КРОСВОРД "ЗАГАДКА"

ВОЙНІЦЬКИЙ АНДРІЙ

Знай наших

Український письменник, pr-спеціаліст, журналіст. Народився 28 квітня 1983 р. у Полтаві. 

Закінчив ХНУ ім. В. Н. Каразіна, за фахом історик. 

Працював вантажником гардеробником, кухарем, учителем історії, продавцем, торговим представником, кримінальним репортером, журналістом і оглядачем низки українських громадсько-політичних газет та Інтернет-видань. 

На сьогодні IT-журналіст, також займається рекламою, маркетингом і PR. Друкувався в журналах "Новая юность", "Литература", "Урал". 

Опублікована в електронному вигляді повість Андрія Войніцького "Резиновое солнышко, пластмассовые тучки" (яку прозаїк Платон Беседін назвав "настільною книжкою Євромайдана"). 

Войніцький А. Л. Скільки коштує бути білою вороною / А. Л. Войніцький. – Харків : Віват, 2015. – 160 с.

Скільки коштує бути білою вороною? І чи можливо в сучасному світі відійти від стереотипів і встановлених суспільством правил? Автор не пропонує однозначних відповідей на ці запитання – їх просто не існує. Для оповідань Андрія Войніцького характерний глибокий психологізм. Його герої можуть шокувати своїми вчинками, але ці вчинки щирі і правдиві. Хтось із читачів знайде в цих історіях себе, хтось буде всіма силами заперечувати найменшу схожість, але і тим, і іншим сподобаються оригінальні сюжети й майстерність прозаїка.

Войніцький А. Л. Новини : роман / А. Л. Войніцький. – [Харків] : Фабула, [2018]. – 448 с. – (Дебют).

"Але ж це Харків, дитинко" – каже собі герой цієї неординарної книги. Рідко можна відчути таку напругу, як у дебютному романі Андрія Войніцького, такий болісний саспенс, такі стрімкі й неочікувані повороти сюжету. Це воістину Харків, найсправжніший, тільки замість симпатичного аверсу цієї блискучої монети перед читачем чи не вперше постає похмурий реверс міста-мільйонника, його жорстокий, часом кривавий виворіт, потопаючий у випарах синтетичних наркотиків. Першокласний трилер – і точно вивірена психологічна оповідь про те, як життя, що так багато обіцяло спочатку, розлітається на друзки .

Книга досліджує іншу, темну сторону життя Харкова 2000-х років, з його злочинцями, наркотиками, повіями, мажорами Але ця книга не лише про Харків, події описані у книзі могли трапитися у будь-якому місті України 2000-х років...

Ніколи не вросте у серце чужина... (про письменницю Валентину Юрченко)

… Зорі й сонце світять нам

Лише на рідних берегах.

Т. Осьмачка

Громадська діячка, поетеса, письменниця народилася 19 вересня 1910 року у м. Кременчук. Батько – Тимофій Святенко – був лікарем, мати працювала медсестрою. Вони щиро любили рідну землю, виступали в аматорських гуртках, були охочі до співу, тож і маленька Валя захоплювалася музикою, зачитувалася українськими книжками, змалечку любила природу:

Ось стрибунцем, прудким дівчам

Скачу в садок, на луки, плавні.

У буйнім танку з вітром лан,

А квіти й трави – ой рясні ж!

Лечу я у росисту рань

Впідскок травою босоніж...

Дівчина закінчила Кременчуцьку гімназію та торгово-промислову школу, потім вступила до Київського кооперативного інституту, а закінчувала вже планово-економічний інститут у Харкові, де в іншому вузі навчався її чоловік Вадим Гребінка (внучатий племінник поета Є. П. Гребінки).

Важкі 30–і рр.: голод, батько Валентини був двічі репресований. Пізніше у вірші "Мамі" (1974) вона напише:

Де черпала ти сили і моці,

Щоб долати жаске й навісне?

У страшному голодному році

Рятувала онука й мене.

Ти могла самозречено нести

Весь тягар, а сама – наче тінь,

І знімала із шиї хрестик

На харчі, щоб продати в "Торгсін".

В цей же час були репресовані і чоловікові брати: Тарас і Леонід. Обставини вплинули на те, що Валентина Тимофіївна з родиною "без надуми" (як пише в "Моєму життєписі") виїхала на захід Європи у 1943–1944 рр., переживши дорогою багато принижень, страхів. Влітку 1945 року, в таборі Фленсбург-Вайхе, її розлучили з чоловіком, який загинув на другий день після арешту.

Жінка з сином змушена була тікати в Західну Німеччину, де була кількарічна повсякденна скрута й непевне майбуття в таборах для переміщених осіб. Там Валентина Тимофіївна вдруге одружилася з "України завзятим сином", колишнім сотником УНР І. Юрченком. У вірші-присвяті йому вона писала:

В блакитних очах, як небо, –

Ясність мужности і доброти.

Ти ніколи не жив для себе,

Все для інших – такий вже ти.

1950 року подружжя Юрченків перебралося в США, де і прожило півстоліття в Нью-Йорку та Йонкерсі.

Нелегко призвичаювалась Валентина Тимофіївна до нових умов життя. Працювала задля прожитку, турбувалася про дітей, але чимало уваги приділяла і роботі у Спілці української молоді, керувала гуртками в українській громаді.

У ці нелегкі роки "вростання" у новий світ її осяяло літературно-творче натхнення – у віршах і прозі для дітей. Вона – авторка сотень творів дитячої літератури, десятків "дорослих" поезій, повістей, оповідань, новел, розкиданих по різних емігрантських виданнях ("Визвольний шлях", "Молода Україна", "Наш світ", "Віра").

У 90-х рр. XX ст. поетеса часто друкувалася у часописах України "Жива вода", "Соняшник".

Поезія В. Юрченко – це згадки про пережите, жива природа полтавської землі, надії на майбутнє українців на рідній землі, бо таки "воскресла Україна" і "засяє як блакитний в золоті вітраж!".

Проза у В. Юрченко психологічна і сповідальна: герої її творів – земляки, які без знання мови, побуту і традицій вживалися у чужому світі, за морями-океанами. Їх дедалі ставало все менше, а їхні діти ставали тепер "американцями українського походження".

Повість "Очі материнські" (1976) автобіографічна, вона написана на родинній основі. Бажання героїні підтримувати зв'язки з родичами, з якими розділив океан і постійний страх, щоб не нашкодити їм і собі – ось основна фабула твору.

КИТАЙГОРОДСЬКИЙ ІСАК ІЛЛІЧ

Майбутній хімік народився 27 квітня 1888 року в м. Кременчуці в сім'ї бідного службовця. Велика увага приділялася музичному вихованню дітей. Ісак уже в дитячі роки добре грав на фортепіано. До моменту вступу до інституту опанував інструмент настільки, що знайомі музиканти рекомендували йому присвятити себе виконавській діяльності. Але музика, як і захоплення живописом, яке він проніс крізь уже життя, не стало його спеціальністю.

Не дивлячись на обмежене матеріальне положення, батько добився, щоб Ісак, три його брата і сестра здобули вищу освіту. У 1906 р. вступив до Київського політехнічного інституту. У студентські роки Ісак Ілліч здійснив поїздку на Близький Схід і Балкани. Вона запам'яталася йому на все життя. Навіть на схилі віку він розповідав колегам і учням про цю подорож.

8 лютого 1911 р. І. І. Китайгородському був вручений диплом про закінчення повного курсу наук по хімічному відділенню, у 1910 році закінчив інститут.

Незабаром після закінчення інституту Ісак Ілліч одружився на уродженці тієї ж місцевості, де жили його батьки. Гаряче кохана ним дружина Ася Борисівна Синделєвич, яка була на три роки молодша за свого чоловіка, походила із заможної сім'ї, закінчила Бестужевські курси.

І. І. Китайгородський починає працювати на Запруднінському склозаводі на посаді інженера. Запрудненський завод спеціалізувався на випуску аптекарсько-парфюмерного посуду і, отже, на світовому ринку повинен був виступати конкурентом знаменитих французьких скляних заводів.

У 1914 році народився первісток – Олександр, згодом відомий учений, професор, доктор фізико-математичних наук. А через чотири роки народився другий син Юрій, який також закінчив фізичний факультет МДУ і потім став кандидатом технічних наук. 

17 жовтня 1918 р. Ісака Ілліча призначають заступником голови президії Головного комітету скло-фарфорової промисловості при Вищій Раді Народного Господарства в Москві.

У 1926 році очолив першу в Радянському Союзі кафедру технології скла при Московському хіміко-технологічному інституті ім. Менделєєва. Основні його праці відносяться до вивчення силікатів. Він розробив методи виробництва нових типів скла: піноскла, надзвичайно міцні штучні камені. Вчений створив новий клас склокристалічних матеріалів-ситали.

У 1929-1930 рр. Ісак Ілліч опублікував близько 20 статей з різних питань скляної технології, зокрема оригінальні роботи про застосування гірських порід в скловиробництві. За дослідження з цієї теми він у 1930 р. отримав премію Комітету з хімізації.

Китайгородський – автор понад 50 книг по технології скла, а "Теория стеклообразования и методы варки стекла" у 1935 році і "Технология стекла"

У 1929 р. отримав звання професора, а у 1931-1933 рр. він очолював кафедру технології скла у Московському інституті силікатів і будівельних матеріалів.

І. І. Китайгородський – вчений в області фізико-хімічної технології скла. Заслужений діяч науки і культури Російської Федерації з 1959 року.

Отримав Державні премії в 1941 і 1950-х роках, а також Ленінську премію в 1963 році. Нагороджений чотирма орденами. Помер 26 червня 1965 року в Москві, де і похований.

Література:

1. Китайгородский Исаак Ильич // Волков В. А. Выдающиеся химики мира: биогр. справ. – Москва, 1991. – С. 205 – 26.
2. Китайгородский Исаак Ильич // Волков В. А. Химики : биогр. справ. – Київ, 1984. – С. 237.
3. Китайгородський Ісак Ілліч // Джурка Г. Ф. Видатні хіміки Полтавщини : навч. посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Полтава, 2011. – С. 78-95.
4. Кравченко Т. Краєзнавчий матеріал з хімії / Т. Кравченко // Антологія краєзнавства Полтавщини. – Полтава, 2005. – С. 140–144.
5. Малик, М. Китайгородський Ісак Ілліч // Край. – 2008. – № 48 (квіт.). – С. 22.
6. Чирва В. Я. Китайгородський Ісак Ілліч (26.04.1888, м. Кременчук – 26.06.1965, Москва) – фахівець у галузі фізико-хімії і технології скла. Сталін. (1941, 1950) і Ленін. (1963) премії / В. Я. Чирва // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2013. – Т. 13. – С. 114-115.

БАГАТОГРАННИЙ ТАЛАНТ ВАСИЛЯ ГОРЛЕНКА (до 115-річчя пам’яті)

Це ім'я збережеться в історії

української культури на віки вічні.

О. Оглоблин

Постать Василя Петровича Горленка – письменника, етнографа, критика, публіциста – нині малознана, але вклад його в українську культуру ХІХ століття величезний. За словами Є. Рудинської, життя Горленка було "повне високих духовних інтересів", а все інше його мало цікавило. Можна ще назвати його великим гуманістом, просвітником, близьким приятелем найвидатніших діячів 80-90-х років, з якими він разом працював. Шлях Василя Горленка в нашій культурі був нелегким, але його "книжки, як дзвін сонетного катрена", за словами полтавця М. Зерова, цінуються і до цього часу.

Народився Василь Петрович 13 січня 1853 року у селі Ярошівці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Був зі славетного роду Горленків, українських патріотів, котрі входили у вищі кола гетьманської старшини на Лівобережжі у ХVІІ столітті. Прямий нащадок прилуцьких полковників – Лазаря, видатного мазепинця Дмитра та наказного гетьмана у кримському поході 1737 року Якима (згодом генерального судді) Горленків, Василь Петрович відзначався з-поміж сучасних йому діячів незалежністю суджень, цілковитою нездатністю підроблятися під панівні настрої. Василь Петрович дуже любив і цінував славне предківське гніздо – село Ярошівку, яке дісталося його предку Дмитру Горленкові від гетьмана Мазепи за вірну службу. Ця історична деталь ніколи не губилася в родовій пам'яті.

Дмитрові нащадки також були козацькими полковниками, а що мали немалу вагу у суспільстві – свідчить той факт, що один із його синів був одружений з дочкою Данила Апостола, а онук – з онукою гетьмана Івана Скоропадського.

Середню освіту Василь здобув у Полтавській першій чоловічій гімназії, через чверть століття він напише історику О. Лазаревському: "Все, що стосується Полтави, близьке моєму серцю". Юнак продовжив навчання у Ніжинському ліцеї князя Безбородька – колишній гімназії вищих наук, де свого часу вчився Гоголь. Грунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії отримав у Сорбонні. Із Франції молодий Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена.

На початку 80-х років ХІХ століття Василь Петрович повертається в рідну Ярошівку. Усвідомлення своєї належності до козацького роду Горленків, наклавшись на інтелектуальний пласт європейської освіченості, дало дивний результат: Василь Петрович почав досліджувати українську культуру на високому рівні, у контексті європейської. Про це полтавець Микола Зеров написав у сонеті "Горленко", підкресливши, що кредо його – "рельєф культурний рідної землі спізнати…"

Зі свого родового гнізда Василь Петрович здійснював поїздки по містах, містечках і селах Полтавської губернії, шукаючи матеріали для своїх наукових досліджень.

З 1882 року Горленко активно співробітничав з журналом "Киевская старина". Першою його публікацією був гарний нарис про лохвицького бандуриста Івана Крюковського (Кравченка). З частих мандрівок він привозив цікаві етнографічні матеріали, "перла многоцінні". Василь Петрович писав: "Викликають глибокий інтерес твори народної творчості: перекази, пісні, казки, оповідання..., у народних творах так багато даних психології, так багато цікавого...". Горленкові хотілося віднайти і дослідити те, що не змогли етнографи-полтавці М. Цертелєв, М. Номис, А. Метлинський, М. Драгоманов.

Василь Петрович багато зробив для вивчення життя і творчості видатних художників-полтавців – В. Боровиковського, Д. Левицького,кобзаря Г. Любистка та інших.

На "Киевскую старину" Горленко працював якнайбільше.

Гнат Житецький згадував: "Він писав для українського журналу здебільшого "за спасибі", хоча його "даремні" праці були досить великої наукової й літературної вартості й написані так, що приваблювали широкі кола читачів". Сучасники відзначали сміливість думки, ерудованість, блискучий стиль, образність мови, душевну теплоту автора.

Про ранній інтерес Василя Петровича до Івана Котляревського свідчать його пізніші дослідження творчості зачинателя нової української літератури. Навчаючись у Полтавській гімназії, юний Горленко не міг не відвідати садибу письменника-полтавця, не міг не читати його творів. Наукове освоєння архіву Івана Котляревського було почате саме ним.

Горленко опублікував 1883 року в "Киевской старине" частину листів письменника, які перевіз до Петербурзької Імператорської публічної бібліотеки етнограф-полтавець О. Терещенко.

Василь Горленко брав активну участь у підготовці і відзначенні столітнього ювілею поеми "Енеїда" (1898 рік), високо оцінивши ілюстрації до неї художника-полтавця П. Мартиновича, пройняті національним колоритом.

Одна з цікавих сторінок життя Горленка – стосунки з полтавцем Панасом Мирним. 1928 року музейниця Є. Рудинська опублікувала його листи до Панаса Яковича.

У листуванні Василя Петровича ііз Панасом Мирним, що не лист – інформація про тогочасне українське життя, інформація цікава, точна, вичерпна. Горленко вважав, що Панас Мирний – великий український, суто національний письменник, якому підвладні масштабні полотна з глибоким і правдивим розкриттям, мистецьким зображенням картин життя народу.

І видрукувавши рецензію на першу частину "Повії", Василь Петрович невтомно умовляв Панаса Мирного, закликав, нагадував, переконував, щоб він продовжував писати цей твір. "Морозенка", – пише він до Панаса Яковича, – прочитав учора ж, давно не читавши нічого Вашого. Так, це не те, що поверхові легковажні писання. В оповіданні відбилася вся трагічна сила Ваша, з якою Ви вмієте малювати людей і природу. Мова блискуча".

КОНДРАТЕНКО Микола Дмитрович

"Життя прожити – не поле перейти" –  цей вислів якнайкраще підходить і до життя Миколи Дмитровича. Гірке дитинство, рання розлука з Україною, важкі випробування долі, відчуття щирого кохання, та радість звершення мрії – все це відбилось у його творчості…

Народився 24.04.1934, с. Вищий Булатець Лубенського р-ну. Письменник. Перекладач.

У біографії М. Кондратенка є цікавий факт. Він навчався в одній школі з В. Симоненком. Разом відвідували шкільний літературний гурток, одночасно починали поетичну творчість. Після школи М. Кондратенко вступив до Ленінградського військового училища. Потім потрапив у "запас" у зв’язку зі скороченням армії. Закінчив Грузинський політехнічний інститут. Тривалий час працював на будівництві залізниць за межами України. Повернувшись в Україну вже у немолодому віці, він взявся за перо. До цього Микола Дмитрович довгий час спілкувався російською мовою. І після болючих роздумів про своє, рідне, для творчості обрав українську мову. Більше десятка книжок письменника побачили світ.

Жанровий діапазон його поетичної творчості широкий. Тут і звичайні ліричні медитації, літературні легенди та балади, пісні та поеми, загадки, скоромовки та ін. Ряд творів автобіографічних, значна їх кількість написана для дітей, багато художніх перекладів.

Сьогодні у творчому доробку Миколи Кондратенка їх уже понад 20 книг. Провідні з них "Моєї осені зірки", "В душі осіннє суголосся", "У вирій осінь відлетіла", "Крізь

літа", "Одвічний поєдинок", "Чим серце переповнилось", "Поля мого ужинок", "Чоловічі сповіді", "Коли ми були молодими".

Окрема сторінка творчості Миколи Кондратенка твори для дітей, серед них: "Про царівну берізку", "Життя та пригоди Святого Миколая", "І кожна буквочка хвалилась", "Про трьох братів місяців" та інші, які стали вартісних внеском в українську дитячу літературу.

Друге крило творчості Миколи Кондратенка – його поетичні переклади та переспіви з російської а також з німецької та англійської. Найбільш вдалі – це поема О.Пушкіна "Руслан і Людмила", "Пісня про віщого Олега", "Дух медовий листя". За перекладацькі успіхи пана Миколу було відзначено премією Костянтина Симонова. Друкувався в журналах "Дніпро", "Дзвін", газеті "Літературна Україна" та ін.

Окремі вірші покладені на музику.

• Член Національної спілки письменників України.
• Міжнародна літературна премія ім. О. Фадеєва.
• Літературна премія ім. К. Симонова.
• Премії імені Володимира Малика.

Для Миколи Кондратенка вік не має значення є стан його молодої душі. Всі реалії життя не є поза кадром його письменницьких візій. Попереду у нього нові книжки.

Як душа мовчать не хоче

Як сльоза торкнеться вій

Отоді пишу рядочки,

Що за них готовий в бій

Література про автора

• Кондратенко Микола // Письменники України: біобібліографічний довідник. – К: Український письменник, 2006. – С. 193. 
• Шалата М. Й. Кондратенко Микола Дмитрович (24.04.1934, с. Вищий Булатець Лубен. р-ну) – письменник, перекладач, лауреат трьох літ. премій / М. Й. Шалата // Енциклопедія Сучасної України. – Київ: ТОВ «НВП Поліграфсервіс», 2014. – Т. 14. – С. 255-256.
• Шалата М. Супроти обставин // Літературна Україна. – 2004. – 8 лип. – С. 6.

ЗІ СВЯТОМ!!!

КОРЖ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Корж Олексій Олександрович – ортопед-травматолог. Народився 23 квітня 1924 р. у с. Оболонь на Полтавщині. Закінчив Харківський медичний інститут (1951). 

Працював в Українському НДІ ортопедії та травматології ім. М. І. Ситенка (з 1951, з 2000 – Інститут патології хребта та суглобів), директор Інституту (1965-1996). Доктор медичних наук (1962), професор (1964). Викладав у Харківському інституті удосконалення лікарів (1955-1998), завідуючий кафедрою (з 1966). Головний редактор журналу "Ортопедия, травматология и протезирование" (з 1967-2004).

Відомий як в Україні, так і за кордоном ортопед-травматолог. Основні напрями наукової діяльності: травми, дитяча ортопедія і ортопедія дорослих, патологія суглобів і хребта, ортопедична онкологія, регенерація кісткової тканини; трансплантація суглобів і кісток, в тому числі керамопластика кісткових дефектів; протезування і ортезування , в тому числі експреспротезування кінцівок (зокрема протезування невідкладне – на операційному столі зараз же після ампутації). Є одним із засновників вітчизняної вертебрології і концепції регіональної інтенсивної терапії функціонального лікування переломів кісток.

Автор понад 600 наукових праць, з них 19 монографій, 48 авторських свідоцтві патентів. Підготував 35 докторів та 24 кандидатів медичних наук.

Голова Харківського медичного товариства (1972 -2002).

Член-кореспондент (з 1967) та дійсний член (з 1988) Академії медичних наук СРСР, академік Національної академії наук України (з 1992) та Академії медичних наук України (з 1993). Член Міжнародної асоціації ортопедів-травматологів (1969-2000). Лауреат Державної премії СРСР (1977), заслужений діяч науки УРСР (1982). Президент Харківського медичного товариства (1972-2002), почесний член ряду іноземних наукових товариств (Польщі, Молдови, Узбекистану), Академії наукового прогресу України. 

Нагороджений: 

• орденом Леніна, орденом "Знак почета",
• орденом "Отечественной войны" 11 ст., 
• відзнакою Президента України "За мужність" 111 ступеня та рядом медалей державного рівня..

Основні наукові праці: 

• "Восстановление опорности нижних конечностей" (1984 р.); 
• "Хирургическое лечение заболеваний таза" (1985 р.); 
• "Диспластический коксартроз" (1986 р.); 
• "Керамопластика в ортопедии и травматологии" (1992 р.); 
• "Повреждение костей и суставов у детей" (1994 р.); 
• "Остео-пороз" (1996 р.); 
• "Вертебрология – новая ветвь медицинской науки" (2000 р.); 
• "Теоретико-методическое обоснование концепции "Ортопедическая артрология"
  
  (2005 р); 
• "Регенерация кости" (2006 р.); 
• "Про роль фундаментальних досліджень в сучасній медицині" (2006 р.).

Помер у Харкові 1 листопада 2010 р.

Дошку на честь О. О. Коржа відкрито 6 жовтня 2011 року за адресою Пушкінська вулиця, 80 на фасаді Інституту патології хребта і суглобів ім. М. І. Ситенка.

"У цьому інституті в 1951 – 2010 рр. працював видатний вчений ортопед-травматолог академік Корж Олексій Олександрович".

ДМИТРО ІВАНЕНКО – ВИДАТНИЙ ФІЗИК

Багата земля полтавська врожаями і надрами своїми. Та найбільше її багатство – працьовиті й талановиті люди. Немало дала вона світові видатних діячів у різних сферах культури і науки і серед них – учений-фізик із світовим ім’ям Дмитро Дмитрович Іваненко, внесок якого в сучасну науку й нині не осмислений у всій його повноті і значущості.

Дмитро Дмитрович Іваненко – видатний фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра, широко відомий як в Україні, так і за кордоном, народився у Полтаві 16 (29) липня 1904 року у будинку № 9 по вулиці Марата (колишній Різницькій), у сім’ї вчителів.

Батько Дмитра Дмитровича – Дмитро Олексійович – походив з роду священиків, був відомою на Полтавщині людиною. Він деякий час редагував газету "Полтавський вісник".

Дмитро, будучи підлітком, іноді писав у газету батька, але небагато, більше його займали інші речі. Він захоплювався філософією. Коли йому було 14 років, він подарував батькові уривок з Канта у своєму перекладі. У гімназії організував філософський гурток "Наука і життя", а вже потім захоплення філософією переросло в інтерес до фізики.

Мати Лідія Миколаївна – дворянського походження. Довгий час працювала вчителькою в дитячому притулку при "Домі трудолюбія", приятелювала з Антоном Макаренком. Цікавий факт: саме Лідія Миколаївна, інтелігентна, але надзвичайно рішуча за натурою, стала першою в Полтаві жінкою, яка… злетіла в небо. Коли місто відвідав знаменитий льотчик Уточкін, вона була єдиною серед представниць ніжної статі, хто відважився полетіти на аероплані!

Дмитро  любив повторювати, що на його долю випало дуже щасливе дитинство. Він ріс у великій міській садибі – затишному будинку, який розташовувався всередині прекрасного саду. Дітей (його і сестру Оксану Іваненко) оточувала увага численних родичів, які жили в Полтаві, і приїжджали з Петербурга та інших міст. Постійно ходили в театри, виїжджали на прем’єри в Петербург і Москву. Випускали сімейні журнали, влаштовували домашні спектаклі.

У 16 років Дмитро закінчив Полтавську гімназію (нині спеціалізована середня школа № 3), де його звали "професором". Колись тут навчався видатний математик і механік М. В. Остроградський. Гімназія була класичною, з німецької та латинської мовами, в ній добре були поставлені російська література, історія, фактично читався курс з історії філософії, але фізики і математики було мало. Вільно володів усіма основними європейськими мовами.

У 1920–1923 рр. навчався в Полтавському інституті народної освіти (нині –Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), одночасно він працював у астрономічній лабораторії Полтави, учителем фізики Трудової школи.

Продовжив навчання у Харківському університеті, де йому подобалося викладання математики, але фізика була "слабкою стороною", тому Іваненко вирушив до столиці: відвідав лекції в Москві, Ленінграді.

З 1923 по 1927 рік продовжував навчання у Ленінградському університеті. Після закінчення якого він обіймає посаду наукового співробітника Ленінградського фізико­математичного інституту – доволі престижної на той час наукової установи в Радянському Союзі. А вже за два роки Іваненко стає першим керівником теоретичного відділу Українського фізико­технічного інституту в Харкові. Тут він організовує і очолює перший в країні "Фізичний журнал СРСР", який видавався й іноземними мовами.

Перші свої наукові дослідження Д. Д. Іваненко датував в кінці 1924 року.

Працюючи у вузах, Дмитро Дмитрович, поряд із навчанням і вихованням студентської молоді, вів плідну наукову й науково-організаторську роботу.

На початку 30-х років під редакцією Іваненка вийшли переклади російською мовою книг П. Дірака "Принципи квантової механіки" і А. Зоммерфельда "Квантова механіка".

Іваненко брав активну участь в організації конференцій з актуальних питань фізики: у 30-ті роки з фізики ядра, а в наступні роки – з питань гравітації.

Дмитро Дмитрович Іваненко зробив фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації: запропонувавши нову метричну геометрію, разом з Віктором Амбарцумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії поля, разом з Володимиром Фоком побудував рівняння Дірака в гравітаційному полі (1929), яке стало однією з основ сучасної теорії гравітації.

В січні 1931­го 27­ річному вченому присвоюють звання професора. Після цього Іваненка знову забирають у Ленінград, де він працює старшим науковим співробітником у фізико­технічному інституті, знайомиться з майбутніми академіками А. Іоффе та І. Курчатовим, організовує в місті на Неві першу в країні Всесоюзну ядерну конференцію.

Та біда підкралася несподівано. 1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелили першого секретаря обкому партії Сергія Кірова. Довкола цієї події НКВС "розкручує" антипартійну змову "ворогів народу", в місті починається масова "зачистка", а вже 27 лютого 1935-го заарештовують і самого Іваненка. І хоча жодних доказів проти нього не мали, та, як тоді казали, була б людина, а справа знайдеться! Професору "пришили" і "непролетарське походження",  "зв'язок з іноземцями", і навіть знання мов.

Слідство було коротким і вже за тиждень постановою Особливої наради при НКВС СРСР Іваненка засудили до трьох років позбавлення волі як "соціально небезпечного елемента". Майно і квартиру конфіскували, дружину вислали з Ленінграда. А сам професор потрапив до Карагандинського виправно­трудового табору.

Та й після відбуття покарання вченому не дозволили повернутися до Ленінграда: працював на різних посадах в університетах Томська й Свердловська. Лише на початку 1940-­го отримав дозвіл на виїзд до Києва, де обійняв посаду завідувача кафедри теоретичної фізики університету ім. Т. Шевченка. Тут Іваненко захистив і докторську дисертацію "Основи теорії ядерних сил".

Роботу в Києві перервала вій­на. Восени 1941­го працівників факультету евакуюють до Ашгабада, а пізніше Дмитро Дмитрович потрап­ляє до Свердловська, де змушений працювати навіть на м’ясокомбінаті, аби прогодувати сім’ю.

Через півроку Дмитро Дмитрович разом з фізфаком МДУ повертається з евакуації до Москви, викладає на кафедрі теоретичної фізики, а пізніше й очолює її. Довелося йому одягти й військову форму. Полковник Іваненко очолював групу військових

Майстер-клас

Майстер-клас "Великдень усіх нас на гостини просить" подарував учасникам багато позитиву, згуртував та наблизив до прийдешнього свята! Миру та Перемоги нам усім! Щовівторка о 14.00 чекаємо всіх!

ВАСИЛЬЄВ Володимир Сергійович

Прозаїк. Член літоб’єднання ім. О. Донченка. Член Полтавської спілки літераторів.

Народився 20 квітня 1939, м. Харків. У Лубнах мешкає з 1942 року. Закінчив Харківський автотранспортний технікум та Київський автодорожний інститут. Працював головним інженером АТП-16045, начальником групи АК-2216, головою комітету профспілки заводу лічильних машин, майстром виробничого навчання ПТУ №13.

Літературною діяльністю розпочав займатися з 1975 року.

Автор книг "Мамелюки еміра", "Шабля і воля – козацька доля" та "Гетьман князь Острозький", які склали трилогію "Володарі Дикого поля", повістей "1645", "Чумак-шайтан", історичних романів "Іван Свирговський", "Хохол туг", "Донька війта".

Друкувався в газетах "Ліра", "Лубенщина", журналі "Рідний край", довіднику "Літератори Полтавщини", антології "Калинове гроно".

Член літоб’єднання ім. О. Донченка та Полтавської спілки літераторів. Наразі перебуває на заслуженому відпочинку.

Література про автора

• Володимир Васильєв: [біографія літератора, який живе в м. Лубни, прозовий твір "Донька війта"] // Калинове гроно: антологія літераторів Полтавщини часу незалежності України: до 20-річчя Полтав. Спілки літераторів. – Полтава: Полтавський літератор, 2010. – Т. 3. – С. 319-338.
• З віків озвався чумак Ярило…: Васильєв В. Чумак-шайтан: історико-пригодницька повість – Лубни, 2005. – 202 с. // Костенко М. Над темним хлібом душі: пошук. Критика. Есе. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 487-491.
• Подрига В. Васильєв Володимир Сергійович (20.04. 1939, м. Харків) – прозаїк: [з 1942 р. мешкає у м. Лубни] / В. Подрига // Письменники у зв’язках з Оржиччиною: матеріали для літ. – краєзнавчого нарису / В. Подрига. – Оржиця: Оржицький оксамит, 2014. – С.23-26.
• Кривавий гомін дикого поля: [рец. на твори В. Васильєва "Мамелюки еміра" (Лубни, 2004. - 160 с.) та "Шабля і воля" (Лубни, 2005. - 352 с.)] // Костенко М. Над темним хлібом душі: пошук. Критика. Есе. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 478-487.
• Міщенко О. Козацької звитяги вістовий: [про літератора з Лубен В. Васильєва, автора п’ятьох романів і двох повістей] / О. Міщенко // Рідний край. – 2007. – № 1 (16). – С. 65-69.

АПОЛЛОН МОКРИЦЬКИЙ

Аполлон Миколайович Мокрицький народився 12 (за іншими джерелами 9) серпня 1810 р. в місті Пирятин Полтавської губернії.

Батько Аполлона, дворянин Микола Таволга-Мокрицький, нащадок козака Таволги, який жив на річці Мокриці: працював поштмейстером і частенько брав на роботу й синів. Одного разу під Аполлоном кінь здибив, від чого хлопчик став заїкою та відлюдьком.

Мати майбутнього художника, Уляна Данилівна, захоплювалася малюванням і художнім рукоділлям, і від неї син, мабуть, і сприйняв інтерес до образотворчого мистецтва. Родина, хоча і дворянська, була небагата, проте дітям прагнули дати гарну освіту. Її родичем був Іван Мартос, ректор Петербурзької АМ.

У 1819-1824 роках хлопчик виховувався в Полтавському будинку для дітей бідних дворян. Доля подарувала Аполлону найкращих учителів. Перші шість років навчання Аполлон був улюбленим учнем Івана Котляревського і став таким же компанійським, як улюблений вихователь.

Освіту отримав у Ніжинській гімназії вищих наук князя О. Безбородька (закінчив у 1830 р.), де вивчав малювання під керів­ництвом К. Павлова. Його однокласниками і шкільними товаришами були М. В. Гоголь і М. В. Кукольник. Разом із Нестором Кукольником, хрещеником імператора Олександра I, Мокрицький не мав конкурентів у здійсненні успішних рейдів осінніми садами сусідів. Закінчивши Ніжинську гімназію, юнак переїжджає до Петербурга.

Своєю метою він ставив вивчення медицини. Але зазнавши невдачі, Мокрицький влаштовується на державну службу, в департамент гірничих і соляних справ, де працює писарем і займається перекладами.

Академічну освіту здобував у Петербур­зькій Академії Мистецтв як вільнослухач. Навчався в О. Венеціанова та К. Брюллова.

Через матеріальні нестатки молодий художник наприкінці 1833 року змушений залишити навчання. Він повертається на батьківщину, де на замовлення місцевих поміщиків створює цілу галерею портретів, тим самим заробляючи собі на навчання.

У листопаді 1834 року знову повертається до Петербурга, щоб продовжити навчання і остаточно присвятити себе живопису. Значну роль у подальшій долі художника відіграло його близьке знайомство з конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, який був земляком А. Мокрицького.

Завдяки підтримці В. Григоровича, А. Мокрицький стає учнем портретного та історичного класу Академії під керівництвом К. Брюллова, який у травні 1836 року (після багаторічного перебування в Італії) повернувся в Росію.

Навчання в Академії було досить успішним. 2 жовтня 1838 року його нагородили великою срібною медаллю за картину "Святий Себастьян" та "Портрет, писаний з натури", а 24 вересня 1839 року художнику присудили малу золоту медаль за картину "Римлянка, що годує грудьми батька". Мокрицький закінчив Академію зі званням "вільного художника", не отримавши поїздки за кордон.

У кінці 1839 року художник повертається до рідного Пирятина, звідки 2 серпня 1841 року на власні кошти, виручені за написані портрети та одержані від лотереї (в якій було розіграно його конкурсну картину), вирушив до Італії, де потім жив і працював протягом восьми років. В Італії митець вивчав пам’ятки мистецтва, багато писав з натури, працював портретистом та пейзажистом.

У 1849 р. отримав звання академіка Петербурзької Академії Мистецтв.

У 1851-1870 рр. – професор Мос­ковського училища живопису, скульптури та архітектури. Серед учнів були й такі митці, як Іван Шишкін, К. Трутовський, І. Прянишніков.

Його роботам властивий чіткий реаліс­тичний малюнок та міцна композиційна побудова. Картини: "Портрет Є. Гребінки" (1840 р.), "Автопортрет" (1840 р.), "Італій­ка кидає квіти на карнавалі" (1845 р.), "Італійський пейзаж" (1847 р.), "Портрет невідомої" (1853 р.), ін.

Залишив "Щоденник", з розповідями про О. Венеціанова, К. Брюллова та дружбу з Т. Шевченком, у викупі з кріпосної залеж­ності якого брав участь.

Мрійник пензля Аполлон Мокрицький прожив 60 років, викладав до останнього дня. Помер від пневмонії 26 лютого 1870 р. у Москві.

 

 ЛІТЕРАТУРА

• Аполлон Мокрицький, художник з Пирятина : [про нього та уривки з "Щоденника] // Чумацький шлях. – 2014. – № 1. – С. 14-15.
• Білоусько О. Мокрицький Аполлон Миколайович / О. Білоусько // Нова історія Полтавщини: кінець XVІІІ - початок ХХ століття. – Полтава: Оріяна, 2003. – С. 126.
• Волосков В. Художник Аполлон Мокрицький (1810–1870) / В. Волосков // Волосков В. Найзнаменитіша в Україні. – Полтава: АСМІ, 2013. – С. 153-155.
• Друзі і знайомі М. В. Гоголя – наші земляки і не тільки // Край. – 2007. – №40 (серп.). – С. 21-22.
• Малик М. Мокрицький Аполлон Михайлович (1810-1870) : [художник, уродженець м. Пирятин] / М. Малик // Родина і оточення Миколи Гоголя / М. Малик. – Полтава: [Динамік], 2016. – С. 78-80.

Український філолог, мовознавць, фольклорист та педагог П. Г. Житецький

Павло Житецький – найвизначніший український лінгвіст широкого філологічного профілю…

Іван Білодід (1906-1981), академік

Багатогранна наукова, педагогічна і громадська діяльність Павла Гнатовича Житецького, на думку сучасних дослідників, "становить цілу епоху в розвитку мовної культури, науки і освіти. Своєю працею учений прислужився національним змаганням, відстоюючи право українців на вільний розвиток культури, мови".

Він був правнуком мандрованих дяків, онуком дяка Павла з Вейсбахівки (села Прилуцького повіту, де в січні 1844 року гостював Т. Г. Шевченко), сином вихованця Переяславської семінарії Гната Павловича Житецького.

Павло Житецький народився в м. Кременчуці 4 січня 1837 року. Мати, Ірина Мойсеївна, проста і лагідна жінка, співала синові тих пісень, з якими він не розлучився і довіку, наговорила казок, приказок тією мовою, утвердженню і розвитку якої Павло віддасть усе життя своє, усі духовні сили.

Батько, людина сувора, вважав, що нащадок потомственних служителів культу має обов'язково продовжити їхню справу.

У серпні 1847 року Павла віддали на навчання у Полтавське духовне училище, де за чотири роки він пройшов сувору школу життя, не раз збирався втікати додому. З вересня 1851 року – він семінарист, Переяславська духовна семінарія стала наступною сходинкою до сану священика.

У семінарії учителі позитивно характеризували юнака: "Способностей весьма хороших и прилежания усердного; успехов очень хороших". В роки навчання у Переяславі Павло, завдяки батьковому товаришеві А. Й. Козачковському (1813–1889), який там викладав, відкрив для себе Тараса Шевченка, захопився його творами.

1857 року Житецький вступив до Київської духовної академії. Перед цим він успішно склав 25 іспитів і написав три твори. Як синові священика йому була надана можливість навчатися за казенний кошт. В академії Павло входив до таємного гурту, став одним з організаторів студентського страйку та співавтором колективного "Прошенія". В ньому були викладені ганебні факти з життя академії (той крик душі молодих академістів побачив світ у 91-му числі журналу "Колокол").

Житецький був виключений з академії. 1860 року він вступив на перший курс історико-філологічного факультету Київського університету святого Володимира. Одразу ж став активним членом університетського студентського братства. З усім запалом душі, в одному гурті із земляками-полтавцями Михайлом Драгомановим (1841–1895), Миколою Лисенком (1842–1912), Михайлом Старицьким (1840–1904), Павло став до боротьби під гаслом "La revolution par l’ekole" – Революція через школу!".

Він викладав рідною мовою в київських недільних школах, навчав дітей за "Кобзарем" і "Букварем южнорусским" Т. Г. Шевченка. У Житецькому утверджувався громадський діяч і тоді, коли він разом з друзями-студентами

7 травня 1861 року ніс важку труну великого Кобзаря понад Дніпром з церкви Різдва до Ланцюгового мосту. Через двадцять років (10 лютого 1881 року) Павло Гнатович написав про цю подію синові Гнату:

"Було це весною, в маї місяці. Народу, як маком насіяно скрізь по горах. Річей було багато, гроб важкий олов'яний. Нести тяжко, а ми несли його на плечах аж до парохода, що стояв коло мосту. Ступнів тридцять пронесемо та й станемо, от і говориться річ". Житецький боготворив Тараса Шевченка все своє життя. Постійно піклувався про його могилу, організовував і був учасником Шевченківських ювілейних зібрань. Павло Гнатович консультував з питань орфографії празьке видання "Кобзаря" у 2-х т. (1876 р.), 1903 року був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка.

Влітку 1862 і 1863 років у селянській одежині Павло разом із духовними побратимами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Тадеєм Рильським) "пішли у народ". Подорожуючи Київщиною, Полтавщиною, студенти записували народні пісні та їх мелодії, прислів'я, приказки, повір’я.

У Кременчуці, гостюючи у своїх сестер, юнак ніби вперше зустрів знайому йому з дитячих літ дівчинку-сироту Варвару Демченко. В очах її студент побачив своє щастя і долю.

"От і кінець листу, кінець моїй розмові з тобою. Прощавай, моє сонечко красне! Не заходь для мене ніколи! Засяй і зігрій мене, як сяяла і гріла до сього часу! Нехай тебе Бог милує, а втіху і надію піддержує! Твій навіки Павло", – читаємо в одному з його київських послань до обраниці. Світле, чисте й високе почуття дихає в кожному листовному рядку. Глибоке кохання, ніжну і ласкаву турботу про наречену, а потім дружину і матір чотирьох їхніх синів Павло Гнатович проніс через усі 46 років подружнього життя.

У лютому 1865 року Житецький дістав призначення на посаду молодшого вчителя словесності Кам’янець-Подільської гімназії, де швидко почав вирізнятися серед колег ерудицією, педагогічним тактом, закоханістю у слово.

Успішний педагог і вчений.

Через три роки молодого педагога переводять до Києво-Подільської гімназії. Повернення до товаришів по університету, перспектива захисту магістерської дисертації була у планах Павла Гнатовича, втім встановлений за ним таємний поліцейський нагляд та нові прояви його "неблагонадійності" зашкодили здійсненню цього наміру. На початку 1870-х років він брав активну участь у створенні та діяльності Колегії Павла Галагана – елітного навчального закладу для дітей дворянства.

Житецький був одним із розробників його статуту, пропрацював у Колегії викладачем словесності сімнадцять років. Дуже плідно трудився в той час Павло Гнатович. Маючи 36 уроків на тиждень, він у 1872–1874 рр. створив свою першу капітальну працю "Очерк звуковой истории малорусского наречия" (автор був відзначений Уваровською премією).

Вчений започаткував і розвинув новий напрям українського мовознавства – історію української літературної мови ("Описание Пересопницкой рукописи XVI в.", 1876 р.); ("О Пересопницкой рукописи", 1878 р.)

Житецький багато зробив для розвитку української лексикографії. Зібрані ним лексичні матеріали (понад 10 тисяч карток) були використані уже у ХХ ст. для "Історичного словника українського язика" (вип. 1–2, 1930–1932 рр.) за редакцією вченого-полтавця Є. К. Тимченка (1866–1948).

У черговій ґрунтовній праці («Очерк литературной истории малорусского наречия» ,1889 р.), яка відзначена теж Уваровською премією, Житецький велику увагу приділив дослідженню історії української літературної мови, зокрема, найскладнішого її періоду – XVII-XVIII ст.

1893 року окремою книжкою вийшла монографія "Мысли о народных малорусских думах", де вчений проаналізував мову і стиль дум, символіку, засоби образності, ритміку. В додатку до неї був надрукований унікальний рукописний збірник дум етнографа-полтавця В. Я. Ломиковського (1777–1848) в записах початку ХІХ ст.

Напружена праця далася взнаки. Організм Павла Гнатовича не витримав: на уроці в Колегії його вразив інсульт. Розбитий паралічем, він за кілька місяців підготував три підручники зі словесності для середніх шкіл "Теория сочинения с хрестоматией", "Теория поэзии", "Очерки по истории поэзии". Перші розділи він учився писати лівою рукою і тільки олівцем. Підручники витримали по шість-вісім видань і 1902 року були теж відзначені малою премією.

Кінець 1898 року був радісним: обрання Павла Гнатовича членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук додало снаги. З’явилися розвідки "Гумбольдт в истории философского языкознания", "Острожская трагедия".

Доля не щадила Павла Гнатовича. Влітку 1899 року передчасна смерть забрала наймолодшого сина – Богдана, а 22 січня 1904 року на очах у нього помер син Тарас. Відтоді єдиним порятунком для вченого стала робота. "Читаю і пишу не менше 10 годин в день. Так проходить день за днем, тиждень за тижнем у виснажливій боротьбі з собою", – писав він найстаршому сину Гнатові.

"Розв’язав гордіїв вузол в орфографії…"

У другій половині ХІХ ст. питання українського правопису набуло особливої гостроти. Маючи великий педагогічний досвід, Павло Гнатович був обізнаний з правописною строкатістю, яка гальмувала розвиток освіти.

1864 року київська "Громада", членом якої був Житецький, одержала матеріали словника української мови від харківської "Громади", збирання яких було започатковане колись редакцією «Основи». Тепер же кияни взяли на себе поповнення, упорядкування, редагування словника.

Групу словникарів очолив Павло Гнатович. Він написав 3 лютого 1871 року М. П. Драгоманову: "Я поставив за мету остаточно розв’язати гордіїв вузол в орфографії…". Архівні рукописні матеріали вченого засвідчують велику підготовчу роботу у виробленні ним наукових основ українського правопису із якнайкращих книжних і живомовних даних.

Композитор Микола Лисенко у листі до М. П. Драгоманова від 18 листопада 1876 року жваво описав правописні бої того часу і дав оцінку орфографічній системі, виробленій Житецьким: "Болячка наша – правопис, знов був ув останнє зчинив чималу бучу. Котилася й піна, блищали й світилися очі, а що вже лемент ріс crescendo. Далебі, мені видається, що гросмейстер наш од філології каже й пропонує добру і вгідну правопись".

Борис Грінченко (1863-1910) в передмові до "Словаря української мови» наголошував, що «вважає за свій приємний обов’язок висловити глибоку подяку П. Г. Житецькому і К. П. Михальчуку (1841–1914) за їх постійну, за весь час роботи, допомогу, яка виявилась як у цінних наукових порадах, так і в переглядах праці та вказівках на її огріхи". Не перебільшуючи ролі Павла Гнатовича в унормуванні нашої правописної

ТРЕБА ЛИШ ТАК ЛЮБИТИ УКРАЇНУ! (про українського громадсько-політичного діяча, правознавця, історика, поета, міністра в уряді УНР Сергія Павловича Шелухина )

У природі ніщо не пропадає і безслідно не

зникає, тому й нація вічна, хоч би її й

нищено. Але орієнтуватися на свою націю

взагалі можуть тільки ті, хто поважає її,

вірить в її будучину і має надії на її сили.

С. П. Шелухин

Сергій Павлович Шелухин – один з кращих синів Полтавщини, які повернулися із забуття. Він мав козацький родовід, одна з гілок якого бере початок з XVII століття від соратника Б. Хмельницького полковника Папкевича, інша – від Василя Шолуха – представника козацької старшини. Батько Сергія – Павло Якович – зробив військову кар'єру під уже зміненим прізвищем – Шелухин.

Сергій народився 18 жовтня 1864 року у с. Панське Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер – с. Деньги). Хлопчик ріс в українській родині, де плекалася національна свідомість, український дух та не забувалися народні традиції. А ще дитинство хлопчика минуло на пасіці батька, допомагаючи якому, Сергій назавжди полюбив бджіл, пасічництво.

Першим його домашнім вчителем був племінник Т. Г. Шевченка І. Ф. Бойко.

Сергій навчався в Лубенській гімназії, де директором був неординарний полтавець – фольклорист, письменник, видавець Матвій Симонов (Номис). Показав себе дуже здібним учнем в різних шкільних предметах. Наприклад, у восьмому класі юнак підготував підручник з тригонометрії, який отримав схвальний відгук відомого математика А. Вінклера, про що було здійснено запис в атестаті зрілості.

1883 року Сергій вступив до університету святого Володимира у Києві на фізико-математичний факультет. Але 1885 року він переходить на юридичний факультет, професія юриста "припала до душі незалежністю судової роботи і становищем судді".

Після університету Шелухин працював на судових посадах, зокрема, п'ятнадцять років в Одеському окружному суді, згодом – Генеральним суддею. Разом з лікарем-полтавцем І. М. Луценком Сергій Павлович брав активну участь в українському громадському житті, роботі "Просвіти", "Товариства об'єднаних слов'ян", писав дослідницькі, публіцистичні праці. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства в загальнослов'янську історію, культуру величезний.

Так, 1909 року, до ювілею М. В. Гоголя Сергій Павлович написав статтю "Рідна душа і народність". В ній він наголошував, що в російського письменника українська душа, "вона виявлялась у Гоголя і в мові, і в сюжетах, і в творчості, багато ставились до нього навіть з презирством".

Шелухин був одним із трьох вчених-українців, хто на XIV Всеросійському археологічному з'їзді у Чернігові виголосив українською мовою доповідь про стародавність і державно-правове значення назви "Україна". Через три десятиліття, в еміграції, він видасть науково-популярну книгу "Україна – назва нашої землі з найдавніших часів" (1936 р.).

Подаючи цитати французьких істориків про українців, як стародавню націю, початки якої губляться в темряві віків, Сергій Павлович відверто говорив про себе: "Я сам уперше правдиве пояснення назви "Україна" мав від малограмотного полтавського селянина Івана Копила".

Як член п'яти наукових товариств Сергій Павлович у своїх доповідях на історично-юридичні теми, зокрема, висловлював думку про неоднакове ставлення у різних народів до питання про державу і право. І тут він був патріотом свого народу:

"Українська історія виховала в українськім народі правове думання, з яким в усі часи своїх рухів народ український на своїм прапорі держав гасло "За працю і вільності...".

В дореволюційний час Сергій Павлович вніс вагомий вклад у розвиток української культури, зокрема, в утвердження української мови. Так, 1911 року в педагогічному журналі "Світло" (Київ) була опублікована його праця "Знання рідної мови для народності і творчості", пізніше видана окремою брошурою.

"Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського радника, – писав Шелухин, – я через свою любов до рідного краю не міг в Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз сидів".

Після Жовтневого перевороту 1917 р. він активно включився в політичну діяльність, спрямовану на розбудову української державності. Сергій Павлович був членом Центральної Ради, генеральним суддею УНР, двічі був міністром юстиції, одночасно – Генеральним прокурором. Йому було довірено 1918 року очолити делегацію УНР під час переговорів із Росією, коли вирішувалося питання про незалежність України.

У книзі історика Д. Дорошенка "Мої спомини про недавнє минуле" (Мюнхен, 1969 р.) є картина подій 1918 року, які мали зробити Україну вільною державою: 23 травня в Будинку Центральної Ради о 14 год. голова української делегації Шелухин відкрив засідання. Переговори велися через перекладача, бо українці представляли свою сторону українською мовою. Це були важкі переговори, що свідчили про юридичну некомпетентність делегації більшовиків, які насправді і не збиралися ні про що домовлятися.

Шелухин наголошував: "Свобода однієї нації не може будуватися на поневоленні іншої", "Україна повинна бути вільною". Це було кредо його діяльності, воно декларувалося і в одній із праць: " Людство складається з народностей. Отже, хто відкидає рівноправ'я, свободу і природні права народностей , той сам себе робить ворогом людства, його ідеалів і вищих стремлінь...".

За всіх урядів УНР Сергій Павлович, як відмінний фахівець, авторитетна людина брав найактивнішу участь в розбудові освіти, культури, мови в Україні. Ще 1907 року в одній із статей він застерігав: "До якого лиха доводить брак культури і науки, без яких не може бути ні національної самоповаги, ні національного самопізнання!".

У вересні 1918 року подана ним записка голові Ради Міністрів Ф. Лизогубу стала першим офіційним документом про державний статус української мови пори Гетьманату:

"Одкидання державної мови – не тільки одкидання національної ознаки української державності, а й величезна неповага до душі і совісті народу, до самої української народності".

Шелухин входив також до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр.

Сергій Павлович був творчою людиною, писав прозу і романтичну поезію. З юності він друкувався у таких виданнях, як "Зоря", "Київська старовина", Літературно-Науковий Вісник", "Україна". Так, у вірші "Де щастя?", вміщеному в "Акордах" – антології української лірики, впорядкованій і виданій 1903 року І. Франком (репринтне видання її вийшло через дев'яносто років), говориться:

Громадський діячу! Всі сили

В громадські справи ти неси!

Не бійсь того, що до могили

В житті не діждешся краси,

Яку ти праці віддаси.

Вірші і прозу він писав під псевдонімами С. Полтавець, Просвітянин, С. Павленко.

1990 року у видавництві "Молодь" вийшла, упорядкована лауреатом Національної премії імені

Т. Г. Шевченка В. Шевчуком, антологія "Українська хата", де представлено творчість понад сорока авторів, маловідомих поетів-неоромантиків, серед яких і С. Павленко (Шелухин):

Що за дивная ніч!

Місяць срібний горить

І промінням рясним

Сонну землю сріблить.

або

Там, де дівчина Катруся

Так виспівує "Петруся",

Що чарує й солов'я –

Рідна сторона моя!

По захопленню більшовиками України Сергій Шелухин емігрує до Чехословаччини. Спочатку проживав у с. Жовниці за 24 км від Праги, пізніше оселився в Празі і став професором, деканом факультету права Українського Вільного Університету, Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Обирався головою Українського правничого, історично-філологічного товариств, товариства "Ліга української культури", відстоював організацію національної церкви, будучи уповноваженим представником від УАПЦ.

ІНТЕРАКТИВНИЙ ПЛАКАТ "ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА - БУДІВНИЧИЙ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ"

ДОНЧИК ВІТАЛІЙ ГРИГОРОВИЧ

Критик, літературознавець, професор, академік Національної академії наук України (2006), доктор філологічних наук, Заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників, а також один із засновників Народного Руху України.

Народився 15 квіт­ня 1932 р. у м. Крюкові (тепер у складі Кременчука Полтавської області).

Батько Григорій Петрович – учитель, учасник війни, робітник київських заводів.

Мати Олена Костянтинівна – учитель, робітниця Київського заводу імені Лепсе.

Закінчив Київську спецшколу-інтернат з англійською мовою навчання.

1956 року із відзнакою закінчив романо-германське відділення філологічного факультету Київського університету (Київського державного університету ім. Т. Г. Шев­ченка). За фахом – філолог викладач англійської мови та літератури.

Протягом 1956-1957 рр. – рефе­рент Комітету молодіжних організацій УPCP.

У 1957-1962 рр. працював у газеті "Літературна Україна": літера­турним працівником відділу критики, від I960 р. – завідувач цього відділу.

З 1962 р. – в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка: аспірант, молодший на­уковий співробітник, старший науковий співробітник, завідувач відділу україн­ської радянської літератури. 

З 1967 р. – кандидат, а з 1984 р. – доктор філологіч­них наук, 1999 р. – професор. Від квітня 1992 р. до червня 1993 р. – заступник голови, згодом голова Комісії з гумані­тарних питань Київської міськдержадміністрації.

З червня 1993 р. – головний на­уковий співробітник відділу української літератури XX ст. Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, а з 1997 р. – завідувач відділу української літератури XX ст.

Впродовж 1989-2000 рр. – головний ре­дактор журналу "Слово і час". В. Дончик – автор 15 літературно-критичних книжок і монографічних досліджень: "Час і його обличчя", "До глибин жит­тя", "Грані сучасної прози", "Єдність правди і пристрасті", "Український радянський роман: рух ідей і форм", "Петро Панч", "Істина – особис­тість", "Зупинені миті", "З потоку літ і літпотоку", "Доля української літе­ратури – доля України" тощо, близько 800 наукових та ін. публікацій. 

Один із авторів восьмитомної та двотомної "Іс­торії української літератури"; за його редакцією видано "Історію української літератури XX століття". Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка 1996 р. (разом із В. Моренцем, Г. Штонем, А. Кравчуком, Ю. Ковалівим, В. Мель­ником, М. Наєнком, В. Агеєвою) за навчальний посібник "Історія україн­ської літератури XX ст." у 2 кн.

Політична діяльність

1989 року став одним із засновників Народного Руху України. Від жовтня 1997 року до березня 1999 року був членом президії Центрального проводу НРУ.

1990 року став одним із засновників Демократичної партії України (ДемПУ). У 1991–1992 роках був головою Київської організації ДемПУ. Був членом Президії ДемПУ.

Був кандидатом у народні депутати СРСР. У березні 1990 року ухвалою Комісії партконтролю при ЦК КПУ Дончика виключили з КПРС "за сепаратистські устремління, огульні наклепи на КПРС".

У квітні 2002 року був кандидатом у народні депутати України від блоку Віктора Ющенка "Наша Україна".

Премії відзнаки та нагороди

1996 – Державна премія України імені Тараса Шевченка (разом ще із сімома літературознавцями) за навчальний посібник "Історія української літератури XX століття" у двох книгах.

1997 – Присвоєно звання Заслужений діяч науки і техніки України.

1998 – Відзначений Почесною грамотою Президії НАН України у зв'язку з 40-річчям журналу Слово і час.

1998 – Нагороджений орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого за заслуги перед Помісною Українською Церквою.

2001 – Нагороджений нагрудним знаком "Знак пошани" за активну участь у духовно-культурному житті м. Київ.

2002 – У зв'язку із 70-літтям нагороджений Почесною Грамотою Президії НАН України, Почесною відзнакою Національної Спілки письменників України, медаллю Всеукраїнського педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка, медаллю "Будівничий України" Всеукраїнського товариства Просвіта ім. Тараса Шевченка.

2003 – За активну участь у справі розвитку та популяризації української мови нагороджено другим нагрудним знаком "Знак пошани" Київського міського голови

2004 – Лауреат премії НАН України ім. І. Я. Франка за книгу "Інститут літератури ім. Т. Г Шевченка НАН України. 1926-2001: Сторінки історії" (разом із М. Жулинським та О. Мишаничем).

2007 – Нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної науки і культури, багатолітню плідну наукову діяльність у галузі літературознавства та з нагоди 75-річчя від дня народження.

2007 – Нагороджений почесним знаком "Герб Буковини".

2009 – Нагороджений орденом "За заслуги" II ступеня, отримав Подяку Президента України з нагоди 20-ї річниці Народного Руху України за перебудову і за особистий внесок у боротьбу за незалежність України.

2012 – Нагороджений почесною грамотою Верховної Ради України за особливі заслуги перед Українським народом. Отримав диплом Національної Спілки письменників України як призер книжкового рейтингу 2012 року у номінації