СУПРУНЕНКО НІНА

 

РОДЖЕРС ВІЛЬЯМ. ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ КРАЄЗНАВСТВА

28 травня в Україні святкують Всеукраїнський день краєзнавства. Ініціаторами створення професійного свята виступили представники Національної спілки краєзнавців України (НСКУ). Офіційну дату запровадили під час четвертого з'їзда цієї організації, який відбувся 2017 року. Обрали день не випадково. Адже саме 28 травня 1925 року відбулася Перша краєзнавча конференція всеукраїнського масштабу. Подія мала місце в Харкові і під час конференції було відкрито Комітет краєзнавства України.

Всеукраїнський день краєзнавства започаткований з метою поглиблення дослідження та популяризації історії, культури, мови, звичаїв і традицій українського народу, репрезентації практичних здобутків у цьому напрямку; залучення до вивчення та пізнання рідного краю широких верств населення; підвищення суспільної уваги до діяльності краєзнавців; поглиблення співпраці з державними органами влади, закладами культури та освіти, науковими установами, громадськими організаціями зацікавленими у розвитку краєзнавства.

Працівники сектору краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара вітають всіх краєзнавців Полтавщини зі Всеукраїнським днем краєзнавства та зичать енергії, мотивації, натхнення для вкрай важливої нині діяльності – дослідження рідного краю, збереження історико-культурних надбань українського народу, виховання патріотизму у молодих поколінь, творення історії своєї держави!

СТЕШЕНКО ІВАН

Біобібліографічний покажчик адресується юнацтву та молоді, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про непересічну і знакову постать нашого земляка Івана Стешенка, ім’я якого повертається із забуття до вдячних нащадків. Матеріал не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

"Іван Стешенко : трагедія українського інтелігента" : до 150-річчя від дня народження та 105-х роковин пам’яті громадського та політичного діяча, педагога, літературознавця, перекладача, письменника, першого міністра освіти УНР : біобібліографічний покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2023. – 32 с.

ВІДЛУННЯ ЗАПОВІТІВ ЗЕМЛЯКІВ

24 травня на базі Комунального закладу Полтавської обласної ради «Полтавська академія наук учнівської молоді» відбувся ХІІ обласний літературний конкурс "Відлуння заповітів земляків", присвячений 115-річчю від дня народження Василя Барки. 37 учасників з усіх куточків Полтавщини долучилися до змагання. Головою журі в номінації "Творча робота" була Юлія Новоселецька, бібліограф І категорії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. О. Гончара. Члени журі визначили 19 переможців у номінаціях "Дослідницька робота" та "Творча робота".

ЦИТАТА ТИЖНЯ. СТІВ ДЖОБС

ЮРІЙ ДАРАГАН

Ю. Дараган – один із перших емігрантських поетів, що намагалися своєю поезією викувати нову українську лю­дину – тверду і загартовану в боях, горду з героїчного минулого свого народу.

Л. Череватенко

Життя і натхнення поетові Ю. Дарагану (1894-1926) подарувала степова Україна, ота колишня прикордонна смуга, з якої пішло у світ широкий багато видатних діячів культури. Про мистецьке по­коління, до якого належав Юрій Дараган, мабуть, найкраще мовив Євген Маланюк: "Виростаючи й формуючись у несамовитій атмосфері тієї доби, вони творили гроно новітніх лицарів, що на своїх щитах – раз назавше – написали ім’я нашої Батьківщини, яка для них була Прекрасною Дамою, Коханою, Нареченою, Єдиною. Усі вони запри­сягли себе. І їй залишилися вірними до кінця".

Юрій Дараган  народився 16 березня 1894 р. в Єлисаветграді (нині м. Кропивницьк). Батько його був українець, мати – грузинкою ціле життя тяжіла до російської культури і мови і втягувала в цю сферу сина, але не сталось.. В палкому серці Юрія уживалися любов до України з її співучою мовою та любов до Грузії і її мови.

У 9 років Юрій Юрійович остаточно осиротів, опіку над ним взяла тітка. По її смерті, в 16 років переїхав до Петербурга до дядька.

Як казав сам Дараган, він читав книжки "запоєм", а поезію любив до божевілля. В Петербурзі познайомився із Брюсовим, Бальмонтом, Блоком. Родичі матері були палкими шанувальниками театру, тому долучали племінника до мистецтва:

Бувало, підлітком виходиш так з театру –

Проспект знайомий вже не той,

Ще ніби Міфестофель вабить Марту,

Крадеться Фауст вуличкою тою.

Або Ромео щиро так кохає,

Або по ставку блисне ясна путь,

І Лоенгріна з радісного раю

Лебеді білі раптом привезуть…

У двадцять років вже після закінчення гімназії Дарагана – старшину захопили революційні події, воював на фронті, і це прискорило формування його світоглядного вибору. 

В листі до близького приятеля Микита Шаповала (1882 – 1932, поет, громадський діяч) про цей бурхливий виток подій Юрій Дараган написав так: вихований "не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я "малорос" і нащадок запорожського сотника, у травні 1917 р. я вже був членом Петербурзької Української військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди у гурті тієї російської модифікації, до якої я належу по крові".

Там само, запитуючи себе про дороговказ, на якому засяяла його провідна зірка – "українство", пише так: "У кінці 17-го року я вже був у Київі і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово». В цьому йому допомагали «наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув'язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем".

Як сотник Армії УНР Юрій Дараган воював в її рядах до 1922 року, а після поразки визвольних змагань емігрував, до кінця своїх днів жив у Празі.

Юрій Дараган дуже любив літературу, особливо поезію, її, як зазначив, "полюбив до божевілля", так народилась потаємна мрія: стати поетом.

Бажання було настільки сильним, що навіть вигадав молитву, у Бога просив не багатства чи здоров’я, гаряча молитва зносилась до небес тільки з одним проханням: «Боже, зроби зі мною що хочеш, – якщо треба – замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим, признаним поетом».

Що просив у Бога, збулось: став поетом, пережив нестатки, хвороби, самоту.

Його поетичний початок був яскравий і неповторний. На жаль, поет рано пішов із життя. Він помер від недуги на ті часи не­виліковної – туберкульозу.

Юрій Дараган помер 17 березня 1926 року у туберкульозному диспансері "На Плеше", у місті Плешове поблизу Праги. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі. Та на превеликий жаль, його могила втрачена. Бо за її догляд не сплатили кошти.

Єдина збірка Дарагана, яку поет встиг видати у 1925 році, за рік до смерті, не випадково названа "Сагайдак". Вірші її – наче стріли з козацького сагайдака...

Поет з особливою майстерністю воскресив добу нашого серед­ньовіччя. Образи степового безмежжя, козацької битви, заплаканої неньки, вірного вороного коня проходять крізь його поезію як ге­роїчна драма історії, як подвиг народу. Минувшина для нього – це вічна книга знань, досвіду, уроків, захоплень, що і ранить душу, і водночас тамує її біль.

То я та вітер в дикім полі,

Отруйні стріли, сагайдак.

Таким міцним, солодким болем

Наповнить їх смертельний знак!

Внесок Юрія Дарагана в мистецький доробок Празької поетичної школи та всієї української літератури – надзвичайно вагомий. В тяжких умовах вимушеної еміграції він творив заради відродження української нації. У своїх поезіях створив образ ідеального українця, які всі сили віддає праці на користь своєї держави.

ВИСЛОВИ З "ЕНЕЇДИ" ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК

ІВАН БАГРЯНИЙ

Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ.

Ти пізнаєш його на власній шкурі.

І. Багряний

У вступному слові до "Архіпелагу ГУЛАГ" О. Солженіцин писав: "Коли я починав цю книгу 1958 року, мені не відомі були нічиї мемуари, або художні твори про табори. За роки роботи до 1967 мені поступово стали відомі "Колимські оповідання" Варлама Шаламова та спогади Д. Вітковського, Є. Гінзбург, О. Адамової-Сліозберг".

Майбутній Нобелівський лауреат, напевно, так і не дізнався про одного з першовідкривачів цієї теми – українського письменника Івана Багряного (1907-1963), чий значною мірою автобіографічний роман "Сад Гетсиманський" побачив світ 1950 року у Західній Німеччині, а в Україні поряд з романом  "Людина біжить над прірвою" визнаний читачами кращою книгою 1992 року. Дія твору відбувається у катівнях харківського НКВС, харківських в’язницях.

Андрій Чумак, головний, герой цього роману, – це Павка Корчагін, який дожив до 1937 року і потрапив до єжовських застінків.

Роздумуючи над історичними процесами, автор стверджує:

"Людина – це найвеличніша з усіх істот.

Людина – найнещасніша з усіх істот.

Людина – найпідліша з усіх істот".

"Огненне коло" – повість про трагедію галицької молоді, що в лавах дивізії "Галичина" була розвіяна під Бродами. Це – досі невідомі й художньо не освоєні сторінки нашої історії періоду Великої Вітчизняної війни, зокрема, про створення і діяльність дивізії січових стрільців, яка була сформована з українських юнаків і воювала в німецькій уніформі з німецькою зброєю в руках на своїй землі.

"Тигролови" – найпопулярніший роман І. Багряного. Він написав його, ховаючись від німецького гестапо у Галичині. В центрі цього гостросюжетного твору, який уперше виходить окремим виданням в Україні, – повна злигоднів і пригод драматична доля українського юнака Григорія, правнука гетьмана Дем’яна Многогрішного, якому судилася довга путь на Колиму, фантастична втеча від недремного чекістського ока, сповнене небезпек життя у тайзі, боротьба за най­вище благо у цьому жорстокому й бездушному світі – бути вільним.

Для Івана Багряного, людини і художника, головне – переконати чи­тача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин людина може і повинна бути людиною, може і повинна кинути виклик цілій сис­темі і вистояти.

РЕКЛАМА СЕКТОРУ

ЙОАСАФ (ІОСАФ) БЄЛГОРОДСЬКИЙ

На шляху з Чернігівщини на Полтавщину, над річкою Удаєм розташоване старовинне українське місто-фортеця Прилуки, звідки походить давній козацький рід Горленків. 

Йоасаф (Йосафат) Бєлгородський народився 8 вересня 1705 року в Полтавській губернії. Світське ім’я – Іоаким (Яким). Батько, Андрій Дмитрович Горленко, був Прилуцьким полковником.

Батько Якима, був повністю відданий господарським справам свого маєтку і жив у селі поблизу Прилук. Брата і сестру батька привабило чернече життя, і вони пішли в монастир. 

Андрій Дмитрович одружився на дочці гетьмана Данила Апостола – Марії Данилівні, з нею мав восьмеро дітей: п’ять синів і три доньки. Первістком був Яким, він і став главою роду Горленків. Перші основи благочестя та щирої любові до Бога в юну душу Якима заклала мати. І, незважаючи на багатство і розкіш, які панували в батьківському маєтку, молодий Яким правильно сприймав материнську науку, а потім повністю посвятив себе служінню Господу. 

Свої перші кроки на релігійній ниві Яким Горленко зробив у Густинському монастирі, який знаходився недалеко, де він бував ще дитиною. А вже на восьмому році життя його віддали на навчання до найкращого вищого навчального закладу – Києво-Могилянської академії, ректором якої на той час був Феофан Прокопович. Протягом подальших років навчання Якима в Академії її ректором були архімандрити Іосиф (Волчанський) та Іларіон (Левицький). В нових умовах самостійного життя Яким навчився шукати допомогу і втіху в молитві, вона стала основною потребою для його чистої душі, у якій уже витала ідея самопосвяти Господу. Батько Андрій, який також був вихованцем Академії, звичайно переживав за подальшу долю свого сина.

Повноваживши свого слугу вести його особисті справи й листування з батьками, Яким уступив у Києво-Межигірський монастир. Два роки суворого аскетичного життя – і він приймає остаточне рішення: залишити мирське життя.  

21 листопада 1727 р. в Києво-Братському монастирі він був пострижений у монахи з іменем Іоасаф. А вже через два місяці його було посвячено в диякони і він став викладачем словесності в молодших класах Академії. В день Архістратига Михаїла в 1734 р. Іоасафа висвячено на ієромонаха й призначено екзаменатором Київської митрополії при соборі Святої Софії, а через рік він став членом Київської духовної консисторії.

У 1737 році був призначений ігуменом Лубенського Мгарського Преображенського монастиря, доклав чимало зусиль для облаштування обителі.

У той час монастир перебував у великій бідності, і великий тягар ліг на плечі ігумена, який і сам не відзначався особливим здоров’ям. Завдяки нетлінним мощам святого Афанасія, патріарха Царгородського монастир був у великій пошані українських і російських прочан. Ігумен Іоасаф перебував у безпосередньому молитовному контакті зі святим Афанасієм. До обителі почали надходити значні пожертви.

Невдовзі на нього чекав переїзд до Києва, посвячення в сан архімандрита, призначення настоятелем Свято-Троїцької лаври. Це був січень 1745 р. Лавра на той час мала 15 монастирів і 80 сіл. При Лаврі була духовна семінарія, ректором якої був українець Арсеній Могилянський. Будучи придворним проповідником, він часто виїздив до Петербурга, а його обов’язки виконував настоятель Лаври. Тяжка біда чекала на отця Іоасафа, коли в Лаврі сталася велика пожежа, яка знищила багато будівель. Та з Божою поміччю йому вдалося швидко ліквідувати наслідки стихії. Навіть розписи лаврських храмів були поновлені. Святитель викликав для цього з Києва межигірського ієромонаха Павла (Казановича). Посада настоятеля Лаври вимагала і твердості в духовному житті, і вміння керувати іншими, і вміння за всім доглянути та всьому дати зважену оцінку.

Завдяки чудовим проповідям був помічений імператрицею Єлизаветою і призначений настоятелем Троїцької Лаври (Росія).

З 1748 року – єпископ Бєлгородський. Щедро подавав милостиню, відвідував стражденних, щоденно особисто або через інших посилав допомогу тим, хто її потребував.

Велику допомогу святитель надавав Харківському колегіуму, єдиному навчальному закладу на всю єпархію, і його робота значно покращала. Він був суворим, але справедливим пастирем. За допущені провини й недоліки владика карав священиків негайно і тяжко. За злочинне поводження зі святими дарами одного священика він навіть позбавив духовного сану. Священикам, які були в сварці між собою, не дозволяв служити доти, доки не помиряться.

Владиці не давала спокою застаріла хвороба, і він, відчуваючи кінець земного життя, вирішив востаннє відвідати батьків і своє родове гніздо. Це був 1754 рік. Батько, зустрічаючи сина, знав, що за старовинним звичаєм перед єпископом треба вклонитися до землі, та гордість запорозького козака не дозволяла вклонятися ні перед ким. Ніби не навмисно батько схилився перед святителем-сином, але той все ж таки випередив його і впав на коліна перед батьком. Проживши в батьків до осені, він поїхав в Мгарський монастир прикластися до мощей святого Афанасія і попрощатися.

Слабке здоров'я Горленка було підважене аскетичними вправами: зокрема, під час посту він зовсім не вживав гарячої їжі. 

У середині вересня 1754 року відправився назад у Бєлгород. Але, зупинившись у селі Грайворон, де була його архієрейська вотчина, тяжко захворів і, провівши більше двох місяців на одрі хвороби, 10 грудня 1754 року в 5-й годині пополудні, преставився, проживши 49 років. 

Два з половиною місяці після блаженної кончини Іоасафа тіло його в труні стояло відкрите в Свято-Троїцькому соборі, не піддаючись тлінню і не втрачаючи звичайного кольору та вигляду. Тіло покійного архіпастиря залишалося непохованим до кінця лютого 1755 року, з огляду на те, що призначений Святійшим Синодом для здійснення поховання Іоасафа, Преосвященний Йоан Козлович, єпископ Переяславський і

СВЯТО ПІЗНАННЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ

 

ДЕНЬ НАУКИ В БІБЛІОТЕЦІ

Грандіозне свято пізнання – День науки в бібліотеці відбулося 4 травня у Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара. На семи оригінальних локаціях дітлахи та юнацтво досліджували світ: проводили хімічні експерименти, мандрували тілом людини, вчилися працювати з мікроскопом, занурились у справжні палеонтологічні розкопки, розгадували таємниці зоряного неба, програмували мікроконтролери та LEGO-роботів, розв’язували цікаві математичні задачки і фокуси, а також слухали пізнавальну розповідь письменниці і популяризаторки науки Аліни Штефан.

Аби привітати юних дослідників, на День науки завітали і представники Полтавської обласної військової адміністрації: заступник начальника Полтавської облвійськадміністрації Ігор Панченко, який звернувся до молоді із натхненною промовою, директорка Департаменту культури і туризму Ірина Удовиченко і заступниця директорки Департаменту Лілія Федорченко.

Ані на хвилину не стишувалось жваве захоплення науковими дивами!

На локаціях учасники уявили себе справжніми науковцями, досліджували, отримували неймовірно цікаві знання, відгадували пізнавальні вікторини, а наприкінці отримали корисні призи на святковій лотереї.

Проєкт відбувся в межах реалізації програми #ZMINA_2_0 "Субгранти для культурних проєктів" фонду ІЗОЛЯЦІЯ за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Бібліотека популяризує та радо підтримує зацікавлення наукою. Пізнання безперервне!

ЦИТАТИ ЛІНИ КОСТЕНКО

 

ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ ВИШИВАНКИ

Українська вишиванка за останні кілька років зі складової культурної спадщини перетворилася на сучасний одяг, який є в гардеробі майже кожного українця. Для іноземців українська вишивана сорочка стала символом нашої країни, маркером прихильності до української нації. Чим же насамперед є вишиванка для українця – оберегом, святинею, духом незламності, місточком між поколіннями чи красивим елементом одягу? Звернемося з вами до історії вишиванки – основних її етапів, кожен з яких – цікавий факт, який, можливо, відомий не всім. Даний покажчик адресований поціновувачам української вишивки, декоративно-прикладного мистецтва, майстриням вишивальницям та колегам бібліотекарям.

Маршрути шиття : до Всесвітнього дня вишиванки : бібліограф. покажч. / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава, 2023. – 44 с.

РЕВЕГУК ВІКТОР

 

ОВДІЄНКО ЛЮДМИЛА

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО