ІСТОРІЯ ВЕЛИКОБУДИЩАНСЬКОГО ТРОЇЦЬКОГО (ПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО) ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ

Великобудищанський Преображенський жіночий монастир був заснований у другій половині ХVII ст.. спершу як Спаський дівочий скит між горами на правому березі річки Ворскли, за 3 версти від сотенного містечка Великі Будища (тоді ще Будища) Полтавського полку (тепер село Полтавського району). 1672 р. гетьман Лівобережної України Іван Самойлович наділив черниць землею з 876 душами кріпаків чоловічої статті, та ще вони отримали в користування два водяні млини на річці Ворскла.1689 р. генеральний суддя В. Л. Кочубей переніс споруди монастиря ближче до містечка Великі Будища, від якого він і став називатися Великобудищанським. А красива місцевість на правому березі Ворскли, із заходу на схід, попід горою, покритою густим дрімучим лісом, отримали назву Чернечий Яр.

Монастир мав дві церкви: Спасо-Преображенську (спочатку - дерев'яну, а з 1782 р. муровану, холодну) і Благовіщенську (дерев'яну, теплу). Монастир пережив пожежі 1820 р. та 1848 р.

За свідченнями сучасників монастир відвідувала мати Миколи Гоголя Марія Іванівна.

Указом Полтавської духовної консисторії від 23 липня 1860 р. за № 9649, на підставі указу Священного Синоду від 16 червня 1860 р. за № 488 Великобудищанський Преображенський серед жіночих монастирів був визнаний у Полтавській єпархії найзручнішим для «епітимійців» з духовних і світських осіб, через віддаленість їх від міст, ярмарків, базарів, тобто якнайкращого розташування їх для усамітнення. В 1887 р. монастир було перенесено до с. Писарівщина і перейменовано на «Свято-Троїцький».

Головним храмом обителі стала тепла мурована церква на честь Святої Трійці, споруджена 1819 р. коштом поміщика Герасима Захарченка. 1873 р. церква реставрована, 1875 р. до неї добудований Хрестовоздвиженський приділ.

Монастир мав два цегляних двоповерхових будинки, ігуменський корпус, приміщення літньої резиденції полтавських архієреїв, майстерні, цегельний завод, великий господарський двір, а поблизу річки Ворскли - хутори з фермами для худоби та птиці. При монастирі діяли чоловіча та дві жіночі двокласні церковнопарафіяльні школи, одна з них з інтернатом для 80 дівчат-сиріт. При монастирі навчались молодші класи Полтавського жіночого єпархіяльного училища.

Головною святинею обителі був місцевошанований образ Богородиці, що з 2009 р. іменується Будищанською (Пушкарівською).

На час закриття обителі Радянською владою у обителі було близько 700 сестер. 17 березня 1922 р. монастир було закрито, майно та церковне начиння пограбоване. Частина насельниць (близько 200) перейшла до Матвіївського Спасо-Преображенського скиту. Більшість сестер були Радянською владою пізніше репресовані.

Під час війни 1941-1945 років головний храм був зруйнований. Після війни у його руїнах розміщувались господарські будови викладачів зооветеринарного технікуму. На початку 1950 років на місці храму, з використанням елементів споруди, що вціліли, був побудований клуб. На місці іншої зруйнованої монастирської споруди у той же час був побудований навчальний корпус.

З 2008 року відновлюється діяльність монастиря як Троїцького Великобудищанського жіночого скиту Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

ЛІТЕРАТУРА

• Черкасець Т. І. Пивогірський (Пивгородський) Миколаївський монастир / Т. І. Черкасець  // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава : Полтавський літератор, 2009. – С. 112-113.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ЙОГАН ГЕЙЗІНГА

 

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

НЕ СЛІПИЙ, А НЕЗРЯЧИЙ

Інвалідність – зовсім не вирок. Про це знають тисячі неймовірних людей. Попри певні негаразди зі здоров’ям, вони досягають нечуваного успіху. До Дня незрячих ми підготували для вас розповіді про людей з вадами зору, для яких це лише незручність, але не перешкода втілювати мрії! Давайте розпочнемо з самого дня, чому його відзначають саме 13 листопада? Все дуже просто, у цей день (1745 року) народився педагог, завдяки якому відкрилися декілька шкіл і підприємств для незрячих. Йдеться про Валентина Гаюї. До нього незрячі люди не могли отримати освіту. Саме він розробив спеціальний шрифт для незрячих – унціал. Він же й видав перші книги для незрячих. Пізніше Всесвітня організація охорони здоров’я вирішила відзначати Міжнародний день незрячих саме у день народження Гаюї. Адже його вклад важко переоцінити!

МАРКО ПРОКОПОВИЧ КОЖУШНИЙ

ЗНАЙ НАШИХ

Кожушний Марко Прокопович народився 8 травня 1904 р. в с. Денисівці Оржицького повіту на Полтавщині, в селянській сім’ї. Освіту здобував у сільській школі. Підробляв волосним писарем.

За спогадами П. Усенка, у 19-річному віці М. Кожушний приніс на збори полтавського відділення "Плугу" свої перші 3 поезії. Письменники розгледіли в ньому літературний талант і одностайно проголосували за прийом до спілки. М. Кожушний був членом Спілки селянських письменників "Плуг" від (1923-1927).

На початку 20-років навчався у Полтавській губпартшколі. Після закінчення харківського університету імені Артема в 1929 р. працював у редакціях газети "Наймит", журналу "Сільськогосподарський пролетар" у Харкові.

В 1925-26 рр. редагував журнал "Червоні квіти" Входив до літературної організації "Молодняк" (1927-1932).

М. Кожушний пов’язував свій творчий шлях переважно з молодіжною пресою – починаючи з 1923 р. друкує свої поезії та оповідання в журналах "Молодий більшовик", "Червоний шлях", "Плуг", "Студент революції", в газеті "Комсомолець України" та інш.

З 1922-го друкував вірші і оповідання. Автор збірок "Каре поле" (1924), "Над портретом Леніна" (1925), "Ми – червоні квіти" (1927), оповідань "Комсомолка Зоя" (1925).

Творчості поета, що поставала на грунті трудових буднів його ровесників, притаманні щирість художнього вислову, ліризм світовідчуття, пафос новотворення на вірші "Наша спілка молода" та "Ой, у нашому селі" композитори Попадич і Верховинець написали музику.

26 липня 1938 року Марко Кожушний був заарештований НКВС і за сфальсифікованою справою про його "ворожу" діяльність осуджений, спочатку до 5 років виправно-трудових таборів, а потім – до страти (за іншими даними, наведеними у публікації дослідниці Ярини Цимбал, митець був розстріляний 9 жовтня 1937 р.).

1959 року посмертно реабілітований. 1976 року вірші перевидані у збірці "Комсомольське серце"

ЛІТЕРАТУРА ПРО М. П. КОЖУШНОГО

• 65 років від дня смерті Кожушного Марка Прокоповича // Край. – 2007. – № 38 (черв.). – С. 21.
• Рутинський М. Некрополь України //Дніпро.–1994. – № 9-10. – C.173.
• Ротач П. Сто струн // Зоря Полтавщини. –1998. – 18 квіт. – C.З.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. АРТУР ШОПЕНГАУЕР

 

«Захоплююче краєзнавство: практика використання онлайн сервісів»

ПУШКАРІВСЬКИЙ ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Мотря Кочубей
(1688-20.01.1736)

Багато куточків сучасної Полтави приваблюють своєю мальовничістю питливе око її мешканців. Місцевість між мікрорайонами Половки – Сади – Огнівка вже давно стали улюбленим місцем відпочинку полтавців. Каскад ставків та невеликий лісок, до того ж, виконують макрооздоровчу функцію, полегшують повітря, надаючи йому свіжості і прозорості лісного подиху. Сьогодні мало хто знає, що на початку минулого століття вищезгадана місцевість насамперед ототожнювалась з Вознесенським жіночим монастирем, стіни якого стоять німими свідками кохання і останніх хвилин життя Мотрі Кочубей.

Свою історію жіноча обитель розпочинає 1676 р., коли з благословення архієпископа Черніговського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича черницями з Подолії був заснований монастир. До 1719 р. від місця свого початкового розташування його називають Мазурівським. Навесні 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк, продовжуючи традиції козацької старшини по піклуванню над святими оселями, ініціює перенесення монастиря до Пушкарівки – вотчин полтавських полковників. Свій дозвіл та благословення на переїзд жіночого монастиря надають гетьман Іван Скоропадський і Переясловський єпископ Кирило Шумлянський. Восени 1719 р. "усамітнена оселя" остаточно переїздить на нове місце – до Пушкарівки. Незабаром старий Черняк помирає, і вже його син Григорій в пам'ять про померлого батька жалує Пушкарівському монастирю нові землі, садок з левадою та ставки з єдиною лише умовою, що його родина буде мати право "ловити для домашнього вжитку рибу зі ставка".

Вознесенська церква,

м. Полтава

У 1762 р. за кошти полтавського полковника Івана Черняка було споруджено Вознесенську церкву. Восени 1815 р. за рішенням духовної Консисторії Вознесенський монастир був закритий. Більшість монастирських сестер переведено до Велико-Будищанського жіночої обителі, що під Диканькою. З реорганізацією монастиря постало питання про визначення спадкоємця його земельних володінь. Через відсутність документів, які б підтверджували право обителі розпоряджатися монастирськми землями, це питання розглядалося на найвищому рівні. Єпископ Полтавський та Переяславський Анатолій своїм розпорядженням залишає біля 35 га землі за Вознесенською церквою реорганізованого монастиря.

У монастирі закінчила своє життя Мотря Кочубей, останнє нещасливе кохання гетьмана Івана Мазепи. Коли саме вперше з'явилая в монастирських келіях Мотря – невідомо. Молода дівчина вирішує назавжди поєднати своє життя монастирем після тих випробувань, що випали на її долю: заборонена любов до гетьмана Івана Мазепи, страта рідного батька, зречення рідних, зневага друзів та оточуючих. Історія трагічного кохання хрещениці до гетьмана проходить впродовж всіє поеми Олександра Пушкіна "Полтава".

Її могила в 30-ті роки теж було знищено.

На сьогодні Вознесенська церква – це єдиний на Полтавщині зразок класичного тетраконха, – культурної споруди з чотирма боковими прибудовами-апсидами, розміщеними хрестоподібно навколо центрального квадратного у плані простору. Відновлювальні роботи цієї унікальної пам'ятки архітектури, що ведуться з 1990 р., тривають до цього часу.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ЛІНА КОСТЕНКО

ГАЛИНА ОРЛІВНА

ЗНАЙ НАШИХ

Ім’я Галини Орлівни (Галини Іванівни Мневської) сьогодні, на жаль, маловідоме, а іншим то й зовсім ні про що не говорить. Не дивно: ця жінка – одна з численних жертв репресивного сталінського режиму, який перетнув їй шлях літературної творчості, вирвав із рук перо і змусив служити чужим інтересам, а не своїй державі і своєму народові. Доля цієї жінки – письменниці трагічна, її постать має стояти в однім ряду з Л. Старицькою-Черняхівською, Г. Голуб. І знати про неї теж треба, як і про всіх інших.

Галина Орлівна народилася 15 (3) листопада 1895 року в с. Калайдинці, тепер Лубенського р-ну Полтавської області.

Народилася українська актриса, письменниця і педагог в сім’ї службовця (батько рано помер) і народної вчительки. Навчалася спершу в Лубнах, а потім в московській приватній гімназії.

1910 року їздила в Ясну Поляну і бачила поховання Л. Толстого. Ця подія справила на неї велике враження. В 1916-1917 рр. навчалася в Москві на Вищих жіночих курсах ім. Гер’є, а потім у Києві в так званому Ольгинському університеті.

Революція 1917 року розбуджує в душі Галини Мневської національну свідомість, поглиблює інтерес до української літератури, і вона пробує писати (написане попадає в друк лише 1921 р.) і виходить на сцену як здібна актриса. В цей час і з’являється псевдонім Орлівна, щось більше, ніж прибране прізвище, а мовби прапор твердості духу і гордого сумління, який вона нестиме до кінця життя крізь всіляке лихоліття, що випаде на її долю.

З 1920 р. Орлівна – по той бік кордону, у Польщі. Тут зустрічається і виходить заміж за молодого українського письменника з Волині Клима Поліщука.

Роки еміграції (1921-1925), Тернопіль, Бережани, Львів – це період початку літературної творчості Г. Орлівни. Він ознаменувався появою збірок – новел "Шлях чуття" (1921), – "Перед брамою" (1923) та низки інсценізацій для дитячого театру: "Князівська жаба", "Христова ялинка" тощо. По українських часописах Відня, Праги, Львова замелькало ім’я молодої письменниці Галини Орлівни.

Восени 1925 року подружжя повертається в Лубни. Одразу ж обоє молодих, енергійних письменників включаються в літературне життя республіки. Оповідання і нариси письменниці друкуються в багатьох харківських журналах. Ось приклад темпів того часу: 25 травня 1927 р. завершено оповідання "Затишна кімната" через місяць, 30 червня, воно з’являється в журналі "Службовець". В 1926-1929 рр. ім’я Галини Орлівни, без перебільшення, завойовує сторінки журналів "Всесвіт", "Глобус", "Життя й революція", "Червоний шлях"...

Однією з провідних тем її творчості того часу стає життя української еміграції, якого зазнала сама письменниця, її жалюгідне існування, а то й духовний занепад. Взимку, 1926 року було завершено повість "Емігранти", яку письменниця одразу передала до редакції "Червоного шляху".

Тема нелегкої долі багатьох українців за межами рідної землі розгортається також і в повісті Орлівни "В лабіринті", яка, проте, залишилась не завершена.

Ставши 1929 р. членом Спілки селянських письменників "Плуг", Галина Іванівна зі щирою довірою відгукнулась на, так би мовити, соціальне замовлення часу.

Різним аспектам тогочасної селянської дійсності присвятила Орлівна твори "Ілішва", "Скарб діда Якова", "Сибірка" (всі – 1930 р.) Характерним для них є співчутливе ставлення письменниці до людських доль, намагання їх зрозуміти. 1930 року виходить збірка оповідань "Жага", до якої увійшли кращі твори "Ілішва", "Без керма", "У затінку", "Мухмедка", "Затишна кімната". Ще до арешту Орлівни збірка була відіслана в табір К. Поліщукові, і він її протягом багатьох років беріг, перечитував, не раз дивуючись "силі й енергії, що так одверто й безпосередньо розкидано там".

Близько 200 тисяч примірників книжок і брошур, написаних Галиною Орлівною, вийшло на Україні в період 1926-1930 рр. Більшість із цих творів вона написала в Лубнах, про що є помітки в першодруках або на уцілілих рукописах і в блокнотах. В її архіві збереглися умови на видання таких творів: "Софія друга", "Трактор" (1930), "Друга весна" (1931) та інші. Чи були написані ці твори – невідомо.

Про авторитет Орлівни в письменницькому колі свідчать численні теплі надписи на книжках, подарованих їй найбільше в 1930 році. Вони від В. Сосюри, П. Голоти, І. Дніпровського, В. Чередниченко, Раїси Троянкер, В. Штангея, М. Дукіна, В. Гжицького, М. Сенгалевич, останнім – серед тих книжок, які збереглися, був автограф Мирослава Ірчана на повісті "Карпатська ніч", він датований 4 січня 1931р., за два тижні до арешту Орлівни. Знали її і російські письменники, зокрема Євген Замятін, з яким познайомилась на Полтавщині й листувалася.

1929 року Клима Поліщука заарештували і вислали на Північ. У ніч з 19 на 20 січня 1931 р. постукали й до квартири Орлівни. Так вона опинилась на Холодній горі. Її звинувачують в "націоналістичному ухилі". Тюремний блокнот письменниці, що чудом уцілів, свідчить про її сподівання на щасливий кінець. У в'язниці Галина Іванівна знайомиться з людиною такої ж долі, в’язнем із Волині Яковом Возним, з допомогою нитки вони обмінюються записками. Возний зумів зберегти один із тюремних творів Орлівни про "Квітку волі". 19 серпня 1931 р. її висилають в Середню Азію.

Перші роки на засланні Галина Іванівна намагається писати, їй здається, що і в такому становищі можна буде друкуватися в Україні. Доказом цього є вцілілий рукопис великого оповідання "Межі", потреба боротись за шматок хліба позбавила Орлівну продовжувати творчу роботу.

На висланні вона спершу займалась рахівництвом, а потім учителювала в різних місцях, найдовше – 15 років (1938-1953) у Мартуцькій середній школі поблизу Актюбинська. Тут, як викладач російської мови і літератури, вона набула неабиякого авторитету серед учнів та вчителів. Цікаво, чи знали її колеги, нові друзі, її вихованці, що колись вона була українська письменниця, що Орлівна – то її колишній літературний псевдонім, а не справжнє прізвище?

З певністю можна сказати тільки одне: Орлівна ніколи не втрачала інтересу до рідної літератури. В її мартуцькій бібліотеці були українські книжки, привезені матір'ю з України. Була проза і поезія. Був Шевченко.

1948 року Галина Іванівна уперше приїздить в Україну, відвідує Київ, Лубни. На жаль це тривало недовго. Підкралася хвороба. В Ленінграді їй зробили онкологічну операцію. Мабуть, їй не хотілося помирати на чужині, і вона приїхала до Києва, тут лікувалась, а потім, вже безнадійно хвору, чоловік перевозить її на свою батьківщину, в село Голоти, де вона й помирає.

Через 20 років Возний поставив на могилі чотирикутну піраміду світлоблакитного кольору з написом: "Орлівна Галина Іванівна. 15.XI.1895–21.III.1955. Письменниця, вчителька". Село Голоти знаходиться за 10 км від Колодяжного, батьківщини Лесі Українки. У землі мужньої дочки Прометея знайшла вічний спочинок донька улюбленого нею героя українського народного епосу орла – Галина Орлівна.

Цю канву тяжкого, але пройденого з гідністю життя української письменниці Орлівни підтверджують документи з її архіву – листи, офіційні заяви і довідки, виписки з блокнотів... Як ніщо інше, вони, з властивою їм безпосередністю, накреслюють не тільки образ письменниці, образи близьких їй людей, що поділяли з нею страждання і надії, але й образ тієї страхітливої доби, в яку всі вони жили і як могли протистояли несправедливості.

ЛІТЕРАТУРА

• Білик Г. Галина Орлівна – Клим Поліщук: "дієві жертви великого історичного лихоліття" / Г. Білик // Рідний край. – 2013. – № 1 (28). – С. 206-214.
• Лубни, Кулябки, 18...: стежками життя Галини Орлівни : [1895-1955), письменниця] // Ротач П. І слово, і доля, і пам'ять: статті, дослідження, спогади. – Київ : Полтавський літератор, 2000. – С. 357-403.

ЧОРНА СВІТЛАНА

СОРОЧИНСЬКИЙ СВЯТОМИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР

Із давніх часів у Великих Сорочинцях та навколишніх селах переповідають перекази про старовинний монастир, за Козацької доби, в XVII – XVIII ст. який діяв у цих місцях. Нині дуже мало хто з місцевих жителів знає, де саме він розміщувався: сьогодні на його місці – густий листяний ліс. А назва урочища збереглася – Монастирище.Сорочинський Святомихайлівський чоловічий монастир був заснований 1670 р. коштом миргородського полковника Павла Охрімовича Апостола, батька майбутнього гетьмана Данила Апостола, на землях, що належали полковникові, у відлюдному місці, де тиха річечка Грунь-Ташань впадає до Псла, а звивистий Псьол огинає своїм коліном розкішні лісові нетрі. Колись це було за шість верст на схід від Сорочинців, а нині, коли село розрослося, – за чотири кілометри від його краю.

Святомихайлівський монастир займав досить велику площу, варто зазначити, що в 80-х роках XVIII ст. на його території стояли три церкви. Головною була соборна церква Архангела Михайла, від якої одержав назву й сам монастир. Ще діяла Миколаївська (Нікольська) церква з трапезною й церква преподобної Марфи, матері святого Симеона Дивногорця. А раніше, в 20-х роках XVIII ст. була ще й церква Різдва Пресвятої Богородиці.

В західній частині монастирської території розміщався цвинтар, він підходив аж до берега річки Псла, і за пізніших століть, бувало, течією вимивало рештки старовинних поховань. Бути похованим у монастирському некрополі вважалося за честь, там хоронили не тільки монастирських служителів, а й відомих людей із знатних родів нашого краю, наприклад, Капністів.

Упродовж багатьох десятиліть монастир перебував під опікою династії миргородських полковників – діда, батька й сина – Павла, Данила і Павла Апостолів. Перший із них ще на початку існування монастиря подарував йому "ґрунти" і підданих, водяний млин на Пслі в селі Портянках. Данило Апостол, уже ставши гетьманом, не забував про Сорочинський монастир, 1729 року він видав універсали, якими підтверджував права монастиря на його земельні та інші володіння, а також давав дозвіл на будівництво винниці й водяного млина на Портянській греблі.

В архіві Київської казенної палати свого часу дослідниками було знайдено документи, які свідчили, що монастир щедро підтримували місцеві жителі – козацька старшина, священики, міщани, які дарували святій обителі ниви, луги і луки, млини, садки і ставки. Один із священиків містечка Лютеньки прийняв постриження в Сорочинському монастирі й подарував йому свій ліс Базавлуківщину. До монастиря постійно надходили "доброхітні подаяння" від козацтва, наприклад, у 70-х роках запорізькі козаки подарували монастиреві пару гнідих коней. Тож монастир поступово збагачувався і згодом уже сам скуповував орні землі та інші угіддя.

Монастир володів значною кількістю посполитих – залежних селян.

В Сорочинському монастирі часто знаходили прихисток самітні, старі, хворі, знедолені люди, каліки. Тут на схилі віку оселялися літні козаки Миргородського полку, які вже не несли військової служби й не мали родин.

Сам той факт, що монастир перебував під опікою гетьмана та його родини, надавав йому особливої ваги.

Як і при всіх монастирях, у Сорочинському була бібліотека і, можливо, своя малярня. Керівництво залучало місцевих майстрів до виконання різних мистецьких і оздоблювальних робіт.

Сорочинський Святомихайлівський монастир було ліквідовано 1786 р. Це сталося невдовзі після знищення російським урядом в Україні 1782 р. козацького ладу. Монастир, який був пристановищем і опорою козацтва, після скасування Миргородського полку став не просто непотрібним, а й небезпечним для російської імперської влади, яка розпочала курс на знищення будь-якої пам'яті про українське козацтво та його демократичні традиції. Адже монастир був розсадником українських державницьких, незалежницьких, автономістських ідей. А віддалений і схований у припсільських лісах, він міг становити загрозу як осередок невдоволеного російською політикою козацтва.

Маєтності Сорочинського монастиря було секуляризовано, більшість із того давнього монастирського спадку була втрачена.

ЛІТЕРАТУРА

Прокопенко Я. Про Сорочинський Свято-Михайлівський монастир : [зняли документальну стрічку] / Я. Прокопенко // Нова година. – 2018. – № 37 (верес.). – С. 7.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. СІДНІ ШЕЛДОН

 

ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ ВРАЖЛИВИЙ

ЗНАЙ НАШИХ

Василь Якович Вражливий - український письменник. Належав до Спілки селянських письменників "Плуг", літературних об’єднань ВАПЛІТЕ, пізніше "Пролітфронт".

Вражливий (справжнє прізвище Штанько) Василь Якович народився 1903 р. у м. Опішня Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній сім'ї селянина-середняка. Закінчив сільську школу, вчився у Зіньківській, а потім у Полтавській гімназіях, за порадою батьків поступив до агрономічної школи але не закінчив її. Бо переміг потяг до літератур­ної творчості, якою займався з юних літ під впливом земляка Андрія Заливного.

Життя, що розкривалося перед ним, було густо замішане на великому людсько­му горі та стражданнях. Тому навіть створюючи ілюзію деякої перспективи, зовсім не лірично торкало його серце, пронизливо вражаючи болем. Звідси і літературний псевдонім - Вражливий. Біда, що повінню розливалася по Україні, не обійшла і родину Штаньків. Коли Василь навчався у Харкові, батька - розкуркулили, і він, рятуючись від неминучої прий­дешньої розправи, спродав нашвидку рештки майна і переїхав до Полтави, опинившись згодом на утриманні дітей. Соціальне походження загрожувало подальшому Василевому студіюванню, хоча ще більш значущими виявилися чинники особистісного, внутрішнього характеру. Бо саме у цих драматичних обставинах і народжувався письменник Василь Вражливий.

Друкуватися почав з 1923 року. Перша книжка оповідань "В яру" вийшла друком 1924 року. Потім були збірки "Земля" (1925) "Вовчі Байраки", "Молодість" ( 1929), повість "Батько" (1929), "Шість оповідань" (1930), "Перемога" (1932) та інш. В час активі­зації міжнаціональних взаємин у країні написав роман "Справа серця" (1933) про нове, закроєне на соціалістичних принципах життя в Казахстані. Одночасно перекладав з французької.

Будучи другом Є. Плужника, В. Підмогильного, Г. Епіка, Василь Вражливий, звичайно ж потрапив і до однієї з ними "контреволюційної організації" під час масових арештів після вбивства С. Кірова у грудні 1934 року щодо своїх політичних поглядів, то на допитах після арешту 25 грудня 1934 р. у Харкові він сказав прямо: "Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом і вже у 1927-28 роках це визначило мій наступний політичний шлях..."

За сценарієм, схваленим не лише шефом НКВД УСРР В. Балицьким, а й С. Косіором та П. Постишевим, йому накидалися несподівані гріхи перед радвладою. Крім "злочинної" належності до ВАПЛІТЕ проти В. Вражливого висувалося і грізніше обвинува­чення: приналежність до "харківської терористичної групи", буцімто керованої В. Поліщуком та Г. Епіком. Ця "група" нібито разом із аналогічними у Києві та Полтаві готувала теракт проти "вождів українського народу" - Косіора, Постишева, Балицького.

В. Вражливого було засуджено 27-28 березня 1935 року разом із 16 звинуваче­ними на процесі боротьбистів у Києві виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду ГРСР на 10 років концтаборів. Відбував заслання на Соловках. Постановою "трійки" 7 НКВС Ленінградської області повторно засуджений до розстрілу. Вирок було виконано 8 грудня 1937 року.

Реабілітований Василь Вражливий 1956 року посмертно.

В. Вражливий приваблює сьогодні своєю чутливістю до моральних проблем, що їх ставить він гостро, із зіткненням жорстокості й милосердя. Його муза звернена до людини, гуманізм є ідейним стрижнем його творчості. Саме через цю призму проглядає його час з усіма суперечностями й боріннями, із складними людськими долями. Сумовита іронічність і добрий погляд на різних людей, змалювання життя у різних проявах - це теж Вражливий.

ЛІТЕРАТУРА ПРО В. Я. ВРАЖЛИВОГО

• Малик М. Вражливий Василь Якович (справжнє прізвище Штанько) / М. Малик // Край. – 2007. – № 44 (груд.). – С. 18.
• Юренко О. Вражливий Василь Якович : [нар. в Опішні на Полтавщині] / О. Юренко // Енциклопедія Сучасної  України. – Київ : Поліграфкнига, 2006. – Т. 5. – С. 198.
• Творчість письменників-полтавців у 1917-1922-і рр. // Костенко М. ...І вимолимо в Бога рідне слово. – Полтава : Полтавський літератор, 1999. – С. 104-128.                          
• Василь Вражливий : [біографія, проза уродженця Зіньківського повіту Полтав. губ.] // Невідоме Розстріляне Відродження : антологія /укладач Ю. П. Винничук. – Харків : Фоліо, 2016. – С. 251-277.