог як людину і таким же талантом, як митця. А ще наділив даром любити – свій рід, коханого, доньку, Україну.
Вона – авторка великої кількості поезій (понад 400), прозових творів – усе своє життя присвятила Україні. Світло і любов поетка випромінювала через поетичне слово.
Лише за цю любов Наталія Андріївна була покарана 82-ма роками вигнання. Взагалі, не пестила доля поетесу, навпаки, раз за разом перетинала її шлях неосяжною стіною болю, коли вже, здавалося: немає терпіння, крах надій. Напевно, тому, що була спочатку жменька щастя, була святість, яка зігрівала, давала сили в подальші найпекельніші роки. Це – дитинство в ріднім краю…
Подаємо уривки з поезій, де постає у своїй красі полтавська земля:
Від Полтави до Харкова й Курська
Попливе жовтосиній стяг.
Не Димитрій це і не Курбський
До Москви прокладатиме шлях.
О краю мій! В твоїх весняних зливах
Прийми від мене радісний привіт.
Там, на заквітчаних полтавських нивах
Дитячих ніг моїх лишився слід.
Я дивлюсь на світ очима води
У ставках Полтавщини…
І місяць уповні
Дивиться оком Гоголя
В око мені…
Що б дала за один окрайчик
того хліба, що просто з печі… колись.
І за спів чи Маринин, чи Одарчин,
Чи за той, що співав верболіз.