З НОВИМ РОКОМ!

Світ не пізнаєш, не вивчивши рідного краю... (вип. 2)

 

КНИГА РОКУ ВВС ПІД ЧАС ВІЙНИ

Конкурс Книга року ВВС вже вдруге відбувається під час повномасштабної війни, деякі фіналісти премії минулого року дізнались про свою перемогу в окопах. Наші українські книжки пишуться і друкуються, попри все, мало не з першого тижня цієї війни. Багато українських письменників сьогодні на фронті. Вони б мали творити Нову українську літературу, але мусять творити Нову українську історію. Це буде історія вільної й щасливої країни!

Покажчик адресований працівникам бібліотек, студентам та працівникам навчальних закладів, поціновувачам всього українського та широкому загалові користувачів.

Книга року ВВС під час війни : біобібліографічний покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава, 2023. – 40 с. 

ПОЛТАВЩИНА - ДУХОВНА СКАРБНИЦЯ УКРАЇНИ

 

ДЕНЬ КРАЄЗНАВСТВА

27 грудня сектором краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара проведено День краєзнавства на тему "Полтава – духовна скарбниця України", в межах якого відбувся захід "Фотографія на Полтавщині: історія та сучасність", запропоновані: книжковий перегляд, який висвітлив основні віхи історії розвитку фотомистецтва на Полтавщині і його сьогодення, та медіа-презетація, котра глибше познайомила присутніх з першими фотографами нашого краю.

На цю подію до бібліотеки завітав знаний у Полтаві фотограф Олександр Розум. Його цікава розповідь про свій рід і захоплення фотомистецтвом полонила учнів 11 класу Полтавської загальноосвітньої школи № 5.

До нових зустрічей у бібліотеці!

ТЕСЛЯ ГРИГОРІЙ ТЕРЕНТІЙОВИЧ

Григорій Тесля,

Гервасій Гуляницький, чиншовик -

фільм "Мартин Боруля"

Степан Шкурат, Євген Золотаренко, Павло Колесник – відомі актори, наші славні земляки, які прославили вітчизняну культуру своєю акторською діяльністю.

Розповість піде про нашого земляка Григорія Терентійовича Теслю, заслуженого артиста Української PCP, який залишив помітний слід у театральному мистецтві.

Народився він 21 січня 1909 року в Кобеляках у селянській сім'ї.

Після закінчення 4 класів міського приходського училища влітку працював у наймах у куркуля у селі Жуківка Кобеляцького повіту, а взимку навчався в шевській майстерні.

У 1925 роках працював забійником на шахті №9 на Донбасі. У 1928 році за комсомольською путівкою був направлений на роботу на залізничний транспорт, де спершу працював слюсарем заводу імені Ілліча у місті Маріуполі, а потім машиністом паровоза на станції Старий Оскол.

З юних літ захоплювався українською піснею, художньою самодіяльністю, в якій брав найактивнішу участь. Найбільше його приваблювала акторська діяльність у робітничих аматорських драматичних гуртках. Це, зрештою, і привело його на професійну сцену. Із 1938 року він став працювати актором Старобільського театру.

Г. Т. Тесля – учасник Великої Вітчизняної війни, в червні 1944 року був тяжко поранений, після чого демобілізований по інвалідності.

Із 1944 року наш земляк працює актором Дрогобицького драматичного театру, а з 1952 року в Київському драматичному театрі імені Івана Франка.

Помер 4 січня 1968 року. Похований на Байковому кладовищі.

За бойові заслуги й доблесну працю у Великій Вітчизняній війні нагороджений медалями, а за видатні заслуги в розвитку театрального мистецтва – орденом Трудового Червоного Прапора. Йому присвоєно звання "Заслужений артист Української РСР". У 1950 році обирався депутатом обласної Ради.

Григорій Терентійович за своє творче акторське життя зіграв більше сотні ролей у виставах. Він, зокрема, створив такі образи: Городничий – "Ревізор", Дикий – "Гроза", Михайло – "Украдене щастя", Боруля – "Мартин Боруля", Голова – "Майська ніч", Микола, Виборний – "Наталка Полтавка", Тарас – "Тарас Бульба", Кондратенко – "Нескорена Полтавчанка", Галушка – "В степах України", Романюк – "Калиновий гай" і багато інших.

Наш земляк знявся більш як у трьох десятках фільмів 50-60 років. Особливо колоритний образ він створив у фільмі "Суєта" – Макара Барильченка. Бачимо його також у ролях: Гервасія – "Мартин Боруля", батька партизана – "Люди не все знають", голови – "Сумка повка сердець". Знімався він також у фільмах "Кривавий ранок", "Григорій Сковорода", "Повія", "За двома зайцями", "Королева бензоколонки", "Киянка", "Гадюка", "Кров людська – не водиця", "Циган" та інші.

Внесок нашого земляка в розвиток театрального мистецтва безсумнівний. Його гра, акторська майстерність залишилися взірцем для наступних поколінь акторів.

ЗАСЯДЬКО ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ

Розповіддю про цього геройського та якогось дивного вояка, який мріяв про польоти до зірок, коли ще не було й велосипеда, розпочинаємо нашу розповідь. 

Отже, Олександр Дмитрович Засядько народився у селі Лютенька неподалік від Гадяча в Полтавській губернії у 1779 році. Рівно 245 років тому. В сім’ї головного гармаша Запорізької Січі – Дмитра Даниловича Засядька, який очолював артилерію Січі за Петра Калнишевського. Після розгрому Січі Дмитро Засядько отримав дворянський чин, і з дозволу цариці у серпні 1790 р. відправив двох своїх синів до інженерного кадетського корпусу у Петербург. У 18 років підпоручика Олександра Засядька призначено в артилерійський батальйон на Херсонщині. Отримавши військовий вишкіл, став артилерійським офіцером. Під командуванням Суворова і Кутузова мужньо бився з ворогами. Кмітливого, винахідливого й мужнього офіцера нагородили орденами Георгія, Володимира, Анни… А за особисту відвагу й героїзм під час штурму фортеці Разград капітан Засядько отримав найпочеснішу в Російській імперії іменну зброю – золоту шпагу "За хоробрість". Першим володарем такої зброї став Багратіон, а третім, уже після Засядька, – за наслідками Бородинської битви фельдмаршал Кутузов.

Зрештою, така вже робота у військових – воювати, а війни в першій половині ХІХ століття Російська імперія вела майже безупинно. І про Олександра Засядька, якби він був просто військовим, навряд чи згадали б ми сьогодні. Однак талант винахідника в характері й діях Засядька переважав, хоч гармати були тоді примітивні і артилерію не називали богом війни. Як людина освічена й енергійна, Олександр Дмитрович постійно розмірковував над удосконаленням зброї.

В 1815-1817 роках він повернувся до рідного села і, продавши батьківський маєток, обладнав майстерню і почав працювати над створенням військових порохових ракет (експерименти з бойовими ракетами, які сягають невиданої на той час відстані – до 3000-4000 метрів). Нову нищівну зброю з успіхом використали у війні з турками під час облоги Варни та інших міст. Вперше в Європі.

Це було щось на кшталт "катюш" тільки зразка XIX століття, з якої можна вести залповий вогонь шістьма пороховими ракетами – за 125 років до появи славетних шестиствольних «катюш».

Так уже склалося в історії людства, що війни, гостра потреба мати найдосконаліші засоби в арміях стали чи не найважливішим чинником розвитку науки й техніки.

Засядько став генерал-лейтенантом від артилерії, нагороджений царськими орденами ледь не всіх святих. Крізь вибухи своїх ракет Олександр Дмитрович вдивлявся в майбуття й говорив своїм закіптюженим гармашам: "Мине час і люди поселяться в інших, міжзоряних світах..." Солдати, відкривши з подиву роти, злякано дивилися на дивного генерала, хрестили животи.

Наш видатний земляк 1820 року очолив щойно народжене Михайлівське артилерійське училище (згодом – академія). Під його керівництвом створюється Санкт-Петербурзький арсенал (кращий і досконаліший за будь-які європейські того часу). Під його орудою – пороховий завод, піротехнічна лабораторія. І один за другим винаходи: гарматні лафети, переносна машина для пересування гармат найбільшого калібру, пороховий млин тощо. Аж до організації масового виробництва зброї в ракетному закладі. Коли Олександрові Дмитровичу йшов 49-й рік, його призначили начальником штабу артилерії російської армії. Завдяки йому ракетною артилерією були озброєні не лише сухопутні війська, а й Чорноморський флот та Дунайська флотилія.

1834 року Олександр Засядько за станом здоров’я пішов у відставку й оселився в Харкові. Генерал-лейтенанта полишали сили, але не згасли мрії. Він конструював машину, яка могла б здолати Дніпровські пороги, працював над удосконаленням ракет (перший у світі заснував термін "ракета"), поглядаючи на овіяне романтикою нічне небо й Місяць, на якому майже через 200 років після народження винахідника на його честь буде названо кратер, адже розроблені ним розрахунки та принципи реактивної тяги і балістики – вагомий внесок у розвиток космонавтики.

ЛІТЕРАТУРА

• Білоусько О. Засядько Олександр Дмитрович / О. Білоусько // Нова історія Полтавщини: кінець XVІІІ – початок ХХ століття. – Полтава : Оріяна, 2003. – С. 102-103.
• Вовк І. У Лютенці хочуть відкрити музей Олександра Засядька / І. Вовк // Події та коментарі. – 2017. – 10 листоп. – С. 7.
• Данилець О. Його зброя була потужніша, ніж гармати : [на Полтавщині відзначають 240-річчя першого ракетного генерала Олександра Засядька] / О. Данилець // Урядовий кур'єр. – 2019. – 28 верес. – С. 6.
• Золота шпага генерала-гармаша : [до 240-річчя нащадка запорозьких пушкарів, винахідника бойових ракет Олександра Засядька] // Зоря Полтавщини. – 2019. – 27 верес. – С. 4.
• На честь творця бойових ракет : [у с. Лютенька Гадяцького р-ну відбувся круглий стіл, присвячений 240-річчю від дня народження О. Засядька] // Нова година. – 2019. – № 43 (жовт.). – С. 2.
• Неїжмак В. Стежка пам'яті про творця перших бойових ракет ніколи не заростає  / В. Неїжмак  // Голос України. – 2019. – 20 листоп. – С. 6.
• Неїжмак В. У Лютеньці знову запустили ракети. Як і понад два століття тому... / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 19 жовт. – С. 8.
• Пістоленко І. "Полтавські" імена та назви в космосі / І. Пістоленко // Полтавський вісник. – 2014. – 11 квіт. – С. 23.
• Правденко О. До Всесвітнього дня авіації і космонавтики - про полтавців, без яких ера польотів у космос не настала б / О. Правденко // Коло. – 2014. – 3 квіт. – С. 2-3.
• Хоменко Ю. Козацький нащадок - піонер ракетотехніки / Ю. Хоменко // Зоря Полтавщини. – 2019. – 4 черв. – С. 2. 

ВИНЯТКОВО ТАЛАНОВИТИЙ НАУКОВЕЦЬ, ФОЛЬКЛОРИСТ, ВИКОНАВЕЦЬ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ

Закоханий в пісню, в мудре народне слово,

він все своє недовге життя віддав невтомному

збиранню безцінних скарбів народної творчості.

Арсен Каспрук (1919–1982), український письменник, літературознавець

Народився Опанас Васильович Маркович 8 лютого 1822 року у с. Кулажинці Пирятинського повіту Полтавської губернії в родині збіднілого поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду Марковичів.

З полтавського краю він виніс перші враження про красу українського слова. А чудові мелодії українських пісень, якими захоплювався і легко переймав у дитинстві, дарував потім своїм слухачам у багатьох містах, де доводилось жити.

Юнак закінчив другу київську гімназію, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира у (1843–1846 рр.).

Під час навчання захоплення українством набуває наукового спрямування. Маркович почав записувати українські пісні, приказки, обряди, звичаї, в яких розкривалося світосприймання українського народу різних районів його проживання.

М. К. Чалий (1816–1907), його друг зі студентських років, а пізніше – біограф Т. Г. Шевченка, згадував, що ще навчаючись в університеті, Опанас Васильович вважався знавцем "малоросійської народності" і вирізнявся "гарячою любов'ю до всього рідного". А університетський професор М. І. Костомаров (1817–1885) відзначав: "Студент Маркович мав велике бажання видати "Сельское чтение" В.Ф.Одоєвського (1803–1869) для простих українців українською мовою".

Він дійсно був щирим захисником рідної мови, підкреслював її життєву силу, пишучи товаришу, полтавцю М. І. Гулаку (1821–1899): "Прислухайтесь до простоти мови натуральної у віршах Шевченка…".

У Києві Опанас Васильович познайомився з Т. Г. Шевченком (1814–1861), став членом Кирило-Мефодіївського товариства, ядром якого було семеро земляків-полтавців. 1847 року разом з іншими "братчиками" Маркович був заарештований. В документах слідства у його справі відмічалося: "Хранил у себя возмутительные стихи и питает такую привязанность к родине своей, Малороссии, какую должен питать к отечеству, России".

Опанас Васильович був висланий у м. Орел, на три роки під нагляд поліції, де працював помічником управителя губернської канцелярії.

Тут, в Орлі, у будинку К. Мордвінової, він зустрівся з 17-річною Марією Вілінською, яка була дуже привабливою: "…вища середнього зросту, блондинка з великими сірими очима і золотою косою, справляла враження пишної квітки, здавалася гордою і неприступною". В один із вечорів Опанас Васильович захопив усіх присутніх своєю віртуозною грою на фортепіано "і під власний акомпанемент виконав м’яким баритоном декілька українських пісень".

Марія теж звернула увагу на високого, стрункого, чорноволосого, з темно-синіми очима молодого чоловіка.

1851 року 28-річний Маркович одружився з М. Вілінською (майбутньою письменницею Марко Вовчок), повернувся з нею в Україну, де вони разом займалися літературною діяльністю, поринули у збирання фольклорних матеріалів.

В одному з листів він писав: "Я коло пословиць мордуюсь і вже мовби і начисто йде. Як скінчу, за музику пісень візьмуся". Недарма М. І. Костомаров називав його "горячим любителем южнорусского языка и ревностным местным этнографом". Усього Маркович зібрав кілька сотень пісень з нотами та близько 50 тисяч (з варіантами) приказок, прислів¢їв, загадок. На 1857 рік Опанас Васильович мав уже велике зібрання фольклорних матеріалів і робив спроби надрукувати його:

"Більш за все і перш за все бажаю, – писав він, – щоб книжка вийшла гарна, щоб її люди читали та щоб з читання була користь". Не маючи змоги остаточно систематизувати й видати своє зібрання, Маркович передав його полтавцю-фольклористу М. Т. Симонову (Номису) (1823–1901), який, за словами І. Я. Франка (1856–1916): "видав… в Петербурзі багату збірку "Українські приказки, прислів'я і таке інше" на підставі збірників

О. Марковича і інших. Невважаючи на багатство матеріалу, яким розпоряджав Номис (сама збірка О. Марковича містила, як знаємо, коло 30 000 приповідок), його збірка вийшла далеко скупішою, бо містить ледве 15 000 приповідок…".

Два роки Марковичі жили у Чернігові. Опанас Васильович товаришував тут з істориком О. М. Лазаревським (1834–1902), поетом-байкарем

Л. І. Глібовим (1827–1893), іншими земляками, його чарувало "Товариство, кохаюче рідну мову", членом якого він був.

Переїхавши до Києва, Маркович допоміг полтавцю П. П. Білецькому-Носенку (1774–1856) укласти "Словник української мови".

У 1858–1860 рр. Опанас Васильович проживав у Києві, Орлі, Москві (у близького родича М. О. Максимовича (1804–1873)). У 1860–1861 рр. жив у Санкт-Петербурзі, співробітничав у журналі "Основа".

У столиці не без його участі вийшла книжка українського видавця, етнографа

Д. С. Каменецького (1830–1881) "Українські народні пісні з голосами у запису О. В. Марковича". Мистецтвознавець і музичний критик О. М. Сєров (1820–1871) підкреслював: "Вони записані ним з уст народу з найможливішою точністю".

Опанас Васильович дуже важко пережив смерть Кобзаря. Університетський товариш згадував: "Треба було бачити, як він сумував, вбивався за Шевченком! Прийшовши на першу панахиду по Шевченкові, Маркович промовив: "Боже ти мій, яка сила пішла в домовину!". 27 квітня 1861 року Опанас Васильович організував у Петербурзі концерт його пам¢яті, кошти від якого були передані родичам поета.

1862 року Маркович перейшов на акцизну службу і переїхав до Новгород-Сіверського. Про цей період він писав: "Сам живу, без сім¢ї та уже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима заходить…". Сімейне життя з Марією не склалося, для Опанаса Васильовича нелегким був розрив з дружиною. Письменник П. О. Куліш (1819–1897) писав: "Скільки в Марковичці було жорстокого егоїзму, стільки в Опанасові – самопожертви і милої щирості…".

Тут, у провінційному містечку, Опанас Васильович організував оркестр, виступи якого були справжнім "священнодійством". За словами його племінника, письменника Д. В. Марковича (1848–1920), один із виступів "произвел целую революцию в обществе и в гимназии".

Доля відміряла Опанасу Васильовичу короткий вік – 45 років, але він встиг чимало зробити на теренах україністики. Йому належать праці "Описание Малороссии" і "Записки о дворянском сословии Черниговской губернии", які сьогодні є бібліографічною рідкістю.

Фольклорно-етнографічні матеріали Марковича були опубліковані у виданнях В. Б. Антоновича (1834–1908), полтавців М. П. Драгоманова (1841–1895), А. Л. Метлинського (1814–1870), в "Записках Черниговского статистического комитета", в газеті "Черниговские губернские ведомости". Опанас Васильович створив нову музичну основу до "Наталки Полтавки"

І. П. Котляревського (1769–1838), оперу "Чари" (за п’єсою Кирила Тополі), яку критика оцінювала дуже високо.

Вплив Марковича на музичний фольклор був дуже помітний, пізніше І. Я. Франко (1856–1916) поставить нашого земляка у ряд творців "окремої національної української музики".

Останні роки життя Марковича пов¢язані з Черніговом. Саме на цей період припадає його знайомство з українською народною співачкою Меланією Овдіївною Загорською (1837–1900), яка виконала головну роль в опері "Чари", поставленій Опанасом Васильовичем. На жаль, партитура цієї опери не збереглася.

Велика напружена праця, мандрівне життя, невпорядкованість побуту підірвали здоров'я Марковича.

Меланія, як могла, полегшувала його життя, коли він 1867 року тяжко захворів. У важкі хвилини співала йому тих пісень, яких він її навчив, а він наспівував свою улюблену пісню, яку не міг слухати без хвилювання у дитинстві – "Побратався сокіл з сизокрилим орлом".

Помер Опанас Васильович 1 вересня 1867 року на руках у брата, похований на святій Болдиній горі у м. Чернігові.

До речі: (Частина українських письменників, літературознавців вважали, що письменниці Марку Вовчку (Марії Вілінській, росіянці за національністю) писати народні оповідання допомагав чоловік – Опанас Васильович. Невдовзі після смерті Марковича український літературознавець

О. М. Огоновський (1833–1894) написав: "Коли вмер Опанас Маркович у 1867 році, то й Марія вмерла для літератури української").

Оцінюючи заслуги О. В. Марковича перед Україною, журнал "Киевская старина" писав: "Так пішла із життя благородна, талановита людина, сіяч добра, краси і науки".

РІЗДВО ХРИСТОВЕ

Новий рік, безперечно, веселе свято для всіх. Його завжди чекають, зустрічають, святкують… Але "матір'ю всіх свят" здавна визначають Різдво. Адже за старим календарем саме воно відкривало ланцюжок дзвінких і веселих зимових свят. Різдво – найбільше та найулюбленіше з них. У кожної людини воно викликає особливі почуття та спогади. Для більшості дорослих згадуються дні неповторного дитинства, коли з приходом святок чекали казкового, надзвичайного. Різдво – це винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що виділяється від подібних свят інших народів своєю особливою обрядовістю, багатством фольклору, взагалі оригінальністю етнографії.

Різдво – найдивовижніше і найулюбленіше свято в усьому світі. Це свято стоїть осторонь політики, економіки, часу. Його любили завсі часи, завсіх урядів. Розбіжності є лише у датах його святкування – залежно від країни та часу.

Ми, українці, найбільше очікуємо його приходу. Це свято приносить нам тепло і радість у кожну родину. Радість, яка триває вже понад два тисячоліття і пригадує нам воплочення Господнє – Його Різдво.

Переважна більшість українців збирається відзначати Різдво у 2023 році за новим церковним календарем, тобто 25 грудня.

Коли в суспільстві триває суперечка про так звані "два" Різдва, варто пам'ятати, що насправді дата його святкування єдина для всіх християн – це 25 грудня. Різняться лише календарі, за якими живе та чи інша церква.

Юліанським календарем, запровадженим Юлієм Цезарем в 45 році до н.е., послуговується третина православних помісних церков – зокрема українська, російська, єрусалимська. Римо-католицькі країни з кінця 16 століття перейшли на григоріанський календар – запроваджений на заміну юліанському через неточність останнього.

Тоді православ'я відмовилось від переходу на більш точний календар через протистояння з католицизмом. Із часом григоріанський календар став світським для майже всіх країн світу, зокрема з 1918 року й для України. Але церква тоді лишилася на юліанському, через що виникла плутанина в датах. Різниця між двома календарями складає 13 днів, тож 7 січня за світським календарем є тим самим 25 грудня за церковним.

Вітаємо Вас з Різдвом Христовим! Нехай у Ваше життя густо списаними сторінками успіхів, удач, творчих злетів та звершень, наповнить кожну Вашу домівку щастям та добром, достатком та благополуччям. Нехай біди та незгоди завжди обходять Вас стороною, а Ваші добрі справи кожному повертаються сторицею.

Дозвольте привітати вас зі святом і побажати кожній родині нашої незалежної України Миру, Перемоги, щастя, здоров’я і віри в краще майбутнє нашої держави.

Бажаю добра, щирості і милосердя навколо Вас, любові і злагоди кожній Вашій родині, а також свободи нашій рідній Україні! А ще – сили і віри, що добро переможе!

З Різдвом Христовим!

БРАТИ КАСЬЯНЕНКИ

– Може б ви, діти, не їхали до Києва по науку ? – застерігав синів заможний селянин з Полтавщини Іван Касьяненко. – Нащо вам оті люциферові крила? Ось на мої руки погляньте, це і є наші селянські крила...

Брати Касьяненки родом з Київщини. Деякі дослідники вважають, що з села Іванків Перяславського повіту, який у ХІХ столітті входив до Полтавської губернії, а тепер територіально належить до Бориспільського району Київської області. За іншими відомостями – з містечка (тепер це селище міського типу, районний центр) Іванків – центру однойменного району на півночі тієї ж таки Київської області. До речі, саме поблизу районного центру Іванків до сьогодні розташоване урочище, яке місцеві жителі називають Касянівщиною – і земля ця, за переказами краєзнавців, належала колись Іванові Касяненку – батькові майбутніх авіаконструкторів. Однак наприкінці ХІХ століття він свої ґрунти  розпродав і разом з родиною переїхав до Черкас. 

Але сини Євген, Іван та Андрій рвалися до знань у політехнічному інституті, як молоді орлята в небо. Либонь, дала їм стільки снаги і талану, що у 1900 році полтавські гречкосії з інженерною освітою сотворили диво – розробили проєкт першого вітчизняного літака. До них нічого подібного не було. Та на превеликий жаль для здійснення проєкту потрібні були гроші – тисяча карбованців. Це, аби сучасний читач мав уявлення, вартість сотні корів. Коштів братам Касьяненкам бракувало, і в результаті пальму першості завоювали американці брати Райт, які підняли у повітря свою машину всього на 17 секунд.

Але й після невдачі брати з Полтавщини своєї справи не полишили. Вони підняли в небо власний літак у 1910 році, а вже через три роки випробовували четверту модель літаючого апарату. Допомагав їм в цьому знаменитий пілот Петро Нестеров, який згодом у київському небі зав’яже мрії всіх пілотів світу у "мертву петлю". Той же Нестеров у серпні 1914 року на очах свого інструктора, пілота-аса з Полтави Олександра Кованька, вперше в історії повітроплавання здійснив таран, зійшовшись у смертельному герці з австрійським літаком.

Брати були насамперед патріотами. Іван Касяненко під час Першої світової війни був старшим авіамеханіком у загоні капітана П. Нестерова. Після жовтневого перевороту став комісаром 143-го полку, згодом очолив електричний відділ вищої ради народного господарства, а з 1928 року його було призначено головою і директором-розпорядником Українського товариства повітряних сполучень "Укрповітрошлях".

Андрій Касяненко у 1920-х роках очолював правління Товариства авіації та повітроплавання України і Криму, потім - президію цк Теравіахіму України, був редактором журналу "Аерохем".

Найталановитішим із братів був старший Євген. З його творчими думками рахувалося багато конструкторів України, він був знайомий з усіма творцями літаків у країні на той час, із деякими дружив, листувався.

Перед Першою світовою війною, влітку 1914 року, Євген Касяненко запросив друга Ігоря Сікорського до Черкас, де той на власному літаку на Митниці демонстрував для черкасців польоти, а декого навіть катав.

Євген Касяненко був українським соціал-демократом, входив до складу Центральної Ради УНР.

Життя братів Касяненків обірвалося трагічно: всі вони стали жертвами сталінських репресій у 1937-1938 роках.

Так вступала у своє велике і героїчне майбуття наша вітчизняна авіація.

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

КОТЕЛЬНИКОВ ГЛІБ ЄВГЕНОВИЧ

За Петербургом, у крилатій Гатчині, де була школа авіаторів створена нащадком запорозьких козаків, полтавцем Олександром Матвійовичем Кованьком, небо було синє-синє, наче всіяне квітами сон-трави, з гаїв, що понад Ворсклою. Тут, над льотним полем, розпочиналися показові польоти.

Трохи осторонь столичних та місцевих витріщак стояв ставний симпатичний офіцер з гусарськими вусиками над верхньою губою. До нього, спостерігаючи за літаками, що творили у повітрі чудеса, лякливо пригорталася молода дружина, полтавчанка Юлія Волкова. Власне, вони і познайомилися у Полтаві, де було їхнє коріння. 

У 1889-1890 роках жив у Полтаві, у будинку на вулиці Олександрівській, на якому нині встановлено пам'ятну дошку  з рельєфним погрудним зображенням майбутнього винахідника на фасаді будинку колишнього Акцизного управління (вул. Жовтнева, 24 - нині Соборності). 

Гліб Котельников вчився в гімназії, а, отримавши військову освіту, служив у 33-у Єлецькому полку, котрий базувався у Полтаві. Юлія стала художником.

Гліб Євгенович був настільки обдарованою людиною – виступав на сцені в ролі лицедія, гарно грав на скрипці, складав вірші і писав п’єси, музику, – що часом не знав де якнайповніше застосувати свої таланти. Найдужче манила його сцена. Так, мабуть, і став би він актором, якби не той світлий весняний день у Гатчині, що в одну мить став темнішим ночі. За кілька миттєвостей на очах подружжя розбився товариш – пілот і корабельний конструктор Левко Мацієвич. Це так потрясло Гліба Євгеновича, що він поставив собі за мету будь що знайти засіб спасіння літунів, як тоді називали пілотів від таких частих, часом безглуздих смертей.

У 1911 році Г. Є. Котельников після тривалих, напружених пошуків винайшов перший у світі парашут. Оскільки у Петербурзі його не зрозуміли, довелося запатентувати винахід у Парижі. З тих пір Котельникова пілоти і космонавти називають своїм ангелом-хранителем.

Чи ж є на землі ще якийсь подібний винахід, котрий стільки б разів рятував людям життя?

ЛІТЕРАТУРА

• Волосков В. Винахідник першого ранцевого парашута / В. Волосков // Волосков В. Найзнаменитіша в Україні. – Полтава : АСМІ, 2013. – С. 145-148.
• Іоффе О. Як полтавський актор підкорив небо над Петербургом та став "батьком" парашута / О. Іоффе // Полтавський вісник. – 2022. – 3 лют. – С. 6.
• Обелець Ю. Винахідник першого ранцевого парашута - родом із Полтави / Ю. Обелець // Коло. – 2017. – 27 квіт. – 3 трав. – С. 1.
• Парашут вигада українець : [150 років тому, 30.01.1872 р. народився Г. Котельников] // Слово Просвіти. – 2022. – 3-9 лют. – С. 16.
• Пістоленко І. Котельникови і Полтава / І. Пістоленко // БазарМедіа в Україні. – 2022. – 17 лют. – С. 23.
• Скобельський В. Нові назви вулиць Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 1 верес. – С. 6.
• Українець, який винайшов парашут : [Гліб Котельников, який пов'язаний з Полтавою] // Зоря Полтавщини. – 2022. – 8 лют. – С. 10.
• Яловегіна Г. Актор і винахідник : [про Гліба Котельникова] / Г. Яловегіна // Зоря Полтавщини. – 2017. – 3 лют. – С. 10.          

НОБЕЛІВСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ – 2023

 

НАВЧАЄМОСЯ МІННОЇ БЕЗПЕКИ ВСІЄЮ РОДИНОЮ

Знання правил безпечної поведінки рятує життя

Через активні бойові дії у різних частинах країни зростає небезпека від вибухонебезпечних предметів для нашого життя. Шкода, якої можуть завдати ці предмети, непоправна та навіть смертельна. (Мінна безпека) За цім посиланням ви знайдете корисні матеріали для дорослих та дітей, що допоможуть пояснити дитині у легкій та розважальній формі про правильну поведінку, а вам пригадати вкрай важливі правила мінної безпеки.

ДЕНЬ ФУТБОЛУ

У шанувальників футболу всього світу є своє свято - Всесвітній день футболу. Подякувати за нього можна ООН, яка і запропонувала його відзначати 10 грудня кожного року. Таким чином міжнародне співтовариство віддає дань цьому виду спорту, який для багатьох мільйонів не просто гра, а стиль життя.

Перша згадка про футбол як "про гру в м’яч ногами" історики знайшли в китайських джерелах, що датуються другим тисячоліттям до нашої ери.

Називалася вона Цу Чю, що означає "штовхати ногою". Гра у футбол дозволяла китайським воїнам підтримувати добру фізичну форму.

Коли вперше з’явилася ця гра точно ніхто не знає. Деякі стверджують, що попередником футболу була дика гра саксонців, які жили в Англії в VIII столітті. На бойовищі, після битви, вони копали ногами відрубані голови супротивника.

Про цю грі відомо досить мало - те, що були ворота і воротар, те, що гра була частиною фізичної підготовки солдатів, і що вона була відома вже три тисячі років тому.

У футбол грали й у Давній Греції, і Римі близько двох з половиною тисяч років тому. У Греції ця гра називалася "битва за м’яч", з чого можна припустити, що грали в неї відповідно, застосовуючи різноманітні прийоми бойових мистецтв.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

• Долуханов Г. Футбол / Г. Э. Долуханов. – Харків : Клуб Семейного Досуга, 2012. – 241 с.
• Дубенчук А. Футбол / А. І. Дубенчук. – Харків : Ранок, 2010. – с. – (Спортивні ігри в школі)
• Соломонко В. Футбол : підручник / В. В. Соломонко, Г. А. Лісенчук, О. В. Соломонко. – 2-ге вид., випр. і доп. – Київ : Олимпийская литература, 2005. – 296 с.
• Футбол : полный самоучитель / Д. Харви, Р. Дангуорт, Дж. Миллер, К. Гиффорд. – Харків : Клуб Семейного Досуга, 2012. – 256 с.

КООПЕРАТИВНО-ПРОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ДМИТРА СОЛОВ'Я

Дмитро Соловей докладно висвітлював зміст культурно-просвітньої діяльності рочдельських кооператорів: відкриття читальні й бібліотеки; налагодження продажу часописів та іншої літератури; відкриття по різних кутках міста крамниць і утворення при них читалень з невеликими довідковими бібліотеками; видання альманаху товариства; заснування у 1850 році початкової школи для дітей; улаштування для своїх членів та їхніх сімей курсів, що давали загальні й технічні знання. Автор зазначав, що Рочдельське споживче товариство, як і вся англійська кооперація взагалі, найбільшу увагу звертало на кооперативну пропаганду, поширення кооперативної освіти. В Англії, писав Дмитро Соловей, від кожного кооперативного працівника вимагали значної теоретичної кооперативної підготовки, і робітники, що бажали працювати в кооперації, здобували таку під-готовку на курсах, які упорядковувались англійськими кооперативами за програмами та вказівками Центрального англійського кооперативного комітету.

Звертаючись до досвіду англійської кооперації, Дмитро Соловей писав про необхідність по-ширення кооперативних ідей серед молоді — майбутньої підпори кооперації. Він повідомляв про щорічну цілу низку курсів для молоді в Англії, де сотні дітей навчалися кооперації; при багатьох кооперативах були засновані так звані копієчні дитячі банки, які приймали на збереження від дітей гроші; англійські кооперативи витрачали багато коштів на організацію дитячих розваг, гулянок, ялинок та вистав; «Англійське кооперативне видавництво» випускало дитячий журнал «Наш Гурток» накладом 22 тис. примірників. Все це, наголошував дослідник, надзвичайно сприяло поширенню ідей кооперації між дітьми й юнацтвом і виховувало в них дух громадянської й кооперативної свідомості.

У статті йшлося і про те, що в деяких місцях на Україні вже були спроби поширення кооперативного впливу на дітей, але вони «у більшості випадкові і далеко вглиб не

йдуть», найсерйозніші були зроблені тільки Уманським кооперативним союзом: 1918 року на учительських курсах в Умані читались лекції про кооперацію, а потім по багатьох школах розпочалося викладання кооперації.

Дмитро Соловей пропонував кооперативним спілкам Полтавщини подбати про організацію широкого кооперативного впливу на дітей та молодь; прискорити відкриття в Полтаві кооперативної школи, в загальноосвітніх школах впровадити обов’язкове навчання кооперації, на вчительських курсах, які майже щороку відбувалися у повітових містах, викладати кооперацію; потурбуватися про видання книжечок про кооперацію для дітей, подбати про видання дитячого журналу, хоча б як неперіодичного додатку до кооперативного журналу; звернути увагу на утворення різноманітних кооперативних об’єднань серед дітей; пропагувати ідеї кооперації, друкуючи на шкільних зошитах зрозумілі дітям кооперативні тексти (80 тисяч таких зошитів у 1918–1919 навчальному році видрукував Союз споживчих товариств Кременчуцького району). Дмитро Соловей наголошував, що треба використовувати всі можливості, щоб вплинути на дітей, посіяти в їхніх душах ідеї взаємодопомоги й громадськості.

Він переймався становленням кооперативної преси в Україні. У статті «В справі спеціалізації провінціальної кооперативної преси» (1919) зазначав, що зміст кооперативних часописів мусить бути оригінальним, якнайкраще підібраним, цікавим. Разом з тим не погоджувався з пропозиціями щодо спеціалізації кооперативної преси: на селі одні й ті ж люди у більшості бувають членами і кредитного, і споживчого, і сільськогосподарського товариств, і їм однаково цікаво читати статті чи інформацію з різних галузей кооперації. На його думку, в губернських і повітових містах кооперативним союзам треба з’єднуватися й видавати мішаний журнал.

Дбаючи про захист інтересів кооперативних кадрів, задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб, Дмитро Соловей став ініціатором, одним з організаторів та головою Полтавської спілки працюючих у кооперативних установах — професійного об’єднання не лише працівників ПССТ, а й усіх полтавських кооператорів. Кооперативний діяч звертав увагу на неоднакове становище робітників капіталістичних підприємств і кооперації. На робітників і службовців кооперативів треба дивитися «не як на наймитів у приватному підприємстві, а як на співробітників по праці». Тому профспілка повинна взяти на себе функцію «кооперативного виховання», щоб її члени були «свідомими кооператорами, вихованими на кооперативних принципах», об’єднаних в першу чергу «для досягнення своїх професійних завдань, як робітників кооперації».

ЗУСТРІЧ З ПИСЬМЕННИЦЕЮ

7 грудня бібліографка сектору краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара, письменниця Юлія Манойленко в межах Національного тижня читання зустрілася з учнями Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського.

Невимушена атмосфера, ліричні поезії та вірші про війну авторки не залишили школярів байдужими. Найкраще запитання в кінці заходу було відзначено подарунком – збіркою віршів з автографом письменниці.

ОСЬМАК КИРИЛО ІВАНОВИЧ

Осьмак Кирило Іванович
(09.05.1890-16.05.1960)

ЗНАЙ НАШИХ

Кирило Осьмак народився в Шишаках – колишньому сотенному містечку Миргородського полку. Після закінчення місцевої початкової школи навчання продовжив у Полтавському Олександрівському реальному училищі (гімназії). У 1910 р. став студентом Московського сільськогосподарського інституту, але за революційну діяльність наступного року був висланий на рік за межі Московської губернії. У 1915 р. поступив на службу у відділ допомоги біженцям при Всеросійському Земському союзі (Земгорі). З початком Української революції від працівників Київського губернського земства був делегований до складу Української Центральної Ради. З грудня 1917 р. працював у міністерстві земельних справ уряду УНР.

У період гетьманства П. Скоропадського Кирило Іванович працював у Всеукраїнському союзі земств, який очолював С. Петлюра, та в системі сільськогосподарської кооперації. Пережив Директорію УНР, прихід денікінців і червоний терор комуністів. У жодній з політичних партій не перебував, хоча поділяв політичні погляди партії українських есерів (боротьбистів).

На початку 1925 р. К. Осьмак став співробітником Інституту Української наукової мови у структурі Всеукраїнської Академії Наук. У 1927 р. останній раз відвідав рідні Шишаки, провів відпустку у своїх батьків, які незабаром померли, а брати (Гаврило, Олександр, Феодосій і Максим) та сестера Анна роз’їхалися по безмежних просторах СРСР. У переддень "великого перелому" 1929 р. К. Осьмака було вперше заарештовано і вислано на три роки за межі України. У 1930 р. у зв’язку з справою СВУ його було заарештовано вдруге і засуджено на три роки виправно-трудових таборів (наступного року тюремне ув’язнення замінили на заслання в Комі АРСР). 29 січня 1938 р. в пік "великого терору" Кирила Івановича, який працював агрономом у Рязанській області, заарештували втретє. З тюрми він звільнився в лютому 1940 р. і переїхав до Києва.

Початок німецько-радянської війни породив в українських патріотів надію, що гітлерівська Німеччина відновить державність України. У жовтні 1941 р. з ініціативи професора М. Величківського у Києві виникла Українська національна рада (УНР) – представницький орган українського народу. К. Осьмак став її членом і очолив відділ земельних ресурсів та бюро Всеукраїнського кооперативного товариства "Сільський господар". Проте вже через місяць німці розігнали УНР і тим самим показали, що вони є такими ж окупантами, як і більшовики.

Мешкаючи в Києві, К. Осьмак у кінці 1941 р. вперше познайомився з ідеологією ОУН, історією її виникнення, причинами розколу, методами боротьби основами конспірації тощо. У липні 1942 р. він офіційно вступив до ОУН (бандерівців) і взяв псевдонім "Борис Олександрович". У чисельних публіцистичних статтях закликав українських патріотів забути ідеологічні розбіжності і об’єднатися в "Союз української державності". Ідея створення надпартійного державницького центру стала на порядок денний лише в 1943 р., коли бандерівці відмовилися від авторитарних методів у своїй діяльності і змінили гасло "Україна для українців" на "Воля народам – воля людині".

У зв’язку з наближенням Червоної армії до Києва К. Осьмак перебрався до Львова, де познайомився з членом Головного проводу ОУН/б/ Мирославом Прокопом, митрополитом А. Шептицьким та командуючим УПА Р. Шухевичем 11 червня 1944 р. у Львова відбулося засідання ініціативного комітету з утворення Всеукраїнського центру боротьби за незалежність України, на якому була затверджена його назва – Українська Головна Визвольна рада (УГНР) Офіційно вона була створена 11-15 липня 1944 р. в лісі поблизу села Лужок-Горішній Стрілківського району Дрогобицької області на Великому зборі УГВР. З 25 її членів 17 були жителями Західної України, решта – Центральної і Східної. Крім К. Осьмака членом УГВР від Полтавщини була Катерина Мешко.

Учасники зібрання затвердили "Присягу вояка Української Повстанської армії і визнали, що вищим органом воюючої України має бути підпільний парламент – Великий збір УГВР. Головою президії (Президентом) УГВР було обрано К. Осьмака, а головою підпільного уряду – (Генерального Секретаріату) – Р. Шухевича.

27 липня 1944 р. у Дрогобицькій області відбулось перше і останнє засідання Президії УГВР, учасники якого вирішили на теренах України залишити К. Осьмака, Р. Шухевича та ще трьох осіб. Решта мали виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси України перед світовою спільною. 23 серпня в Карпатських горах відбувся бій між Червоною армією і вояками УПА-Захід під командою Д. Грицая, при штабі якого перебував Президент УГВР. У жорстокому бою багато повстанців загинуло, а К. Осьмак дістав поранення і його залишили для лікування у селі Дорожів з документами на ім’я Івана Коваля, де його під час каральної операції і затримали чекісти. Майже три роки тривало слідство, яке супроводжувалося погрозами, тортурами і постійною присутністю в камері підсаджених "стукачів". Слідчі ніяк не могли добитися, хто ж є насправді затриманий. Десятки нічних допитів, безсонні ночі і побиття до втрати свідомості довелося пережити Кирилу Івановичу.

Нарешті у серпні 1947 р. були зібрані докази, що в’язень під ім’ям Івана Коваля, який мав псевдо "Псельський" і "Марко Горянський" є Президентом УГВР Кирилом Осьмаком. 10 липня 1948 р. ОСО ("Особое совещание") при МДБ СРСР винесло йому вирок – 25 років тюремного ув’язнення.

Після смерті Й. Сталіна щоб, остаточно ліквідувати націоналістичне підпілля в Україні комуністичне керівництво СРСР вирішило використати імена українських патріотів, які перебували в руках радянських каральних органів. З цією метою до Москви з Володимирської тюрми привезли К. Осмака, з Сибіру – сестер С. Бандери і митрополита Й. Сліпого, але ніхто з них в обмін на свободу на співпрацю з комуністичним режимом не пішов, не зрадив Україну і справу свого життя. Чекісти змушені були визнати, що "спроба переконати Осмака в тому, що ОУН є найстрашнішим ворогом українського народу, не дала позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитись на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності".

ДЕНЬ ХУСТКИ

Щороку 7 грудня відзначається Всесвітній день української хустки. Це неофіційне свято, яке з'явилося 2019 року, покликане об'єднати жінок різних професій, віку та національностей для збереження українських традицій.

Цікаві факти про українську хустку

• Хустка завжди вважалась оберегом. Якщо хлопець збирався в далеку дорогу, дівчина давала йому свою хустку на знак того, що чекатиме його.

• Якщо в сім’ї хворіло немовля, його сповивали в мамину хустку. Якщо думали, що дитину зурочили, її обличчя витирали сподом спідниці або виворотною стороною ношеної хустки. За традицією, це мало оберігати малюка від хвороб, злих думок і очей.

• Після того як дівчина вийшла заміж, їй було заборонено з’являтися на людях із непокритою головою, а, тим більше, з розпущеним волоссям. У народі це називали "засвітити волосся". За народними уявленнями, така жінка викликала хвороби, неврожай та пошесті. В Україні жінкам досі не можна входити до церкви з непокритою головою.

• Значну роль відігравала хустка під час весілля. Якщо хлопець мав серйозні наміри щодо дівчини (одружитися з нею), він дарував їй дорогий подарунок – чоботи, намисто або хустку. Потім нею "покриватимуть" молоду на весіллі.

• Покривання голови молодої – настільки ж важливий ритуал, як і розплітання коси. Весільний коровай дружби також обов’язково несли на хустці, а його шматочки роздавали гостям за допомогою маленьких хусточок – не "голими" руками.

• Хустка була "індикатором" соціального статусу жінки. Незаміжні дівчата зазвичай носили вінки або стрічки у волоссі, тож їм було необов’язково покривати голову. Якщо ж вони одягали хустку, то зав’язували її вінкоподібно. Після весілля дівчина обов’язково починала покривати голову.

• Також хустка позначала рівень достатку сім’ї. Її тканина та оздоблення свідчили про те, наскільки заможного чоловіка або придане мала жінка. Забезпечені панянки носили хустки з натуральної вовни або шовку.

• Залежно від регіону, жінки використовували різні способи зав’язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в’язали під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На території Середнього Подніпров’я хустку драпірували довкола голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

• Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило, їх виготовляли власноруч або купували в жінок, які вміли це робити. На верстатах ткали однотонний квадратний відрізок тканини і нав’язували на ньому тороки. Інколи кінці хусток вишивали однотонними або різнокольоровими нитками – їх залишали на свята або для урочистих подій.

З ДНЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Дорогі Захисники України!

Від щирого серця вітаємо вас з Днем Збройних Сил України!

Це свято сильних, мужніх і сміливих людей. Служба у лавах Української армії − це не тільки професія, для більшості з вас − це справа всього життя. Ви захищаєте рубежі нашої країни, її національні інтереси, забезпечуєте спокій громадян.

Доземний уклін та людська шана українським військовим, які без остраху вдягли військову форму, і в цей час на передовій боронять нашу землю.

Українські військові – це справжня армія незламних та нескорених бійців-патріотів, які демонструють мужність, звитягу, силу духу, волю та непохитне бажання перемогти, і цим завойовують довіру українців.

Вік української армії сягає кількох століть, а її бойові традиції формувалися у важких кривавих війнах і конфліктах від Київської Русі до сьогоднішньої російсько-української війни.

На жаль, війна не буває без жертв і серед наших земляків є й ті, хто віддав свої життя за мир на рідній землі. Пам’ять про них назавжди залишиться в наших серцях.

Дякуємо кожному з вас, хто сьогодні в строю боронить нашу землю від російського окупанта.

Разом до Перемоги!!

ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Традиційно День Святого Миколая – популярне зимове свято для дітей та дорослих. Головна ідея свята - відчуття безкорисливого добра, прагнення подарувати іскру радості та надії. Це не тільки сімейна традиція, але й один із символів духовного тепла.

Цьому святу налічується вже багато століть. Виникло воно приблизно після 345-го року від Різдва Христового. Присвячено дню, коли один з яскравих послідовників Христових був покликаний Господом на Небо. Цього щирого християнина звали Микола. Він ніс своє служіння в стародавній Лікії, місто Миру (нині ця місцевість знаходиться поблизу сучасного турецького міста Демре) і був єпископом у місцевій Церкви.

Микола прийняв Христа, будучи багатою людиною. Перейнявшись вченням - отримав безцінні дари Духа Святого. Виконуючи Слово Боже і проповідуючи спасіння Христове, не залишався байдужим в турботах про бідних, малозабезпечених і ближніх своїх. Творив дивовижні справи, а безкорисливість і лагідність почитав великим привілеєм. Був чудовим благодійником.

Для християн в ті роки, як втім і в сучасності, було і залишається найважливішим життєвим завданням намагатися мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа. Пам’ятаючи слова Христові, передані нам Апостолами в Святому Євангеліє, Микола в усьому намагався показувати, як працюючи, треба підтримувати слабких і пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам сказав нам: "Блаженніше давати, ніж брати".

Святість - відокремленість, про яку ведуть мову християни всього світу, є не що інше, як буквальне виконання Слова Божого - відокремленість від зла. Зло вразило наш людський світ ще з часів першого гріха Адама і Єви і зараз старанно заважає нам мати гідне спілкування і життя не тільки між собою, але і з нашим Небесним Отцем. Страх Господній - ненавидіти зло (Книга Приповістей 8:13). Він є початком справжньої мудрості, яка дозволяє нам мати справжню розсудливість і здобувати знання й розум. "Гордість і зарозумілість і дорогу лиху та лукаві уста я ненавиджу" - говорить вона. «Але ви - вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого» - свідчить Євангеліє. Святий Миколай і його справи тому яскраве свідчення. Не дивно, що саме в цей День під егідою ООН проходить і відзначається Міжнародний день допомоги бідним.

У західній католицькій традиції, наприклад в Польщі, День Святого Миколая відзначають 6 грудня. Це пов’язано з традицією відзначати подібні свята за юліанським календарем. У православній та слов’янській традиції це завжди 19 грудня згідно з юліанським календарем, чи 6 грудня за григоріанським календарем, перед початком різдвяних і новорічних свят. Його дуже люблять діти. Він нагадує зимову казку. Всі чекають на подарунки.

У Болгарії він називається Нікулдень. Болгари вважають Миколу покровителем роду, дому і добробуту. У США і Канаді свято називають Saint Nick’s Day. Популярні святкові страви до столу і особливі рецепти в цей день унікальні. Добрі і слухняні діти вранці під подушкою або під ялинкою, в панчосі або у взутті, знаходять подарунки і солодощі, неслухняні - часто отримують вугілля. Це знак, прикмета або натяк на те, що для того, щоб отримати щось тепле для себе - дуже бажано самому бути теплішим. Бажання багатьох батьків, які вірять і роблять для своїх дітей все можливе.

З Днем Святого Миколая!

ДЕНЬ ВОЛОНТЕРА

БІЛОУС ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ

Володимир Федорович народився 12 жовтня 1937 р. на хуторі Дереківщина Лохвицького району Полтавської області.

З 1959 по 2001 рік працював слюсарем- лекальником на заводі "Комсомолець". Ця професія також вимагає певного таланту – слюсар-лекальник повинен пальцями відчувати метал товщиною у два мікрони (для порівняння товщина волосини-сорок мікронів). А ще у Володимира Федоровича було досить незвичне хобі – він робив прикраси із золота та срібла, через що ледве не потрапив за грати. "Вони хотіли, – як згадував Володимир Білоус, – щоб я свідчив проти Григора Тютюнника. Дотравили до того, що дали сім років строгого режиму.

Оформили це як заняття забороненим промислом – робота із кольоровими і благородними металами. За п'ятьма статтями йшов! Разом із "поширенням порнографії" – знайшли фотографію із чехословацького журналу-оголена натура. Врятував Борис Олійник, який був тоді депутатом Верховної Ради СРСР. Наші лакеї Москви боялися – скасували рішення".

Володимир Білоус у молоді роки захоплювався літературою і сам писав новели, доки не познайомився 1964 р. у журналі "Дніпро" із творами Григора Тютюнника. "Література не визнає повторень", – вирішив він і присвятив своє життя мистецтву не художніх, а фотодеталей. Згодом доля склалася так, що Григір став для нього не лише улюбленим письменником, а й близьким другом. Вони познайомилися в Києві у грудні 1970 р. тоді ж було зроблено і перше "класичне" фото Григора. Володимир та Тамара Білоуси (дружина Володимира Федоровича до виходу на пенсію працювала дитячим психіатром) могли розповісти про Григорія Михайловича багато цікавого і зворушливого.

Володимир Федорович надзвичайно вдячний долі, що та дарувала йому можливість не просто знати Григора, а й дружити з ним, спілкуватися "на відстані сердець". Пан Володимир як зіницю ока беріг у своєму архіві кожну річ, що так чи інакше пов'язана з письменником. Беріг, але не ховав за сімома печатями. Усіх гостей у домі Білоусів частують вином зі срібного келишка, з якого завжди пив Григір, і показують зроблені Володимиром Федоровичем відеокадри – Григір Тютюнник читає нове оповдання. Володимир Білоус бездоганно знає тексти творів письменника, показує місця, змінені цензурою, згадує, як по смерті Григора відновлювали загублену новелу "Медаль". Текст цієї новели залишився тільки на невеличких фотовідбитках, і Ганна Козаченко (жінка, яка, щоб першою прочитати невідомі Григорові твори, згодилася набрати їх безплатно) розкодовувала його за допомогою лупи. А новела "Сміхота" взагалі була відновлена з аудіозапису, збереженого Володимиром Федоровичем. Саме завдяки наполегливості пана Володимира в Лубнах з'явилися вулиця Григора Тютюнника і пам'ятна дошка на колишньому будинку Білоусів, де часто бував письменник.

Якби фотомистецтво в Україні мало належне шанування, світлини лубенського майстра називали б класикою. Володимир Федорович був не просто близьким другом генія української літератури Григора Тютюнника, а і його фотохронікером: майже всі відомі Григорові знімки, уміщені в нечисленні збірочки його оповідань, учнівські підручники, антології, монографії, зроблені професійною камерою Володимира Білоуса.

Протягом багатьох років Володимир Федорович мріяв про видання фотоальбому, куди ввійшли б усі фотознімки Тютюнника, а також світлини, що характеризували тодішню епоху та героїв Григорових творів. До ювілею великого письменника нарешті в 2005 р. було видано Київським видавництвом "Твій інтер" фотоальбом "Григір Тютюнник і його епоха у фотографіях Володимира Білоуса".

Фотокіноматеріали В. Білоуса стали основою документального фільму "Григір Тютюнник", відеофільму "Здрастуй, княгине Сулва" (режисер – письменник Григорій Білоус). Знімки друкувалися в журналах "Советское фото", "Вітчизна", "Дніпро", "Київ", а також використовувались як ілюстрації до книг: "Григір Тютюнник" (зібрання творів у двох томах, 1984 р.), "Вічна загадка любові" (1988 р.).

Виставка "Григір Тютюнник, його друзі та прототипи літературних персонажів" відбулася у Спілці письменників України в 1996 р. Того ж року ця виставка, але зі зміненою назвою – "Григір Тютюнник зблизька" експонувалася у Києво- Могилянській академії.

Дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна якось сказала Володимиру Білоусу: "Як шкода, що в Олеся не було такого друга, як ви".

Володимир Білоус не одразу став професійним фотографом. Перше фото зробив 1952 р. антикварною камерою середини XIX століття. В 2002 р. Володимир Федорович зробив "ревізію" свого творчого архіву, й прийшов до висновку, що за 50 років фото діяльності він зробив лише 17 по-справжньому вартісних знімків. Пан Володимир довго не визнавав цифрову камеру, але від технічного прогресу нікуди не подінешся, і потім він користується лише цифровим фотоапаратом, хоча й знає його можливості відсотків на 30 – в іншому допомагає професійна інтуїція. А от комп'ютером не користується, говорив, що для нього то як для людожера консервна бляшанка.

Володимир Білоус працював із моделями в стилі ню. Також робив репродукції відомих картин. Колекціонував годинники й ремонтував їх.

1997 р. – виставка "Життя без ретуші", – Спілка письменників України;

1998 р. – виставка "Жінка і ніч", – Спілка письменників України.

У 1997 р. близько 15 робіт фотохудожників із циклу "Життя без ретуші" та знімки із серії "Курган Скорботи" були передані Федором Габелком, відомим політичним діячем діаспори, в Український дім, Мельбурн, Австралія і з тих пір знаходяться у постійній експозиції. У 1999-2000 роках створив сюрреалістичну серію "Сновидіння".

Персональних виставок більше 20: Київ, Лубни, Миргород, Чорнухи, Лохвиця, Полтава. На з ініційованому в 2000 р. газетою "День" конкурсі "Місто N" отримав приз глядацьких уподобань. Серед серій його робіт найбільш вражаючі - "Язичницькі містерії", "Жінка і ніч", "Долі дерев", "Сновидіння", "Життя без ретуші", "Феєрія самоцвітів". "Феєрію самоцвітів" майстер коментував так: "Кажуть, коштовності прикрашають жінку. Я ж, навпаки, коштовні камені прикрасив жінкою". І справді, роботи ці дуже красиві й незвичні – за гранями збільшених у багато разів каменів просвічуються прекрасні оголені жіночі силуети.

Взагалі жінка є головною героїнею більшості робіт Володимира Білоуса. На одних знімках вона постає перед нами феєрично-казковою, на інших – абсолютно реалістичною. І хоча принцип соціалістичного реалізму був головною ідеологією радянського мистецтва, роботи Володимира Федоровича часто викликали невдоволення у партійних босів. А ще в роботах майстра дуже яскраво виявляється жіноча сутність матінки природи – чи то перед нами "живий" сонях, чи засохле дерево... Володимир Федорович родом із села Дереківщина на Лохвиччині, і багато знімків були зроблені на основі тамтешніх персоналій та краєвидів. Велика серія робіт присвячена місту Лубнам та його мешканцям. Немало часу фотомайсгер присвятив і реставруванню старих світлин Лубен – деякі фотографії збільшував до метрових розмірів.

З 1997 р. – член Націнальної Спілки журналістів. З 2005 р. – член Національної Спілки фотохудожників.

2006 р. – В. Білоус стає лауреатом міжнародної преміїім. Дмитра Нитченка (Австралія) як фотохудожник.

Лауреат літературно-мистецької премії ім. Володимира Малика, автор фотовистаки про письменника.

Після виходу на пенсію трудився в лубенській фотостудії "Софіт". Був організатором і натхненником народного фотоклубу "Софіт", Володимир Федорович був творчим наставником для багатьох молодих фотохудожників. За його активної участі було влаштовано більше тридцяти виставок учасників фотоклубу "Софіт" в галереї образотворчого мистецтва Лубенського краєзнавчого музею, а також у Полтаві, Миргорді, Чорнухах, Вовчицькому історико-краєзнавчому музею ім. І.І. Саєнка.

12 травня 2014 р. в місті Лубни на Полтавщині поховали фотохудожника Володимира Білоуса, який помер 10 травня від інфаркту.

ЦИТАТА ТИЖНЯ