З далеких тридцятих років образ молодого письменника Василя Вражливого бачиться нам романтичним і світлим. Він з того покоління митців, в яких насильно відібрали життя, не давши йому розквітнути, у свої 34 роки початкуючий автор не встиг написати вимріяного, заповітного.
Василь Якович Вражливий (справжнє прізвище – Штанько) народився 1903 року у с. Опішні Зіньківського повіту Полтавської губернії у багатодітній родині заможного козака Якова Штанька. Товариш дитячих літ, майбутній письменник Яків Майстренко (1903–1987), згадував: "Був Василь якийсь мрійливий з дитинства. Любив природу, годинами вислуховував пісні жайворонка в степу. А то сидить коло Ворскли і дивиться на плин ріки, і щось ніби шепоче. Його вражало все: тихі рожеві ранки, срібляста роса на травах, золотий квіт соняшника. Тож, мабуть, тому і взяв він для себе літературний псевдонім – Вражливий".
Навчався Василь у сільській школі, Зіньківській гімназії, але останні гімназійні роки були перервані громадянською війною. Потім було навчання в Опішнянській агрономічній школі, в Харківському вечірньому робітничому технікумі. Роки були важкими: війна, розруха, голод. Не обійшла біда і родину Штаньків. Батька розкуркулили і ця ситуація загрожувала великими неприємностями в подальшому його житті.
Юнак вирішив не чекати, поки йому приліплять ярлик класово-ворожого елемента, залишив технікум і круто змінив життєву дорогу. Найкраще цей період ілюструють уривки зі спогадів його друзів по "харківській богемі".
Іван Сенченко (1901–1975), письменник-полтавець, у "Нотатках про літературне життя 20-40 рр." відвів не одну сторінку своєму землякові і другові: "Василь Вражливий. Симпатичний гарний хлопець. Він мав дуже хороше, видовжене, прикрашене прозорими карими очима обличчя, з приязним доброзичливим поглядом. Це привертало до нього. Мав ліричний роман з Наталією Львівною Забілою, яку підносив до небес.
В "плужанській богемі" не затримався. Познайомився з працівниками Державного видавництва України, влаштувався там на роботу, оволодіваючи мистецтвом редактора української мови. Пізніше разом з усіма перейшов жити в "Слово" (будинок письменників). Поставив собі завдання оволодіти французькою мовою. Найняв учителя і відразу взявся з ним за один з романів французького письменника А. Р. Лесажа (1668–1747). Вивчав отак мову і перекладав, наполегливо і продуктивно".
Юрій Смолич (1900–1976) – майбутній класик української літератури, в "Розповідях про неспокій: дещо про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті" теж цікаво описував повсякденне життя молодих літераторів:
"Не можу не згадати зовнішній вигляд моїх знайомців – перших, власне, після Блакитного, Тичини з Йогансеном письменників…
Літературна братія грошей на піжонство, певна річ, не мала, але й – де правду діти – дещо хизувалася своїм "пролетарським" одягом…
І тільки Вася Вражливий мав надзвичайної краси вишивану сорочку – гаптовану білою заполоччю на білому полотні".
У 20-х рр., коли життя стабілізувалося, культурна, літературна діяльність в Україні поновлюється, з'являються нові творчі сили, які, як вірив М. Зеров, "простелять творчості нової тло…".
Протягом першого пореволюційного десятиліття в літературі зберігався певний простір якщо не для вільної думки, то для енергійних пошуків і самовираження.