БОГДАН ГОРИНЬ

 Всеукраїнську літературну премія імені Михайла Слабошпицького за 2024 рік присуджена письменнику Богдану Гориню за двокнижжя «Під ковпаком окупантів».

Горинь Богдан Миколайович – письменник, мистецтвознавець, бібліофіл, громадський та політичний діяч, активний учасник національно-демократичного та правозахисного руху опору 60–80-х рр. ХХ ст., співорганізатор виготовлення та розповсюдження самвидавної літератури антирадянського націоналістичного спрямування, народний депутат Верховної Ради України двох скликань, лауреат Шевченківської премії. Як і багатьох інших шістдесятників, його не оминули брежнєвські мордовські концентраційні табори.

Це двокнижжя – розповідь про злочини, заподіяні Україні, українській нації, українській культурі й українській національній пам’яті російською імпершовіністичною окупаційною владою після Другої світової війни, про потворну сутність російського імпершовінізму, керівників і виконавців злочинних акцій. У книзі показано, як національно свідомі представники українського громадянства – інтеліґенції й патріотично налаштованого робітництва боролися проти російських імпершовіністів, котрі поставили своєю метою фізично й духовно знищити українську націю.

Жертвуючи власною свободою, родинним затишком, набутим фахом, улюбленою працею, українські патріоти, об’єднуючись у групи, клуби, комітети й партії, чинили різного виду опір окупантам. У книзі на широкому тлі подій, які відбувалися в другій пол. XX ст. в імперському СССР і його складовій частині – УССР, попри велику кількість дійових осіб, у центрі уваги працівник Житомирської обласної друкарні, талановитий поет і прозаїк Анатолій Шевчук (1937–2015).

Розглянуто фактори, які вплинули на моральне, творче й світоглядне формування письменника й громадянина, відстежено його творчу, естетичну й політичну еволюцію, роль у його вихованні батьків, прочитаних книг, спілкувань з братом Валерієм, з колом близьких людей. Проаналізовано причину арешту Анатолія Шевчука органами КГБ, розкрито непохитність його волі й моральних засад під час перебування в тюрмі. Після «студій» у російському концлагері Анатолій Шевчук повернувся додому людиною із державницьким мисленням. Концлагерні враження лягли в основу його книжки «Чорний човен неволі».

Чимало уваги також приділено молодшому братові Анатолія – Валерію Шевчуку. Обидва брати моральним рівностоянням, утвердженням української духовності заслужили бути прикладом для майбутніх поколінь.

КНИГИ ПРО ІСТОРІЮ УКРАЇНИ

10 важливих книг про історію України

Представляємо огляд, до якого увійшли книжки про те, як вразлива, але незламна Україна в різні періоди протистояла могутнім імперіям. Деякі з них зникли з мапи світу, залишивши по собі певний спадок – багатий матеріал для аналізу. Він вселяє надію, що й та псевдоімперія, яка порушує мирне життя українців нині, теж розібʼється об силу нашого опору.

Пишуться книги про героїв війни, з’являються нові імена. Як ніколи краще осмислюється зв’язок минулого з сьогоденням. Розібратися у подіях давнини допоможуть найкращі книги з історії України від провідних фахівців галузі. Читаючи їх, розумієш, що історичні книги можуть бути не менш захопливими, ніж художні.

Зінченко О. Як українці зруйнували імперію зла : за мотивами документального серіалу Суспільного мовлення «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла» / О. Зінченко. – Харків : Vivat, 2024. – 560 с. : тв. – (Історія та політика).

Прочитавши, хочеться повертатися до цієї книжки знову й знову, цитувати її, пояснюючи, чому почалася повномасштабна російсько-українська війна. Олександр Зінченко описує знакові для України події, відлуння який ми відчуваємо й нині. Імперії не падають за один день – але часто трапляються миті, коли їхній фінал стає очевидним. Журналіст, співзасновник сайту «Історична правда» Олександр Зінченко фіксує саме такий момент – серпень 1991 року, коли почався крах Радянського Союзу, а з ним – й усвідомлення Україною своєї вирішальної ролі в цій події.

Клочко Р. Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України / Р. Клочко. – Київ : Віхола, 2024. – 288 с. : м. – (Життя).

У світі, де все дозволене радянською владою було обов’язковим, а все інше – підпільним, герої книжки Романа Клочка обрали найнебезпечніший шлях: не мовчати. «Невидима битва» – це історія українського дисидентського руху з середини 1950-х до пізніх 1980-х, це розповідь про дієвців, чиє слово «крок за кроком руйнувало репутацію Радянського Союзу в очах західної громадськості й власних громадян». Роман Клочко наголошує, що «ті, хто слухав або читав твори дисидентів, дедалі більше упевнювалися в лицемірстві й подвійних стандартах радянської влади, яка намагалася переконати весь світ, що будує найсправедливіше суспільство на планеті».

Навігатор з історії України. Світові війни / [О. Маєвський [та інш.]]. – Київ : Портал, 2020. – 299 с.

У центрі уваги книжки – глибокі трансформації, які приніс буремний період 1914–1945 років: поява нових держав, утвердження тоталітарних режимів, масові репресії, геноциди. Колектив авторів робить акцент на українському досвіді: від створення легіону Українських січових стрільців і боротьби за незалежність у 1917–1921 роках до утвердження Української РСР, яка, попри контроль Москви, мала формальну міжнародну суб’єктність. У книжці описано ключові події для нашої історії: від Галицької битви й Брусиловського прориву до сталінських репресій і Голодомору, від національно-демократичного руху до формування ОУН і боротьби УПА. «Навігатор з історії України. Світові війни» подає насичену панораму складного періоду, з якої читач може скласти загальне уявлення про головні події першої половини XX століття.

Плохій С. Брама Європи : історія України від скіфських воєн до незалежності / С. Плохій ; [пер. з англ. Р. Клочка]. – 2-ге вид. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 496 с.

Читачам, які перебувають у пошуках найкращих книг про історію України, радимо оцінити працю відомого історика, професора Гарвардського університету Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності».

У ній детально розказано про основні етапи української історії в контексті світової, подано цікаві дослідження, які можуть стати для читача відкриттям, розвіяно поширені міфи, що вкоренилися зокрема «завдяки» старанням російської пропагандистської машини. Праця також містить нетиповий аналіз окремих історичних осіб.

Першочергово «Брама Європи» була написана для іноземної аудиторії, автор прагнув познайомити читачів з українською історією та показати, чим вона цікава. Згодом книга захопила й українських читачів (присвячена вона, до речі, громадянам України), автора було нагороджено Шевченківською премією.

Грицак Я. Подолати минуле : глобальна історія України / Я. Грицак. – [9-те вид.]. – Київ : Портал, 2024. – 416 с.

Чи не у кожному топі книг про історію України ви знайдете працю, яка стала результатом 15-річних досліджень історика й публічного інтелектуала Ярослава Грицака. «Подолати минуле: глобальна історія України» – книга, що розповідає про формування нашої країни у контексті світових змін. Автор закликає дивитися на історію України як на частину глобальних подій. Таким чином українське минуле сприймається не ізольовано, а стає вписаним у загальну картину світової історії, включаючи економічні, соціальні та культурні явища. У цьому тексті увага приділяється впливу зовнішніх подій на внутрішні процеси нашої країни.

Книжка є абсолютним бестселером, має ряд відзнак, зокрема, увійшла до рейтингу найкращих українських книг 2021 року від Українського ПЕН-клубу, в категорії нон-фікшн. Також отримала місце у Короткому списку премії Книга року ВВС-Есеїстика-2022.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Ми продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Іван Багряний – 1906, 2 жовтня – у місті Охтирка на Сумщині народився Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’ягін), поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

У молоді роки вчителював (викладав малювання), обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Писав вірші, здійснив поїздку по Україні. Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.

Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки).

Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».

В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.

Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури.

Багряний І. Сад Гетсиманський : роман / І. Багряний. – Київ : Дніпро, 1991. – 528 с.

«Сад Гетсиманський» – роман з автобіографічними елементами українського письменника Івана Багряного, який було написано в 1948–1950 роки під час еміграції у ФРН. Перше видання роману видрукувано у 1950 році в Новому Ульмі у видавництві «Україна». На ряду з романом «Тигролови» вважається найбільш значущим твором автора.

Іван Багряний усе свідоме життя був людиною з чіткою громадянською позицією, тому поступово переростаючи з поета в публіциста, залишив сильний літературний ляпас для «тих, хто не визначився» – роман «Сад Гетсиманський». Чи не найвідоміший приклад української таборової прози, у центрі оповіді якої опиняється герой Андрій Чумак. Він стає жертвою тортур НКВС, переживає муки ув'язнених та спостерігає граничну ницість слідчих. Усе це Багряний транслює з власного арештанського досвіду під час заслання в 1930-х роках. Автор намагається відобразити людську природу в умовах терору, передати складність психології як слідчих, так і в'язнів.

Звісно, через публіцистичний стиль і моторошну документальність, роман шокує. А в старшій школі, коли юнацький максималізм затуманює зір і художня складова відходить на другий план, «Сад Гетсиманський» магнетизує більше, ніж інший відомий роман Багряного – «Тигролови».

Микола Бажан (1904–1983) – український поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч.

Микола Бажан народився в Кам’янці-Подільському у родині військового топографа, а юність провів в Умані.

На початку 1920-х років, Бажан – випускник Уманського кооперативного технікуму – переїжджає до Києва і вступає до Інституту зовнішніх зносин. 1923 року у «Жовтневому збірнику панфутуристів» з’являється перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм».

Відтоді, поет і журналіст Бажан активно друкується, зокрема, співпрацює з газетою «Більшовик». Разом із Ґео Шкурупієм, стає однім із найближчих послідовників лідера українського футуризму Михайля Семенка, дописує до «Барикад театру» (журнал театру «Березіль») та «Нової ґенерації» (журнал українських панфутуристів).

1924 року Семенко перебирається до Одеси, де працює головним редактором на кінофабриці. Тоді ж він залучає до роботи в кіно Миколу Бажана, який згодом стає головним редактором фахового журналу «Кіно» в Києві.

Кінокритик Бажан одним із перших із захопленням вітав фільми Олександра Довженка – флагманські стрічки нової української кінематографії.

1925 року Бажан (і знову зі Шкурупієм), зі скандалом долучившись до ВАПЛІТЕ Миколи Хвильового, змінює вектор своєї літературної активності, аби пізніше повернутися в лоно «Нової ґенерації».

У другій половині 1920-х пише кілька сценаріїв до непересічних фільмів ВУФКУ: «Алім» (1926), «Микола Джеря» (1927), «Пригоди полтинника» (1929), «Квартали передмістя» (1930) та «Право на жінку» (1930) (разом із Олексієм Каплером).

Бажан-перекладач знайомить українських читачів із творами Пушкіна та Маяковського, Рільке та Гете, Шоти Руставелі та Алішера Навої. Після монополізації влади Сталіним, Бажан зосереджує свій поетичний талан здебільшого на партійній патетиці, пише глорифікаційний вірш «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1931) та поему «Клич вождя» (1939), долучається до написання гімну УРСР та перекладає українською гімн СРСР. Між тим, Бажан створює грандіозний культурологічний проект радянської України – «Українську Радянську Енциклопедію». Номінований у 1970-х на здобуття Нобелівської премії, 79-літній Микола Бажан помирає своєю смертю в Києві 1983 року.

Бажан М. Карби / М. Бажан. – Київ : Радянський письменник, 1978. – 87 с.

«Карби» – збірка поезій українського поета Миколи Бажана, видана у 1978 році у видавництві Радянський письменник накладом у 8000 примірників.

До збірки увійшло 13 окремих віршів, а також цикл «Нічні концерти», який вважається однією з вершин творчости Миколи Бажана.

Почавши з футуризму в молодості, Микола Бажан став яскравим представником авангардної поезії в Україні й опинився поряд із Михайлем Семенком та Ґео Шкурупієм. Та згодом у 1930-х поет переломлюється, потрапивши під жорна соцреалізму. Поза тим після 1960-х Микола Бажан намагається повернути у свою творчість юнацький запал та відродити поетичну наснагу — аж до збірки «Карби». Саме в цій книжці поет повертається до ліричної настроєвості, згадує старих друзів і насолоджується мистецтвом.

Василь Барка народився 16 липня 1908 року у селі Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії.

З 1927 року після закінчення Лубенського педтехнікуму вчителює на Донбасі. Через конфлікт із партійними чиновниками переїжджає в Краснодар, де вступає в місцевий педінститут на філологічний факультет.

У 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», яка викликала ідеологічну критику, звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і «релігійних пережитки».

В 1932 р. у Харкові з’являється друга книга «Цехи» вже “ідеологічно-правильна”. У 1932 році Барка одружується з черкешенкою. Писати на замовлення поет облишив, тому обирає «добровільне поетичне мовчання», але продовжує творити «для себе».

У 1940р. Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві. Потім читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету.

У 1941 році пішов на фронт добровольцем, в 1942 році був важко поранений, опинився в окупації. Одужавши, працював коректором у газеті. У 1943 році його відправили до Німеччини. Після закінчення війни був у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі. У 1947 році перебрався до Франції.

У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини під назвами «хліборобів Орфей, або кларнетізм», «Правда Кобзаря» (1961). Працював на радіостанції Свобода. Бідував, голодував, брався за будь-яку роботу (кочегар, мийник вікон). Писав статті з історії літератури, релігійні есе. Був близький до Нью-Йоркської групи українських поетів.

Виявившись за межами Радянської імперії, письменник продовжує свою літературну роботу. Так уздовж 1946-1947 років з’являються поетичні збірники «Апостоли», «Білий світ». В 1953 році в Нью-Йорку був надрукований його перший роман «Рай». В 1958-1961 р. письменник працює над романом «Жовтий князь», що лише в 1963 році вперше вийшов у Нью-Йорку окремою книжкою.

В 1958- 1988 р. виходять доробки «Океан 1» (1959), «Океан 2» (1979), поетичні збірники «Лірник», «Свідок для сонця шестикрилих» та інші.

Протягом 1969-1988 рр.. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці).

Поетичну збірку «Свідок сонця шестикрилий» (Нью-Йорк, 1981), драматичну поему в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993) Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку.

Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.

Барка В. Жовтий князь : роман / В. Барка. – Київ : Дніпро, 1991. – 266 с.

«Жовтий князь» – роман українського письменника Василя Барки, присвячений геноциду української нації – Голодомору у 1932-1933 роках.

Щодо теми голоду Барка думав 25 років. Записувати свої спогади і свідчення очевидців він розпочав в 1943 році, перебуваючи в таборі Ді-Пі (Displaced Persons) в Німеччині. Обробляти ці записи він почав уже в Нью-Йорку, в 1950 році, причому спочатку не був впевнений, чи це буде поема, чи п'єса, чи роман: все складалось «якось неорганізовано», спершу виникла «робоча модель» для сюжету (до речі, цей сюжет – справжня історія долі однієї родини) … Потім почалися доповнення і скорочення, а далі – найкропіткіша справа: обробка стилістична … Шістсот своїх рукописних сторінок «Жовтого князя» чотири рази переробляв ґрунтовно і переписував наново все – від початку до кінця.

Роман, написаний за спогадами очевидців, став одним із перших прозових творів про Голодомор. Текст сповнений роздумами про християнство в Україні, та й сама назва «Жовтий князь» відсилає до Біблії («Смерть сидів на жовтому коні Апокаліпсису») – релігійність узагалі пронизує творчість Василя Барки. Автор довго збирав документальні дані перш ніж почати розповідь про жахи геноциду, узявши за основу історію однієї сім’ї.

Зрештою «Жовтий князь» вийшов 1962 року в Нью-Йорку, де автор тоді жив, за 30 років потому він вийшов і в Україні. Під час президентства Віктора Януковича роман забрали зі шкільної програми, мовляв, «за низьку літературну якість».

МЕНТАЛЬНЕ ЗДОРОВ'Я

Поговоріть із кимось. Поговоріть із кимось, кому довіряєте. Підтримка і співчуття можуть допомогти зняти напругу та відновити почуття спокою. Майте на увазі: інша людина не повинна вирішувати ваші проблеми, їй просто потрібно побути хорошим слухачем.
Піклуйтеся про себе. Якщо ви надто зосереджені на роботі, легко нехтувати своїм фізичним здоров’ям. Але саме тоді, коли ви підтримуєте своє здоров’я збалансованим харчуванням і фізичними вправами, ви стаєте сильнішими і більш стійкими до стресу. Коли стрес на роботі підсилюється, спробуйте зробити швидку перерву і прогулятися за межами робочого місця, якщо це можливо. Фізичний рух допоможе вам відновити баланс.
Позбудьтеся шкідливих звичок, які провокують робочий стрес. Багато хто посилює свій стрес негативними думками та поведінкою. Коли ви зміните цю звичку, то побачите, що справлятися зі стресом стане легше. Опирайтеся перфекціонізму. Коли ви ставите собі нереалістичні цілі, ви налаштовуєте себе на відставання. Прагніть зробити все можливе – ніхто не може попросити вас про більше.
Не жертвуйте сном. Часто ми намагаємося зробити більше справ за рахунок часу на сон. Такий підхід насправді тільки шкодить вашій продуктивності. Вимикайте гаджети за годину до сну або використовуйте нічний режим.
Визначте пріоритети та організуйте робочий час. Намагайтеся знайти баланс між роботою та сімейним життям, соціальною діяльністю, щоденними обов’язками та часом для себе.
Плануйте регулярні перерви. Переконайтеся що протягом дня у вас є час для короткого відпочинку. Також спробуйте виходити за межі свого робочого місця на обід.
Встановіть здорові особисті межі. Багато хто відчуває себе зобов’язаним бути доступним 24 години на добу і перевіряти все, пов’язане з роботою. Але дуже важливо мати періоди, коли ви зовсім не працюєте й не думаєте про роботу.
І пам’ятайте: піклуватися про себе не означає повністю змінювати спосіб життя. Навіть дрібниці можуть підняти вам настрій, додати енергії і дозволити вам відчути, що ви знову.
Резілієнс – це здатність відновлюватися після психологічних проблем, повертатися до початкової форми після всіх челенджів життя. Цю якість можна розвивати так само, як ми вчимо мову чи опановуємо спорт.
Як розвивати свій резілієнс?
1. Вчіться розуміти себе та свої емоції
Для цього потрібно звернути увагу на те, як ми думаємо. Зазвичай на певну подію ми реагуємо так: ситуація – емоція – поведінка. Тобто ми з початку емоційно реагуємо, а потім швидко діємо. Так швидко, що забуваємо проаналізувати ситуацію. Більшість думок у такі моменти не є правдивими та продуктивними.
Наприклад, вам запропонували підвищення. Перша реакція – страх, адже вам здається, що ви не впораєтесь, ви недостатньо компетентні.
Але якщо не панікувати, а трохи подумати, виявиться, що зі схожими задачами ви вже стикалися. Отже, заниження власних здібностей не є правдивим. Вам потрібно на лякатися, а радіти, що є нагода проявити свої здібності, розвинути навички.
Головне, чому вам потрібно навчитися – додати в ланцюжок реагування на подію обмірковування.
Ваша реакція повинна виглядати приблизно так:
ситуація – думка – емоція – поведінка.
2. Вчиться надавати підтримку, проявляти емпатію, встановлювати контакт.
Людина стає сильнішою, допомогаючи іншим. Це може бути будь-яка волонтерська робота.
3. Вчіться дивитися на подію цілісно. Та завжди питайте себе, як ви можете вплинути на ситуацію.
4. Зрозумійте, що зміни – природна річ.
Фокусуйтеся на тому, що можете змінити, а не на тому, що не можете. Будь-які зміни є частиною життя, немає нічого жахливого у тому, щоб змінювати свої цілі, адаптувати їх до нових обставин. Зосередьтеся на речах, які ви можете контролювати і змінювати.
Важкі часи – це періоди, коли людина дізнається про себе найбільше. Але коли ви добре знаєте себе і знаєте, що вам допомагає відновитися, кризові моменти можуть проходити швидше та легше. Навіть коли обставини складаються не найкращим чином. Рано чи пізно будь-які чорні смуги закінчуються. Шукайте можливості для вивчення себе. Нагадуйте собі про те, як раніше вибиралися з поганих обставин і скільки хорошого траплялося потім.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Ми розпочинаємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Софія Андрухович – українська письменниця, перекладачка й публіцистка.

Народилася 17 листопада 1982 року в Україні в Івано-Франківську в родині письменника Юрія Андруховича.

Закінчила природничий ліцей в рідному місті (2000) та Українську академію друкарства.

Співредакторка часопису «Четвер». Має низку публікацій у періодиці. Стипендіатка програми Вілли Деціуша у Кракові (2004). Мешкає в Києві.

Одружена з письменником Андрієм Бондарем. 10 березня 2008 року народила дочку Варвару.

Андрухович С. Фелікс Австрія : роман / С. Андрухович. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 288 с.

«Фелікс Австрія» – другий роман української письменниці Софії Андрухович, виданий у 2014 році «Видавництвом Старого Лева». Авторка писала роман протягом року.

Дія відбувається в 1900 році в Станіславові (зараз Івано-Франківськ). Роман написаний як щоденник головної героїні Стефи, де кожний розділ відповідає якомусь дню або присвячений спогадам і не позначений датою.

Авторка жила в Кракові на творчій стипендії «Gaude Polonia», коли починала писати роман, її краківський гуртожиток називався «Фелікс». Дізнавшись про це, батько авторки – Юрій Андрухович – запропонував назву для роману з девізу Австро-Угорщини: Bella gerant alii, tu felix Austria, nube (укр. Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби)[2]. В написанні роману авторка, зокрема, користувалася газетою Kurjer Stanisławowski початку XX ст. В мові роману вживаються численні галицькі діалектизми, більшість з яких пояснено у примітках. Герої роману живуть на вулиці Липовій у Станіславові, тепер це вулиця Шевченка в Івано-Франківську, де живуть батьки авторки. На обкладинці книжки зображена картина Джозефа Едварда Саутолла[en] «Along the Shore» (укр. Вздовж берега, 1914 р.).

2019 року «Видавництво Старого Лева» випустило оновлене видання з обкладинкою, яку оформила Світлана Дорошева.

Борис Антоненко-Давидович – український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору. За першою сфабрикованою справою засуджений до страти, яку замінили на 10 років ГУЛАГу, вини не визнав. За наступною справою засуджений на довічне заслання.

Дитячі роки провів у Брянську, куди отримав призначення батько-залізничник. Згодом сім’я оселилася в Охтирці. Закінчив місцеву гімназію. Навчався в Харківському (фізико-математичний факультет) і Київському (історико-філологічний факультет) університетах, однак через матеріальні нестатки навчання не завершив. В 1918-1919 роках служив у лавах Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, був комендантом Мелітополя. Перехворівши на тиф, у 1920-му повернувся в Охтирку, став членом Української комуністичної партії (1920-1924), навіть деякий час перебував у КП(б)У – за рік полишив, розчарований національною політикою більшовиків.

Працював у редакціях газети «Пролетарська правда», журналу «Глобус», писав оповідання, нариси, рецензії, замітки. Став членом об’єднання «Ланка».

В 1933-му, в умовах масових арештів творчої інтелігенції та цькування всього українського, виїхав до Казахстану, де був заарештований на початку 1935-го. Причиною стали повість «Смерть» (1927, про неможливість поєднати вірне служіння народу і партії) і збірник репортажів «Землею українською» (1930). За фальшиву «участь в антирадянській організації «УВО» та «контрреволюційну діяльність» засуджений до вищої міри покарання, яку згодом замінили на 10 років таборів.

У 1948-му повернувся в Україну, однак знову потрапив під арешт і за рішенням «трійки» отримав довічне заслання в Красноярський край (як «повторник»).

Після смерті Сталіна був реабілітований (1956), поновлений у Спідці письменників, приїхав у Київ. Багато друкувався, автор роману «За ширмою» (1961), мовознавчої праці «Як ми говоримо» (1970) та низки інших творів. Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу.

Борис Дмитрович знову став неблагонадійним, а після відмови свідчити на суді над дисидентом Валентином Морозом його статті і твори перестали друкувати, а його ім’я замовчувалося в пресі. При тому, що за кордоном його твори видавалися окремими книжками і відзначалися ювілеї.

Помер 8 травня 1984-го в Києві, похований на Лісовому кладовищі.

Лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка (1992, посмертно).

Антоненко-Давидович Б. Твори : в 2-х т. / Б. Антоненко-Давидович. – Київ : Наукова думка, 1999. – Т. 2 : Сибірські новели. Оповідання. Публіцистика. Спогади. Листування / Б. Антоненко-Давидович. – 1999. – 656 с.

«Сибірські новели» – цикл новел Бориса Антоненка-Давидовича.

У 1956 році Бориса Антоненка-Давидовича була реабілітовано. 1957 року він зміг повернутися до Києва та літературної праці. «Сибірські новели» є прикладом творів автора його літературної творчості після реабілітації. Новели було написано в 1970-их – початку 1980-их років.

Вперше «Сибірські новели» було опубліковано вже після смерті автора – у 1989 році.

У симбіозі художності й документалістики Борис Антоненко-Давидович створює один із болючих артефактів табірної прози. У психологічних портретах його героїв, наче в дзеркалі, відображена жорстока муштра тоталітарного режиму. Автор показує характер людини, яка перебуває в перманентному страху, нікому не довіряє й заражена повсюдною панікою. Оскільки сам письменник та літературознавець пережив довгі роки репресій і відчув режим ГУЛАГу на собі, більшість його героїв – це справжні люди. Усі ці новели додавалися Антоненком-Давидовичем у течку «Як умру, то прочитайте» – так письменник сам іронічно казав про свою творчість після ув’язнень.

Богдан-Ігор Антонич – український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

ДЕНЬ ВИШИВАНКИ

Щороку в третій четвер травня українці святкують День вишиванки. Зараз вишита сорочка є невіддільним символом української ідентичності, котру українці одягають не лише на свята. Цікаво, що одним з тих, хто започаткував «моду» на вишиванку у поєднанні з костюмом, був Іван Франко (першим це поєднання одягнув Михайло Драгоманов). Саме завдяки йому вишиванка у свідомості українців стала не лише традиційним елементом народного строю, а й маркером модерної національної ідентичності. З приводу свята зібрали для вас фото інших українських письменників у вишиванках.

Іван Франко. Письменник носив вишиванку з європейським костюмом-трійкою. Як розповідала донька Анна, в Івана Франка вишитих сорочок «було завжди під достатком. Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших» (цитата з видання «Будинок-музей Івана Франка у Львові» Віри Бонь).

Михайло Драгоманов. Першим, хто поєднав вишиванку з буденним одягом, був Михайло Драгоманов.

Леся Українка. Відомо, що Лариса Косач (Леся Українка) любила вишивати. Вже у 9 років вона вишивала на татовій сорочці. У дорослому житті Леся Українка прикрашала вишитими візерунками рушники і сорочки.

Олена Пчілка

Іще одна знана письменниця і етнографиня, якій ми завдячуємо модою на носіння вишитих сорочок, – Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка). Вона була першою жінкою, яка за часів заборон всього українського носила вишиванку.

У 1876 році Олена Пчілка видала книжку «Український народний орнамент», яку вважала однією з своїх найважливіших праць. Як зазначає Віра Агеєва, знанням про розмаїття орнаментів і фасонів вишитих сорочок ми великою мірою завдячуємо саме Олені Пчілці.

«Якщо крій народної вишиванки перероблюють під європейський одяг, то можна і використовувати традиційні орнаменти в сучасному європейському одязі. І от Олена Пчілка вперше як науковиця звертається до української орнаментики. Вона видає перший альбом із зібранням і систематизуванням українського орнаменту у вишивці, ткацтві, писанкарстві, герданах. Зараз знову серед дівчат в моді чокери, а вперше цю моду впроваджує Олена Пчілка з дружиною Михайла Драгоманова; на фото Олена Пчілка та її донька Леся Українка в народному строї і обов’язково з нашийними прикрасами. Свої перші альбоми Олена Пчілка видає в Парижі. Франція – країна, яка започатковує моду, там почали організовуватися всесвітні виставки, де кожна країна представляє свої досягнення. Під час таких промислових виставок кожна країна показувала свою культуру. І Олена Пчілка представляє альбом з ґрунтовною передмовою, порівнює українські орнаменти з сусідніми культурами. І з’являється висновок, що українська культура самобутня. Рецензії на цю розвідку виходили в австрійській, французькій пресі, а альбоми Олени Пчілки починають використовувати для викладання орнаментики в Паризькій академії мистецтв», – розповідала Громадському радіо дослідниця Оксана Константинівська.

Людмила Старицька-Черняхівська.

 Письменниця Людмила Старицька-Черняхівська згадувала, що «через українську мову та вишиті сорочечки інші дворянські діти дивилися на неї та на її родину як на ненормальних». Після відвідування вистав трупи Марка Кропивницького з Марією Заньковецькою в головних ролях вона писала, що «вишивана сорочка та голосна українська мова у театрі були тією глиною, якою муляр стуляє одну до одної цеглини».

Ганна Барвінок. Олександра Білозерська, відома як Ганна Барвінок – представниця української інтелігенції, письменниця і феміністка, дружина Пантелеймона Куліша. Очіпок на її голові свідчить про її статус заміжньої жінки.

Наталя Кобринська. Однією з тих, хто дарував вишиті сорочки Іванові Франку, була письменниця Наталя Кобринська. Вишиванки вона носила й сама.

Дмитро Яворницький. Історик, етнограф, письменник, музеєзнавець Дмитро Яворницький, що походив зі зросійщеної родини на Слобожанщині, свідомо обрав українську ідентичність основою свого світогляду.

Імовірно, першу вишиванку Дмитру Яворницький, який в той час жив у Санкт-Петербурзі, подарував відомий етнограф Яків Новицький в кінці 1887 року: «Дорогой Дмитрий Иванович! Поздравляю тебя с Новым годом и желаю тебе полного благополучия, енергии и плодотворного труда. За сорочку тебе не прийдется ничего платить, носи на здоровье. Это тебе как козаку от козака, щоб миж москалями не забувавсь звидкиля сам, и то знай, що з москалем дружи, а каменюку за пазухой держи» («Дорогий Дмитре Івановичу! Вітаю тебе з Новим роком і бажаю тобі цілковитого благополуччя, енергії та плідної праці. За сорочку тобі не доведеться нічого платити, носи на здоров’я. Це тобі як козаку від козака, щоб між москалями не забувавсь звідкіля сам, і то знай, що з москалем дружи, а каменюку за пазухою тримай»).

Збереглося кілька фото Яворницького у вишитих сорочках. Найбільш рання світлина датована кінцем 1880-х рр., найбільш пізня – 1930-ми.

Вишиту сорочку одягали Володимир Винниченко, Олександр Довженко, Василь Стус, Василь Симоненко, Дмитро Павличко

АНТОН ПРАСОЛЕНКО

Люди культури, яких забрала війна. Антон Прасоленко: за покликом серця

Антон Прасоленко народився 26 липня 1999 року в Бердянську Запорізької області. Навчався у Київському національному університеті культури і мистецтв на перекладача англійської та іспанської мов. Восени 2016 року долучився до трупи київського аматорського театру «Вавилон», в якому за п’ять із половиною років зіграв вісім ролей. У театрі Антон познайомився зі своєю майбутньою нареченою Тетяною Ревою. Був мультиінструменталістом: грав на фортепіано, саксофоні та контрабасі. Працював баристою у київській кав’ярні. У перші дні повномасштабної війни Росії проти України долучився до Сил територіальної оборони, боронив Київ. Згодом захищав Україну у складі 207-го батальйону 241-ї бригади Сил тероборони ЗСУ, був аеророзвідником. 30 березня 2023 року помер у Київському військовому шпиталі внаслідок поранень, які отримав на Бахмутському напрямку.

Осінь, 2016 рік, Київ. Сімнадцятирічний Антон Прасоленко, студент-перекладач, дізнається, що у столиці діє аматорський театр «Вавилон». Саме триває кастинг, Антон приходить підтримати подругу, спостерігає за пробами – і… думка про акторство вже не йде йому з голови. «А що, як і мені спробувати?» Ідея запалює Антона, адже творчість – це те, що життєво необхідно хлопцеві, те, у що він так прагне поринати щодня. В атмосфері творчості Антон зростав удома, в Бердянську, – займався вокалом та фотографією, вивчав фортепіано в музичній школі, самотужки опановував контрабас, саксофон і гітару. Спраглий самовираження, Антон вирішує: в Києві, поки що новому для нього місті, може розпочатися наступний етап – акторський. Хлопець приходить у «Вавилон» та буквально відразу отримує свою першу роль.

Зима, 2022 рік, Київ. Двадцятидворічний Антон Прасоленко, випускник університету, актор театру «Вавилон», київський бариста, долучається до Сил територіальної оборони. Тетяна Рева, Антонова наречена, парамедикиня, до повномасштабної війни акторка театру «Вавилон», так описує рішення, яке хлопець ухвалив в останні дні лютого: «Він ішов за покликом серця, він би не зміг по-іншому. Антон би збрехав собі, якби цього не зробив».

Весна, 2023 рік, Бахмутський напрямок. Двадцятитрирічний Антон Прасоленко, вже понад рік військовий, аеророзвідник, боєць 207-го батальйону 241-ї бригади Сил тероборони ЗСУ, отримує важке поранення у бою. Тиждень лікарі намагаються врятувати хлопця, але 30 березня його життя обривається.

Антону подобалось так багато речей: різнокольорові значки, котрі можна чіпляти на лацкани пальта чи рюкзак; строкаті краватки диких кольорів із зображенням мультяшних персонажів – їх так цікаво міксувати з класичною сорочкою. Він в усьому шукав, як себе проявити: у кавоварінні, яке було захопленням та роботою, – Антонові навіть довірили розробити меню для київської кав’ярні «Nrg Frog»; у фотографії – хлопець мав виставку в Києві; і, звісно ж, у театрі – його острівці довіри та майданчик для експериментів.

Антонова любов до театру – велика, щира, сповнена викликів – тривала п’ять з половиною років. Хлопець був дуже неординарною та експресивною особистістю. Він об’ємно відчував та проживав емоції – як на сцені, так і в житті. «Якщо це щастя, то настільки сильне, що трясеться весь зал і кожна людина у ньому відчуває, наскільки Антон щасливий», – згадує акторка аматорського театру «Вавилон», партнерка Антона по сцені Ольга Дунебабіна.

Особливістю Прасоленка була його відданість і працездатність. «Якщо він викладається на 350 відсотків, то ти просто не маєш права викластися на 70. Запал Антона мотивував усю трупу», – говорить Ольга Дунебабіна. Отримавши нову роль, хлопець міг вивчати тонни матеріалу – фільмів, книжок і статей, – аби пірнути якнайглибше, докопатись до істини, відчути персонажа та познайомити його з глядачем.

Загалом Антон зіграв вісім ролей у театрі. Чи не найбільш органічно йому вдався образ Імпульса у виставі «Фізіологія» за п'єсою Михайла Білана «Рот». За сюжетом, Маленька Вишенька потрапляє в людський організм. Мама Вишня намагається врятувати ягідку. Вона ходить до різних інстанцій – частин тіла – і просить, щоб її доньку не їли. Інформацію до органів доносить Імпульс – оголений нерв, що відкрито висловлює усю свою ненависть до бюрократизму та байдужості. «Роль Імпульса – це вибудовування мікрообразів, і з таким завданням Антон справлявся максимально точно – акторський задум читався повністю», – говорить режисерка Ірина Савченко.

2000-ні, Бердянськ. Родина Прасоленків веде будівельний бізнес, тож удома завжди можна знайти ізоляційну стрічку. Вона стає улюбленою іграшкою маленького Антона. Ось він разом із молодшим братом Женею майструє мечі, обмотуючи стрічкою кулькові та гелеві ручки, а ось у домашньому арсеналі з підручних засобів та – обов’язково! – ізоляційної стрічки вже з’являються лицарські луки. У підлітковому віці за хлопцем закріплюється фраза «Дайте Антонові ізолєнту – він що завгодно полагодить!» Що завгодно – в буквальному сенсі: під час служби у війську Антон за допомогою ізоляційної стрічки закріпив бампер на машині командира взводу й полагодив навушники. «Антон мав звичку: сідаючи до мене в авто, одразу перевіряв бардачок. Якщо там була «ізолєнта», забирав собі. Вона завжди висіла у нього на карабінчику на поясі», – пригадує тато Олег.

Антон Прасоленко, позивний «Ізолєнта», був аеророзвідником 207-го батальйону 241-ї бригади Сил тероборони ЗСУ. Хлопець долучився до ТрО на другий день повномасштабної війни. Разом із найкращим другом Ярославом Савченком, також актором театру «Вавилон», вони стояли на обороні Києва (22-річний Ярослав Савченко загинув навесні 2023 року у бою на Донеччині). Після того як росіян відкинули з Київщини, Антон почав заглиблюватися в усі можливі нюанси керування дронами, мав у цьому значні успіхи. «Якщо Антон чимось цікавився, то вивчав це до найменших дрібниць. Так було у творчості, роботі й на службі, – ділиться Олег Прасоленко. – Один із синових побратимів якось сказав: «Я свій сон мало кому можу довірити, а от Антонові довіряю беззаперечно»».

«Це було справжнє кохання, як в кіно», – говорить Олег усміхаючись, а після розмови скидає фотографію – дівчина та хлопець міцно обіймаються на фоні різнокольорової стіни.

Антон Прасоленко і Тетяна Рева заручилися навесні 2022-го. І до повномасштабного вторгнення, коли три з половиною роки жили разом у Києві, і після – коли Антон став аеророзвідником, а Тетяна парамедикинею, – вони використовували будь-яку можливість побути разом. Якось підрозділи Тетяни та Антона опинились неподалік один від одного на сході України. Прасоленкові вдалось приїхати на побачення. «Він примчав на таксі зі Слов’янська у Краматорськ. Ми провели разом півтори доби. Тоді здавалося, що часу так мало, а зараз згадую наші 10-хвилинні зустрічі в реанімації київського військового шпиталю і думаю: «Півтори доби... дякую»».

Одним із найщасливіших періодів у своєму житті Антон називав карантинний Бердянськ. Тоді, після початку пандемії, хлопець і дівчина приїхали на батьківщину Антона, до Азовського моря. Планували перечекати півтора тижня, а лишилися на два місяці. У розпалі був ремонт нового будинку Прасоленків. Уся родина була разом – Антон, тато Олег, мама Наталя, брат Женя та кохана Тетяна.

В той період, навесні 2020-го, за плечима юного Антона було вже так багато реалізованого, а попереду – ще стільки незві даного та нового.

Скільки б іще вершин підкорив та якими б ідеями надихнувся Антон – актор, музикант, перекладач, бариста, військовий-доброволець, оператор дрона, захисник України, життя якого у неповних 24 роки обірвала росія?

Хлопець, який чайові зі змін у кав’ярні відправляв у притулок для котів. Який на повторі слухав Pixies – Where is My Mind. Який готував найсмачніший у світі місо-суп. Який танцював під The Beatles із коханою Тетяною у парку спального району столиці. Який мріяв, коли прийде час, назвати свого сина Янісом – на честь соліста улюбленого гурту Foals.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою
Спецпроєкт Українського ПЕН та The Ukrainians

2019 року в онлайн-журналі The Ukrainians з’явився масштабний спецпроект «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою». Перший літературний ТОП-100, покликаний розповісти українцям і світу про найважливіші літературні твори, написані українською мовою, уклали члени Українського осередку Міжнародного ПЕН-клубу.

Напевно, кожен, роздумуючи, що варто почитати, натрапляв на добірки «100 найкращих книжок усіх часів», «100 найкращих романів, написаних англійською», «100 знакових книжок за версією «Нью-Йорк Таймс»…

Цілі проєкту

• 1.Показати повноту і різножанровість української літератури;
• 2.Звернути увагу українських та іноземних читачів на важливі твори, які з певних причин були забуті або малознані;
• 3.Спрямувати видавців, бібліотекарів та культурних менеджерів до тих творів, які мають перевидаватися, переосмислюватися і бути у фондах українських книгозбірень;
• 4. Спонукати вітчизняні медіа більше писати й говорити про українську літературу

У багатьох національних літературах існують списки обов’язкових до прочитання книжок. Подібні переліки укладають авторитетні медіа, бібліотеки, державні інституції чи знані автори. На основі цих списків видавці формують колекції «Золотого фонду літератури», чиновники і меценати закуповують видання для бібліотек, а читачі – формують свої читацькі плани.

Загалом, Український ПЕН підхопив популярну на сьогодні практику складання різноманітних списків. Їхня очевидна мета – назвати, прорекламувати. Це таке собі укладання не лише переліку назв, але мережі, лабіринту, створеного із запропонованого списку, в якому кожен може йти своїм шляхом та обирати те, що йому імпонує. Важко, однак, уникнути спокуси ієрархії – адже те, що стоїть на початку, асоціюється з вершиною, вражає більше, виглядає значимішим, краще запам’ятовується, але також викликає більше критики. Укладання цього списку тривало понад півроку і включило в себе кілька етапів голосувань та обговорень.

Список розпочинає Емма Андієвська, і це знаменно, бо її ім’я засвідчує цінність та високі стандарти класики ХХ століття. Проте далі виникає інтрига, бо наступною постаттю є Софія Андрухович. Так уже від самого початку наш список стає динамічним і суперечливим, у ньому проявляються вузли конфліктів та інтриг, народжуються збіги та аналогії. Одна з інтриг – те, що розпочинають список не теперішні літератори-«батьки», а їхні «діти». Очевидно, що наступним після Емми Андієвської цілком логічно міг бути Юрій Андрухович – визнаний на сьогодні вже класик сучасної літератури, Батько у буквальному та символічному сенсах. Однак він поступається місцем доньці, яка й задає дальший маршрут мандрівки книжковим лабіринтом.

Так несподівано матеріалізувалась одна з цілей ТОП-100 – розпочинати маршрут від сучасності, оскільки автори не приховують, що список суб’єктивний та вибірковий. Але в тому його цінність, що він не є абсолютом і не претендує бути іконічним. Він живий, як і ми, ті, хто створювали перелік. У випадку із Софією Андрухович відразу спадає на думку питання про конфлікт поколінь, про суперництво доньки (не сина!) з батьком, а в категоріях психоаналітичних цей симптом позначає складний комплекс залежності-і-боротьби водночас. Закономірно також говорити про роль жінок-письменниць і фемінного письма в сучасній українській літературі.

Зазвичай у списках літературних творів, популярних нині у світі, ідеться про те, щоб зробити видимим невидиме – витягнути тексти з бібліотек і полиць, поставити їх перед очі, змусити купити і прочитати. Однак перелік криє у собі також заховану спокусу і владу – ті, хто вибирають, мають владу над текстами й канонами, а ті, хто читають за списком, мають можливість помірятися з уявним суперником щодо рейтингу та кількості прочитаного.

Таким чином, список-рейтинг перетворюється на фетиш, реалізуючи приховані бажання і укладачів, і реципієнтів. Ідеться також про смаки. Зазвичай ці смаки об’єднують групи читачів і відбирають їх із загальної спільноти мало- чи не-компетентних. Для багатьох такі списки – еталон культурної людини, а рейтинги – своєрідні порахунки зі своїми комплексами і непрочитаними книжками.

ДМИТРО ТЬОМКІН

Він створив музичний супровід до сотні американських фільмів. Імениті голлівудські режисери один поперед одного запрошували музиканта до співпраці. Його твори звучать і нині. Квентін Тарантіно у своєму скандальному кіні “Безславні виродки” на початкових титрах використав музику цього композитора, яка була написана ще в 1960 році для стрічки “Аламо” Джона Вейна. Чотири “Оскари”, шість “Золотих глобусів”, “Легенда Американської Музики” – це все про нього, про Дмитра Тьомкіна, нашого земляка з Полтавщини.

Дмитро з’явився на світ 10 травня 1894 року у Кременчуці в єврейській родині. Батько хлопчика був лікарем, мати викладала гру на фортепіано. Саме вона навчила сина основам гри та нотній грамоті. Талановитий і здібний хлопчина вже в тринадцять років вступив до Петербурзької консерваторії, де його наставниками були найкращі педагоги того часу. Проминуло кілька років, і Тьомкін вже самотужки заробляв собі на життя. Спочатку він акомпанував під час виступів Тамарі Красавіній (балерині) та Максу Ліндеру (знаменитий актор французької комедії). Окрім того юнак озвучував грою на роялі німі фільми.

Та невдовзі Санкт-Петрербуг охопила революційна хвиля. Дмитро пережив повалення царату, період Тимчасового уряду й встановлення більшовицького режиму. У 1920-му Тоьмкін взяв участь у масштабному музичному проєкті “Штурм Зимового палацу”. До цього дійства було залучено тисячі виконавців, серед яких тільки музикантів налічували понад пів тисячі. Але Дмитро розумів, що при новій владі в нього не буде можливостей для вільного творчого розвитку. Тому вирішив перебратися до свого батька, який вже давно розлучився з матір’ю музиканта, одружився вдруге й мешкав у Німеччині.

У Берліні Тьомкін займався творчістю, писав різноманітну музику, від легких сучасних мотивів до класики – етюди, вальси, марші. Окрім того, брав уроки у Ферруччо Бузоні (італійський композитор, піаніст, диригент і музичний педагог), виступав із концертами у Берлінській філармонії. Разом із другом-піаністом Міхаєлем Карітоном Дмитро вирушив на гастролі в Париж.

У столиці Франції Тьомкін потоваришував зі співаком Федіром Шаляпіним. Той розповідав музиканту про США, про те, що там можна отримати чималі гонорари за виступи, і що американський слухач ласий до европейської музики. Невдовзі Дмитро отримав від бродвейського театрального магната Моріса Геста запрошення на фортепіанне турне.

У 1925-му Тьомкін разом із Карітоном опинилися у США. Друзі разом акомпанували балетній трупі. Там Дмитро познайомився з танцівницею Альбертіною Раш, стосунки з якою спочатку переросли в роман, а завершилися весіллям пари у 1927 році. Відтоді шляхи з Карітоном розійшлися – Дмитро подався з дружиною в турне з “Американським балетом”. Зовсім скоро він уже музичний директор й аранжувальник трупи. Того ж року музикант дав два великі сольні концерти, де окрім сучасних творів виконував і власні композиції. Альбертіна своєю чергою ставила дорогі музичні постановки, у “Рапсодії в стилі блюз” Тьомкін зіграв головну фортепіанну партію. За рік Дмитро з дружиною відвідали Париж, де українець виступив у Національній опері. А далі знову концертне турне Сполученими Штатами. Але це були останні гастролі, адже крах 1929-го на Волл-стріт зачепив і музикантів.

Та немає злого, щоб на дороге не вийшло. Дмитро Тьомкін отримав запрошення взяти участь у голлівудському кіні. Подружжя перебралося до Каліфорнії і зосередило свою діяльність на музичних звукових фільмах, які тільки-но почали з’являтися.

Взимку 1929-го у Нью-Йорку відбулася прем’єра балетної трупи Альбертіни Раш, музичний супровід до якої писав Тьомкін. Саме дружина розповіла дирекції кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer про видатний талант чоловіка. Ті, прослухавши музику Дмитра, доручили йому озвучити два нові номери Раш. Зрештою вже восени того ж року українець підписав контракт на два зі знаменитою студією.

У 1931-му Тьомкін уже співпрацював із компанією Universal для створення “Resurrection” (американська адаптація роману Льва Толстого “Воскресіння”), що стало першою спробою в немузичному кіні. Після Дмитро повернувся у Нью-Йорк, де написав музичний супровід до п’єс, мюзиклів, але вони так і не були поставлені.

Дмитро Тьомкін повернувся у Каліфорнію. Там на нього чекала постановка “Аліса в країні див” від Paramount. Дмитру доручили написати й аранжувати музику та пісні до великої кінострічки. Наступним став фільм “Загублений горизонт”, який приніс славу та визнання українцю. Відтепер його всі знали як майстра створення масштабних симфонічних проєктів. Його музика навіть під час діалогів у фільмах міняла діапазон і якнайкраще підлаштовувалася під тембр актора, усе це створювало неперевершену й невіддільну гармонію тексту та звуку. Цей супровід отримав навіть номінацію на Оскар.

ҐЕО ШКУРУПІЙ

Часи змінюються. На сучасному етапі, як ніколи, варто обов’язково прочитати про невідомих поетів 1920-х. Серед цих поетів – Ґео Шкурупій. Сьогодні – розмови про це не вщухають місяцями, бо зовсім не відомі стають новими зірками: хтось долучається до поезії, купуючи красиву збірку в книгарні (нині ж бо є із чого обирати!), хтось – проглядаючи численні освітні відео на Ютубі, а хтось – бо в душу запала запальна пісня.

Ґео Шкурупій – український письменник, який активно увійшов у літературне життя у 20-х роках, виступаючи одночасно і як поет-футурист, і як талановитий прозаїк, і як неординарний репортер. Ґео Шкурупія друзі називали Жоржем, а критики – вундеркіндом. Він хотів спробувати все, пробував – і йому все вдавалося. Йому було тільки 17 років, коли з’явилися друком його перші вірші і проза. Йому ледве виповнилося 19, коли вийшла його перша збірка віршів, на обкладинці якої стояло: король футуропрерій Ґео Шкурупій. Йому було 22, коли його перші прозові збірки – дві одночасно – вибухнули небаченим феєрверком. У 26 років він видав підсумкову на той час збірку віршів «Для друзів поетів сучасників вічності».

Народився Ґео (Георгій) Данилович Шкурупій 20 квітня 1903 року в м. Бендерах. Дитинство провів на Поділлі. Мати вчителювала, батько був залізничним машиністом. Закінчивши Другу Київську класичну гімназію (1920), вступив на медичний факультет Київського університету, де провчився лише рік. Згодом 2 місяці провів в Інституті зовнішніх зносин. Служив на залізниці, працював редактором і сценаристом кінофабрики, співпрацював з редакцією газети «Більшовик».

Твори Шкурупія наскрізь пронизані українським патріотизмом. Він прагнув наблизити українську літературу до західноєвропейського і американського рівня. В його душі жила гордість і біль за свою вітчизну.

Цього йому не могла вибачити радянська влада. Третього грудня 1934 року його заарештували. Звинуватили у тому, що він належав до «київської терористичної організації ОУН». По справі Шкурупія було проведено два судових засідання військового трибуналу, на яких він категорично заперечував висунуті звинувачення.

Перший суд повернув справу на дорозслідування. Але на другому засіданні на підставі постанови оперуповноваженої Пери Ісаківни Ґольдман – малоосвіченої (4 класи гімназії) чекістки із 12-річним стажем «надзвичайної» діяльності, – радянський «найсправедливіший у світі суд» виніс вирок: 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах і конфіскація майна. Дружину Варвару Базлс із сином Георгієм як родину ворога народу виселили з Києва. Самого ж обвинуваченого заслали відбувати покарання на Соловках.

Але самого ув’язнення радянській владі було замало, тому велику групу арештантів Соловецької тюрми – 509 осіб разом із Шкурупієм – відправили на материк і розстріляли. Це сталося 8 грудня 1937-го в Ленінградській області.

Ґеоргій, як і більшість репресованих того часу, потрапив під колеса радянської всезнищувальної машини. Тільки через 19 років, у 1956-му, за заявою дружини поета Варвари Іванівни, кримінальну справу Ґео Шкурупія «компетентні органи» переглянули. Підсумок відновленої справедливості – реабілітація (посмертно).

Для літературного процесу 20-30-х років Ґео Шкурупій – письменник-авангардист, він так і не встиг роздмухати жарини своїх слів, але в ньому жив непереможний гімн модернізації і росту української літератури.

До однієї з таких пісень належить і «Барабан» Артема Пивоварова й Klavdia Petrivna – композиція, яка вже встигла набрати майже 5 мільйонів переглядів на Ютубі, зайнявши таким чином перше місце серед пісень на вкладці «Популярне».

Артисти нагадали, що «основою пісні став вірш «Барабан печалі» українського поета-футуриста, представника «розстріляного відродження» Ґео Шкурупія».

             

Вірш «Барабан Печалі» Ґео Шкарупія є виразом поетичного відчуття та філософського роздуму про природу життя, кохання і непередбачуваність майбутнього. У цьому вірші автор розглядає тему мінливості нашого існування, відзначаючи, що радість і щастя часто супроводжуються тугою та печаллю. Образ барабану печалі служить символом мінливості і непостійності життя, а також невизначеності майбутнього. Автор висловлює своє внутрішнє відчуття та сприйняття світу через поєднання різних образів і метафор, таких як зорі, тихий вечір, руки у траві та поцілунки, що створюють атмосферу містичних та філософських роздумів. Завершуючий рядок «Б’є барабан печалі, серце моє світове» підкреслює важливість внутрішнього переживання та відчуття печалі як неодмінної складової людського існування, яка може виникати навіть у тих моментах, коли здається, що є радість і щастя.

Пам’ять про молодого автора в Незалежній Україні вибудовувалася непослідовно.

Нині існує книжка, – «Українська інтелігенція на Соловках» історика Семена Підгайного, – де вдалося вхопити увесь абсурд часу і водночас дати чи не найвичерпнішу характеристику Шкурупію: «Жора [...] був душею компанії, часом розповідав анекдоти, любив встрявати у філософські й літературні дебати і, зазвичай, приймав концепцію супротивника. На Соловках він так само писав вірші, охоче їх читав; але ні у віршах, ні в щоденній поведінці не відчувалася цілеспрямованість чи певна політична лінія. Жора Шкурупій був просто поет, поет український. Недарма ж теща Жори бідкалася дружині одного з письменників: Ви подумайте, Жору заарештували як українського націоналіста? Господи, та він же тільки поет».

Тільки поет. І аж поет. І як втішно, що більше не невідомий.

Про Ґео Шкурупія

Ґео Шкурупій // З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій / упоряд. О. Г. Мусієнко. – Київ : Радянський письменник, 1991. – С. 464-468.

Ґео Шкурупій // Розстріляне відродження : антологія 1917-1933 : Поезія – проза –драма – есей / упорядкув. Ю. Лавріненко. – Київ : Смолоскип, 2002. – С. 241-245.

Ґео Шкурупій // Соловецький етап: антологія / уклад. Ю. Винничук. – Харків : Фоліо, 2018. – С. 127-153

Гладун Д. Інтермедіальне перекодування творів Ґео Шкурупія у відеоперфомансах семінару творчої молоді 2020 р. / Д. Гладун // Слово і Час. – 2021. – № 6. – С. 52-65.

Ковалів Ю. Ґео Шкурупій / Ю. Ковалів // Слово і Час. – 2019. – № 4. – С. 38-44.

Ковалів Ю. Ґео Шкурупій (1903-1937) / Ю. Ковалів // Ковалів Ю. Історія української літератури : кінець XIX - поч. XXI ст. : підручник : у 10 т. – Київ : ВЦ «Академія», 2017. – Т. 5 : У сподіваннях і трагічних зламах. – С. 379-393

Коцарев О. Ґео Шкурупій – не перший і не другий український футурист / О. Коцарев // Літературна Україна. – 2013. – 2-9 трав. – С. 5.

Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках ; Недостріляні / С. Підгайний ; упорядник Ю. Шаповал. – Київ : ТОВ «Видавництво «Кліо», 2019. – 328 с.

Шкурупій Ґео. Жанна батальйонерка : роман / Ґ. Шкурупій. – Київ : Віхола, 2024. – 240 с.